Всі публікації щодо:
Історія літератури

Українська література XI—XVIII ст. - Білоус П. В. - 2010

Українська лірика XVIII ст. - Барокова доба (друга половина XVI-XVIII ст.)

Лірика у XVIII ст. стала помітним художнім явищем в українській літературі. Вирішальну роль у цьому відіграли відродження „внутрішньої людини” як у суспільному житті, так і в літературі, індивідуалізація творчості, що виявилися у спробі виразити свої думки, прагнення, переживання через поетичне слово. Поєднуючись з уснопоетичною народною традицією, книжна лірика зазнавала її впливу, видозмінювалася, а література поповнювалася не тільки тими жанрами, які культивували ще за античних часів, а й фольклорними жанрами з їх неповторною поетикою і стилістикою.

Коротко про основне

1. Формування ліричної творчості у XVIII ст. відбувалося під впливом таких чинників: секуляризація художньої свідомості українських письменників, проникнення у книжну поезію художніх засобів і жанрових форм усної народної творчості, тонізація силабічного вірша, заміна у словесній тканині творів книжної мови народнорозмовною.

2. У віршах на громадську тематику (Феофана Прокоповича, Стефана Яворського, анонімна поезія) розробляли епічні, історичні, соціально-побутові мотиви. їх писали здебільшого латинською або старокнижною мовою.

3. Популярним був жанр елегії, зацікавлення яким зумовлене передусім тим, що активізувалася увага поетів до внутрішнього життя людини будь-якого соціального стану. За сентиментальною тональністю і поетикою тогочасні елегії перегукувалися з фольклором і входили до репертуару кобзарів та лірників.

4. У любовній ліриці — новому явищі української поезії того часу — переважали мотиви щасливого і нещасливого, нерозділеного кохання. У ній виражені любовна туга закоханих, радість зустрічей і печаль розлуки. За ритмікою та образністю вірші про кохання близькі до народної пісні. Серед жанрів любовної лірики набув поширення романс, у якому поєдналися елементи книжності і фольклору.

5. Духовну лірику популяризували літературні традиції і шкільна поетика. Культивування цих віршів пов’язане із вшануванням християнських свят і окремих святих.

6. Лірика XVIII ст. формувала тенденцію, яка призвела до глибокої секуляризації літературної творчості загалом і якісних змін у літературі, наближаючи появу нового письменства.

До джерел

Знайти і прочитати

Білоус П. В. Історія української літератури XI—XVIII ст. — К.: ВЦ „Академія”, 2009.

Возняк М. Духовна та світська лірика // Возняк М. Історія української літератури: У 2-х кн. — Львів: Світ, 1994. — Кн. 2.

Грицай М. Давня українська поезія. — К.: Вища школа, 1972.

Криса Б. Пересотворення світу. Українська поезія XVII— XVIII століть. — Львів: Свічадо, 1997.

Марсове поле. Героїчна поезія на Україні (друга пол. XVII — поч. XIX століть). — К.: Молодь, 1989.

Мишанич О. В. Українська література другої половини XVIII ст. і усна народна творчість. — К.: Наукова думка, 1980.

Слово многоцінне. Хрестоматія української літератури XV—XVIII ст.: У 4-х кн. — К.: Аконіт, 2006. — Кн. 4. Література пізнього бароко.

Українська література XVIII ст. — К.: Наукова думка, 1983.

Хрестоматія з давньої української літератури / За ред. О. І. Білецького. — К.: Рад. школа, 1967.

Чижевсъкий Д. Українське літературне бароко. —К.: Обереги, 2003.

Шевчук Вал. Муза роксоланська: У 2-х кн. — К.: Либідь, 2005. — Кн. 2. Розвинене бароко. Пізнє бароко.

