ГРАЙ ЩОБ ЗАРОБЛЯТИ

Ігри в які можна грати та заробляти крипту не вкладаючи власні кошти

Sleepagotchi

#TotalHash
Можешь майнити крипту навіть з телефону. Заходь швидше поки активація майнера безкоштовна

Історія української літератури ХI—XVIII ст. - Білоус П. В. 2009

Барокова поезія XVII ст.

Всі публікації щодо:
Історія літератури

Українське літературне бароко є невід’ємною складовою давнього письменства. Дослідження останніх десятиліть довели, що українське бароко не лише було тісно пов’язане із загальноєвропейськими мистецькими процесами, а й сформувало самобутню культуру із виразними національними ознаками, які своєрідно представлені передусім у поетичній творчості.

Виникнення віршування в Україні

Віршувальна практика в Україні розпочалася у другій половині XVI ст. і пов’язана з особливостями тодішньої шкільної освіти і книгодрукування. До навчальних

дисциплін було долучено (на взірець єзуїтських колегіумів) поетику, яка розглядала правила віршування. У школі викладали «Поетику» Арістотеля, «Послання до Пізонів» Горація, що в середньовічному латинському варіанті дійшли до України. Це стимулювало зародження книжного віршування, хоча фактичний його початок можна віднести до кінця XV ст. (латинські вірші Юрія Дрогобича, згодом — Павла Русина). Перші друковані вірші з’явилися в Острозькій Біблії (1586), автором яких є Герасим Смотрицький. Багато поетичних творів існувало в рукописах і було написано латинською, польською та давньоукраїнською мовами (Микола Гусовський, Іван Рутинець, Севастян Кленович, Симон Пекалід, Адам Чагровський, Ян Жоравницький, Лаврентій Зизаній, а також деякі анонімні автори).

Найдавнішим із відомих на сьогодні українських підручників із поетики вважають рукопис шкільного курсу «Поетичне мистецтво (...) Року Божого 1637». Ця та пізніші поетики містять теоретичні положення і практичні настанови.

Загальна поетика давала визначення поезії, пояснювала її предмет (матерію), природу і мету, вказувала на такі її ознаки, як наслідування, вимисел, віршова мова (тропи, фігури, метри). У поетиці 1637 р. було зазначено: «Поезія виникла із внутрішньої потреби, оскільки люди, очевидно, за самою природою своєю схильні до ритмічного мовлення. Цим можна пояснити те, що їм властиво з давніх-давен певні звичайні вислови художньо виражати віршами, а потім і виспівувати»1. Предметом поезії є діяльність людей, людські вчинки. Її мета — «навчати, розважати і спонукати» (київська поетика 1685 р.). В ученні про вірш розрізняли латинський метричний вірш, а також польський та слов’янський (силабічні). Давньоукраїнський вірш був переважно силабічним, тому ритмічно важким і непристосованим до особливостей української мови.

Прикладна поетика подавала правила написання віршів, наводила зразки, визначала літературні роди і жанри. Наприклад, розділ «Про ліричну поезію» подавав таке тлумачення: «Цей різновид поетичного мистецтва зобов’язує поета зваблювати людей різноманітністю і лаконічністю віршів, добірністю слів, блиском і гармонійністю звучання, описом предметів, як найприємніших за своєю природою. Ліричний вірш приваблює тільки тоді, коли він наповнений квітами слів, багатий на думки, має гарне розміщення стоп і зображає красиві предмети» (поетика 1637 р.). До поширених віршових жанрів належали епіграма, елегія, лямент (плач), панегірик, епопея, ода, курйозний вірш.

В українському віршуванні був засвоєний і культивований силабічний вірш, що характеризувався рівною кількістю складів у рядках (13, 11), вільним розташуванням наголосів у рядку, парним римуванням, наявністю цезури (паузи, що ділить рядок на дві частини).

Як зазначав Д. Чижевський, бароко в Україні, на відміну від Європи, розвивалось не дуже рішуче й помітно. На його думку, лише після 1680 р. українська література пережила період пишного, переобтяженого формальними прикрасами стилю. Зате поетика українського бароко зазнала радикальних реформ, які, зокрема, стосувалися жанрів.

Основні жанри барокової поезії

Розквіт бароко припав на XVII—XVIII ст. і простежується в різних жанрах літератури, зокрема поезії Лазаря Барановича, Івана Величковського, Стефана Яворського, які використовували досвід своїх попередників — Мелетія Смотрицького, Касіяна Саковича та ін. Твори переважно писали латинською, іноді — польською, давньоукраїнською книжною мовою із застосуванням силабічної системи віршування, вишуканої стилістики.

Геральдичні вірші. Ці твори були засобом звеличення певної місцевості або окремих осіб.

Геральдичні вірші — твори, що пояснюють значення гербів держави, міста, роду.

Зокрема, лева на гербі тлумачили як владу над усіма (Львів «над всі міста в князівстві руськім порядкує»), лілії — чесноти («цноти») роду, кінного воїна — символ хоробрості, стрілу з хрестами — свідчення захисту церкви та ін. Із найдавніших геральдичних віршів відомі твори на герб міста Львова, на герб («клейнод») князя

Острозького (Герасим Смотрицький), підканцлера князівства Литовського Льва Сапіги (Андрій Римша).

Наче цей лев благородний, що веж не боїться високих, Ані порогів міцних, ані залізних воріт,

Лева так місто славетне, на полі сарматськім твердиня, Ще не лякалося сил збройного люду, бігме1

(Іван Рутинець. «На герб Львова»).

Панегіричні вірші. В українському письменстві панегірики з’явилися наприкінці XVII ст., хоча окремі його елементи були наявні у «Повісті минулих літ», Київському літописі, «Слові про Закон і Благодать» Іларіона. На початку XVIII ст. виникли вітальні цикли у формі декламацій.

