Всі публікації щодо:
Козацькі літописи

Українська література XI—XVIII ст. - Білоус П. В. - 2010

Козацька літописна проза - Барокова доба (друга половина XVI-XVIII ст.)

Козацькі літописи є продовженням літописної традиції, започаткованої за часів Київської Русі. Вони відобразили складні історичні перипетії української історії, зокрема визвольної війни середини XVII ст., до подій якої була прикута пильна увага літописців, котрі й самі часто були їх учасниками. Хоч історичне мислення авторів козацьких літописів і сфокусоване на кульмінаційних моментах вітчизняної історії, вони прагнули охопити своїм політичним зором весь історичний процес, дослідити витоки зображуваних подій у далекому минулому. Писали історію не тільки сухим інформаційним стилем, а й прагнули розповідати образно, живою мовою, завдяки чому їхні літописи й сьогодні читають як захоплюючу белетристичну прозу.

Коротко про основне

1. Важливим чинником активізації літописання у другій половині XVII — на початку XVIII ст. були історичні події: визвольна і громадянська війни, міжусобиці і чвари в козацькому середовищі, боротьба з турками і татарами, пошуки союзників у намаганні України здобути державність, складні стосунки з Польщею та Москвою.

2. Літописи названі козацькими з декількох причин:

1) ці твори відображали здебільшого історію козацтва, події, пов’язані з козацьким військом;

2) вони виникли у козацькому середовищі і виражали його ідеологію, бачення історичних подій;

3) автори літописів причетні до козацької справи особисто — були учасниками війн та походів, володіли історичними документами, приватними записами, іноземними джерелами.

3. Тексти літописів хоч і зосереджуються на відображенні історичних фактів та процесів, проте не позбавлені образно-художніх ознак, що надає їм белетристичного забарвлення, а окремі літописні уривки нагадують гостросюжетні оповідання чи новели. Історичні постаті в літописах часто охарактеризовано за допомогою художніх прийомів, тобто змальовано як літературних персонажів.

4. Літопис Самовидця охоплює події 1648—1702 рр. За змістом і характером його можна умовно поділити на дві частини. Першу частину (1648—1676) написано у формі окремих оповідань про найважливіші події — „Про початок війни Хмельницького”, „Починається війна Збаразька”

та ін. У другій частині автор перейшов на порічний виклад, зображаючи військові дії, характеризуючи історичних діячів, рідше звертаючись до „неісторичних” подій (наприклад, напад сарани).

5. Григорій Грабянка уклав літопис на початку XVIII ст. (записи доведено до 1709). За змістом твір можна поділити на три частини: у першій ідеться про події від початків козацтва, другій — про визвольну війну, третій — про те, що відбувалося в Україні після смерті Хмельницького. Автор подав не стільки документальні факти, почерпнуті з різноманітних письмових та усних джерел, скільки літературно опрацьовану історію, прагнучи її зробити доступною для широкого загалу.

6. Творіння Самійла Величка — найбільший за обсягом літопис, у якому він розповів про визвольну війну, описав „малоросійские поведенія”, вмістив велику кількість різноманітних історичних документів. Загалом це масштабний істори- ко-літературний твір, який відобразив життя України у другій половині XVII — на початку XVIII ст.

До джерел

Знайти і прочитати

Апанович О. Розповіді про запорізьких козаків. — К.: Веселка, 1991.

Возняк М. Історія української літератури: У 2-х кн. — Львів: Світ, 1994. — Кн. 2.

Зібрання козацьких літописів. Густинський літопис. Самій- ло Величко і Григорій Грабянка. — К.: Грамота, 2008.

Корпанюк М. Слово. Хрест. Шабля (Українське монастирсько-церковне, світське крайове літописання XVI—XVIII ст., компіляції козацького літописання XVIII ст. як історико-літературне явище). — К.: Смолоскип, 2005.

Літопис гадяцького полковника Григорія Грабянки. — К.: Знання, 1991.

Літопис Самійла Величка: У 2-х кн. — К.: Дніпро, 1991.

Літопис Самовидця. — К.: Наукова думка, 1971.

Соболь В. Літопис С. Величка як явище українського літературного бароко. — Донецьк, 1996.

Шевчук В. Про давню українську прозу, зокрема про літописи // Слово і Час. — 1993. — № 10.

Яворницъкий Д. Історія запорізьких козаків: У 3-х т. — Львів: Світ, 1990.

Яковенко Н. Нарис історії середньовічної та рапньомодер- ної України. — К.: Критика, 2005.

Думки авторитетів

І. ФРАНКО. З „Історії української літератури”. Власне в козацьких літописах Самовидця, Грабянки, Величка і їх наступників та компіляторів, таких як Боболинський, Лукомсь- кий, Рігельман і т. п., було б інтересно прослідити зріст тої легенди про Хмельниччину, що в значній часті заслонила перед нами правдиву дійсність. З літературного погляду се було явище дуже цінне, здібне будити запал у широких масах народу; аж у XIX віці ми побачили його значення для національного відродження і формування наших політичних ідеалів (...).

Отся грандіозна конструкція Хмельниччини, конструкція більше літературна, ніж історична, була, на мою думку, головною заслугою козацьких літописів. З чисто історичного боку вони мало чим вибігають понад досить механічні зводи фактів, браних із різних більш або менш чистих джерел, польських поем та мемуарів або усних козацьких традицій. І з язикового погляду вони стоять невисоко. Грабянка пише досить твердою церковщиною, аж при кінці літопису, де він тратить свій прагматичний зв’язок і робиться реєстром різнородних уриваних фактів, язик його більше зближається до народної мови. Величко як історик загалом мало критичний, пильний компілятор усяких легенд та вигадок, а його мова — невідрадний зразок тої канцелярійної мішаної мови, що розвивалася була ще від часів Хмельницького при гетьманських канцеляріях (...).

