Українська література XI—XVIII ст. - Білоус П. В. - 2010

Трагікомедія „Володимир” Феофана Прокоповича - Барокова доба (друга половина XVI-XVIII ст.)

Феофан Прокопович належить до письменників, котрі у своїй біографії і творчій діяльності пережили національний злам, ставши жертвою русифікаторської політики Петра І на початку XVIII ст. Здобувши освіту у Києві і Римі, він пропагував новітні європейські ідеї з кафедри Києво-Могилянської академії, писав твори у дусі київських літературних традицій, проте значну частину свого життя змушений був присвятити церковним реформам у Росії, вкласти свої знання і літературну творчість у розвиток її культури та освіти. Через це сьогодні погляди на його особистість і літературну спадщину неоднозначні. Трагікомедія „Володимир” (1705) написана і поставлена ще до того, як Прокопович переїхав у Росію, тому її з повним правом можна зарахувати до надбань української літератури.

Коротко про основне

1. Феофан Прокопович народився у Києві у 1681 р. Навчався у Києво-Могилянській колегії, Римському колегіумі св. Афанасія, після чого став викладачем поетики, риторики, філософії, фізики, геометрії, арифметики у Києві, пізніше призначений ректором академії. Був прихильником кардинальних

реформ Петра І, за що заслужив царську милість. Його викликали до Петербурга і поставили на високі церковні щаблі влади. У своїх промовах та проповідях Феофан Прокопович розвивав ідею „просвіщенного монарха”, критикував старе духовенство, яке перешкоджало просвітницькому прогресу у державі, організував „Учену дружину”, куди входили письменники, історики, церковні діячі, котрі були виразниками ідеології Просвітництва. Помер у 1736 р.

2. Трагікомедія „Володимир” побудована на основі подій вітчизняної історії, зокрема часів Київської Русі, коли у 988 р. офіційно впроваджували християнство. Відтак письменнику довелося звернутися до історичних джерел: літописних оповідей про хрещення Русі та діяльність князя Володимира; житія Володимира, що існувало у багатьох списках; історіографічної прози другої половини XVI ст. (Густинський літопис, „Синопсис”, „Хроніка із літописів стародавніх” Феодосія Софоновича).

3. За визначенням Феофана Прокоповича, трагікомедія — рід драматичних творів, у якому „речі смішні та розважальні перемішуються із серйозними та сумними, особи низькі — із знаменитими”. П'єсу „Володимир” створено відповідно до теоретичних настанов, які виклав автор у своїй поетиці: воно складається із п'яти дій, має пролог та епілог.

4. Ключем до розуміння образу князя Володимира може бути „Слово в день святого рівноапостольного князя Володимира”, виголошене Феофаном Прокоповичем. У проповіді перераховано „три неукротимиї і зіло лютиї супостати”, які князь „мужественно порази”, — це „мір, плоть і діявол” (у трагікомедії постають в образах біса світу, біса полоті та біса огуди). Деякі дослідники (Я. Гординський, М. Сулима) наголошують, що образ Володимира нагадує іншого історичного героя — Івана Мазепу, на честь якого в епілозі звучать слова пошани. Проте очевиднішою є паралель „Володимир — Петро І”: це стосується передусім їх реформаторської діяльності, вона випливає з промов Феофана Прокоповича на честь російського царя.

5. Жанрове визначення п'єси „Володимир” — трагікомедія: трагічності їй надає зображення історичної дійсності — початок загибелі язичництва як родової релігії (у творі це представлено у картинах повалення ідолів). Однак такий трагізм має пародійне забарвлення: язичницьке минуле зображене в комічному плані, сповнене іронії та їдкої сатири, зокрема у сценах, де діють жерці Жеривол, Курояд, Піяр. Феофан Прокопович дотримувався таких особливостей шкільної драми, як уведення алегоричних образів, символізація зображуваного.

До джерел

Знайти і прочитати

Возняк М. Трагедокомедія Феофана Прокоповича // Возник М. Історія української літератури: У 2-х кн. — Львів: Світ, 1994. — Кн. 2.

Новікова С. Феофан Прокопович: „Владимир” // Українська мова та література. — 2005. — № 18. — С. 5—6.

