Ігри в які можна грати та заробляти крипту не вкладаючи власні кошти

Можешь майнити крипту навіть з телефону. Заходь швидше поки активація майнера безкоштовна
Історія української літератури ХI—XVIII ст. - Білоус П. В. 2009
Проповідницька проза
Всі публікації щодо:
Історія літератури
Жанр ораторсько-проповідницької прози бере свій початок від запровадження християнства (кінець X — перша половина XI ст.). На подальших етапах української історії він функціонував передусім у конфесійному бутті, а в другій половині XVII ст. активізувався завдяки літературному таланту деяких православних діячів, унаслідок чого з’явилося чимало самобутніх творів.
Бароковий стиль проповіді
Українські проповідники давніх часів і епохи бароко подібні між собою у прагненні передати слухачам-реципієнтам у зрозумілій формі основні догмати християнства, спрямувати їх поведінку на шлях, що відповідає приписам християнської моралі. В. Крекотень виокремив проповідників греко-слов’янського типу, започаткованого ще за часів Київської Русі, та латино-польського, що орієнтувався на барокову поетику. Не вживаючи терміна «бароко», він фактично визначав цей стиль у проповідників другої половини XVII ст.: «Характерною властивістю цього типу проповіді є подрібнення об’єкта на частини, полеміка й діалектика. Проповідь конструюється або за схемою поділу об’єкта, прийнятою у відповідних богословських догматичних чи моралістичних трактатах, або за схемою, запозиченою з формальної логіки. Іноді в основу проповіді кладеться курйозне, софістичне питання. Найчастіше ж проповідь будується на порівнянні, метафорі чи алегорії».
У XVII ст. в українських школах почали вивчати гомілетику (грец. homileo — спілкуватися з людьми) — розділ курсу риторики, що розкривав теорію і практику проповідницької діяльності (складання та проголошення проповідей). Найпомітніший трактат із гомілетики цього часу — «Наука, албо Способ зложення казання» українського письменника, громадського і політичного діяча Іоаникія Галятовського (?—1688). Він навчався у Києво-Могилянській колегії, викладав риторику, з 1657 до 1669 рр. був ректором, після чого став архімандритом Єлецького монастиря в Чернігові. Автор книги проповідей «Ключ розуміння» (1569), збірки оповідань та чудес «Небо новое» (1665), полемічних трактатів антимагометанського спрямування («Лебідь», «Алькоран»).
У трактаті «Наука, албо Способ зложення казання» викладено такі настанови:
1. Для проповіді необхідно обрати відповідну тему, яка є «фундаментом всього казання». Проповідник повинен орієнтуватися на канонічні джерела, щоб не впасти у єресь: «Постерігай и того пильне, жебы наука в твоем казаню згоджалася з наукою Христовою, апостолскою, святых отец и всей церкви православной, бо если ты на казаню не такой віри будеш учити, якую церков заховует, и если инших учинков будеш научати, не тых, которых церков кажет заховати, місто нагороды вічнои, одержиш от Бога каране вічноє, бо злою наукою своєю не збудуєш людей, который тебе слухают, але зопсуєш и души ихъ погубиш...».
2. Композиція (план) проповіді повинна мати три частини. У першій — ексордіум (вступ, початок) — слід визначити предмет проповіді, головну думку, яку належить розглянути. У другій — нарація (виклад, розповідь) — необхідно викласти зміст проповіді, розвинути запропоновану думку. Вона є основною частиною казання, бо в ній «все казаня змикається», до неї «иншіє части стягаются». Третя частина — конклюзія (закінчення) — має коротко нагадати про головну тему проповіді і підсумувати сказане.
3. Основна мета проповіді — повчати слухачів, виховувати їх в дусі християнської моралі і добропорядності, закликати до боротьби проти єретиків, обстоювати і зміцнювати віру.