Панегірики (грец. panegyrikos logos — урочиста промова, вірш) — хвалебні твори на честь певних осіб.

До них належить «Візерунок цнот Єлисея Плетенецького» Олександра Митури, що складається з епіграми та семи віршів. Із творів постає образ архімандрита Києво-Печерського монастиря — мудрого і непідкупного, простого і справедливого, безкорисливого діяча, організатора друкарської справи в Києві («воскресив друкарню, що припала пилом», почав видавати книги, які «прикрасили церкву»). Автору здається, що «цноти» Плетенецького такі значні, що сам Цицерон не зміг би їх восхвалити.

...Ти найперший був і є не лише у славі —

Ведеш, як то кажуть, рій у високій справі,

Бо друкарню возродив, що була занедбана,

Пилом вкрилася з часів діянь Балабана.

Той цю справу розпочав з божого бажання,

Ремеслом оволодів, гідним поважання.

Тепер ти, до божих справ душею прихильний,

Церкві дав, що дати мав, у стараннях пильний,

Воскресив друкарню нам після Балабана —

Знову видаванням книг церква уквітчана.

Адже книгам вона примножує віру,

Вченням отців своїх квітне серед миру.

Хай же бог тебе стократ за це нагородить,

А ворог чатуючий ні у чім не шкодить2.

1 Переклад із латинської мови М. Трофимука.

2 Переклад із давньоукраїнської М. Туза.

Подібним пафосом пройнятий панегірик гетьману Сагайдачному «Вірш на жалісний погріб славного лицаря...» церковного культурно-освітнього діяча, письменника Касіяна Саковича (прибл. 1578—1647). Вірш був проголошений на похоронах Сагайдачного (1622). Автор наділив гетьмана кращими рисами «славного запорозького рицарства» — хоробрістю, відданістю у боротьбі з ворогами України. У панегірику викладено біографію Сагайдачного, наголошено на його моральних якостях та військовій доблесті, внаслідок чого створено образ ідеального героя («з того гетьмана кожен лицар нехай приклад бере»).

На безсмертну заслужив славу, наш гетьмане,

Ні, вона у забутті, певне не постане!

Поки Дністер із Дніпром многорибні плинуть,

Поти справи всі твої славно будуть линуть.

Не впадеш у глибину забуття безличну,

Не загинеш у літах — маєш славу вічну (...)

А щоб знали, що його тіло там покрито,

На надгробкові слова отакі прорито:

«Конашевич тут Петро, гетьман запорозький,

Свої кості положив», згинувши геройськи

За вітчизни волю. Як турки налягали,

Кілька пострілів йому навпрямки послали.

Ними зранений гетьман і життя скінчив,

Вірі, богу й королю, війську догодив,

І упав — мир боронив для вітчизни свято,

За що, творцю, взич йому неба вікувати1.

Декілька панегіриків присвячено Петру Могилі — релігійному та культурно-освітньому діячеві, засновникові Києво-Могилянської академії.

Філософські вірші. Традиційні для бароко роздуми про світ і смисл життя у поезії мали образний характер, їх відображали філософські вірші.

Філософські вірші — вірші, спрямовані на філософське осмислення світу, людини, вияв філософських поглядів ліричного героя.

До цієї тематичної групи належить поема «Лабіринт» (1625) Хоми Євлевича, написана польською мовою і видана окремою книжечкою в Кракові. Твір виник унаслідок контакту поета з культурно-освітнім східнослов’янським православним і католицько-польським світом. Автор поеми був студентом Ягеллонського університету. Із 1628 до 1632 рр. обіймав посаду ректора Київської братської інколи. Під час навчання і практичної діяльності він здійснив перехід із православного в католицький (і навпаки) світ у пошуках знань, книжних скарбів і творчих ідей, що, зрештою, зумовило зауважені дослідниками (починаючи від Д. Чижевського) «ренесансні впливи» на українську літературу.

1 Переклад із давньоукраїнської Вал. Шевчука.

Образ лабіринту Хома Євлевич відродив з античності, почерпнувши смислову та художню інформацію з міфу про Міноса, котрий доручив Дедалові спорудити на острові Крит підземний палац із багатьох кімнат і коридорів, де чудовисько Мінотавр пожирало злочинців, а також данину з Афін (семеро юнаків та семеро дівчат). За допомогою Аріадни Тезей, якому вона дала чарівний клубок, що мав вивести з лабіринту, убив Мінотавра та звільнив Афіни від ганебної данини.

Середньовічне мистецтво, зокрема література, не культивувало образу лабіринту, оскільки він не відповідав християнській доктрині, ідеологічній, а отже, й художній стратегіям мистецьких витворів. В епоху Відродження образ лабіринту набув певних морально-етичних вимірів, які творчо осмислив Хома Євлевич.

У поемі «Лабіринт» вихід із «заплутаної дороги» показує Мудрість — головний персонаж, що промовляє до «могилівських братчиків» (з містечка Могилів), звинувачуючи їх у моральних відступах та повчаючи, як їм далі жити. Мудрість — образ також античний: це Софія, яка, проте, в давньогрецькій міфології не має індивідуальних рис, оскільки відповідає якісним визначенням богині Афіни. У біблійній образній системі Мудрість (Премудрість) має персоніфікований лик, виражає «мудрість Божу». Особливо яскраво цей образ постає у дидактичних книгах, зокрема «Премудрості Соломона», «Премудрості Ісуса, сина Сирахового». Мудрість-Софія Афіни подібна до мудрості Божої передусім у тому, що має космогонічні природу і функцію, тобто вибудовує та впорядковує світ.