Прокопович Феофан. Філософські твори: У 3-х т. — К.: Наукова думка, 1979. — Т. 1. Про риторичне мистецтво.

Рогович М. Д. Основні віхи життя і діяльності Ф. Прокоповича // Прокопович Феофан. Філософські твори: У 3-х т. — К.: Наукова думка, 1979. — Т. 1. Про риторичне мистецтво.

Слово многоцінне. Хрестоматія української літератури XV—XVIII ст.: У 4-х кн. — К.: Аконіт, 2006. — Кн. 4.

Сулима М. Українська драматургія XVII—XVIII ст. — К.: Фоліант, 2005.

Українська література XVIII ст. — К.: Наукова думка, 1983.

Шевчук Вал. Його живив бентежний дух (Слово про Феофана Прокоповича) // Дорога в тисячу років: Роздуми, статті, есе. — К.: Рад. письменник, 1990.

Думки авторитетів

ФЕОФАН ПРОКОПОВИЧ. Про риторичне мистецтво. Розповідь — це виклад завершеної події. Є історична розповідь, а є риторична. Історик розповідає інакше, ніж оратор. Історик, завданням якого є передавати пам'яті нащадків завершену подію, менше займається розповіддю. Він повинен зберегти тільки те, що стосується пізнання справи (...).

Є три характерні спільні ознаки як історичної, так і ораторської розповіді: ясність, короткість і достовірність, і я тут коротко вкажу, як їх треба враховувати. Щоб розповідь була ясна й очевидна, то, по-перше, її треба викласти загальновживаними та властивими словами. Під властивими словами розумій такі, що справу викладають просто, незалежно від того, чи вони вживаються у переносному, чи прямому розумінні. По-друге, щоб те, що відбулося раніше, також викладалося раніше і щоб зберігався часовий порядок, хоч би щось навіть сталося окремо від події, але пояснює її. По-третє, не треба нічого викладати уривчасто, без порядку, перемішано, двозначно (...).

Щоб оповідання було достовірним, пам'ятай, що слід дотримуватись таких вказівок: по-перше, не говори такого, чого не може бути. По-друге, не розповідай подій, що суперечать і протиставляються одна одній. По-третє, треба також оберігатися того, що не узгоджується з думкою загалу або що суперечить особам, місцям і часові, бо воно робить оповідання неправдоподібним і не гідним віри (...).

Приємною розповідь буде тоді, коли міститиме в собі очікування чогось, захоплення, несподівані закінчення, коли викладаються дивні, незвичайні або великі речі, коли будуть блискучі слова, коли частини будуть так добре пов'язані між собою, що здаватиметься, що одна частина розповіді випливає з другої. Іноді вставляються певні короткі відступи, слід також вплітати дещо для зворушення душ, що здійснюється за допомогою ампліфікації. Крім того, в розповіді є дуже сильне напруження, метафора, вигук, припущення, іронія.

Психологічно-образною є така мова, що зображає характери людей та вказує їхні жести в дії, кивки, рухи, різні душевні стани. Це, звичайно, буває п'ятьма способами: по-перше, роз'яснення рішення волі, наміру діючих осіб, тобто з яким планом і наміром хтось прийшов кудись, зробив щось тощо. По-друге, шляхом розгляду того, що означають характер кожного, промови, жести і т. д., очевидно, коли він це робив або хотів зробити, що сказав, з яким виразом обличчя, чола зробив. По-третє, шляхом доведення правдивості неймовірних та абсурдних речей, очевидно, доводять те, що для слухача менше здалося ймовірним, однак заявляють, що воно дійсно відбулося. По-четверте, беруть до уваги значення природи таланту та звичок осіб. По- п'яте, розповідають про рухи та хвилювання, яких зазнали, коли займались справою, щось робили або щось переживали. Для прикладу цього треба читати поетів, найбільше героїчних і трагічних...

Прокопович Феофан. Філософські твори: У 3-х т. — К.: Наукова думка, 1979. — Т. 1. Про риторичне мистецтво. — С. 206—208.