4. Проповідник повинен наповнювати свій словесний витвір цитатами з різноманітних джерел, тобто добирати відповідну «матерію»: «Треба читати библію, животи святых, треба читати учителей церковных, Василія Великого, Григорія Богослова, Іоанна Златоустого, Афанасія Феодорита, Іоанна Дамаскина, Єфрема и инших учителей церковных, который писмо святое в библыи толкуют; треба читати гисторіи и кройники о розмаитых панствах и сторонах, що ся в них діяло и тепер що ся дієт; треба читати книги о звірох, птахах, гадах, рыбах, деревах, зілах, камінях и розмаитых водах, который в морю, в ріках, в студнях и на инших містцах знайдуются. До того читай казаня розмаитых казеодіов теперешнего віку и их наслідуй. Єсли ты книги и казаня будеш читати, знайдеш в них достатечную матерію на отпор геретиком, на збудоване вірным и на спасеніє души своей».
5. Оскільки проповідь має «повабити людей до слухання», то проповідник повинен вдаватися до різноманітних художніх засобів: порівнянь, зіставлень, паралелізмів, метафор, алегорій, символів, антитез. Ідеться про охудожнення тексту проповіді, яка була не тільки засобом пропаганди та переконування, а й вправним літературним твором.
6. Виклад у проповіді мусить бути простим, прозорим, доступним: «Старайся, жебы всі люде зрозуміли тоє, що ты мовиш в казаню, бо святый Іоанн Златоустый мудрый был казнодія, єднак єго ганила невіста за казаня трудное, же ся з него нічого не научила и не отнесла пожитку душевного (...) Сели будеш слово Божоє проповідати, а нікто єго не зрозумієт, себе самого будеш проповідати и выславляти, не слово Божіє».
Дотримуючись настанов класичної гомілетики, православні проповідники реагували і на суспільні зміни та актуальні інтереси своїх слухачів, прагнули протиставити своє слово польським католицьким та уніатським проповідникам. їм необхідно було обстоювати гідність православної церкви, боротися проти новочасних європейських впливів (переважно з Польщі), зміцнювати віру співвітчизників, яка похитнулася з часів Хмельниччини.
Творчість письменників-проповідників
Українські проповідники враховували стан освіти, характер та педагогічні засади тогочасної школи. Тому загалом проповіді у другій половині XVII ст. відображали просвітницькі знання, осуд єретиків і грішників, настанови православному духовенству, як виховувати віруючих, зокрема під час сповіді. Вони були суголосні складній суспільно-історичній ситуації в Україні періоду Руїни.
Інокентій Гізель (?—1683) — громадський і церковний діяч. Закінчив Києво-Могилянський колегіум, навчався за кордоном, після чого став професором колегії, її ректором (1645—1656). Був архімандритом Києво-Печерської лаври, належав до найосвіченіших культурних діячів України другої половини XVII ст., переймався питаннями тогочасної школи, літературними справами, автор збірника проповідей «Мир з Богом людині».
У цьому збірнику Інокентій Гізель високо оцінював роль священика-сповідника, якого порівнював з лікарем, що рятує душі від гріхопадіння. Автор створював шкалу гріхів для кожного суспільного стану. Він стверджував, що грішить навіть духовенство, впадаючи у погорду, пияцтво, обжерливість. Грішна і влада, представники якої «возлагают на подданых своих необычные уроки и дани без народныя потребы», «пируют, украшаются». Несправедливими бувають судді, які обманюють тих, у кого немає грошей (вдови, сироти). На думку Інокентія Гізеля, багачі — взагалі люди грішні, «аще багатство себе стяжали удобием неправедным». Він перераховував і моральні гріхи людей, які не живуть за заповідями Божими у стосунках між собою. В оцінюванні людської гріховності дотримувався християнського гуманізму (любов до ближнього), не вважаючи за гріх «взятие и удержание вещей чуждых в последней нищете», «украдение единоя цяты у богатого».