У новозавітній міфології Софія — мати трьох християнських доброчинностей — Віри, Надії, Любові, котрі облагороджують людську душу і весь світ. Для розуміння змісту поеми Хоми Євлевича важливо зауважити, що у католицькій традиції термін «софія» витіснило поняття «церква», у візантійській — домінував і розвинувся у символ. У києворуських літературних творах образ Софії пов’язували з «мудрістю Божою» («Слово про Закон і Благодать» Іларіона); три головні собори на Русі (у Києві, Новгороді, Полоцьку) названі на честь Софії; на давньоукраїнському ґрунті формувалася іконографія, де Мудрість-Софія належала до центральних персонажів.

Так, звернення Хоми Євлевича до образу Мудрості має різнорідну основу, тобто синтез осмислених автором античних та середньовічних традицій, що дало своєрідну художню перспективу зображення у нові часи.

Основний принцип структурування тексту в поемі — монологічний. Оповідь побудовано від першої особи — Мудрості, що дає змогу умовно позбутися посередництва автора і в такий спосіб наблизити смисл сказаного до читача (слухача). Декларуючи свої добродійні чесноти, Мудрість оцінює світ людей з погляду відповідності людських вчинків своєму моральному й інтелектуальному універсуму. Цей світ, з погляду Мудрості, «одурілий» і «давно б вже запався» без нагляду, оскільки її справа — «блуди підмічати і з напастей усяких держави спасати».'

Критицизм Мудрості зумовлений насамперед тим, що «врем’я мізерне» народжує мізерних людей, які і змаліли в її очах через свою недоброчинність. Ознаки мізерності та омерзіння Мудрість вбачає у тому, що могилівські міщани «біднякам калитку до дна спорожнили», придбавши собі «щиросрібне начиння, єдвабні атласи, скрині талярів», при цьому на сеймах їхніх інтересів не обстоювали; у тому, що «синів до школи не люблять слати», звикли до «поганої лайки», чим знецінюють освітню та культурну справу вітчизни; що пасивні в державних справах, «чекаючи із небес печену ворону», натомість «мають повну мірку крутійств нікчемних, / Мірку зрад та обманів, отруєнь, грабунків, / Фальшивих тестаментів, нещирих цілунків, / Дурисвітства, крадіжок, драпіжного здирства, / Хитрого лиходійства, зрадливого вбивства». Ідеться про хтивість, що «мізки псує»; зневагу до вітчизняних традицій («стали до вітчизни мало не задами»); про те, що «блиск злота» «розбив правду і цноту, відступить заставив», що державні мужі пиячать і з похмілля нездатні до важливих справ, а влада нагадує клубок, де сплелися «спір, свара і звада» — «скрізь, куди не глянь, самі лиш облуди», при тому, що навкруги «злидні незносні», безкультур’я, неосвіченість, «наука в убожестві гине».

1 Тут і далі переклад із польської мови В. Крекотня.

Мудрість, споглядаючи занепад людської громади і людського духу, демонструє нечестиве нутро передусім у житті могилівських міщан, привертає увагу до їхніх моральних вад, що потребують негайного виправлення. Така позиція відповідає світоглядним настановам Відродження, оскільки діячі цієї епохи, проникаючи у «таємниці людської душі», шукали там не тільки гармонію, а й засвідчували «небувалу недостатність і слабкість людського суб’єкта». Критицизм, який виявляє Мудрість в оцінюванні суспільних явищ та гріховних збочень людей, сповнений перспективою катарсису (грец. katharsis, букв. — очищення) і в світоглядному сенсі відповідає пафосу протестантизму та Реформації, що на час створення поеми були поширені в Європі.

Мудрість автор поеми «Лабіринт» зобразив як провідницю гуманістичного начала, оскільки вона звертається до громадянського сумління, патріотичних почуттів могилівських міщан, розраховуючи на викорінення людських вад і виправлення суспільства. Мудрість апелює до історичної пам’яті, пригадуючи, що Русь «прославилась у світі зацними ділами», а Київ і Галич були символами державності та могутності українських земель, «вабили люд до себе». Русь, як і раніше, залишається щедрою на «добра які завгодно», але скористатися цим може той, хто не сподіватиметься на «фортуну мінливу», а «власним глуздом спершу все розмірить». В умовах литовського панування та загрози польсько-шляхетської агресії Мудрість закликає до зважених, але рішучих дій задля відродження колишньої державності і радить: «майте собі за приклад Македонського мужа», котрий «мудрою головою одчиняв брами», тобто розумом будував свій авторитет. Відсутність власної державності вона пояснювала тим, що «ум кульгавий порядкує», а люд все глибше впадає у морок невігластва.

За спостереженням Мудрості, у рідному краї владарюють «чужаки письменні, як птахи у місті, / Що над домом лиш в’ються, поки хочуть їсти, / А наївшись, летять враз по своїх криївках». Щоб налаштувати могилівців на здоровий глузд, Мудрість посилається на Соломона, котрий «на законі знався і з державними ділами уміло справлявся»; застерігає від заздрості, «Марсових погроз», спроб допомогти собі тільки грішми — все це розхитує мораль та «мізки псує». Отже, Мудрість закликає плекати в собі готовність до громадянської дії і державницький розум, щоб стати людьми вільними та незалежними. На шляху до цього заважають убогість культурна, духовна, матеріальна, відсутність згоди:

Згоді коли посісти стіл царський на світі,

Мали б жадані літа, мабуть, наступити,

Землі, змучені здавна безупинним боєм,

Втішились би нарешті забутим спокоєм.

На лемеші гармати всі б перекували,

Шаблі криві на коси перемайстрували,

Рік і морів дороги стали б враз безпечні,

З руїн міста б устали, красиві й статечні.