І. ІВАНЬО. Естетичні погляди Ф. Прокоповича. За визначенням Прокоповича, поезія є мистецтвом зображати людські вчинки та описувати їх у віршах для повчання в життєвих справах. Тому справжні автори повинні вихваляти добрі і засуджувати погані вчинки для прищеплення чеснот і викорінення вад. Це поезія зможе виконувати успішніше тоді, коли вірші прино- ситимуть насолоду, яка породжується витонченістю і стрункістю форми. Віршова форма розглядається як одна з істотних ознак поезії, що відрізняє її від філософії або історії.

Прокопович поділяє думку Арістотеля, що історичні та філософські твори Емпедокла чи Геродота, навіть виклад віршами, не стануть поетичними здобутками. Визначальною рисою поезії він вважає наявність поетичного вимислу та наслідування, що зумовлює й появу в поезії сюжетної структури (звернення до подробиць), літературної композиції, стилю і, головне, своєрідного показу дійсності. Якщо історик говорить про події так, як вони відбувалися, то у поета вся розповідь має вигаданий характер і побудована на принципі правдоподібної вірогідності (цим Прокопович стоїть ближче до арістотелівських принципів, ніж середньовічні теоретики поезії). Особлива увага в поетиці приділяється вимислові. Вимисел може бути двох видів: вимисел самої події чи способу її здійснення. У першому випадку зображується подія, що не відбувалася, а в другому — дається вигадана інтерпретація того, як відбувалася подія. Причому вимисел події в одному випадку подається як правдоподібний, в іншому — саме як вимисел.

Поет, зображуючи окремих людей, вигадує різноманітні події, вчинки і переживання, індивідуалізує своїх героїв. Дії поділяються на випадкові, не обов'язкові для особи, і такі, що відповідають природним і соціальним властивостям особи. Перші вважаються окремими, другі — загальними. Своєрідність відображення загального й одиничного в поезії полягає в тому, що, змальовуючи вчинки й властивості окремих осіб, вона розкриває загальні чесноти або вади. Художній образ, відтак, набуває узагальнюючого значення (...).

Поряд з вимислом для розуміння естетичних поглядів Прокоповича важливим є поняття наслідування, яке розробляється в його поетиці і риториці. Процес творення при цьому розглядається як наслідування події чи предмета, образ чи подоба яких відтворюється поетом за принципом необхідності або ймовірності. Вимисел і наслідування, таким чином, є найважливішими засобами відтворення дійсності (...).

З поняттям вимислу пов'язане й уявлення Прокоповича про сутність художнього образу як певного узагальнення у формі конкретного, індивідуального. Слідом за Арістотелем Прокопович твердить, що поет виходить із загального, завдяки чому поезія ближча до філософії, ніж історія.

Головна функція поезії, за Прокоповичем, — це прославлення героїв з метою виховання читача на їх прикладах. Тому найголовнішими її жанрами визначаються епічна поема та трагедія. Звідси й вимога репрезентативного мистецтва, що бере для себе широку матерію і відповідну прикрашеність та експресивну піднесеність стилю.

Іваньо І. В. Естетичні погляди Ф. Прокоповича // Прокопович Феофан. Філософські твори: У 3-х т. — К.: Наукова думка, 1979. — Т. 1. Про риторичне мистецтво. — С. 65—67.

М. ВОЗНЯК. З „Історії української літератури”. Прокоповичів „Володимир” не творить перелому в історії старої української драми, не відмежовує двох діб її розвитку, хоч де в чому багато відходить від шаблону старої української драми. Прокопович мав великий літературний талант, але інша справа його оригінальність. Заслуга його та, що обрав тему для „Володимира” зі старої української історії, але в будові драми і в обробці її теми він не був оригінальним. Як вразлива до питань сучасності й наділена спостережливістю й тонким гумором людина, Прокопович не приніс своїх спостережень у жертву символічному й алегоричному стилю. Відмінно від попередніх українських драм, „Володимир” не має серед своїх дійових осіб героїв і божеств класичного світу, зате вводить не відому досі давній українській драмі особу — духа Ярополка; думку зобразити його в трагедокомедії міг піддати Феофанові Сенека, бо перший монолог Ярополкового духа навіть нагадує місцями монолог тіні Тантала в трагедії Сенеки „Тієст”. Коли в українській драмі перед Прокоповичем комічний елемент був відокремлений від поважного, Феофан розлив комічний елемент по всій драмі, не відволікаючи уваги глядача від ходу головної акції. Що більше, характеризуючи з комічного боку жерців, узяв Феофан деякі риси для їх характеристики з сучасного собі життя українського православного духовенства й на це натякнув навіть у своїй драмі, називаючи жреців калугерами, себто ченцями; одна з дійових осіб називає Жеривола просто попом. Таких темних жреців не можна поробити навіть пастухами овечого стада. Своїми симпатіями звертається Прокопович до прихильника „нового закону” — Володимира, що бачить джерело зла й релігійних помилок у браку освіти:

Род нашъ жестокъ и безсловній

И письменъ ненавидяй єсть сему виновній.

Словом, у драмі Прокоповича висловилася та свобода думки, прагнення нового, сміливість і гострота слова, котра так яскраво виступила в його пізнішій літературній і громадянській діяльності. Все-таки від Прокоповичевого „Володимира” поступає українська драма дещо вперед; це помітно в її зовнішній і внутрішній будові. Можлива річ, що вибором теми, уведенням реальних осіб, життєвістю і драматизмом драми та її тенденцією, яка зачіпала сучасні авторові інтереси, завдячував автор познайомленню з французькими псевдокласиками в оригіналі або в польському перекладі Андрія та Станіслава Морштина.

Возник М. Історія української літератури: У 2-х кн. — Львів: Світ, 1994. — Кн. 2. — С. 207.

ВАЛ. ШЕВЧУК. Його живив бентежний дух (Слово про Феофана Прокоповича). ...Сказав Ф. Прокопович нове слово і в теорії драми. Уґрунтувавши жанр трагікомедії, він, як Я. Понтан та Горацій, приймає поділ драми на п'ять дій: пролог (протазія), де йде виклад змісту драми, друга дія (епітазіс) розвиває акцію далі, в третій дії (катастазіс) виникають перешкоди і замішання, в четвертій дії маємо кульмінацію, тобто катастазіс доходить до свого вирішення, і в п'ятій дії наступає розв'язка. У трагедіях Ф. Прокопович допускає хор, тобто вертається до традиції античної драми; хор, одначе, стоїть поза акцією — це танець у супроводі співу. У п'єсі, за наукою Ф. Прокоповича, не повинно бути більше 14—15 осіб, крім статистів. Віршовий розмір для драми, писаної книжною українською чи старослов'янською мовами, визначався 13-складовим силабічним віршем з цезурою після сьомого складу. На підкріплення своїх теоретичних засад Ф. Прокопович наводить зразки як чужих авторів, так і власні (...).

Новатором він виступив як драматург, створивши чи не вперше на нашій землі трагікомедію, притому оперту не на біблійній історії, а на вітчизняній. У цьому творі майже все нове для свого часу: і форма, і зміст. Але найважливішим стало те, що в творі алегорично говорилося про живе, сучасне авторові життя, тобто він увів у твір підтекст. Зрештою, тут ішлося про одну із основних проблем тогочасного життя — боротьбу між світською й духовною владами за просвіченість. Не диво, що це стало для противенців Ф. Прокоповича приводом, щоб нападати на нього.

3 липня 1705 року „благородні руські синове”, вихованці Києво-Могилянської академії, виставили не бачену досі в стінах цього навчального закладу драму „Володимир”. Вистава відбулася в кінці навчального року, в час так званих рекреацій. У рамі виступає шістнадцять дійових осіб: дух князя Ярополка, жреці Жеривіл, Курояд та Піяр, біси світу, огуди, тіла, князі Володимир, Гліб, Борис, вістун, філософ, вожді Мечислав, Хоробрий, у хорах виступають ідоли, жреці, Приваба, апостол Андрій та ангели. Короткий зміст трагедії такий.