Думки авторитетів

МИТРОФАН ДОВГАЛЕВСЬКИЙ. „Hortus poetikus” („Сад поетичний”). Визначення суті поезії. Щодо змісту або суті поезії, або що таке поезія, то різні автори подають неоднакове визначення — залежно від своїх природних здібностей. Одні подають таке визначення: „Поезія — це мистецтво, яке зображує вчинки людей і описує їх у формі вірша для життєвої науки”. Інші ж так визначають: „Поезія — це мистецтво добре писати вірші”, а ще інші дають поезії таке визначення: „Поезія — це мистецтво зображувати який-небудь предмет метрично і правдоподібним вимислом”. Це останнє визначення правильніше, зрозуміліше, ніж попередні. Адже ж воно пояснює поезію найбільш виразно, бо завдяки термінові „мистецтво” поезія узгоджується з іншими науками, які складаються з певних і до кінця безпомилкових настанов. Слова „який-небудь предмет” вказують на те, що поезія може зображати не тільки вчинки

людей, але й будь-яку річ, що існує реально або яку можна вигадати. Поняття „правдоподібним вимислом” свідчить, що поет неодмінно зобов’язаний щось вигадувати та зображувати його правдоподібним, бо, як повчає Арістотель, вимисел — це душа поезії. Інакше поет не буде поетом, а тільки віршописцем, між якими є певна різниця (...).

Про предмет поезії. Предмет поезії двоякий: речі, які підходять або можуть підійти до поетичної видумки, і самі вірші, які виражають цю поетичну видумку. Дехто називає це предметом найближчим і предметом дальшим. Найближчий предмет (поезії) — це самі вірші, а дальший — це речі, які можна оспівати у віршах. У зв’язку з цим Овідій так висловлюється про поетичну свободу:

Поле безмежне поетам дає поетична свобода.

В’яже історія їх; віри словам не давай!

Подібно до цього про поетичну свободу говорить Ювенал:

Сотні собі слів бажати — це право поетам належить;

Сто уст і сто язиків у віршах вони можуть вживати (...).

Про ліричну поезію, або про оди. Лірична поезія найдавніша і найбільш поширена з усіх видів поезії. Вона передусім процвітала в євреїв, тому що царський пророк записав на честь справжнього Бога багато пісень, які називаються Псалтирем. Ця поезія, або ода, що виводить свою назву від. грецького слова, яке означає „пісня”, визначається як наслідування радісних або сумних подій, що звичайно співались під акомпанемент веселих лір. Ця поезія називається ліричною від музичного інструмента ліри, під акомпанемент якої вона співалась.

Мелічна поезія виводить свою назву від слова „мелос” (пісня), а її репрезентанти називаються меліками. Крім того, є ще дифірамб, в якому вживаються сентенції, повчання, здорова видумка, тропи, фігури і т. д., як і в героїчному вірші — велич, в буколічному — простота, в елегійному — ніжність, чутливість, у сатиричному і ямбічному — їдкість, у трагедії — смуток, у комедії — жарти, в епіграмі — влучність, в піндаровому — прославляння богів; так у ліричній поезії повинна відбиватися насолода завдяки квітучим тропам, безлічі сентенцій, красивим словам, прекрасному поєднанню стоп.

Є три види од: показова, дорадча, судова. Показова ода — це поема, що співається на честь якоїсь людини. Вона інакше називається панегіриком, енкомієм, або хвалебною піснею. Дорадча ода — це поема, написана з метою дорадити добро й відрадити зло. Судова — це поема, написана з метою прокляття або викриття якоїсь вади або порочної людини. Види ліричної поезії різні з огляду на різний предмет (...).

Стиль ліричної поезії повинен бути високим, мати багато тропів, сповненим руху. Він щодо написання важчий для поетів, ніж інші види поезії, тому що вимагає, щоб був найбільш відшліфованим, художнім, повним сентенцій і фантазії. Думка розтягується на кілька строф, і як в епіграмі кінець, та і в оді початок треба писати найакуратніше. В одах, а найбільше у хвалебних, мають місце фігури, тропи, алегорія, плавність, стрункість, легкість слів, а в інших видах од більше підходять сентенції (...).