Такий гуманістичний зміст вкладає Мудрість у проповідування громадянського миру, за якого кожен отримає «господню ласку», зможе відчути себе повноцінною людиною:

Тож рук не опускайте, шляхетні слов’яни.

Треба дбати про себе, поки сили стане.

Поради і настанови, які дає Мудрість для виправлення громадського становища та людської істоти, — утопічні. Ця утопія має декілька опорних ідеологем. Перша — «слава Божа», «Божі очі», «заповіді Божі», яка цілком відповідає християнському гуманізму, котрий олюднив Бога в образі Христа і наблизив його до земних проблем людини, однак залишився омріяним світочем, ідеалом, прагнення до якого (а не досягнення його) є смислом життя. Цей складний шлях зможуть подолати лише обрані.

Друга опорна ідеологема — історичне минуле України (Русь, Київ та Галич як знакові назви «ідеальної держави»). Мудрість акцентує на «стародавній свободі», завдяки якій вдасться «вернути країну на ті дороги, і все, що ниць впало, підняти на ноги». Те, що колишня свобода не відійшла у забуття, засвідчують подвиги запорозького козацтва («Скрізь поміж людські вуха гучна слава лине / Про військо Запорозьке, до воєн придатне...»). Мілітарно-визвольний настрій, з яким Мудрість оповідає про козацтво, навіяний загальним піднесенням в українському суспільстві: наприкінці XVI — на початку XVII ст. активізувався національний рух, пізніше названий українськими істориками національним відродженням.

Третя ідеологема — «дружня громада», заснована на культурно-освітніх прагненнях. Мудрість нагадує: «Того уже доходять панове львів’яни, / Тим давно вже гордяться панове вільняни». Ідеться про міцні на той час осередки львівського та віденського братств. Для гуртування сил Мудрість радить продовжити «молоді справи», запорукою чого стануть передусім «школи новітні», які зможуть поєднати «дум зусилля щирі», викриють «хитрих лукавців», котрі збивають «із тих стежок, що їх бог показує пальцем». Ці настанови завершуються патетичним закликом:

Ви ж, шляхетнії слов’яни, розплющуйте очі,

До опіки науці ставайте охочі,

Між своїми премудрих для себе шукайте

Із подякою раду мою пам’ятайте.

Поради Мудрості мають утопічний характер також тому, що їхнім джерелом є здебільшого бажане, а не дійсне, ідеальне, а не реальне; Мудрість рече так, «як має бути», послуговується загальними зауваженнями типу «після бурі чекайте гарної погоди», «по темряві ночі ясне сонце засяє».

Критицизм Мудрості — переконливий і суголосний реаліям історичного часу, гуманізм — привабливий, щирий, але поради — утопічні. За своїми мотивами та ілюзіями «Лабіринт» перегукується з творами письменників-утопістів епохи Відродження — «Утопією» Томаса Мора та «Містом Сонця» Томмазо Кампанелли, в яких катарсистичний критицизм за принципом антитези трансформується в ідеалізацію, омріяну модель людської спільноти,.

Історичні вірші. Цей віршовий пласт тематично пов’язаний з певними подіями.

Історичні вірші — вірші, у яких змальовано конкретні події минулого або осмислено історію загалом.

У «Ляменті міщан острозьких» відображено події 1636 р., коли власниця Острога Анна-Алоїза Ходкевич, внучка Костянтина Острозького, ставши католичкою, вирішила перенести прах свого батька з православної церкви до костьолу. Це обурило православне населення міста, і під час перенесення сталося криваве зіткнення між гайдуками княгині та міщанами. Невідомий автор висловив своє емоційне ставлення до цієї події.

Про історичні події в Україні наприкінці XVI ст. розповідає латиномовна поема «Про Острозьку війну» (1600) поета-гуманіста Симона Пекаліда (прибл. 1567 — після 1601), де відтворено драматичні події, пов’язані з початком козацьких війн проти феодальних порядків.

Лицарський кодекс, зображений у поемі, відрізняється від кодексу середньовічного лицаря, домінантами якого були благородне походження, етикетні станові норми поведінки, ритуальність, мужність, помножена на кришталеву віру, відданість ідеалам; герой епічних творів був позбавлений індивідуальності. Симон Пекалід змалював новий тип героя, лицарський кодекс якого складався із таких цінностей, як подвиг («героїчні діяння»), доброчесність, багатство, патріотизм, «сила душевна», мужність, доблесть. Характерно, що ці риси набувають індивідуальної реалізації. Зокрема, Костянтин Острозький «захищав батьківщину свою», він — «воєнне світило», «серед великих багатств задоволений жив собі скромно», «жертви великі приніс він ченцям за їх щирі молитви», «палко любив духовенство», «сприяв він всіляко всім добрим діянням», «великодушний», «щедрий». У цьому ж дусі охарактеризовано його сина Януша.

Загальний портрет князя-лицаря включає часо-просторові категорії: конкретизовано географію героїчних діянь, згадано походи, битви (кульмінація — битва під П’яткою із січовиками), в яких брали участь герої поеми. Наскрізно через характеристику князів простежується мотив старовинного і благородного походження: задля цього автор заглибився в часи Данила Галицького (означено як лицарську постать), генеалогію роду Острозьких від Руса, Кия, Ольги, Святослава, Володимира. Так, власне, Симон Пекалід пов’язав рід Острозьких із найдавнішою історією України. Відзначено дві основні якості, наявні в Острозьких, — військова доблесть і побожність, символами яких були меч і хрест.