Дух князя Ярополка нарікає на брата-убійника Володимира, його викликав з могили братовий намір завести в Києві християнство. Він зустрічається з головним жрецем Жериволом, і той обіцяє відвести Володимира від лихого зачину. Жеривіл радиться про те з бісами світу, огуди й тіла. У цей час Володимир веде бесіду з синами Борисом та Глібом про віру, яку хоче завести на своїй землі. Жеривіл даремно намагається відхилити князя від цієї думки, але, ввійшовши в суперечку з філософом, виявляє повне невігластво. Філософ детальніше оповідає Володимиру про свою віру. Обурений Жеривіл обіцяє помститися. Філософ переконує Володимира в своїй правоті. Володимир у сум'ятті. Він боїться втратити принади світу, а особливо свої 300 жінок. Від намірунавернутися хоче відвести князя Приваба. У цей час вожді князеві Мечислав і Хоробрий наказують жрецям крушити ідолів. Після цього йде заклик до торжества. Хор з апостолом Андрієм співає урочисту пісню, в яку вкладено, між іншим, гімн Києву:

День ясний засвітився — всім радість од того,

День прийшов, що мені був звістився від Бога!

Так, обіцяне світло явилося зримо

Тобі, Києве давній, мій граде любимий!..

Драма „Володимир” була розіграна на Щекавиці, тобто драма з київського життя мала декораціями київські краєвиди, і не диво, що вона сильно вплинула як на сучасників, так і на наступників Ф. Прокоповича по академії. У 1708 році Лаврентій Горка будує свою драму „Іосиф, патріарха” виразно за приписами Ф. Прокоповича.

Драма Ф. Прокоповича була алегорична. Зображаючи війну великого князя з марновірством, драматург кидав виклик сучасному собі ретроградному духовенству. В образах Жеривола, Курояда, Піяра він картав обжерне попівство та чернецтво, основним стимулом життя якого було здобуття матеріальних благ. Це був, здається, перший етап тієї боротьби з ретроградством, яку почав Ф. Прокопович у Києві...

Шевчук Вал. Його живив бентежний дух (Слово про Феофана Прокоповича) // Дорога в тисячу років: Роздуми, статті, есе. — К.: Рад. письменник, 1990. — С. 175—177.

ВАЛ. ШЕВЧУК. Теофан Прокопович. Життя і творчість.

...Колізії п'єси точно передають агіографічне оповідання про святого Володимира, записане в тому часі Дмитром Тупталом у його „Четьях-Мінеях”, тобто перед нами п'єса того ж типу, що й про „Олексія, чоловіка Божого”; новиною тут тільки є, що інтермедійні (комічні герої) діють не у вставних творах (інтермедіях), а введені в пряму дію, як повночинні (Жеривіл та інші жерці) — генезу їхню бачимо передусім літературну: в численних образах агіографічних оповідок, де розказується про язичницьких жерців та волхвів. Через це образи Володимира, Філософа, жерців є не живими, взятими із життя, а понятійними масками, що було властиво театру бароко. До речі, Т. Прокопович виглядає тут схоластичнішим від автора „Олексія, чоловіка Божого”, бо там герої, хоч одягнені в римську одежу, відбивали живу українську ментальність (особливо Олексієві батьки, слуги, жебраки чи мужики в інтермедії), тоді як герої „Володимира”, вдягнені в українську одежу, виглядають лишень як ідеологічні символи і не відбивають живого життя ані часу Володимира, ані часу автора, вони абстраговані до рівня персоніфікацій. Тому вважати твір Прокоповича драмою з національного життя було засміливо, хоч певні українські колізії тут відбито.

Отже, у п'єсі зображено історичний і сучасний побут, це гра ідей і думок на абстрактному рівні, відтак кожен герой — не жива істота, а рупор для проголошення тих чи інших постулатів. Але це відповідає поетиці барокового театру, і саме так треба твір і розглядати...

Шевчук Вал. Муза роксоланська. Українська література XVI—XVIII століть: У 2-х кн. — К.: Либідь, 2005. — Кн. 2. Розвинене бароко. Пізнє бароко. — С. 310—311.

