ГРАЙ ЩОБ ЗАРОБЛЯТИ

Ігри в які можна грати та заробляти крипту не вкладаючи власні кошти

Sleepagotchi

#TotalHash
Можешь майнити крипту навіть з телефону. Заходь швидше поки активація майнера безкоштовна

Історія української літератури ХI—XVIII ст. - Білоус П. В. 2009

Історична і мемуарна проза XVIII ст.

Всі публікації щодо:
Історія літератури

Пожвавлення у сфері історіографічної прози в другій половині XVII — на початку XVIII ст. стало наслідком бурхливих подій на землях України — визвольна війна, початок колонізації України Росією, міжусобиці і чвари у козацькому середовищі, складне становище України в оточенні трьох імперій — Речі Посполитої, Туреччини, Московії. З іншого боку, ця проза генетично продовжувала вітчизняну літописну традицію, започатковану ще за Київської Русі. По всій території України були осередки, де нотували місцеві історичні факти і події, завдяки чому з’явилися монастирські, замкові, міські хроніки, різноманітні реєстри, описи, щоденники, діаріуші, мемуари та ін. Оскільки вони були розрізнені, існувала потреба синтезувати літописний регіональний досвід у ширше історичне полотно, що вдалося зробити Самовидцю, Григорію Грабянці та Самійлу Величну.

Козацькі літописи

Літописну традицію києворуської доби продовжили козацькі літописи, які основну увагу приділяли національно-визвольній боротьбі, очолюваній Богданом Хмельницьким, і періоду Руїни.

Козацькі літописи — історико-літературні твори, що виникли у козацькому середовищі і виражали його ідеологію, бачення історичних подій.

Їх авторами є люди, причетні до козацької справи особисто — учасники війн та походів, які були ознайомлені з історичними документами, приватними записами, іноземними історичними джерелами.

Козацькі літописи створили «грандіозну конструкцію Хмельниччини» (І. Франко): найбільше сторінок у літописах присвячено визвольній війні середини XVII ст. Їх тексти, хоча й зосереджені на відображенні історичних фактів та процесів, не позбавлені образно-художніх ознак, що надає їм белетристичного забарвлення. Окремі літописні уривки нагадують гостросюжетні оповідання, новели. У літописах часто подані об’єктивні авторські характеристики історичних постатей, у чому полягає художній прийом їхнього змалювання як літературних персонажів. Завдяки цим властивостям козацькі літописи в XIX—XX ст. стали джерелом історичної белетристики.

Літопис Самовидця. До середини XIX ст. цей літопис без назви та імені автора зберігався у списках. З ініціативи П. Куліша він був опублікований 1846 р. українським белетристом, істориком Осипом Бодянським (1808—1877) у московських «Читаннях». Питання щодо авторства залишалось відкритим, тому в науковій літературі фігурує псевдонім Самовидець. Літопис охоплює події 1648—1702 рр. За змістом і характером поділяється на дві частини: першу написано у формі окремих оповідань про найважливіші події — «Про початок війни Хмельницького», «Починається війна Збаразька» та ін.; другу частину подано у формі порічного викладу. На передньому плані — зображення військових дій, характеристика історичних діячів; рідше йдеться про неісторичні події (наприклад, напад сарани).

Розпочинається літопис роздумами автора про причини, які спонукали українців виступити на збройну боротьбу у 1648 р.: «Початок и причина войни Хмелницкого ест едино от ляхов на православіе гоненіе и козаком отягощеніе. Тогда бо оным не хотячи, чего не звикли были панщини робити, на службу замковую обернено, которих з листами и в городі до хандоження коней старостове держали, в дворах грубу, тоест печи напалити, псов хандожити, двори замітати и до инших незносних діл приставляли (...) Также полковникове Козаков до всякой домовой незвичайной роботи пристановляли (...) В городах зась от жидов тая была кривда (...) Над посполством зась, любо во всем жили обфито в збожах, в бидлах, в пасіках, але однак чего не звикла была Україна терпіти, вимисли великій были от старостов и от намісников, и жидов. Бо сами державци на України не мешкали, тилко уряд держали...».