Лицарському кодексу Острозьких властива якість, що суттєво відрізняється від середньовічних культурних категорій, — просвіта, яка художньо реалізована в образі Острозької академії. Симон Пекалід назвав її «прекрасним творінням, Острозького імені гідним». Завдяки князю тут було зібрано бібліотеку («достойний плід спільної праці»), надруковано Біблію («Біблія світ тут побачила»), процвітали будівництво, лікарська справа, астрономія. Самого князя Костянтина назвав «Аполлоном прекрасним» за те, що не зневажав «ученими богинями, оцими музами», що сприяли розквіту вільних мистецтв.

У поемі лицарство представлене також образами козаків, зокрема їхнім ватажком Криштофом Косинським. Як придворний поет Острозьких, Симон Пекалід вороже ставився до козаків, що посягнули на маєтності князя, тому використав щодо них відповідні означення: «ворог свавільний», «меч козака низового шаліє в дерзаннях безмежних», «дика сила ворожа», «дідько зловіщий забрав у вас розум, і ви загордились», «злочинці», «дика жадоба», «здобич велика — це вам нагорода», «козак низовий, лютістю гнаний, пожежам віжки попускає» тощо. Лицарство козаків, на думку автора, позбавлене благородства, воно розбійницьке, грабіжницьке, хиже, хоч і відважне, відчайдушне. Якщо Острозькі захищають «свій дім», то козаки зазіхають на чуже, хочуть «навіть великих магнатів вигнать із власних палаців». Порив січовиків нагадує стихію, він збурює люд до бунту («під час походу до них приєдналось чимало загонів»). Як стверджував М. Грушевський, це не була «дрібна зачіпка кн. Острозьких з козацьким ватажком Косинським», битва під П’яткою — «вступний акт великої національної боротьби українського народу під традиційним прапором благочестивої віри».

У поемі козацьке військо і сам Косинський змальовані як дика ватага п’яниць і розбишак: «Тож з них частина жила лиш сьогоднішнім днем і, напившись, п’яна хропіла»; «призвідник походу Косинський швидко під’їхав і Вакху зробив узливання жертовне».

Протиставлення лицарських характеристик Симон Пекалід використав і під час опису головної битви — під П’яткою. Розлогий виклад підготовки до битви, військових таборів, численні деталі протистояння військ, батальні сцени сповнені духом слави — неслави, перемоги — поразки, благородства — ницості, героїзму — приниження. Це — авторська інтерпретація не тільки самих подій, а й лицарства у конкретних соціально-історичних вимірах.

За поетикою твір суттєво відрізняється від середньовічного героїчного епосу. Наприкінці XVI ст. в українській літературі заявлено естетичні принципи із суто ренесансним характером, оскільки провідною категорією художньої самосвідомості стала античність. Так, Симон Пекалід вдався до античної образності у змалюванні своїх героїв, військових сцен, у численних описах та ремарках. Для розповіді він обрав «вірш героїчний» (гекзаметр), часто апелював до Музи, прохаючи гідно відобразити величні події, використав співвіднесення героїв поеми з античними персонажами: «Ви, півбоги, що вас доблесть від пращурів наших і предків аж до небес піднесла і чиї імена, скрізь відомі, вище стоять «Енеїди» преславного всюди поета». У зачині поеми автор продемонстрував свою зорієнтованість на героїчний епос античності, тобто на античний тип лицарства, якому надав відповідної історичної забарвленості у дусі Відродження.

Отже, поема Симона Пекаліда «Про Острозьку війну» виразно виявила ренесансний тип лицарства і художньою структурою засвідчила нову тенденцію в українській літературі — на відміну від візантійських, середньовічних естетики і поетики, зображати світ оновленими художніми засобами.

Ще одна латиномовна поема — «Роксоланія» (1584) українського польськомовного культурного діяча Севастяна Кленовича (1550 — між 1602—1608), у якій автор описав Україну: розкішну природу, звичаї, міста і села. Поетична манера «Роксоланії» подібна до античного віршування, за змістом — це епічний твір з історичними реаліями:

...Тут, якщо можна, читачу, тобі розповім давню казку.

Стовбур трухлявий у лісі стояв, бджолоїдки та дятли В ньому зробили дупло (їжі шукали, мабуть).

Потім гніздилися сови, і пугач, що світла не любить, Часто сюди залітав: вірний притулок знайшов.

Тільки як стануть малі пташенята йому докучати, Має рогату свою голову де притулить.

Згодом покинули всі цю домівку, й самотня стояла, Стовбур пустим залишивсь в лісі з порожнім дуплом. Якось побачили бджоли ощадні це вигідне місце Й, табором ставши отут, царство будують своє,

Матку заводять свою до цієї нової домівки:

Так захопили вони владу в порожньому пні.

В цій порожнині дуплявого дуба всю працю складають: Бджілка за бджілкою мед носить росистий в стільник (...)

Як ось держава, позбувшись тирана та гніту, зростає Швидко й свобідно й живе зовсім безпечно тоді:

Вже не стягає жадібний збирач непосильних податків, Ти, селянине, живеш розумом тільки своїм,

Повні амбари стоять, і скирти піднялись аж до неба, Швидко щороку росте стадо корів і овець, —

Так процвітав оцей рід, невідомий селянам, спокійно, Рук димоносних не знав, ні грабежу не боявсь,

Мед лиш солодкий носили бджілки уже довгії роки Й завжди складали його в тому порожньому пні1.

У численних історичних віршах було відображено важливу подію в житті українського народу — визвольну війну, очолювану Богданом Хмельницьким. Зокрема, перемога під Жовтими Водами оспівана в анонімному вірші «Висипався хміль із міха»:

Висипався хміль із міха

І наробив ляхам лиха.

Показав їм розуму:

Вивернув дідчу думу.

До Жовтої Водиці Наклав їм дуже хмільниці.

Не могли на ногах стояти - Воліли утікати.

1 Переклад В. Маслюка.