М. СУЛИМА. Українська драматургія XVII—XVIII ст. У трагікомедії Феофана Прокоповича чи не вперше в українській драматургії XVII—XVIII ст. конфесійна схема „один проти всіх” (Ісус Христос і населення Галілеї) втілилася в реальному матеріалі. Звичайно, драма Феофана Прокоповича також (і в першу чергу) являє собою драму з релігійним сюжетом. Християнські постулати (які в інших п'єсах виголошує Ісус Христос) у цьому творі озвучує давньоруський князь. Це надзвичайно важливий момент у розвитку української драматургії — Феофан Прокопович у „Владимирі” вийшов за рамки старозавітних та євангельських епізодів, він показав, як шляхом Ісуса Христа пішов слов'янин, київський князь Володимир. Хреститель Русі, як і Ісус Христос, зіткнувся з оточенням, яке не приймає нового вчення. Зрозуміло, князя ніхто не збирається розпинати на хресті, та все ж, нагадаємо, Жеривол після розмови з Ярополком нахваляється „отмстити” Володимиру за нововведення. Ця ж сама погроза звучить і з вуст „Бѣса мира”. Подібні погрози, як виявляється, могли бути не такими вже й безневинними. В. М. Татіщев вважав, що причиною загибелі Аскольда було прийняте ним християнство.

Звичайно, Феофан Прокопович писав релігійний панегіричний драматичний твір, а не глибокий психологічний портрет князя Володимира. Драматург прославив факт введення християнства і його ініціатора. Історичні джерела по-різному змальовують Володимира Хрестителя. Скажімо, в давньоруському героїчному епосі він буває й жорстоким, і підступним, і боягузом, він не тримає свого слова.

Феофан Прокопович писав драму про канонізованого святого. У цьому переконує те, що основними порадниками в трагедокомедії виступають також канонізовані сини Володимира Борис і Гліб, а не котрийсь із інших синів князя. І все ж драматург змалював людину, яка зуміла скористатися так званим „спеціальним часом”, збігом обставин, часом, який „дозрів” для певних подій, критичних і виняткових з погляду майбуття.

Сулима М. Українська драматургія XVII—XVIII ст. — К.: Стилос, 2005. — С. 204—205.

Варто знати й це

Людина з чотирма іменами

Український поет та філософ Феофан Прокопович відзначався тим, що легко змінював переконання, як і імена. Справжнє його ім'я Єлеазар. Щоб продовжити освіту, Прокопович поїхав у 1698 р. за кордон, перейшов в унію, прийнявши ім'я Єлисей. Став у Володимирі-Волинському дияконом і префектом тамтешніх шкіл, одночасно викладаючи поетику і риторику. З часом його послано на здобуття освіти до Рима, де прийнято в колегію св. Анастасія, створену папою Григорієм XIII для католиків, греків та слов'ян. У Римі Феофан Прокопович пробув три роки. Начальник колегії, єзуїт, полюбив талановитого молодика, взяв його до себе на мешкання, дозволив вільно відвідувати міські і монастирські бібліотеки. Єзуїти намовляли Прокоповича, щоб той вступив до їхнього ордену, але він не погодився. 1702 р. Феофан Прокопович повернувся в Україну і знову став православним, постригшись у ченці під іменем Самуїл, у 1705 р. прийняв у честь свого покійного дядька ім'я Феофан. Отже, Прокопович мав імена Єлеазар, Єлисей, Самуїл і Феофан.

Давній театр

Вистави давнього театру відбувалися або під відкритим небом, або в залі колегіуму (академії). Деякі тексти свідчать, що п'єси (декламації чи діалоги) ставили в церкві. Невеликі драматичні твори могли виконувати у класі чи вдома у якого-небудь благодійника.

Сцена вистав була складною. їх будували на зразок середньовічної сцени, де розігрували містерії: рай, земля, пекло. З тогочасних посібників з поетики відомо, що сцена мала становити собою чотирикутник, задню стінку якого розміщували навпроти глядачів, а бокові — праворуч і ліворуч; в напрямку до публіки сцену поступово розширювали і знижували; підлогу розкреслювали лініями, що перетиналися, помітними тільки акторам. Усе це робили для того, щоб виконавці гармонійно рухалися по підмостках. Окремі мостини укріплювали так, що їх нижню частину можна було трохи підіймати на випадок зображення, наприклад, моря: тоді на нижні кінці накидали хвилясту тканину, що створювало ілюзію морської поверхні. Особливі підойми відповідно до сценарію піднімали або опускали дійових осіб.