Визначивши національно-релігійні передумови козацької революції, Самовидець навів конкретні життєві факти, що стали причиною спустошень, грабежу, нищення, утисків: «Рідкий в той крові на тот час рук своїх не умочил и того грабленія тих добр не чинил. И на тот час туга великая людем всякого стану значним была и наругання от посполитих людей». Автор прагнув до об’єктивного відтворення суспільних настроїв, хоч і не уникав суб’єктивних тлумачень подій та вчинків історичних осіб. Унаслідок цього Самовидець часом суперечив сам собі, зокрема у ставленні до козаків і посполитих: в одних випадках він їм співчував, переймався їхнім горем та несправедливими утисками з боку «значних», в інших — виявляв погорду до суспільних низів, звинувачував їх у тому, що голота забирає майно у «значних», спустошує маєтки і зневажає королівську, козацько-старшинську владу.

Літопис Самовидця започаткував традицію змалювання постаті Хмельницького. Літературні тексти доповнені легендою про те, як шляхтич Чаплинський образив Хмельницького, віднявши його хутір у Суботові, після чого Богдан пішов на Запорожжя, де й підняв козаків на війну. Автор сумлінно фіксував справи Хмельницького, не даючи, проте, їм оцінки, а про смерть гетьмана у 1657 р. писав без традиційного славослів’я. Натомість Самовидець подав виразніші характеристики Івана Брюховецького, Івана Самойловича, Дем’яна Многогрішного, Івана Сірка, Якима Сомка. Описуючи здебільшого козацькі звитяги і симпатизуючи деяким козацьким ватажкам, автор не приховував своєї приязні і до королівської влади, схвалював Переяславську раду 1654 р.

Літопис Григорія Грабянки. Григорій Грабянка (?— 1737) навчався у Києво-Могилянській колегії, з 1686 р. перебував на військовій службі: гадяцьким сотником, полковим суддею, полковником. Обстоював автономію України, брав участь у депутації Павла Полуботка до царя, за що був ув’язнений. Загинув під час кримського походу проти татар. Літопис уклав на початку XVIII ст. (записи доведено до 1709 р.).

За змістом твір поділяється на три частини: у першій ідеться про події від початків козацтва, другій — про визвольну війну, третій — про те, що відбувалося в Україні після смерті Хмельницького. Автор, використавши запозичені з різноманітних письмових та усних джерел документальні факти, подав їх літературно опрацьовану історію, прагнучи її зробити доступною для широкого загалу.

У літописі під назвою «Дійствія презільной и от начала поляков крвавой небывалой брани Богдана Хмельницкого, гетьмана запорожского, с поляки... в року 1648...» виразно простежується авторське начало, передусім у відборі історичних джерел («Синопсис», польська історіографія В. Коховського, М. Кромера, М. Бєльського, М. Стрийковського, поема С. Твардовського «Громадянська війна»).

Григорій Грабянка поєднав компіляцію з авторським переказом напівлегендарних історій типу захоплення Богданом Хмельницьким королівських привілеїв у черкаського полковника Барабаша, будівництво фортеці Кодак, смерть і похорон Хмельницького. Він ідеалізував образ гетьмана: «преславний вождь запорозький», «муж хитрий у військовій справі і розумний дуже», «від природи розумний і в науці мови латинської вправний». Промови і звернення Хмельницького засвідчують ораторську вправність автора літопису. Характеристику історичним діячам другої половини XVII ст. літописець, будучи прихильником самостійності України, вибудував за критерієм ставлення до Московїї, тому до позитивних героїв зарахував Василя Золотаренка, Якима Сомка, Івана Самойловича, негативних — Івана Брюховецького, Петра Дорошенка.

У структурі літопису химерно поєднано компілятивні відступи, різноманітні перекази, патетичні відозви, вірші, що загалом характерно для барокової прози. Дослідники відзначають у ньому поєднання сомволіко-алегоричного типу зображення з історико-реалістичним, використання прийомів контрасту, метафор, епітетів.

Літопис Самійла Величка. Військовий канцелярист, генеральний писар при Іванові Мазепі Самійло Величко (1670—1728) знав декілька мов, брав участь у. військових походах. У 1708 р. за наказом царя потрапив до петербурзької в’язниці, у якій пробув більше семи років, після чого оселився на хуторі Диканька, де й розпочав роботу над літописом.

Твір Самійла Величка — найбільший за обсягом козацький літопис, у якому йдеться про визвольну війну, «малоросійские поведенія», вміщено значну кількість історичних документів. Загалом це масштабний історико-літературний твір, який відобразив життя України з 1648 до 1700 рр.