Про метафору. Метафорою називається перенесення власного значення одного слова на невласне з огляду на подібність. Наприклад: „людина палає гнівом”. Але ж „палати”, власне, стосується вогню, проте переноситься на людину через подібність та певне відношення, яке існує між розгніваною людиною і вогнем, що палає. Метафора здійснюється чотирма способами. По-перше, шляхом перенесення значення від живої речі на живу. Як наприклад: „скромний голуб”, „гордий павич”, „говірлива сорока”, „людина, яка гавкає”, „лисиця живе хитро”, „розумний собака”, „кінь, що летить”, „лев — цар звірів”, „повільний бик”. По-друге, шляхом перенесення значення від неживої речі на неживу. Як наприклад: „солодка мова”, „дорогачесність”, „рікакрасномовства”, „ясністьмови”, „золоте сонце”, „вогняний дощ”, „солодка порада”, „блискуча слава”. По-третє, шляхом перенесення значення від живої речі на неживу. Як наприклад: „сліпа ніч”, „ангельська чесність”, „жива вода”, „розгніване море”, „камінь росте”, „ткати історію”, „кувати фабулу”. По-четверте, шляхом перенесення значення від неживої речі на живу. Як наприклад: „ясна людина”, „дорогий студент”, „запальний воїн”, „запеклий ворог”, „залізна баба”, „квітучамолодість”, „розбиталюдина”, „син — підпора батька” (...).

Довгалевський М. Поетика (Сад поетичний). — К.: Мистецтво, 1973. — С. 26—31.

М. ВОЗНЯК. З „Історії української літератури”. Тут і там помітні в богородичних піснях апокрифічні нашарування, зокрема в піснях на Введення, Зачаття й Успення, яків набожних піснях на Господські свята: Різдво, Богоявления, Великдень, Вознесения, Воздвижения і в честь святих, наприклад, Йоакима і Анни. На апокрифічних легендах ґрунтується одна з найдавніших і поширених уже наприкінці XVIII ст. коляд, а саме „Предвічний, родися пред літи”. Популярність апокрифічних легенд доводила, що коляда, основана в цілості на апокрифічній легенді, зливалася з старшою від неї колядкою. Це сталося з легендою про втечу Марії з Ісусом до Єгипту та про її зустріч з орачем, що сіяв пшеницю. Марія просила його, щоб сказав, як бігтимуть за нею жиди в погоню і запитають його, коли бачив Марію, так: тоді бачив, коли пшеницю сіяв. На другий день прийшов рільник на ниву й побачив, що його вчора посіяна пшениця вже достигла. Надійшли жиди й запитали про Марію, а почувши його відповідь, вернулися в тій думці, що всяка погоня не виплатиться, коли Марія так давно втекла.

Коляда „Предвічний, родися пред літи” зустрічається в одній із найдавніших збірок українських коляд, списаній на кількох листках рукописної „Тріоді” в Національному музеї у Львові в рр. 1661—1680 з запискою: „Тиє пѣсни набожниє внесение в богоспасаємий град Старую Сол и начертание многрѣшним Теодором Рясновским, родичом з Дунаева с под Рогатина”. Ця збірочка набожних пісень цікава з трьох поглядів: вона свідчить, що від початку існували на українському ґрунті паралельні тексти набожних пісень у церковнослов’янській і зближеній до народної мови, що поширення набожної пісні йшло на українському ґрунті з заходу на схід і що коляди популяризувалися при допомозі ходження зі звіздою і з вертепом. Ось зразок одної з найдавніших наших коляд українською мовою:

Кроль з Емпіру к нам приходит,

Бог от Діви гди ся родит:

З небес ступив,

До нас ступив На земне крає.

Земля триумфуєт,

Плач і лемент уступуєт:

Юж співаймо,викрикаймо

Пісни весолиє.

Над вертепом звізда стала,

Бога в яслех показала:

Оглядаймо,

Привітаймо

Пана рожденного (...).

До коляд цього типу належать ті, котрі потрапили в „Богогласник” — антологію української набожної пісні кінця XVIII ст., зокрема коляда „Дивная новина”, „Новая радость світу ся з’явила”, „Нова радость стала, яка не бувала”, „Небо і земля нині торжествують” і т. д. Наскільки можна думати на підставі досі опублікованого матеріалу, коляди такого наївного типу спочатку переважали. Вони мають за основу головно євангельське оповідання й відзначаються простотою укладу й тону та заразом теплим чуттям. Епічний елемент має в них рішучу перевагу, а догматичні категорії тільки доповнюють ближче і освітлюють головне оповідання (...).