Франко І. Зібрання творів: У 50-ти т. — К.: Наукова думка, 1983. — Т. 40. Літературно-критичні праці. — С. 331—332.

М. ВОЗНЯК. З „Історії української літератури”. Головним завданням Самовидця було переказати грядучим поколінням події блискучої доби Богдана Хмельницького, а дальші його літописні записки були тільки продовженням розпочатого діла. „Літопис Самовидця” обіймає час від Хмельницького по 1702 р. Переписи, які зберегли нам цей пам’ятник, розпадаються на дві групи: в обидвох групах маємо буквально той самий текст до 1674 р., а почавши від того року обидві групи розходяться: одна зберегла первісний текст, а друга постала через скорочення первісного тексту. Щодо самого характеру текст „Літопису Самовидця” розпадається замітно на дві частини: в першій, Яка обіймає часи гетьманування Богдана Хмельницького та його найближчих наступників, історична форма викладу, яка має перевагу над літописною. Починається Літопис статтею про початок і причини війни Хмельницького, а далі йдуть статті про саму війну, як показують самі заголовки поодиноких розділів оповідань. Автор почав писати свій „Літопис” не раніше кінця 1672 р. Від того часу Літопис приймає щораз більше характер уривчастих записок про різні події без внутрішнього зв’язку з собою, а тільки додержуючись хронологічного порядку (...).

У боротьбі між городовиками й запорізьким військом були симпатії Самовидця на боці городовиків. Тому не дивно, що він співчував шляхті, проти якої звернулася головно народна революція за Хмельницького, й що чужі були для нього почування народної маси. Він не згадав про економічні причини української революції, тільки про гніт православ’я з боку поляків і тягарі реєстрових козаків. Автор не запротестував проти безправного, закріпаченого становища українських народних мас під владою польських панів. На його думку, становище українських селян було невигідне тим, що дідичі не самі управляли своїми маєтками на Україні, а при посередництві старост і жидів-орендарів, що від них, на його думку, походило все лихо для українського народу.

Автор схилявся бачити в повстанні Хмельницького тільки низку жорстокостей свавільної черні супроти своїх державців, а самі війни Хмельницького уважав карою божою за гріхи. Тому й в „Літописі” не знайти якогось вдоволення автора з приводу блискучих перемог Хмельницького (...).

Твір Грабянки обіймає події з історії України від найдавніших часів до початку XVIII ст., себто до вибору гетьмана Скоропадського в 1709 р. Одначе зі змісту твору Грабянки, з самого заголовка можна завважити, що головним предметом свого оповідання автор обрав славну добу Хмельниччини, на це головно звернув свою увагу й виклав її події далеко докладніше, ніж інші.

Від часу смерті Хмельницького стає оповідання Грабянки щораз менше докладне й щораз більше втрачає свою цікавість, аж нарешті переходить у сухе перечисления подій. Мета Грабянки була змалювати улюблену добу так званих козацьких літописів — Хмельниччину та звеличити її найбільшого героя — Богдана Хмельницького задля його великої, чистої, безкорисної, щирої любові до України та його геніального приводу у воєнних виправах. Не дивно, що Грабянка звеличив знаменитого полководця зі справжнім пієтизмом — все, що по-українському спочувало, не інакше поставилося до Хмельницького, як свідчать про це історичні вірші, козацький епос, пісні й перекази (...).

Величко належав до найбільш освічених українців свого часу; знав добре польську, німецьку й латинську мови та був знайомий із польською історіографією. До того займав визначну посаду, бо генеральна військова канцелярія була свого роду центральним міністерським бюро. Це все дало йому можливість надати літописові науковий характер: автор покликається на різних письменників, користувався він хроністом Кромером, письменником Гваніні

й іншими, вніс у свій твір велику кількість документів, узятих із канцелярії й архіву, використав особисті спомини й записки знайомих собі сучасників. Але з другого боку, Величко в далеко більшій мірі, ніж Грабянка, йшов слідами великих римських письменників-істориків: як Салюст, Лівій, Цезар і Тацит вкладали в уста Марія, Ганнібала, Аріовіста, Верцінгеторикса чи кого там слова, вислови й навіть промови, яких згадані герої в формі, як її нам передали старі римські письменники, ніколи не виголосили, але які могли виголосити відповідно до своєї вдачі й життєвої діяльності, те саме бачимо в Грабянки, ще в більшій мірі у Величка (...). Величко властиво мемуарист, що, списуючи події з пам’яті, з усних оповідань і за особистими уподобаннями.

Літопис Величка цінний для історика літератури своїм літературним боком. До найкращих оповідань із мистецького боку та з погляду на об’єктивність належить опис нападу татар на Січ і похід на Крим. Порівняння, взяті звичайно з речей і картин природи України, метафори, уособлення й поетичні картини роблять стиль Величка поетичним (...).

Літопис Величка заслуговує на цю назву не тільки тому, що його автор оповідає події по роках, але й він, як давні літописи, містить у собі довгу низку всяких літературних творів, як сатири, памфлети, панегірики, поема Бучинського-Яскольда про другу Чигиринську війну з 1678 р. і т. ін. Передовсім тут маємо низку віршів...

Возняк М. Історія української літератури: У 2-х кн. — Львів: Світ, 1994. — Кн. 2. — С. 368—381.