У передмові до «чительника» Самійло Величко зазначав, що користувався крім місцевих писемних та усних джерел працями іноземних письменників та істориків: поемою поляка С. Твардовського «Громадянська війна», історичними трактатами польських авторів — М. Кромера, М. Стрийковського, німецького історика С. Пуфендорфа. Неодноразово посилався на твори вітчизняних письменників (Інокентій Гізель, Іоаникій Галятовський, Дмитро Туптало); описуючи облогу Чигирина турками, навів великі уривки з поеми «Чигирин» Олександра Бучинського-Яскольда, написану польською мовою; використав панегірик Симеона Полоцького, текст епітафії на могилі Івана Брюховецького, сатиричні вірші про Івана Самойловича.

В основі твору — враження автора після подорожі Правобережною Україною у 1702 р.: «Перейшов я Волинь та князівство Руське до Львова, Замостя, Бродів і далі, і перед моїми очима постали численні безлюдні місця і замки, порожні вали, колись висипані працею людською, як гори і горби. Всі вони правили тоді за пристановище і поселення диких звірів. Я бачив, що фортеці (в Константинові, Бердичеві, Збаражі) одні стоять малолюдні, інші зовсім спорожніли — розруйновані, зарослі землею, запліснявілі, обсаджені бур’яном і повні лише червів, і зміїв, й усякого гаддя, що там гніздиться (...) І це був той край, який правдиво колись був немовби друга обітована земля, що кипіла молоком і медом. Бачив я, окрім того, в різних місцях багато людських кісток сухих і голих — їх покривало саме тільки небо. Я питав тоді себе: «Хто вони?». Надивився я того всього, що кажу, порожнього і мертвого, повболівав серцем і душею — бо ж зробилася пусткою ця красна колись і переповнена всілякими благами земля, частка вітчизни україно-малоросійської, і впали в незвідь посельці її, славні предки наші»1.

Здійснюючи задум написати історію України, Самійло Величко спробував викласти та з’ясувати «гніви, незгоди, властолюбства, роздвоєння, зміни, пориви, заздрості, ворожнечі, чвари з кровопролиттям та інші, подібні до цих, злопригоди і непотребства».

Літописець належав до середнього козацького стану, що й визначило його ставлення до різних суспільних прошарків, адже визвольна війна перемішала шляхту, духовенство, козаків, посполитих, реєстрових, нереєстрових. Про козаків він був високої думки, для нього всі вони — «шляхетно уроджені», а селян, ремісників уважав нижчим станом. Автор не сприймав позиції деяких гетьманів та представників козацької старшини («очільники і воєводи» привели Україну до «погибелі і розорення»). Неприхильно ставився до будників, винокурів, кушнірів, котрі намагалися зрівнятися у правах із козацтвом, яке він зараховував до особливого стану. Тому його вислів «Народ наш козацько-руський, істинний, простодушний і лицарський» не виражає ставлення до «всього народу».

1 Переклад Вал. Шевчука.

Як і в усіх козацьких літописах, центральною постаттю твору Самійла Величка є Богдан Хмельницький. Уже в першій згадці про нього автор накреслив образ сміливого, енергійного, здатного на рішучі вчинки діяча. Серед козаків-запорожців він був «не яко товариш или брат, но яко добрій и чадолюбивій отец». Детально переказано напівлегенду про викрадення Хмельницьким королівських привілеїв у черкаського полковника Барабаша. Про те, що гетьман діяв в інтересах України, свідчить оповідання про його переговори з татарами, коли він для встановлення зв’язків із Кримом сам їздив до Орди, на шаблі присягався, що буде вірним союзу з татарами і залишив заложником свого старшого сина Тимоша. Самійло Величко акцентував на важливій ролі Хмельницького у визвольній війні, порівнював його з Мойсеєм, якому Бог дав «смисл и разум, чрез которий би возмогл от так тяжкого іга лядського волний малоросийскій народ освободити, и в воджелінную паки приоблекти свободу».

Панегірик Хмельницькому звучить у формі промови Самійла Зорки (дослідники вважають, що це вигадана автором постать) над могилою гетьмана. Зорка називає Хмельницького доблесним вождем, що залишив після себе безсмертну славу: від його пострілів хиталися турецькі фортеці і замки, дрижали стіни Царгорода, його зусиллями і численними перемогами було відновлено давні українські права і вольності. І далі у творі (розповідь про часи Руїни) літописець згадував «старого Хмельницького», ставлячи його державний розум у приклад іншим гетьманам.

У літописі подано біографії, образні характеристики інших українських історичних персонажів — Івана Виговського, Івана Брюховецького, Івана Самойловича, Івана Мазепи, Івана Сірка. А сам автор постає не лише як історик, а й як літератор. Деякі його розповіді мають виразний новелістичний характер, наприклад про напад на Січ.