Алегорично змалював Інокентій Гізель спустошення України в середині XVII ст. внаслідок безперервної боротьби із зовнішніми ворогами та внутрішніх міжусобиць: «Во вся мимошедшая лютая времена воевало на нас небо, еже вредящими своими планетами многие болезни и погубы на нас ниспущало; воевала и земля обычных плодов возбранением и семени умалением; воевала и вода преизлишним своим излиянием и всяких плодов рыбных недаянием; воевал и огнь частым градов и стран пожжением». Після цієї образно-апокаліптичної картини, у якій наявні своєрідні символи-знаки кінця світу (небо, вода, вогонь, земля), автор закликав звернутися до Господа, щоб настали тиша і мир.
Книга Інокентія Гізеля була популярною і сприймалася духовенством як своєрідний підручник для повсякденного церковного життя.
Лазар Баранович є автором двох книг проповідей — «Меч духовний» (1666) та «Труби словес проповідних» (1676). Вони були призначені для церковної еліти, розраховані на високу освіченість, знання Святого Письма, уміння прочитувати біблійно-символічні та алегоричні образи, бачити у висловлюваннях та сентенціях (лат. sententia — думка, судження) автора подвійний, потрійний смисли. За стилем проповідницька проза Лазаря Барановича — приклад барокового світомислення та оформлення тексту.
Книга «Труби словес проповідних» сповнена високої поезії і перегукується із словоспівами Святого Письма та образними рядками духовних віршів. Проповіді Лазаря Барановича емоційно наснажені, чому сприяє відповідне стилістичне та ритмічне оформлення, яке акумулює енергію сугестивної спрямованості.
Автор по-бароковому граційно обігрував біблійні висловлювання та образи, знаходячи щоразу виразніші та вишуканіші метафори, порівняння та символи. Така проповідь вимагала уваги освіченого, з розвинутим релігійним почуттям та естетичним смаком читача, слухача: «Хвали Ти, Пречистая Діво, дитину, що на руках Ти її тримаєш, із вуст дитячих Він-бо хвалу здійснив, — старі й молоді хай восхвалять ім’я Господнє. Хай восхвалять Його, ветхого деньми, що задля нас дитиною став. Найбільше Ти восхваляй, старша Небесного чиноначалля, що народила дитину малу превічного Бога. «Все, що дихає, хай Господа хвалить» (Нс., 40, 6). Найперше те дихання, на яке Дух Святий (що де хоче дихає) найде і в огненних язиках, як на мудру Діву. Як же це станеться, коли мужа не знаю? Чи не язиком-бо Духа мудрість відкаже? І на матір найде Дух, наче Голуб з маслиною, благовістить від дев’яти чинів архангелів, що творець янголів, цар слави, в череві, як мисленний Ной у ковчезі, дев’ять місяців плавати буде, потім Духа чи Голуба випустить — хай цій квочці він місце знайде. Дух, наче Голуб, носившись над водами, доглянув руки твої чистії мисленному жениху Христу, наче дві скрижалі, що закон в них написано Божий. Десятиструнний псалтир — персти рук твоїх, на цьому престолі зволив Бог сидіти, коли ще царя слави всередині черева тримав, — була вся слава дочки всередині черева»1.
Перу Лазаря Барановича належать високохудожні, ускладнені бароковою поетикою проповіді, які оновили церковне красномовство і поставили цей жанр на провідне місце у системі літературних жанрів доби бароко.
Антоній Радивиловський (?—1688) — вихованець Києво-Могилянської колегії, після закінчення якої постригся в ченці, був проповідником у церквах Києва та Чернігова, намісником Києво-Печерської лаври, ігуменом київської Микільської обителі. Автор двох збірників проповідей — «Огородок Марії Богородиці» (1671), «Вінець Христа» (1676—1683).
1 Переклад Вал. Шевчука.