Я. ДЗИРА. Передмова до Літопису Самовидця. Однією з найвидатніших історіографічних пам’яток і одним з найдостовірніших історичних джерел XVII ст. є літопис Самовидця. Ця пам’ятка має цілком світський, загальноукраїнський характер. Поряд з іншими літописними творами початку XVIII ст., такими, як літописи Грабянки і Величка, праця Самовидця є чи не винятковим за своєю самобутністю й оригінальністю явищем української писемності XVII ст. Як історичне джерело (його автор був очевидцем подій) літопис Самовидця містить повідомлення про такі події і явища, які не збереглися в жодних документах або ж передані тенденційно, з фактичними посилками. Мова і стиль літопису Самовидця позбавлені книжності, риторичних прикрас і впливу польської чи латинської літератури. Автор не дотримується літописної стильової традиції, яка тоді була поширена в Україні (...).

У літописі Самовидця певною мірою виражено погляди і ставлення його автора як до вищих, так і до нижчих верств українського народу. Автор літопису інколи зневажливо ставиться до козачої голоти і суспільних низів, обурюється, коли посполиті спустошують або забирають майно значних, багатих і, навпаки, не залишається байдужим до тяжкого життя, нещастя простого люду. Водночас Самовидець нагадує читачеві, що тільки в перші два десятиріччя нижчі шари українського народу час від часу брали гору над „значними”, особливо за гетьманування Хмельницького і Брюховецького. У наступні десятиріччя з голотою нещадно розправлялись, її висилали далеко за межі України, використовували як військову силу.

Самовидець проти міжусобиць, його суспільним ідеалом є спокій. Тому він засуджує тих, хто розв’язує кровопролитні війни, спустошує землі, мордує невинних людей. Багато місця в своїй праці він відводить зруйнованим і спаленим містам, козацьким міжусобицям, татарським нападам, через що Правобережна „Україна стала пуста” (1675 р.) (...).

Як пам’ятку української літератури, давньоукраїнської мови і джерело історичних подій літопис Самовидця використовували і захоплювались ним українські письменники І. Нечуй-Левицький, М. Старицький, Леся Українка, 3. Тулуб, О. Довженко та ін.

Цікавою і важливою є думка Лесі Українки про українські літописи як першоджерела нової української літератури. З цього приводу в листі від 24 травня 1912 р. до А. Кримського вона писала: „Гнітить мене моя "необразованість" у рідній історії, себто розуміється елементарні відомості я маю і дещо там читала, але перводжерел (літописів головно) зовсім мало коштувала і через те не знаю стилю, "пахощів" давніх епох, а на чужу інтерпретацію не покладаюсь. Мені здається, що якби я сама прочитала якусь там "Волинську літопись" чи "Самовидця", то я б там вчитала щось таке, чого мені бракує в сучасних істориків (не виключаючи і Грушевського), а потім, може, й сказала б щось таке, чого ще не казали інші наші поети”.

Дзира Я. Передмова до вид.: Літопис Самовидця. — К.: Наукова думка, 1971. — С. 9—42.

Ю. ЛУЦЕНКО. Григорій Грабянка і його літопис. Твір Грабянки значною мірою компілятивний. Серед своїх головних джерел автор називає спогади сучасників подій, а також твори вітчизняних та іноземних історіографів. Найбільше Грабянка користувався літописом Самовидця; „Синопсисом”, який був уперше виданий 1674 р., довгий час служив свого роду підручником історії і витримав близько 30 видань; латиномовною працею „Польські аннали” офіційного історіографа польських королів Веспасіана Коховського, 3 томи якої вийшли у Кракові 1683, 1688 та 1698 рр.; а особливо поемою поляка Самійла Твар- довського „Громадянська війна”, виданою в Калішу 1681 р.

Крім того, Грабянка посилається на твори Мартина Кромера, Мартина та Йоахіма Бєльських, Мацея Стрийковського, Олександра Гваньїні, Самуїла Пуфендорфа та Погана Гібнера. Але літопис не є простим механічним зведенням відомостей, взятих з різних джерел. Це самостійний твір, в якому відчутне виразне авторське начало (...).

За змістом літопис можна поділити на три частини. В першій розповідається про події від початків козацтва до народно- визвольної війни, у другій, найбільш розлогій, — про саму війну, а в третій літописець розповідає про те, що відбувалося на Україні після смерті Богдана Хмельницького. Для викладу Грабянка обирає форму „сказаній” — більших або менших розділів, з яких і складається твір, кожне з яких має свою внутрішню драматургію.

Центральна постать літопису Грабянки — Богдан Хмельницький. Це головний герой твору, в якому автор поєднує риси реальної історичної особи та ідеального вождя. В зображенні Грабянки він залишається недосяжною вершиною, прикладом для наступних поколінь. За переконанням автора, Хмельницький має дві основні заслуги — визволення України від „дуже тяжкого ярма лядського з допомогою козацької мужності” та возз’єднання України з Росією. Богдан Хмельницький виступає в літописі як „преславний вождь запорозький”, „муж хитрий у військовій справі і дуже розумний”, „від природи розумний і в науці мови латинської вправний”. В уста Хмельницького Грабянка вкладає велику кількість промов і партій у діалогах. Обидва звернення гетьмана до реєстрових козаків із закликом переходити на бік повсталих та інші його промови побудовані за всіма правилами тогочасної риторики і демонструють вміння автора користуватися засобами ораторської прози. Натомість у сцені зустрічі Хмельницького з кримським ханом під час повернення з походу на Львів 1655 р. Грабянка виявляє блискуче володіння технікою драматизованого діалогу. Для створення у читача патетичного настрою автор витримує посмертну характеристику Богдана в руслі традиційних доброчестностей воїна-богатиря, виявляючи своє знайомство з „Повістю временних літ” і Несторовим зображенням князя Святослава в ній (...).