Літопис створений тогочасною книжною мовою, сповненою влучних та образних висловів: козаки були готові до битви, «яко лев на лов»; Хмельницький у Бердичівському замку вибив шляхту, «як медвідь пчели»; польський король на засіданні сейму скаржився: «жесми утратили Украину яко златое яблоко, жесмо утратили яко світ очію нашею». У передмові автор обіцяв писати «простим стилем и нарічієм козацким», однак на його мовлення вплинули освіта, здобута в Києво-Могилянській колегії, і тривала канцелярська практика при гетьманові.

Стиль літопису, як і зміст, строкатий: автор вдався до пишних фраз, поєднував риторичність зі спокійною діловою оповіддю, часто апелював до документів, літературних фрагментів інших авторів. Це дає підстави зарахувати літопис Величка до творів барокового стилю. Сучасна дослідниця Валентина Соболь зазначає, що творчій манері письменника та історика властиві «риторичні та відтворювальні містифікації, барокова гра словом, його тонами й напівтонами, вміле закамуфлювання підтексту, доступного лише для освіченого і вправного читача, з допомогою градацій, барокового багатослів’я, біблійної образності». Вона вказує, що «Величко переступає межі суто історичні і виходить на рівень художнього осмислення людських вчинків як митець, і тут його художня правда соковитіша за історичну». За її словами, Величко виразно окреслив пріоритет символіки, причому багатозначної у пізнанні макрокосму людської особистості через її стосунки зі світом.

Отже, літопис Величка за змістом і стилем належить до барокового жанру, в якому історико-документальний матеріал зазнав своєрідного переродження у художню прозу.

«Історія русів». Цей твір був написаний на межі XVIII—XIX ст. у середовищі української інтелігенції, яка плекала ідеї автономії України. Проблема його авторства досі не розв’язана. У виданні 1846 р. зазначено ім’я архієпископа Георгія Кониського, але багато дослідників називають серед вірогідних авторів лубенського шляхтича й українського патріота Григорія Полетики, князя Миколу Рєпніна, Олександра Безбородька, Миколу Ханенка та ін.

Деякі фрагменти «Історії русів» були надруковані в «Українському журналі» (1822—1825). Про твір, читаний у рукописі, відгукувалися тогочасні літератори, зокрема О. Пушкін. Лише у 1846 р. за сприяння О. Бодянського «Історія русів» з’явилася в університетській друкарні Москви, чим викликала схвальні відгуки Т. Шевченка, Є. Гребінки, М. Гоголя, М. Костомарова, П. Куліша і позначилася на їхніх історичних поглядах та художній творчості. Проте офіційна влада негативно поставилася до цієї книги. Лише в 1991 р. з’явилися друком репринтне видання (перевидання) літопису і переклад І. Драча.

«Історія русів», як стверджує історик Дмитро Дорошенко, була «покажчиком найвищого рівня, якого досягла українська політична думка в кінці XVIII ст.». М. Драгоманов називав її першою пам’яткою новоукраїнської політичної думки, М. Возняк — «твором пера високоталановитої людини й гарячого патріота». Д. Чижевський вважав, що це твір не стільки історичний, скільки національно-політичний та літературний. За переконанням Вал. Шевчука, це — «великий, епохальний твір, одна з найвидатніших пам’яток української духовності».

Дослідники виокремили такі основні ідеї «Історії русів»:

1. Ідея правди і справедливості. «Все те тривке, що робиться справедливо» — лейтмотив твору. Відповідно до цього дано оцінку історичним діячам. Наприклад, постать Івана Мазепи тут реабілітовано: гетьман, якого Петро І образив на бенкеті у Меншикова, проголошує довгу промову до всіх чинів, у якій звинувачує Росію у несправедливих діях щодо України, говорить про те, що Русь споконвіків мала своїх «природних» князів. Зображено конкретні несправедливі дії царя: Полтавська битва, насилля над русами-українцями, знищення бібліотеки в Києво-Печерському монастирі, під час якої загинули книги, в яких ішлося про давню історію України.

2. Ідея свободи і державної незалежності. Історію України розглянуто з найдавніших часів як самостійне державне життя під управою київських князів. Пізніше через татарські напади руси добровільно об’єдналися із Литвою та Польщею, але Польща першою порушила федеративну рівноправність, а Переяславський акт 1654 р. поклав початок інкорпорації українських земель у «царство страшне та могутнє». Тому руси-українці змушені були боронити свою свободу, оскільки «всяке створіння має право боронити буття своє, власність і свободу», бо «всі народи, що живуть на світі, завше боронили і боронитимуть вічно життя своє, вольність і власність»1.