Письменник ставив певні вимоги до слухачів проповіді. Вважав, що слухати її дуже корисно, оскільки «яко насінє очищает землю, тягнучи до себе вилготность єи, так слово Божіє чистит душу»; «яко з насіня подобного подобное ся родит, яко то посполите з жита родится жито, так слово Божіє слухаючих ового чинит подобними Богу» і «яко з єдиного зерна насіня много ся зерн родит, так з слова Божого много походит духовного плоду». Водночас нарікав на послаблення релігійності серед населення, яке не так уважно, як хотілося б, слухає проповіді, через те що деякі люди, зокрема заможні, прагнуть слави та багатства: «Подавляют терніє насіня, бо не допущают променій солнечних ани теж роси кроплям спадати на оноє. И для того, что колвік при тернію албо межи тернієм посіяноє бивает, с трудностію приймуєтся». Антоній Радивиловський з гіркотою писав про тих, хто неуважний до слова Божого. У такій суспільній ситуації, за його переконанням, проповідник повинен більше дбати про свою ораторську майстерність, посилювати вплив на аудиторію, чого можна було досягти завдяки урізноманітненню літературних засобів у проповіді.
У своїх проповідях Антоній Радивиловський використовував яскравий ілюстративний матеріал, який допомагав ефективніше вплинути на слухачів, звертався до жанру байки, фацеції, казки, легенди. Приклади ґрунтувалися на дійсних фактах минулого — казуси; засновувалися на вимислі ритора або запозичувалися з фольклорного чи літературного джерела — фабули.
Автор, переповідаючи анекдотичну ситуацію із побутового життя (випадок, казус), обов’язково додавав до сюжету моралізаторську частину, беручи за моральний орієнтир загальнолюдські етичні цінності. Часом проповідник вдавався до християнського моралізаторства, пам’ятаючи про основне призначення його красномовства, як, наприклад, у фабульній оповіді із книги «Огородок Марії Богородиці»: «Є фабула про Гусей та Журавлів, що вони, зв’язавшись поміж себе товариством, паслися разом на одному полі. Прийшов по тому Пташник із сіткою, аби їх собі на покорм зловити. Журавлі, спостерігши те, як легкі, знявшись, відлетіли, а Гуси, отяженіші, залишилися в руках Пташника.
Слухачу православний, чи не діється те саме з улюбленцями світу цього, котрі тепер, як Гуси з Журавлями, з людьми святобливими пасуться на однім полі церкви, нашої матері, одних заживають церковних добродійств, одних сакраментів, але коли прийде Пташник, диявол, скажу, проклятий із сіткою зваби своєї, тоді люди святобливі, які наслідують Христу Спасителю, котрі є легкими через погорду до світу і через прийняття на себе добровільного убозтва, як Журавлі, відлітають від нього, а світу улюбленці, будучи утяжені багатством, аж відлетіти не можуть, бувають од того піймані».
Використовуючи традиційну фабулу, запозичену здебільшого із книжних (рідше — усних) джерел, Антоній Радивиловський наповнював її повчальністю, розкриваючи другу частину подвійного смислу алегорії. Він свідомо не ускладнював сприймання тексту частим посиланням на Святе Письмо, історичні книги або житія святих, а робив проповідь прозорою за смислом і доступною для розуміння. Цим його твори відрізняються від елітарних (Лазаря Барановича чи Інокентія Гізеля), хоч за своїм повчальним та імперативним пафосом подібні до них.
У творчому доробку Антонія Радивиловського є проповіді, в яких він порушував важливі соціальні питання, наприклад у «Слові 1-му часу войни, побужаючому воинов християнських до поткання з турками і татарами» (ідеться про Російсько-турецьку війну 1677—1681). У творі звучить патріотичний пафос: «Что ж альбовім в мирі сем может вам бити мильшого над отчизну? Сели милоє єст вам здравіє, если милиє жени, чада, братія — отчизна далеко мильшою бити повинна. Бо она вас уродила, она вас виховала, она вас всіма добрами збогатила. Що виражаючи, єден з ораторов римських так мовить: «Над отчизну нічого сладшого, нічого мильшого в житті бити не маєт» (Цицерон). Милі суть чада, ближнії і знайомії, але всіх єдина отчизна обоймуєт. За которую кто з добрих умріти не восхощет, если їй пожитечним бити маєт».