Літопис Григорія Грабянки слід розглядати передусім як літературний твір, а не як історичний. Автор подає не документальні факти, а літературно опрацьовану історію, прагне зробити її доступною для широкого загалу. Насамперед він розрахований на значний емоційний вплив на читача. Головним завданням Грабянки в умовах поступової втрати Україною автономії було нагадати про колишню козацьку славу. В процесі виконання цього завдання літописець відтворив осіб і предмети не такими, якими вони були насправді, але такими, якими вони повинні чи могли б бути (...). У літописі Граблики замість правдивої твориться піднесена, гіперболізована історія, що поступово стає одним із чинників у розвитку національної свідомості українського народу.

Літопис Григорія Грабянки можна, вживаючи сучасну термінологію, назвати бароковим історичним романом. Тут наявний широкий спектр художніх засобів. Автор уводить у свою розповідь вірші, напівлегендарні перекази. На основі таких переказів написані оповідання про будівництво фортеці Кодак, про захоплення Хмельницьким королівських привілеїв у Барабаша, про смерть і похорон Хмельницького та ін. На сторінках твору зустрічаємо такі властиві для барокових художніх творів особливості, як поєднання символіко-алегоричного значення різних персонажів з історико-реалістичним, використання прийомів контрасту, смакування натуралістичних подробиць, пишні натюрморти, несподівані метафори, нанизування епітетів і т. д.

Відповідно до свого завдання — звеличення Хмельницького і його доби — Грабянка написав твір складною, стилізованою під церковнослов’янську українською книжною мовою того часу. Архаїзуючи мову, автор прагнув досягти високого, патетичного стилю розповіді...

Луценко Ю. Передмова до вид.: Літопис гадяцького полковника Григорія Грабянки / Пер. із староукраїнської Р. Г. Іванченка. — К.: Знання, 1992. — С. 3—9.

ВАЛ. ШЕВЧУК. Муза роксоланська. Складаючи літописа, Самовидець не користувався писаними джерелами, а якщо й користувався, то обмежено, отже, записував події, яких був свідком, про які чував чи про які мав короткі записки. У другій частині джерелом твору були власні спостереження чи сучасні звістки від інших осіб, автор сам брав активну участь у подіях свого часу і мав стосунки з багатьма історичними особами тієї доби. Саме тому літопис Самовидця й розглядається істориками як цінне джерело, але у ньому зчаста трапляються історичні неточності, помилки або й неправдиві свідчення. Хоч сам брав участь у Визвольній війні, Самовидець дивиться на неї як шляхтич, ці погляди певною мірою визначали не так визвольні змагання, як спустошення, грабежі, знищення, збитки, яких зазнавали заможні верстви суспільства (...).

Справжнє літературне бароко починається з літопису Григорія Грабянки. Бароковим тут є вже просторовий типовий заголовок, де подано тему, хронологічні межі, джерела, названо автора, рік написання; по тому — передмова, яка тут зветься „Оголошення до читальника, через що цю історію почато писати” ; подається література предмета, сам предмет опису, зокрема й причина писання: „Щоб не прийшла в крайнє забуття, умислив історію цю написати в пам’ять останньому роду, збираючи те від діаріуша наших воїнів, в обозі писаного, і від духовних та мирських літописів, що в них міг знайти достовірно написаного, а що від повістувань самобутніх там свідків, що ще живуть, їхня повість правду літописців утверджує”, подаються класичні уподібнення і говориться про Богдана Хмельницького. По тому йдуть віршові вставки панегіричного штибу, коротка передмова до передісторії козаків. Книгу розкладено на розділи, що звуться тут сказаннями, є документальні вставки, цитуються вірші, вживається діалогічний спосіб письма, подаються перечисления полковників, після сказань ідуть оповіді про різні гетьманства, які перемежовуються оповіданнями про певні події, інколи вони подаються у формі повісті („Звідки Палій постав — повість”). Наприкінці, як підсумок: „Зібрання гетьманів війська Запорозького, що пообабіч Дніпра, що були за Хмельницького” і реєстр гетьманів.

Літопис компілятивний, але без наслідувальності та травестійності: він, з одного боку, ніби з’єднує традиції Т. Софоновича та Самовидця; структурно складний, але струнко збудований, з певними прикрасами (вірші, стилістичний виклад, документи, розмисли, передмови), є тут кількаіпостасність — виклад давньої історії, передісторії повстання Б. Хмельницького, нарешті голова викладу — саме повстання та війна і заключна частина у формі описів гетьманств, у кінці — підсумкові реєстри, тобто все будується за певною засвоєною поетикою. Недаремно автор писав, що він користувався творами духовних літописців — у деяких сказаннях використано житійну поетику, традиційну літописну, пам’яткою якої є літопис Самовидця, частково — ренесансну (вірші, передмови, вступи) — все це разом і творить архітектоніку вже барокову. Подібно до духовної прози автор не тільки вживав словенської мови, але й своєрідно її ритмізував у дусі архаїчної поезії, що створювало оригінальний урочистий стиль, тобто речення в автора розбивається на ряд коротких ритмічних періодів, уподібнених до ритмізованої прози духовних письменників, інколи навіть із принагідною римою чи дієсловом у кінці речення. Використовується також експресійний стиль, що викликає емоційний ефект; немала увага віддається батальним сценам, які докладно розробляються з цілком художнім описом. За допомогою ритмізації тексту та поетизації викладу Г. Грабянка будує складні стилістичні, повні перечислень, деталей, метафор структури речення, що нагадує нам певною мірою прозу І. Вишенського (...).