З усіх пісень про чужину й сирітську долю пробивається сильний релігійний, побожно-молитовний настрій, яким і наближається світська елегія до духовної. На межі між однією та другою стоять такі вірші, як „Сам я не знаю, як на світі жити”. Тяжко бути з тілом на землі й не грішити. На противагу інший ліричний вірш „Ой коли ми знали і коли б відали, як у пеклі лиха доля” радить у монастирі за гріхи Бога молити. Проклята бо доля завжди жити з бісом у пеклі. Краще не знати батька й матері. Коли дорога не веде до неба, то кожна наша справа й козацька слава зміниться на погибель. Світ дрижав перед козаками, а біс хвалиться ними. Закінчується вірш закликом до покаяння, бо „Мати Україна козацького сина на славу” породила. Хай перестануть гинути як мухи. Вірш названий козацькою думою, правдоподібно тому, що виспівувався серед козацтва. Та й не у всіх монастирях було праведне життя. Тривалий час виспівували світські й духовні пісні по обох боках Дніпра про неправедне життя частини ченців. їх життя проходило серед сміхів, забав, гри на інструментах. А що нудно було сидіти в келії, шукали в „селах молодиць веселих і дівчат”.

До сирітських пісень належить пісня „Великий мой жалю” Василя, правдоподібно Пашковського, яка входить уже в круг пісень про життєву бездольність. Без щастя нема де прихилити бідної голови. Життя без щастя — це життя вигнанця. Немає користі з нього. Немає щастя, бо й немає справедливості і рівності, співає автор однієї пісні й потішається тільки надією на будучину. Хоч який великий світ, а нещасливий третій автор, бо куди не піде, не знайде щастя („Пора приходить по щастю тужить”). Одну мине біду, десять нових іде слідом за ним. Не треба було й родитися, бо жити без щастя — це діло смерті: „Щастям гори проходив, а без щастя заблудив”.

Інша пісня стверджує, що нема людини без смутку; не завжди буває зима, після ночі настає день, а „на весну клен зацвітає, хоч в осень лист опадає”.

Часто буває, що недоля плаче рано, а увечері скаче весело. Звичайна порада пісень у нещасті звертатися з молитвою до Бога. В одному вірші просить автор Бога карати його, але не кидати, бо хоч тяжка Божа рука, але батьківська: горе дитині, котрої не б’є мати (...).

Багато віршів входить у великий відділ сороміцької любовної лірики, яка часто набирала грубого, чуттєвого, тілесного змісту. Була вона так дуже поширена між українською інтелігенцією у XVIII ст., що Варлаам Лащевський уважав за потрібне навіть виступити проти неї у своїй „Трагедокомедії”. Її появу легко пояснити наслідком довголітніх воєн і руїни: етичною й політичною деморалізацією на Україні в XVII і XVIII ст. В дослідження з української літератури проник

погляд, що наша стара сороміцька любовна лірика — це „дворацькі пісні”, а в парі з таким поглядом не раз можна було почути думку про польське походження таких пісень Одначе співаники XVII й XVIII ст., які зберегли зразки старої сороміцької любовної лірики, не підтверджують згаданого погляду про її походження, бо власниками й укладачами їх були студенти, бакалаври й дяки, навіть священики. А втім, маємо виразні вказівки на походження сороміцьких пісень і віршів від мандрівних дяків. Пісня „Боже, дай же добрий день, дяченьку, тобі” має за тему, як дяк учить азбуки дівчину, положивши її на постіль. Інша пісня „Ой дівчина кріпко жне”, не беручи серпа в руки, підкреслює густий сніп за нею: чотири дяки й п’ятий піп. Дівчина відганяє його, а він „куди йде, не мине, поцілує, обійме”.