3. Заперечення тиранії і проповідування демократизму. «Необмежений деспотизм права приватні і загальнонародні завше зневажає»; «всяке правління, насильницьке і тиранське, ніколи не було тривке і довгочасне, воно з гуркотом падало». Найстрашніша тиранія, на думку автора «Історії русів», полягає в уярмленні одного народу іншим, як це було у стосунках України з Польщею та Москвою. Гетьман Павло Полуботок, якого Петро І кинув у кам’яницю за намір захистити Україну, каже цареві, що той, «ставлячи себе понад закони, мордує нас єдиною владою своєю і кидає у вічне ув’язнення, загорнувши до скарбниці власне майно наше». Тож боротьба проти тиранії — священне право народу, його неодмінний обов’язок: «Що то за народ, коли за свою користь не дбає та очевидній небезпеці не запобігає? Такий народ неключимістю своєю подобиться, воістину, нетямущим тваринам, од усіх народів зневаженим». Мазепа проголошує: «Ліпше нам бути у повсякчасних війнах за вольність, як накладати на себе нові кайдани рабства та неволі», «ліпше вмерти зі славою, як жити зганьбленим».

Тиранія, на думку автора «Історії русів», проявляє себе також у хижацькому посяганні на чужі землі: «Нападати на люд і шарпати його свавільно із самої примхи є розбишацтво, варварство і звірство, нічим не виправдане»; «Ніякі правила політичні не дозволяють входити в землі чужі із збройною силою».

4. Антитеза «Україна — Москва». Називаючи українців русами, народом малоросійським (руським), автор характеризував його як «народ вільний і готовий кожночасно вмерти за свою вольність до останньої людини, і характер сей у ньому вроджений і не схильний до насилування». А в «народі московському» «панує рабство і невільництво у найвищій мірі, в них, окрім божого та царського, нічого власного немає і бути не може, і людей, на їх думку, створено нібито на те, щоб у світі не мали нічого, а тільки рабствували».

1 Тут і далі переклад І. Драча.

Про український народ сказано, що він спочатку був народом державним, але змушений брататися з Литвою та Польщею перед загрозою татар, а з Московією поєднався «добровільно і через саме єдиновірство». Проте Московщина обернулася злом для руського народу, оскільки її природа хижа: «Війни з Московщиною суть неминучі і безконечні для всіх народів, хоч вона недавно вийшла з-під влади татарської, єдино через міжусобиці татарські (...) Пригадати треба жадібність їхню до владолюбства і домагань, за якими привласнюють вони навіть самі царства, імперію Грецьку і Римську, укравши на той кінець державний герб царств тих, себто орла двоголового, що у спадщину буцімто князеві їхньому Володимирові дістався, хоч той Володимир направду князь руський, київський, а не московський (...) Пригадаймо, нарешті, несталість правління їх царського і винищування самих царів».

З огляду на цю антитезу автор «Історії русів» розцінював наслідки Переяславської угоди: «Цар московський, бувши ворогом непримиренним усім народам на світі і жадаючи підкорити їх (українців) собі в неволю, загорнувши козаків у повне своє рабство, зневажаючи, відбираючи і скасовуючи всі їх права та вольності, урочистими договорами і трактатами затверджені, забув при тому і безсоромно зневажав саму вдячність, усіма народами за святість шановану, якою зобов’язана козакам і народові руському Московія, зведена міжусобицями та поляками до мізерноти і небуття, але нами (козаками і народом руським) вдержана і скріплена». Український народ, який «пролив незмірну силу крові своєї, утратив також незліченних предків своїх і нащадків, на бойовищі побитих, ведучи довголітні війни з поляками за вольність свою і свободу, яку тепер має вольність і свободу? Воістину, ніякої, а саму злобну химеру». Уся історія україно-московських взаємин протягом другої половини XVII і XVIII ст. зображена як страшна картина московської зради, визиску, гноблення і терору.