Годиться відмітити кілька рис Величкового письма. Літопис написано, по суті, одностилево, але нерівно, є місця кострубатіші, є гладші — тут треба зважити на загальний стан неопрацьованості рукопису. У текст вводяться легенди, вірші, оповідання, а окремі частини звучать як окремі оповідання (наприклад, опис Корсунської битви, опис розправи І. Виговського над М. Пушкарем, опис нападу турків на Запорозьку Січ, похід І. Сірка на Крим, облога Чигирина турками тощо). Окремою вставною новелою є переробка четвертої частини поеми Т. Тассо „Звільнений Єрусалим”. Часом трапляються вставки, в яких бачимо мистецькі уподобання літописця: лист, де описується пророкування кінця світу, випис з астрономії Ормінського тощо. Літописець уміє вести розповідь, викликаючи в читача інтерес, новельні структури любить завершувати вражаючою сценою (згадаймо хоч би опис Сіркового походу на Крим і сцену загибелі перевертнів). Саме тому деякі описи набувають особливої художньої сили, наприклад, сцена загибелі І. Брюховецько- го чи А. Мурашка. Завдяки об’єктивності викладу, насиченості літопису документами, які читаються іноді й нуднувато (особливо розтягнуті грамоти російських царів чи договори), такі введення відіграють особливу естетичну роль і також є елементами поетики літописного бароко.

Літопис С. Величка — вершина українського барокового літописання. Ні до нього, ані після ніхто не витворював такого складного, мозаїчного, взірцевого щодо дотримання літературного стилю бароко полотна з усіма належними йому компонентами. Універсальність його визначається не тільки темами опису, але й структурально — це і літопис, і історичний художній та публіцистичний твір, збірка документів автентичних і художніх стилізацій під документ, це й антологія художніх творів різних авторів, це й збірка оповідань, тобто з різних блоків витворено складну естетичну структуру, яку ми образно уподібнили до храму; одне слово, пам’ятка, яка не має собі рівних у тогочасній нашій літературі, адже все в ній взаємозв’язано, сплетено, як цього й вимагав тодішній літературний стиль, химерно й вигадливо, з масою докладної інформації, поєднанням картин, описів, документів, художніх уставок, переказів, травестій, творів сучасників. Недаремно пізніше, вже у XIX ст., Тарас Шевченко напише в листі до Осипа Бодянського: „Спасибі тобі ще раз за літописи, я їх вже напам’ять читаю. Оживає моя душа, читаючи їх!”.

Шевчук Вал. Муза роксоланська: У 2-х кн. — К.: Либідь, 2005. — Кн. 2. Розвинене бароко. Пізнє бароко. — С. 293; 50; 58—59.

Варто знати й це

Як Петро І ув’язнив Григорія Грабянку

Літописець Григорій Грабянка був людиною військовою: спочатку служив гадяцьким сотником, з часом полковим осавулом, а з 1717 р. — гадяцьким полковим суддею. Перебуваючи на цій посаді, Грабянка взяв участь у делегації представників козацької старшини на чолі з наказним гетьманом Павлом Полуботком до царя Петра І. Будучи прихильником української автономії, він підписався під чолобитною, де вимагалося повернення козацтву колишніх прав і виборів, замінених призначенням гетьмана. Після передавання чолобитної Полуботка, Грабянку та інших членів делегації ув’язнили в Петропавлівській фортеці. Сталося це восени 1723 р. Гетьман Полуботок помер у в’язниці у грудні 1723 року, Грабянку звільнили тільки після смерті Петра І — у лютому 1725 року. Через п’ять років він став гадяцьким полковником. Брав участь у походах проти кримських татар, в одному з яких у 1737 р. загинув.

Осліп за роботою

Багато зусиль доклав, пишучи свій літопис, Самійло Величко. Він вперше зібрав і дослідив велику кількість матеріалу. Працюючи над літописом багато років, Самійло Величко осліп. Через це автограф твору складається з двох частин. Першу писав сам Величко, друга презентує окремі зразки вишуканого київського письма першої половини XVIII ст., але переписувачі не дотримувалися, як Величко, давніх традицій письма. Очевидно, цю частину літопису укладали під керівництвом сліпого Величка хлопці, яких він навчав і які допомагали йому в роботі, причому не завжди старанно, на що скаржився літописець. Тому в тексті трапляється багато правок і переробок і він не має викінченого вигляду.

Напередодні семінарського заняття

План

1. Козацькі літописи як літературний жанр.

2. Текстуальний аналіз літописних уривків:

а) „Року 1663” („чорна рада”) — за Літописом Самовидця;

б) „Про другу битву козаків з ляхами та про перемогу під Корсунем” — за Літописом Григорія Грабянки;

в) „Напад на Січ” — за Літописом Самійла Велична.

3. Значення козацьких літописів для української історичної прози XIX — XX ст.

Методичні поради:

1. За підручником з історії України актуалізуйте матеріал, який стосується історичних процесів другої половини XVII — початку XVIII ст., зокрема подій, пов’язаних із визвольною війною, яку очолив Богдан Хмельницький, а також періодом Руїни, гетьманування Івана Мазепи.

2. Прочитайте текст із Літопису Самовидця. Дайте відповіді на поставлені запитання, виконайте завдання.