У пісні „Чем, донцю, думаєш собі” мати втішає доньку, що приїде милий. Донька нарікає, що люди розрадили з тієї причини, що дяк небагатий; вона перестала кохати, а він до неї ходити. Мати радить доньці злучити руки й серця з дяком. Донька сподівається повернення дяка й обіцяє стати з ним до шлюбу, де обидвоє присягнуть собі на вірність. Велику популярність здобула пісня „Ой мати, мати, єсть дяк у хаті”. Зразу дівчина лякалася дяка, а потім стала молодицею. Можна сміло твердити, що не тільки дяки, але й студенти, писарі, канцеляристи, письменні козаки тощо складали також сороміцькі пісні. Наприкінці XVII й на початку XVIII ст. була поширена пісня „Ой перестань, перестань до мене ходити”. Він заявляє, що не перестане, бо кохає її. Просить пустити до себе, вкравши ключі в матері. Дівчина послухала й догулялася дитини. В іншій пісні з того ж часу попадя запрошує юнаків угасити її вогонь, більший, ніж у світської молодиці („Попадя, попадя я не такая”). На початку XVIII ст. була поширена також пісня про бандурку з початком:

Ой там за Дніпром, там над водою

Стояла дівчина з бандуркою свою.

До пісень цього роду належать такі, як „Казав мені батенько погнати кози” (про пастуха кіз, що, шукаючи загубленої кози в лісі, знайшов сплячу дівчину), „Гей, пігнала дівчинонька ягнятонька в поле” (загубила ягня й, шукаючи його, знайшла молодого попа), „Дівчинойко красна, где волойки пасла?”, „Пойду я, скочу я в поле, в поле” й інші, головно двозначного змісту та з усякими натяками.

Возняк М. Духовна та світська лірика // Возняк М. Історія української літератури: У 2-х кн. — Львів: Світ, 1994. — Кн. 2. — С. 288—360.

Д. ЧИЖЕВСЬКИЙ. Емблематична поезія. На Україні було видано і оброблено в Києво-Печерській Лаврі оригінальну емблематичну збірку, яка знайшла широке розповсюдження і на Україні, і поза її межами: це звісна „Іфіка ієрополітика”, що вийшла в Києві 1712 р. та передруковувалась кілька разів: 1718, 1724 (Петербург); 1728, 1730 (Москва); 1760 (Львів); коло 1790 р. (Відень). На жаль, хоч текст мені і приступний, я не можу судити про малюнки в усіх виданнях. Зате текст дає нам змогу подати на підставі українського матеріалу деякі замітки щодо поетичної техніки емблематичних творів.

Збірка обіймає 67 чи 68 малюнків з віршованим текстом; здебільшого маємо чотирирядкові епіграми. Техніка емблематичних творів базується на тому, що їх текст є єдністю з малюнками: найчастіше (але не завше) маємо в вірші (короткому чи довгому) якусь вказівку на малюнок, якусь загадку того, що на малюнку зображено. Малюнок завше і подає той „символ”, ту „емблему”, якої захований таємничий сенс (моральний, релігійний, поетичний) має бути розкритий у супровідному тексті. Коротенькі вірші (навіть двовірші нерідке з’явище в пояснювальному тексті емблематичних збірок) змушують їх авторів до стислого формулювання думки, до формули-прислів’я. Розуміється, залежить від вміння поета, чи вдасться йому подати формулу дійсно стислу та разом ясну за змістом. Вказівку на малюнок може бути подано як порівняння — метафору, звичайну в поезії всіх типів, або як опис малюнка.

Треба сказати, що автор (чи автори) „Іфіки” не належать до дотеперішніх та ліпших українських поетів часів барока. Лише в деяких випадках їм вдалося подати дійсно дуже ясну формульовку думки та досить кратку вказівку на малюнок. Ось приклад. Беремо вірш одного певного типу:

Кратокъ животъ на, бѣденъ, скорбе, слезный,

Но добрѣ жившимъ будеть он полезный;

Суетнымъ кратшій есть и многодѣтній,

Исчезнетъ, яко пузиръ разноцвѣтный.

Очевидно, малюнок мав зображати мильний пухир, дитячу іграшку. Вказівку на цю емблему людського життя уміщено в останньому рядку. Перший натомість подає власну думку епіграми, а 2—3 рядки трохи її розвивають, розрізняючи обидва типи „добрѣ живших” та „суетных” людей.

Чижевський Д. Емблематична поезія // Чижевський Д. Українське літературне бароко. — К.: Обереги, 2003. — С. 197—198.