Загалом проповідницька творчість Антонія Радивиловського характеризується демократичністю і патріотичним звучанням.
Проповіді Іоаникія Галятовського мають здебільшого богословсько-теоретичний характер, оскільки написані за узвичаєними правилами церковного красномовства. Наявні в них і цікаві з літературного погляду приклади, якими автор ілюстрував свої розмисли на релігійні теми («Про милосердну вдову»): «Пригадаймо собі вдову, яка в Сареті Сідонській під час голоду годувала пророка Іллю, маючи лишень жменю борошна і пляшечку оливи, однак од того не зубожіла, бо ані борошна в начинні, ані оливи в пляшечці не зменшилося, але завше прибувало поти, аж поки минув голод.
Так і тепер, хто ближніх своїх, людей убогих, годує, поїть, одягає і дає їм усе, чого вони потребують, той ніколи не зубожіє, завше будуть у нього всілякі достатки прибувати, прирощуватися і примножуватися»1.
Цілеспрямоване наповнення тексту проповіді ілюстративним матеріалом, здебільшого притчевого характеру, свідчить, що така проповідь адресована звичайному слухачеві. Воно охудожнює твір, долучає до нього додаткові літературні властивості, які полягають у двоплановості тлумачень моральних цінностей, наданні їм не абстрактного, а конкретно-предметного, образного змісту шляхом використання алегорії. Завдяки цьому стильова манера Іоаникія Галятовського набувала барокового забарвлення, зокрема в структурному сенсі, коли в загальному тексті використано мікроновели, що структурно складалися з двох частин: наочно-ілюстративної та моралізаторської, яка розкриває образний зміст першої. Цим його творча манера подібна до вербальної практики Антонія Радивиловського, який також ілюстрував моральні концепти та імперативи вставними оповідями.
Загалом дослідники виокремлюють такі основні ознаки барокової проповіді:
— діалогізм (проповідь обов’язково передбачає адресата — слухача);
— наявність риторичних фігур (звертання, запитання, вигуки, порівняння, повтори, паралелізми);
— посилання на різноманітні джерела (Святе Письмо, античні та середньовічні твори, фольклор);
— алегоризм, складна метафоризація і символіка (навіть у назвах книг — «Ключ розуміння», «Огородок Марії Богородиці», «Труби словес проповідних», «Небо новое», «Меч духовний» тощо);
1 Переклад Вал. Шевчука.
— емоційність викладу, що забезпечують образна мова, використання різноманітних поетичних та стилістичних прийомів; за своїм змістом і формою проповідь спрямована на емоціогенну сферу людини, якій необхідно дати віру, а не знання, оскільки знання можуть породити сумніви;
— потужний сугестивний заряд, спрямованість проповіді на виховання, переконання, зміцнення віри, повчання, моралізаторську імперативність.
Тому проповідницька практика українських релігійних діячів XVII ст. належала не лише конфесійній сфері, а й літературній. Завдяки вмілому володінню художнім словом проповідники зайняли помітне місце у контексті літературної творчості доби бароко. Будучи чутливими до літературних викликів часу, вони модифікували проповідь відповідно до вимог стилю, чим увиразнили загальну картину вітчизняного письменства.
Запитання. Завдання
1. Чому проповідь XVII ст. зараховано до літературних явищ?
2. Охарактеризуйте основні положення теорії проповіді.
3. Які основні аспекти дійсності висвітлювали у проповідях?
4. Проаналізуйте проповіді Інокентія Гізеля.
5. Чому проповідництво Лазаря Барановича відносять до елітарної творчості?
6. Яку роль у проповідях Антонія Радивиловського відігравали вставні оповідання?
7. Проаналізуйте художню структуру вставних алегоричних оповідань у проповідях.
8. Як у творчій діяльності Іоаникія Галятовського поєднувалися теорія і практика проповідей?
9. У чому полягає емоційність викладу проповідей?
10. Доведіть, що проповіді XVII ст. належать до барокового мистецтва.