Року 1663. Зараз по весні заводиться на нове лихо, чого за інших гетьманів не бувало, тобто чорна рада. І відразу ж до хитрощів удається Брюховецький і докучає його царській величності, благаючи про ту раду, аби кого зводив царська величність на ту раду прислати. Отож на жадання запорожців і тих полків, що прив’язались до Брюховецького, висилає його царська величність князя Великогагіна і стольника Кирила Юсифовича Хлопова. Дізнавшись про те, що вони вже вирушили в дорогу, Брюховецький мерщій, вийшовши з Гадяча, простує до Батурина, переймаючи тих посланців від його царської величності, а своїх розсилає по всіх полках із листами, щоб усе поспільство стягалося під Ніжин на раду. На ті листи жваво відгукнувшись, вирушило з дому не тільки козацтво, а й усе поспільство купами, а не полками. А гетьман Сомко, козаків значних з полковниками зібравши, прибув під Ніжин, де і полковник ніжинський увесь полк свій скупчив зі всього Сівера, бо то один полк був на Стародубщині. Але те збирання Сомкове нінащо обернулося, оскільки вже Брюховецький ліпшу ласку мав у запорожців та в його царської величності, чому посприяв єпископ Мефодій, котрого Брюховецький задобрив подарунками та обіцянками різними, як то і звикли люди дарами чинити.

Отож з іншого боку міста Брюховецький, зійшовшись з околичним Великогагіним, з яким немало люду військового від царської величності було, підтяг під місто війська чимало, а найбільше — посполитих. Там Москва, не затримуючись у полі, вся увійшла у город Ніжин і стала по оселях в обох містах — старому і новому. Через декілька днів було запрошено до окольничого гетьмана Сомка і Брюховецького зі старшиною, де їм повідомили про дозвіл його царської величності на бажання і прохання усіх козаків бути чорній раді для обрання гетьмана (...).

Як вдарено було в бубна на раду, Брюховецький, згідно з постановою, піше військо припровадив до свого намету, і Сомко приготувався: і сам, і всі козаки, що при нім були, люди заможні, на конях добрих, ошатні і зі зброєю, наче на війну зібрались, бо мали осторогу на випадок несприятливого рішення ради, що може статися битва, до того ж у

таборі Сомковім і гармат було немало. Але те нічого не допомогло, бо завадили запорожці, запевнені ласкою його царської величності. Скоро тая рада розпочалася, і боярин вийшов з намету і став читати грамоту та указ його царської величності, проте не дано було йому закінчити, ані послухати письмо царської величності — здійнявся крик з обох сторін про гетьманство: одні кричать „Брюховецького гетьманом!”, а другі кричать „Сомка гетьманом!” і на стілець обох садять. А далі і межи собою узялися битися і бунчук Сомків зламали, заледве Сомко вирвався через намет царський і вхопив коня, і його старшина те саме зробила, а інших декілька чоловік було побито. І так сторона Сомкова змушена була відступити до свого табору, а сторона Брюховецького на стілець його посадила і гетьманом проголосила, давши тому булаву та бунчук в руки. Заледве і нескоро той галас вгомонився. А тим часом князь Великогагін не підтверджував гетьманства Брюховецького, бо не міг цього зробити через шум великий поміж народом. Отож Брюховецький з тими знаками пішов до свого табору, що стояв над Остром у Куті Романовського. А Сомко в’їхав до свого табору, вже не маючи ні бунчука, ні булави, бо те запорожці видерли в нього. Тим-то стривожене військо Сомкове обступило його і почало вимагати, аби Сомко звернувся до князя, щоб той не утверджував Брюховецького гетьманом, і коли поновиться рада, змусив того покласти знаки військові. Інакше нехай Сомко відходить з військом до Переяслава, знову звертається до його царської величності, що гетьманство Брюховецькому дано гвалтом, а цього військо не приймає. Князь, побачивши те поривання й остерігаючись, аби з того не виросло ще більшої біди, знову на третій день тую раду скликає і наказує Брюховецькому, щоб, на ту раду прийшовши, знаки військові поклав, щоб уся старшина відійшла з ради до намету, а чернь щоб того гетьмана наставляла, якого хоче. Брюховецький дуже почав сперечатися, бо побачив, що князь до Сомка схиляється. Старшина йому порадила не порушувати ласки його царської величності, але, не йдучи до свого намету, де стояло військо московське, поміж собою тую раду вчинити, на що Брюховецький погодився.

Але несталість їхня тому завадила, бо козаки з боку Сомка, відступившись од своєї старшини, похапавши корогви кожної сотні, до табору Брюховецького прийшли і поклонилися, а повернувшись, зараз же напали з грабунком на вози своїх старших. Побачивши це, Сомко з полковниками своїми та іншою старшиною, сівши на коней, примчав до намету царського князя, сподіваючись допомоги та оборони своєму здоров’ю. Князь одразу ж відіслав їх усіх у замок ніжинський. Там у них все було відібрано — коней, зброю, одяг і самих під сторожу віддано. А Брюховецький зі своїм військом прийшов до намету царського, і давав князь йому зі своїх рук булаву та бунчук, підтверджуючи гетьманство, і спровадив у соборну церкву святого Миколая, де присягу склав Брюховецький зі своїм військом. А вийшовши з церкви, того ж дня своїх полковників понаставляв із тих людей, котрі з ним вийшли із Запорожжя, по всіх містах, а Ніжинський полк на три полки розділив. Під час настановлення полковників чернь позабивала багато значних козаків, і ця бойня три дні тривала (...). Тих же полковників, котрі у замку ніжинському були ув’язнені, пограбували так, що в їхніх оселях мало що зосталося (...).

Гетьман Брюховецький, одержавши цілковите гетьманство, випровадив більше ста послів до царської величності, дякуючи за уряд гетьманства, яке одержав, а Сомка з його полковниками, що сиділи в ніжинському замку, звинуватив у недоброзичливості до царської величності, чого насправді не було. Також і єпископ Мефодій від себе передав з послами прохання протопопу, намагаючись погубити ув’язнених. Повіривши цьому, царська величність віддав їх на суд військовий, внаслідок чого одних стратили, а інших залишили в живих, спровадивши на заслання в Москву (,..).