О. МИШАНИЧ. Українська література другої половини XVIII ст. і усна народна творчість. Ігнатій Максимович — автор цікавого твору початку 60-х років XVIII ст. — „Оды на первый день мая 1761 года”. Поява цієї оди була лише епізодом у житті викладача поетики Київської академії, який написав свій твір до травневих студентських рекреацій. Попередники Максимовича з такої нагоди готували, як правило, драми, але на цей час вистави в академії вже були заборонені, і наш автор написав зовсім новий для академічної літератури твір — оду (...).

Мета автора — оспівати веселі травневі свята (рекреації) студентів академії. З пізнішої літератури знаємо, що це свято супроводжувалося масовим гулянням студентів у передмісті, театральними виставами, іграми тощо і лишало у них якнайкращі спогади. Серед студентів і викладачів панувало радісне піднесення. Саме таким змальовує це свято й І. Максимович. Все в оді радісне, без будь-якої тіні — і це зрозуміло: автор сумлінно виконав своє завдання, яке сформулював у плані твору: „Мая красоту описать намѣрил”.

Насамперед відзначимо світський характер „Оди”, вона нічим не нагадує тієї релігійно-моралізаторської поезії, яка продукувалася у стінах Київської академії. Навпаки, все в ній, як цього й вимагалось, пройняте античністю — образами, асоціаціями, іменами (Муза, Аполлон, Орфей, Ікар, Гесперидів сад, Флора, Нептун, Мінерва, Парнас). Та незважаючи на ці суто літературні атрибути, чуємо і живе поетичне слово, навіяне спостережливістю над картинами дійсності, розквітом весняної природи. Ось кілька зразків таких описів:

Уже прекрасних птиц собори

Укрили всі поля и гори,

Пресладку піснь они поют,

Звучат шумящими крилами,

Садятся вдруг между садами,

На любих древах гнізда вьют...

Пастух з своими в степ стадами

Спішит и вірний с ним Жучок,

Садится он между буграми,

В пастуший піть начал рожок.

Такі пейзажі з безтурботними настроями — типове явище в літературі XVIII ст. (...).

„Пісні світські” Івана Пашковського — це зразки раннього українського романсу. Головна їх тема — кохання, соціальна нерівність, сирітство, намови ворогів, туга закоханих, сподівання щастя. Власне, це загальні місця народної пісенної лірики, прибрані у книжну форму. Народнопоетична образність, легка форма сприяли тому, що ці пісні І. Пашковського довго

трималися в пісенному репертуарі. Нижчим суспільним верствам імпонували висловлені в них думки і настрої. їх ліричний герой шукає друге життя, розуміє, що „нам, сиротам, бідним голотам трудно в світі милости знайти”. Він горнеться до панів, хоче знайти собі рівню, убогу „дівчину красну”, в якої „сладкие мови, чорние брови”. Героїня теж убога („Хоч не маю і гроша”), але чесна, працьовита, тримається з гідністю, дає належну оцінку багатим („Бо хто багато ся має, то ще болше зажирає”), обіцяє шанувати свого судженого. Герої страждають, коли довго не бачать одне одного, не можуть „ні їсти, ні пити”, воліли б умерти, ніж так тужити, і бажають якнайшвидше піти під вінець. На перешкоді закоханих стоять „лютії вороги”, що своїми „злими чарами” „запинають дороги”, не дають парі бути разом. Єдина надія в обох на Бога, що він „потлумить вороги” і дасть молодим прожити вік разом у цьому „світі нещасливом”.

Ця „вічна” тема пройшла крізь усю українську поезію, набула пізніше різних відтінків. Поети ще скуті традицією силабічного віршування, не володіють достатніми художніми засобами для творення теми кохання. Головне джерело, звідки вони черпають зображувальні засоби, багату гаму емоцій, — це народна лірична поезія.

Мишанич О. Українська література другої половини XVIII ст. і усна народна творчість. — К.: Наукова думка, 1980. — С. 136—137; 146.