Декорації розписували на задній стіні сцени. Освітлення було переважно штучне, його створювали свічки, розташовані перед сценою, але закриті від публіки. Бутафорією слугували: Ливан і смирна, різдвяна зірка, трон або престол, зображення ідолів, музичні інструменти, коса для Смерті.

Акторами були спудеї (студенти). Професійних акторів давній театр не мав. Жіночі ролі виконували чоловіки. Специфічні образи відтворювали за допомогою відповідних костюмів та атрибутів із символічним значенням. Наприклад, Промисел Божий — зі списом у лівій руці і скипетром у правій, земною кулею біля ніг і орлом попереду себе; Віра — дівчина в білому вбранні з хрестом в одній руці і келихом у другій.

Учителі поетики і риторики були не тільки авторами п'єс, а й педагогами сценічного мистецтва і режисерами шкільного театру.

Театральні ефекти

Давні поетики рекомендували зображати такі дії, як убивство, смерть, тортури, нанесення ран, за допомогою тіньової картини. Для цього в глибині сцени встановлювали ліхтар, між ліхтарем і полотном (це своєрідний екран) ставали актори, які відтворювали дії. їх у вигляді рухливих тіней міг спостерігати глядач у залі. Цей прийом давав змогу уникнути натуралістичних сцен. Тіньове вирішення одного з найжорстокіших євангельських епізодів — побиття Іродом немовлят — наявне в „Комедії на день рождества Христова” (1702) Дмитра Туптала, де в яві дев'ятій показували у такий спосіб „убиєніє отрочат неслышимое, но зримое”.

Напередодні семінарського заняття

План

1. Життя і творчість Феофана Прокоповича.

2. Історична основа трагікомедії „Володимир”.

3. Сюжет і побудова трагікомедії „Володимир”.

4. Образ Володимира: засоби творення, алегоричний зміст.

5. Другорядні персонажі трагікомедії „Володимир”.

Методичні поради:

1. Ознайомтеся з біографією Феофана Прокоповича. Поміркуйте, яких суспільно-політичних поглядів дотримувався цей діяч, чому покинув Україну і пішов служити цареві.

2. Зверніть увагу на культурно-освітні та естетичні уподобання Феофана Прокоповича, зокрема на основні положення його риторики.

3. Уважно прочитайте трагікомедію „Володимир”. Поміркуйте, чому драматург обрав для свого твору історичні події часів Київської Русі.

4. Для глибшого розуміння п'єси опрацюйте наукові матеріали до теми семінарського заняття.

5. Підготуйте тези свого виступу на кожен із пунктів плану семінарського заняття.

6. Запропонуйте свої пропозиції щодо того, як тлумачити образ Володимира у трагікомедії: як алегорію діяльності гетьмана Мазепи чи Петра І.

Перевірте себе

Варіант І

1. З'ясуйте, чому Феофан Прокопович визначив жанр „Володимира” як трагікомедія.

2. Вкажіть, які твори крім п'єси „Володимир” написав Феофан Прокопович.

3. Порівняйте зображення князя Володимира у трагікомедії Феофана Прокоповича та поемі Т. Шевченка „Царі”.

Прийшли, і город обступили

Кругом, і город запалили.

Владимир князь перед народом

Убив старого Рогволода,

Потя1 народ, княжну поя,

Отиде в волості своя,

Отиде з шумом. І растлі ю 2,

Тую Рогніду молодую.

І прожене ю, і княжна

Блукає по світу одна,

Нічого з ворогом не вдіє.

Так отакії-то святії Оті царі.

Варіант II

1. Охарактеризуйте естетичні погляди Феофана Прокоповича.

2. Поміркуйте, чому Феофан Прокопович підтримав реформи Петра І.

3. З'ясуйте спільні моменти у трагікомедії „Володимир” Феофана Прокоповича і „Повісті минулих літ”.

1 Потя — побив.

2 Растлі ю — збезчестив її.