Запитання. Завдання

1) До кого звертається за підтримкою Брюховецький, якими засобами це робить?

2) Як відбувалась підготовка до ради?

3) Чому рада називається чорною?

4) Дайте характеристику Брюховецького.

5) Охарактеризуйте методи і засоби боротьби за владу.

6) Що притаманне стилю літопису?

3. Прочитайте фрагмент із Літопису Григорія Грабянки. Дайте відповіді на поставлені запитання, виконайте завдання.

Про другу битву козаків з ляхами та про перемогу під Корсунем

Коли Марко Гдешинський розповів гетьману Потоцькому про розгром та загибель війська ляшського, описав, як козаки й татари (кого мечем забивши, а кого в неволю взявши) над поляками гору взяли і як, замість булави в руки заступ давши, смерть самого генерала Потоцького, сина його, тріумфують, то жахнувся гетьман Потоцький і польний Калиновський, а також і всі полководці та воїнство від страху заніміли, поникли, як трава або цвіт на морозі, коли після зимної ночі сонце засіяє. Не знаючи, що діяти, та самі незабаром на таку ж честь сподіваючись, зібралися вони на раду й почали думати, як би біду-лихо оминути; і на тій раді порішили йти на Корсунь, щоб ближче до Польського краю бути і, при потребі, скоріше допомогу зібрати. Відразу ж після ради прийшли на Рось і стали табором за милю від Стеблева. А у вівторок у гості до ляхів наспіли і козаки з татарами й, гукнувши скільки моці „до бою!”, розпочали битву та, оскільки ляхи перебували в окопах, несила було козакам і татарам ляхів подолати (та й не було козаків і татар більше п’ятнадцяти тисяч), тоді вони вийшли на пагорб і почали ляхів на двобій викликати. Якраз отоді і взяли ляхи якогось козака і привели до гетьмана, а той і почав випитувати про силу татарську і козацьку. Бранець, будучи від природи кмітливим та хитрим, а може й самим Хмельницьким підмовлений, сказав, що татар тільки з Тугар- беєм тисяч п’ятдесят і що скоро й сам хан з усією силою прийде, а козаків багато — без ліку. Вислухали все те ляхи і повірили, й напав на них страх незборимий, всі вони посмутніли, руки в них опустилися і втратили вони голову, бо боялися не лише сили козацької, а й голоду та облоги. Порадились вони й порішили пробиватися усім табором; та й тут взяли козака дорогу показувати і отак по вісім возів уряд усім табором рушили, за возами піхота та капітани, обік табору слуги з мушкетами, а з обох боків гетьмани з летючою кавалерією. Козаки ж влаштували засідку, відкрили вогонь із самопалів, коней у возах перебили і сильно потіснили піхоту польську і, хоч як не хотіли поляки, мусили поголовно всі, і малі, і дорослі, зійти з коней і пішо з козаками бій тримати, та посеред того вогню, який вели із самопалів козаки та із своєї зброї татари, пройшли заледве півмилі. Та ще ж на лихо той козак, що вказував дорогу, навмисне завів обоз ляхів у яругу, прямо у хащі й болото; отут, побачивши, що прийшла їхня година та погибель, вони почали свій обоз повертати — одні на гору з’їжджали, інші в болото прямували; Хмельницький же вислав наперед шеститисячний загін козаків, вони перекопали дорогу ляхам, зробили завали, а самі засіли у тих закопах. Нічого не знаючи про засідку, поляки пішки простують собі своєю дорогою, вози позад полишивши — одні на горі, а інші в болоті, а тим часом козаки і татари налетіли й обоз розгромили. Бачачи все те з своїм військом на лівому фланзі, Калиновський сильно розгнівився, та коли і його поранила, змирився з поразкою і запросив миру та молив, щоб йому життя і залишили. Всі ж останні кинулися навтьоки, і козаки й татари по полю їх, як снопи, клали, бо ж їхні слуги, що коней тримали та за цілістю панських голів пильнували, вже тільки про себе дбали, на їхніх коней сідали та чимдуж утікали. Проте і їх селяни в лісі ловили, тут і всі інші польські полководці козаків та татар просили про милість. І воздавши хвалу господу, козаки забрали багатства польські, а татари забрали бранців, у їх числі два гетьмани — Потоцький та Калиновський, а також Казановський, Одривольський, Балабан, Бекчановський, Хмелецький, Комаровський, Яскольський, Ковальський та сила інших полковників та капітанів.

Запитання. Завдання

1) Які передумови другої битви?

2) Подайте схему перебігу битви за сюжетними компонентами.

3) Як змальовано подвиг безіменного козака?

4) Які літературні ознаки властиві цьому уривку?

4. Прочитайте уривок із Літопису Самійла Величка. Дайте відповіді на поставлені запитання, виконайте завдання.

Напад на Січ

Року 1675. Турчин, цей ненаситний і завжди спраглий християнської крові фракійський смок, не задовольнився тим, що в минуле літо ковтнув чимало православного козако-українського народу і розвіяв попелом та зрівняв із землею сімнадцять міст із Ладижиним та Уманню. Він ще більше покладався на своє щастя і на бажання звершити свій всезлобивий намір вигубити низове Запорозьке Військо. Тож, сподіваючися побачити Січовий Кіш розореним, прислав на те діло кораблями від Константинополя в Крим минулої осені п’ятнадцять тисяч найвиборніших яничар та й велів кримському ханові подбати в наступну зиму з цими яничарами та Кримською Ордою, щоб дорешти вибити запорожців, а їхню Січ розорити дощенту (...).