ВАЛ. ШЕВЧУК. Українські поетики та риторики як теоретична база літературного бароко. Поетична практика хоч і поставала на основі науки, але часто вела перед, особливо під пером талановитого митця, та через теорію поезії не раз від неї відставала. І хоча творчість того чи іншого письменника випливала таки з теоретичних засад, здобутих із поетик, але одні з них використовувалися, інші ні, а ще інші розвивалися чи ви чисті, тобто самі зразки — такими бачимо „Молоко” І. Величковського чи „Сад божественних пісень” Г. Сковороди. Важливо й те, що поетики пропагували культ дозмінювалися, вдосконалюючись. Інколи ж поетики набували форми творчих зразків, цьому слугували численні вставні в теоретичний курс приклади: маємо ми і зразки форми, що зумовлював інтерес до гри словом, звукових рядів, появи евфонії, морфологічних експериментів, відтак збагачувалися засоби письма; були тут і надмірності, які заперечував у своїй поетиці Т. Прокопович. Окрім того, поезія базувалася на глибокому вивченні й використанні античної літератури; так з’явився ще один символічний зразок письма, коли зміст творився на обігруванні понять, закодованих у наборі готових і відомих кожній тодішній освяченій людині умовно- алегоричних образів з античної та християнської мітології

(М. Довгалевський, наприклад, у своїй поетиці складає навіть словника імен богів, уживаних поетами). Отже, імена богів, богинь, муз, історичних діячів, святих, географічні назви, історична реаліка уподібнювалися до тих чи інших моральних та інтелектуальних понять, що стояли за тими образами: справедливого й несправедливого, жорстокого, піступного, багатого, доброго, бідного, лихого, розумного, дурного, заздрісного, чесного, облудного і т. д.

Поетики подавали розпис різних поетичних форм і жанрів, типів віршів, навчали, як ними користуватися і як їх творити, тобто крім теоретичних засад вони були посібниками для навчання поетичного мистецтва. Кожен учень тодішніх шкіл знав це мистецтво і володів практичними навичками, чим і пояснюється досить велика кількість поетів у тому часі; зрештою, ця традиція дійшла нашого часу, коли в літературі працює поетів значно більше, ніж прозаїків чи драматургів.

Шевчук Вал. Муза роксоланська: У 2-х кн. — К.: Либідь, 2005. — Кн. 2. Розвинене бароко. Пізнє бароко. — С. 374.

Варто знати й це

Тонізація українського вірша

Український вірш XVI—XVIII ст. не набув чіткої ритмізації через те, що домінуючим принципом тогочасної версифікації була силабіка, неприродна для української мови. Тонізація вірша відбувалася стихійно. Це стосується передусім творів, у яких рядки римувалися не лише своїми закінченнями, а й мали на місці цезури (паузи) внутрішню риму, яка розбивала рядок на дві частини. У деяких варіантах рядки навіть графічно розпадалися надвоє. Процес тонізації вірша (надання рядку ритмічного звучання завдяки рівномірному чергуванню наголошених і ненаголошених рядків) особливо активно відбувався у XVIII ст. Це помітно у творчості Георгія Кониського, Ігнатія Максимовича, Григорія Сковороди. У тонізації вірша слід врахувати і вплив української народнопісенної творчості. Вирішальний перехід до силабо-тонічного вірша стався в „Енеїді” І. Котляревського.

Як продавали книжки в Україні

Книги в XVII—XVIII ст. продавали переважно в друкарнях. Друкар Михайло Сльозка в 30-ті роки XVII ст. розповсюджував видання Львівського братства, роз’їжджаючи по ярмарках. В добу Петра Могили києво-печерські видання популяризували крім України в Московській державі і Молдові. У 1672 р. друкарські майстри лаври Теодій Кушка та Олекса Мушин відкрили в Москві книгарню, хоча невдовзі вона перестала існувати. Чернігівські видання продавали в Києві, Харкові, Ромнах, Сумах, Борзні. У Києво-Печерській лаврі у XVIII ст. була книжкова крамниця, і лавра переслідувала тих, хто продавав книги на базарах без її відома. Наприкінці XVIII ст. в Києві на більш людних вулицях вже функціонувало багато книгарень, в яких пропонували продукцію своєї, а також Московської, Чернігівської і Почаївської друкарень. На Подолі у XVIII ст. діяла лавка київського торгівця Гарбуза. Він скуповував і продавав пошарпані, старі і старовинні видання. Покупцями у нього були студенти й професори Київської академії. Гарбуза можна вважати першим букіністом в Україні.