Невідомі поети із сумом розповідали про тяжке лихоліття і невдачі, що почалися після смерті Хмельницького. Поети обурювалися зрадою козацької старшини, яка намагалася або повернути Україну до Речі Посполитої, або віддати під владу султанської Туреччини. У вірші «Плач Малої Русі» створено персоніфікований образ України-матері. Її «дітки», наче яничари, допомагали шляхті поневолити матір. Стогнала б вона завжди у ярмі, якби «Богдан, муж ізбранний», не скинув із неї кайданів. «Поганих дітей» названо «ляхолюбцями», «лихолюбцями»:

Що лядське, то їм і смачно,

Хоч лядащо, то їм вдячно.

Хочуть бути уніяти,

Папу в ногу цілувати.

Історичні вірші XVII ст. тісно пов’язані з усною народною творчістю (думи, історичні пісні) як тематично, так і за стилем та особливостями використання художніх засобів. Вони відображають релігійну тематику і пройняті дидактизмом у дусі християнської моралі.

Духовні вірші. Це була переважно діалогізована релігійна лірика — гімни Богу, Діві Марії, святим. Перші її зразки зафіксовано наприкінці XVII ст. Особливого розвитку духовні вірші досягли в епоху літературного бароко.

Духовні вірші — релігійна лірика, яку створювали церковні діячі, учні шкіл, мандрівні дяки, адаптуючи книжні псалми і канти до розуміння пересічного слухача.

Найвідоміший збірник духовних віршів епохи бароко — «Перлина многоцінна» (1648) церковного й освітнього діяча, проповідника і письменника Кирила Транквіліона-Ставровецького (?—1646). Книга складається з передмови та 21 вірша, у яких автор розмірковував про Христа та Богородицю, святих та апостолів, великі християнські свята і повчав відповідно до Закону Божого. Творам властива висока культура віршування:

О премудросте пресвятая,

Славою вічною повитая!

Ти у славі своїй глибина недовидима,

Ти завжди суща є світлість невгасима.

Ти у світі доброту свою гойно виливаєш,

І люблячих тебе усіх знаєш,

І до світла свого ізо тьми закликаєш.

Тобою любителі твої славними ся зробили

І перед лицем божим світло ся освітили,

Ти їх двоякими дарами збагатила

І вічною веселістю їх гойно упоїла,

Та усю волю своєї любові на них поклала,

І любителів своїх славою вічною ти увінчала.1

Барокову поезію, зокрема її жанри, розвивав церковний, політичний та культурно-освітній діяч, письменник-проповідник Лазар Баранович (1620—1693). Він був вихованцем Києво-Могилянської колегії, де пізніше викладав поетику і риторику, обіймав посаду ректора. Згодом став чернігівським архієпископом, організував гурток вчених та письменників, опікувався місцевою друкарнею.

Його польськомовна збірка «.Лютня Аполлона» (1671) різноманітна за своєю тематикою та жанрами. Філософська лірика апелює до вічних проблем добра і зла, мудрості і глупоти («Про час для всього — доброго, злого», «Простаку мудрець не в лад»). Громадсько-публіцистичні вірші («Один багатий, на іншому — лати», «Меч землю рубнув, у крові потонув», «Світ збурили сльози», «Монастир наш Марс доймає», «Скрізь на Україні видно лиш руїни», «В миру нема миру» та ін.) розкривають питання багатства та бідності, війни та миру, соціального становища України у час Руїни (друга половина XVII ст.); у цих творах світ постає контрастним, незатишним, непривітним і чужим людині, яка страждає передусім від суспільної дисгармонії. Таке поетичне світовідчуття і мислення вказує на бароковість віршів Лазаря Барановича. Пейзажно-побутова лірика представлена такими творами, як «Веселка ясніє — кожен радіє», «Про місяць і зорі», «В полі робо та, до неї охота», які сповнені гуманістичних настроїв, у яких автор намагався знайти гармонію між людиною і природою.

У збірці «Лютня Аполлона» переважає жанр епіграми — короткий віршовий твір, що «просто, ясно, зрозуміло, з логічною чіткістю, дотепно і зграбно розповідає про певний предмет, певну особу чи подію» (В. Крекотень). Різновидами її були епіграми-панегірики, епіграми-роздуми, епіграми-присуди, у яких наявні елементи сатиричного зображення (наприклад, «У світі так ведеться, що лихо сміється»). «Лютня Аполлона» багата на антитези («один багатий — іншому лати»), виразні метафори («перо у мозок не пхав із них жоден»), у ній поєднано біблійні, античні, фольклорно-міфологічні образи, застосовано гру слів («в миру нема миру»).

1 Переклад із давньоукраїнської Вал. Шевчука.

Серед віршів Лазаря Барановича, написаних книжною давньоукраїнською мовою, є панегірики («На его пресвітлого царського величества знаменіє»), епітафії (Івану Брюховецькому), духовні твори {«Вірші на Воскресеніє Христово»), плачі {«Плач о преставленії великого государя Алексея Михайловича»).

Одним із яскравих барокових поетів був Іван Величковський (?—1701) — вихованець Києво-Могилянської колегії, друкар, священик. У літературі відомий як автор віршових збірок «Зегар з полузегарком» (1690) та «Млеко од овци, пастиру надежное» (1691), а також перекладів латиномовного англійського поета Дж. Оуена.

У передмові до «Млека од овци, пастиру належнеє» Іван Величковський розповів про «штуки поетицькі» в літературах інших народів і задумав вдатися до них рідною мовою, опираючись на зарубіжний досвід, додаючи своє, щоб представити їх «до читання охочим і любомудрии». Ідеться про курйозне віршування, у якому важливу роль відіграють формальні прийоми компонування творів, що відповідало стилю бароко:

а) «рак літеральний» (читається зліва направо, і навпаки):

О мати великая аки лев и тамо...