Коли ж кінчився пилипівський піст, він, хан, рушив сам зі своїм вищезгаданим військом із Криму і пішов до Запорозької Січі степами в кілька миль опоодаль від Дніпрового берега, аби не бути постереженим від запорожців, що зимували на дніпровських островах та вітках, — про це все низове військо не мало анінайменшої звістки. На третю тоді чи четверту ніч після Різдва Христового опівночі хан наблизився до Січі, зняв через Орду січову сторожу, що стояла за верству чи дві в пригожому місці і від цієї сторожі звідомився, що вже більше ніде інде, навіть у самій Січі немає сторожі і що військо п’яне безпечно спить у своїх куренях (...).

Отож тоді, опівночі, коли все військо, яке доти не чуло поміж себе анінайменшої тривоги і звісток про той бусурманський намір, безпечно спочивало, позачинявшись у своїх куренях, яничари були тихо проведені через незачинену хвіртку пійманим запорозьким провідцею в Січ і, наповнивши собою всі вулиці й завулки, стіснилися, наче в церкві, тримаючи в руках наготовану зброю (...).

Коли ж повернуло запівночі, то Вседержитель Бог зблаговолив зберегти за своїм жеребом цілим від погибелі своє православне й преславне низове Запорозьке Військо. Він відігнав в одному з куренів сон в одного Шевчика, і той, вставши на своє діло, відчинив кватирку та й почав крізь віконну щілину приглядатися, чи ранок уже, чи ні. Аж раптом побачив несподіваних людей — ущерть набиту вулицю ворогів-турків. Він жахнувся на те, однак відразу, тихо засвітивши у своєму курені кільканадцять свічок, тихцем ознайомив те п’ятьом чи шістьом товариству картників, які ще не спали в тому курені, а заслонившись в одному з кутків, тихо грали в карти. Вони, почувши це, забули карти і зараз-таки, кинувшись до всіх вікон свого куреня і, не відчиняючи їх, почали приглядатися у віконні щілини, чи правду сказав їм Шевчик. Коли ж і самі побачили повну Січ ворогів-турків, то відразу тихо побудили все товариство свого куреня, якого було три з половиною сотні й ознайомили їх про біду, що їх чекала. Вони хутенько повставали, тихо повбиралися й

озброїлися, а під проводом свого курінного отамана учинили такий лад, що біля кожного вікна поставили по кількадесят чоловік кращих стрільців, щоб ті безперервно стріляли, а інші щоб заряджали мушкети. Отак тихо поладнавшись і помолившись Господові Богу, відразу порозчиняли вони всі вікна й віконниці та й почали густо й безперервно стріляти в тісняву яничарів, сильно їх б’ючи. Почули це з інших куренів та й, побачивши увіч тих-таки своїх ворогів, відразу запалили зусібіч і з усіх курінних вікон по січових вулицях і завулках вельми густий і безперервний мушкетний вогонь, і, наче незгасною блискавкою, просвітили в своїй Січі темну тодішню ніч; вони так тяжко разили турків, що від одного пострілу падало їх два чи три. Яничари ж через свою тісняву не могли просто наставити до курінних вікон свою зброю, вони стріляли в повітря і, кидаючись поміж себе, наче козли, падали на землю часто-густо биті і топилися у своїй власній крові. Коли ж їх на вулицях і завулках порідшало так, що лишилася живими ледве третя частина, тоді запорожці побачили, що, стріляючи один супроти одного з куренів на ворогів, мусили б шкодити самі собі; тож крикнули одноголосно до ручного бою й отак висипалися разом з усіх куренів з мушкетами, з луками, списами, шаблями й дрючками та й почали докінчувати та нещадно вбивати решту тих турків, які не були поцілені стрільбою. Докінчили їх на самому світанку й обарвили таким чином та осквернили бусурманською кров’ю всю Січ, всі курені, всі гармати і навіть Божественну церкву, а всі січові вулиці й завулки наповнили тими ворожими трупами (вони були від сильного тодішнього морозу і від крові, якою були залиті, посклеювані) так, що з п’ятнадцяти тисяч яничарів вихопилося із Січі заледве півтори тисячі — їх підхопили на коні татари. Хан тоді стояв ордами біля Січі і чекав намисленого влову, але, побачивши нещасливе завершення своєї сподіваної ловитви, заплакав і, наче вовк (так, як старожитний Мамай, переможений росіянами на Куликовому полі і річці Непрядві), завив, втративши й погубивши над сподівання в Запорозькій Січі таке немале число виборних стамбульських яничарів. У таких негараздах, огорнений великим страхом, він рушив від Січі, вдень і вночі поспішаючи до Криму, боячись, щоб роздразнені запорожці, всівшись на коні, не догнали й не розгромили його самого.

Запитання. Завдання

1) Визначте в уривку кульмінацію.

2) Які у тексті використано художні засоби?

3) Охарактеризуйте стиль розповіді.

4) Доведіть схожість уривка з новелою.

Перевірте себе

Варіант І

1. Обґрунтуйте термін „козацькі літописи”.

2. Охарактеризуйте особистість Григорія Грабянки.

3. Знайдіть у Літописі Самовидця визначення причин визвольної війни козаків.

Варіант II

1. Визначте, що послужило джерелами козацьких літописів.

2. Охарактеризуйте постать Самійла Величка.

3. Як зображено Богдана Хмельницького у літописах Григорія Грабянки та Самійла Величка (порівняльна характеристика)?







На нашому каналі стартував марафон підготовки до ЗНО з української літератури. В рамках якого ми кожного дня будем викладати відео з новим твором. Підписуйтесь на наш канал та приєднуйтесь до марафону.