Перший теоретик українського віршування

Український письменник, полеміст, поет Мелетій Смотрицький (1577—1633) у „Граматиці слов’янській” (перша українська граматика, яка з’явилася 1619) висловив думку, що вірші можна писати і слов’янською мовою, хоча у ті часи вважали, що вони мають бути лише латинською мовою. У „Граматиці слов’янській” подано відомості про такі віршові розміри: ямб, хорей, спондей, пірихій, дактиль, амфібрахій, анапест та ін. Визначав Мелетій Смотрицький і види віршів: героїчний, елегійний, ямбічний тощо. Отже, український письменник і граматик вперше розробив теорію „слов’янського вірша”, до якого в українських поетиках звернулися лише наприкінці XVII ст.

Легендарний поет

Тривалий час автора відомої пісні „їхав козак за Дунай” вважали особою легендарною, а пісню — народною. Лише наприкінці XIX ст. дослідники з’ясували, що автор цього твору — реальна особа Семен Климовський. В архівах було виявлено два його поетично-публіцистичні твори „Про правосуддя начальників” і „Про смирення найвищих”. Написані вони в 1724 р. і надіслані цареві Петру І.

Давні пісенники

Один із найдавніших пісенників було віднайдено у Кракові. Припускають, що час його укладення — друга половина XVII ст. У ньому вміщено понад шістдесят текстів українських пісень.

Такі збірники мали свою специфіку: до них входили як пісні народні, так і твори літературного походження. Структура пісенника охоплювала твори його укладача; твори, записані від іншої особи або з іншого збірника; народні пісні (часто записані в обробці укладача). У рукописних збірниках мало суспільно-історичних творів, а переважають вірші любовного змісту.

Напередодні семінарського заняття

План

1. Основні тенденції розвитку лірики XVIII ст.

2. Вірші на громадянську тематику.

3. Елегійна лірика.

4. Любовна лірика.

5. Духовні вірші.

6. Зв’язок лірики XVIII ст. із фольклором.

Методичні поради:

1. Відповідно до тематичних груп ознайомтеся зі змістом лірики XVIII ст. Зверніть увагу на поєднання традиційних та нових тем, образів, художніх засобів.

2. Глибшому осмисленню особливостей і різноманітності форм української лірики XVIII ст. допоможуть підручник та наукові матеріали.

3. Складіть тези відповіді до кожного пункту плану, оберіть ілюстративні приклади.

4. Випишіть фрагменти із ліричних творів, у яких використано художні засоби, властиві уснопоетичній творчості.

5. Зверніть увагу на ліричні твори, у яких помітний процес переходу від силабічної до силабо-тонічної системи.

6. Проведіть текстологічний аналіз одного-двох ліричних віршів з метою визначення словесної специфіки твору (поєднання книжних і народнорозмовних елементів).

Перевірте себе

Варіант І

1. Поясніть основні тенденції у розвитку лірики XVIII ст.

2. З’ясуйте значення термінів „лірика”, „ода”, „пастораль”.

3. Охарактеризуйте принципи версифікації у фрагменті лірики.

Переплив же я річеньку,

Моя мила на береженьку.

Білі ручки умиває,

Чорні очі протирає,

Миленького вспоминає.

Хвала ж тобі, господу богу,

Що знайшов я свою небогу.

Присунь же ти близенько,

Моє миле серденько,

Тепер я тебе оглядаю.

Варіант II

1. З’ясуйте, що означає вислів „секуляризація художньої свідомості”.

2. Визначте, які мотиви характерні для громадянської лірики.

3. Проаналізуйте художні засоби у фрагменті лірики.

Не звала би, мой любезний, соколом ясненьким,

Ілі паче во удоліх цвіточком красненьким.

Но краснійше паче цвіта єсть твоя природа,

Весь бо єси преізряден і чесного рода.

Возрастом своїм предивним зрак увеселяєш,

Словом сладким і уклоном себе почитаєш.

Зриш пречудно оченьками, аж серденько мліє,

Душа горить, серце болить, красная леліє.

Прийди ко мні в полуночі, двері ті отверсти,

Да рученьку лобизаю і златиє персти...







На нашому каналі стартував марафон підготовки до ЗНО з української літератури. В рамках якого ми кожного дня будем викладати відео з новим твором. Підписуйтесь на наш канал та приєднуйтесь до марафону.