Аки лот о мати и тамо толика...

А відай там єст се мати а діва...

И тамо відом Ісус ім, о діво мати;

б) «рак прекословний» (прочитані навпаки слова передають протилежний зміст):

Со мною жизнь не страх смерти,

Мною жити не умерти;

в) «порядний непорядок» (складання вірша із поданих у змішаному порядку слів):

Отец син утішитель дщер матер невісту избра возлюби сниска красну благу чисту.

Порядок має бути такий:

Отец дщер избра красну,

Син матер возлюби благу,

Утішитель невісту сниска чисту;

г) «акростих згоджуючийся» (літери середнього рядка додавали до кожного слова у першому і третьому рядках):

арія з одила суса даме

МАРІА

ні з нгели адуйся чти Аврааме;

ґ) «многопремінительний» вірш (переставляння слів не змінює змісту):

Яко ниву рясно плоди украшают,

Тако діву красно роди ублажают.

Плоди яко ниву украшают рясно,

Роди тако діву ублажают красно і т. д.;

д) «столп» (вірш складали від двох до тринадцяти складів):

Діво,

диво

всей землі

приємлі

сію хвалу

любо малу,

праці моєя

во честь твоєя

слави составленну

тебі освященну... (далі додають один за одним нові склади);

е) «пресікаємий» вірш (вірш, у якому «пересікаються» імена, наприклад Ісус Христос і Діва Марія):

МногАя Із не СУщих Созда сем твоРенІЯ

даДІм ХеРувИмСкую ТОму піСнь хВАленіа;

є) мезостих (різновид акровірша, у якому в літерах середини рядка приховано ім’я або значення):

НАстрОЙ навспак цинобру, если угадаєш,

горшИИ Кто з Сих: ВОлК ЧИ ЛЕВ?

У збірці «Зегар з полузегарком» Іван Величковський крім експериментів із художньою формою вдався до філософського осмислення часу. У простих, на перший погляд, формулюваннях закладено глибокий зміст, що перегукується із біблійною книгою Екклезіаста. Наприклад:

Минет младенчество,

Минет отрочество,

Минет юношество,

Минет мужество,

Минет старчество,

Минет престарелость.

Минет весна,

Минет літо,

Минет осінь,

Минет зима.

Минут всі літа.

Минут всі времена.

А над все минет час покаянія.

Крім новаторських Іван Величковський писав духовні вірші («Бесіда чоловіка з Богом», «Вінець Ісусу Христу», «Христос во Віфлеємі», «Іоанн Предтеча» та ін.), пов’язані з мотивами та образами Євангелія, Діянь апостолів, Апокаліпсиса, Книги Буття тощо. У творчому доробку поета є епіграми, епітафії, панегірики, присвяти церковним та світським діячам, вірші зі світськими мотивами та роздумами. Для його творів характерне поєднання релігійних, фольклорних, соціально-побутових образів. Манера письма Івана Величковського здебільшого традиційна, хоча інколи він вдавався до гри слів, антитези і метафори.

Сатиричні жанри української барокової літератури представлені творами Данила Братковського (?—1702). Народився він на Волині, був на державній службі, брав участь у повстанні у складі козацько-селянського війська Семена Палія, за що його поляки заарештували і стратили у Луцьку. Автор книжки епіграм польською мовою «Світ, розглянутий по частинах» (1697).

Характерними ознаками творів Данила Братковського є іронія та гумор як прийом зображення, властивий бароковому світосприйманню:

Пан з паном здуру вели диспут довгий,

Сміливо мудрий втрутився убогий:

«Не теє, пане, у вас сперечання!» —

Пан йому в зуби — задав так питання.

Не смів убогий розвивать проблему,

Не зумів з паном вести далі тему.

Тож раджу, цапе, не переч ти вовку,

Бо хвоста вирве — кинешся до сховку1.

Бароковому світосприйняттю притаманне усвідомлення множинності світу, що постає у численних суперечностях і є невпорядкованим та чужим людині, яка почуває себе незатишно і страждає від цього («Мінливість світу — не зрозуміти», «Світ», «Несталість світу», «Смерть»):

Ой, що за диво діється на світі,

Що тому смішки, тому сльози лити,

Один здоровий, а інший хорує,

Один щасливий, а інший горює,

Той вола з болю, той радість голосить, Той їсть паштети, а той хліба просить, Той спить в перинах, той кров розливає, Той в красних шатах, той в гною конає.

Осягнули б світу трагедію люди,

Коли б предивне приключилось чудо:

Убрані й голі, веселі і в горі,

Коли б всі разом зійшлись в одній хаті —

Що світ предивний, усім стало б знати.

Фольклорне походження має гумор в епіграмах про жінок («З чого зроблена жінка», «Чим є жінка», «Непокірна жінка», «Добра жінка», «Ліпше з левом на пущі, ніж з жінкою злою», «Про багату жінку»):

Жінку із кістки сотворив ти, боже.

Кісткою в горлі стати вона може.

Мужа лупцює жіночка невинно,

Її ж не вдариш — бо слабке створіння.

Слабше начиння з глини, аніж з кості —

Мужеві гірше, аніж її мості;

про деякі народні звичаї та обряди («Змовини старого з молодою», «Підступне сватання», «Порада»):

1 Тут і далі переклад із польської Вал. Шевчука.

Треба за мужа біднішого мати,

Тоді він буде тебе шанувати,

Буде тебе він хвалити усюди,

Ніде й ніколи тебе не забуде.

Данило Братковський вдавався також до віршового оброблення анекдотів або іронічного трактування афоризмів:

Агей, й мури зазнають руїни,

Потужних замків здобувають стіни,

Не глина — камінь має прахом стати,

А ти, людино, хочеш протривати?

Автор цих рядків залишив по собі досвід барокової творчості, яка вплинула на літературні пошуки наступних поколінь віршотворців: теми, мотиви, образи поета по-новому зазвучали у ліриці XVIII і XIX ст.

Климентій Зиновіїв (середина XVII — після 1717) — мандрівний монах і поет — уклав рукописну збірку віршів, народних приказок і прислів’їв. Жанрова природа його віршів багатоманітна — епіграми, елегії, псалми, пісні, молитви, орації. Загалом для них характерна описовість. Намагання відобразити найрізноманітніші сторони життя, показати світ у всіх його аспектах і контрастах вказували на барокові тенденції.

Тематика творчості Климентія Зиновіїва зумовлена його враженнями, які він отримав у мандрівках, а також роздумами про світ і людей. Поет бачив соціальну нерівність, яка викликала в нього гіркі роздуми («О убогих людєх», «О багатстві і о нещеті», «О убогих і о багатих»), що зводилися до висновку — «так у світі ведеться», кожен «мусить на світі так жить, як набіжить». Автора хвилювали вічні питання, пов’язані з пізнанням істини («правди наука»), осягненням буття і смерті («О смерті»), моральних цінностей («О друзєх зичливих»). Климентій Зиновіїв порушував актуальні теми, що відображені у заголовках деяких його творів («О волочащихся ченцях...», «О урядових людєх, слушаючих ябедников», «О жонах сварливих і злоязичних», «О не вміючих і о не хотящих дітей своїх учити на добрії діла», «О часах погодних і непогодних», «О кашлю», «О должниках» тощо). Багато віршів присвятив «труждателям» — ремісникам, бурлакам, «ратаям», музикам, друкарям, «сніцарям і слюсарям», «стрільникам» (зброярам) та ін. Так Климентій Зиновіїв утвердив у письменстві тему трудівників. Його твори — своєрідна енциклопедія побутового життя України на межі XVII—XVIII ст.

Творчість Климентія Зиновіїва — нове явище в українській літературі, яке сприяло не лише розвитку бароко, а й демократизації літератури, що виявилося у зацікавленості простою людиною, співчутті їй, зверненні до фольклорних джерел.

Так, творчість Климентія Зиновіїва, Івана Величковського та інших поетів внесла в українську барокову поезію, розквіт якої припадає на другу половину XVII ст., неповторний художній та жанрово-стильовий колорит. Загалом їй притаманні такі особливості:

— відображення множинності, невпорядкованості, хаотичності та незрозумілості світу;

— рухливість композиційних форм та образних рядів, своєрідне «блукання у лабіринтах» свідомості і творчого натхнення, що певною мірою відтворює мінливість настрою людини бароко, яка багато пересувалася, мандрувала, але не прямими шляхами, а лабіринтами;

— антитетика (суперечливість) зображення, що на смисловому та стилістичному рівнях найчастіше виявляється у використанні антитези — прямої і контекстуальної;

— символіка, яка часто має непрояснені смисл і значення; творення специфічної емблематики — умовного, символічного зображення, що виражає поняття, думки у сприйнятті й осмисленні внутрішнього та зовнішнього світу;

— усвідомлений намір здивувати, справити враження за допомогою незвичних (химерних) композицій, образів;

— ілюзіонізм, що полягає у прагненні авторів створити вигаданий світ, але відчутий і пережитий (зображення чудес, сновидінь, марень);

— декоративність передусім на стилістичному рівні, тобто потяг до словесної віртуозності, прикрашання, «плетення словес», що створює ефект багатовимірності, розмаїття форм та смислів, руйнування упорядкованості космосу, що замінюється хаосом вражень та асоціацій;

— словесна, смислова, формалістична гра, якій характерні манірність і театральність;

— переважання візуальних образів — мінливих і непередбачуваних, психологічно зумовлених та оригінальних;

— елітарність, у якій синтезовано інтелектуальний та поетичний досвід античності, середньовіччя, Ренесансу, закодовані образи та значення, що вимагають інтелектуального та чутливого реципієнта;

— поєднання релігійних ідей та образів із світськими;

— опис світу природи, багатоманітної у своїх формах та виявах, а також світу простої людини, яка займається ремеслами, «неісторичними», буденними справами і має свій, раніше ніким не відкритий внутрішній світ;

— культивування національних тем, звертання до уснопоетичної творчості.

Барокова поезія XVII ст. хоч і виникла під впливом західноєвропейських художньо-літературних тенденцій, сформувала в українському письменстві самобутній естетичний феномен, який має виразні національні ознаки. Бароко як загальноєвропейська художня практика виявилося не чужим українській культурі, а навпаки, органічно влилося у контекст творчих пошуків історично бурхливого століття.

Запитання. Завдання

1. Розкрийте обставини виникнення українського книжного віршування.

2. Охарактеризуйте теоретичний і практичний аспекти шкільної поетики.

3. Наведіть приклади геральдичних, панегіричних, філософських та духовних віршів і проаналізуйте їх.

4. Змоделюйте тематичну палітру поетичних творів Лазаря Барановича.

5. Розкрийте суть курйозних віршів. Наведіть приклади.

6. Чим характерний поетичний стиль Данила Братковського?

7. У чому виявилося літературне новаторство Климентія Зиновіїва?

8. Які події відображені в історичних віршах XVII ст.?

9. Визначте стильові ознаки української поезії бароко.







ГРАЙ ЩОБ ЗАРОБЛЯТИ

Ігри в які можна грати та заробляти крипту не вкладаючи власні кошти

Gold eagle bithub_77-bit bithub_77-bit bithub_77-bit