За своїми жанровими особливостями твір лише формально зберігає ознаки літописної прози (хронологічний принцип викладу, датування, яке у більшості випадків приблизне). На відміну від козацьких літописів, які загалом можна назвати військовими повістями, «Історія русів» подібна до політичного трактату, в якому автор часто апелював до історичного минулого. Цим породжений публіцистичний стиль, якому властиві довільне трактування ситуацій і фактів, уведення до твору вигаданих подій, монологів, а також асоціативних розмислів з того чи іншого приводу. Стиль «Історії русів» наближається до емоційно насиченої прози, для якої властива белетризація історії (колоритна характеристика персонажів, художньо скомпоновані оповідання, барокові пишність та велемовність).

Композиційно «Історія русів» постає як цілісний твір, без поділу тексту на розділи, хоча за змістом у ньому можна виділити три частини: перша — історичні оповідання про виникнення Русі, княжу добу, становлення козацтва; друга — цикл оповідань про Богдана Хмельницького (від 1647 до 1657 рр.); третя — час Руїни (1657—1683), гетьманування Мазепи та колонізації України Москвою.

Літературно-художню цінність цього твору визначають передусім емоційна експресивність, пристрасний захист «народу руського», який гідний бути вільним та незалежним. Джерелом експресії є суб’єктивне ставлення до історичної несправедливості та подій історії, які вплинули на долю України. Звідси наративна стратегія — звільнити історію русів від фальсифікацій та великодержавних міфів і показати її живо, колоритно, вдаючись не тільки до історичних фактів, а й до фольклорних оповідей та легенд.

«Історія русів», яка вплинула на формування історичних поглядів Т. Шевченка, М. Костомарова, П. Куліша, впродовж XIX—XX ст. належала до заборонених книг, тому залишалася неактуалізованою в Україні. За своїми ідеями вона не втратила свого значення, а її публіцистична пристрасність і літературно-художній стиль передають атмосферу політичних змагань кінця XVIII ст.

Мемуарні твори

Жанр мемуаристики у давньому письменстві не належав до розвинутих, хоча його літературним прообразом було «Повчання» Володимира Мономаха, у якому зафіксовано автобіографічні відомості.

Мемуари (лат. memoria — пам’ять) — жанр, близький до історичноі прози, наукової біографії, документальних історичних нарисів; нотатки про події минулого, свідком чи учасником яких був автор.

Певна активізація жанру припадає на другу половину XVI — початок XVII ст., коли формувалися українські знатні роди, котрі дбали про збереження родинної пам’яті. У XVIII ст. на передній план мемуарних описів вийшли козацько-старшинські роди, представники яких прагнули розповісти про своїх предків і занотовувати прижиттєві духовні та світські справи. Декотрі робили це по-літературному вправно, тому їхні щоденники, родинні хроніки, автобіографії можна віднести до надбань вітчизняної літератури. Зокрема, Яків Маркович (1696—1770) належав до козацької старшини і вів щоденник упродовж значної частини свого життя (з 1717 до 1667 рр.), в якому відтворив події зі свого життя та історії України. Цей щоденник має здебільшого фактографічну цінність.

Для відтворення подій епохи бароко неабияке значення мають діаріуші.

Діаріуш (польс. diariusz — щоденник) — різновид щоденника, нотатки, зроблені певною особою про факти свого життя у відповідному соціальному і національному контексті, своєрідний психологічний портрет автора, свідчення його ментальності, інтелекту, смаку.

Діаріуш Миколи Ханенка (1690—1760) охоплює час із 1719 до 1754 рр. Із нього відомо, що автор навчався в Києво-Могилянській академії, був на військовій службі, став канцеляристом при гетьманові Івану Скоропадському. По смерті гетьмана брав участь у делегації Павла Полуботка до Петра І, за що його арештували і кинули до петербурзьких казематів. Після повернення в Україну був суддею, писарем, обозним, хорунжим Стародубського полку.

Найяскравіші сторінки діаріуша присвячені подіям 1722 р., коли Скоропадський вирушив до царя захистити права та вольності України, але наштовхнувся на його байдужість, став свідком запровадження Малоросійської колегії, яка перебрала управління справами України на себе. Старий та недужий гетьман помер, залишивши свою землю у рабстві.

Вал. Шевчук, який переклав діаріуш із давньоукраїнської мови, відзначив літературний талант автора: «Його перо таке пластичне, а добір фактів такий густий, драматичний і так дібраний, що мимовільно витворився художній ефект, а сам діаріуш став блискучим зразком не лише історичного документа, а й нашої діаріушної прози».

«Журнал» канцеляристів генеральної військової канцелярії Пилипа Борзаківського та Павла Ладинського відтворює хронологію подій 1722—1723 рр., коли на зміну гетьману Скоропадському прийшов Павло Полуботок, який продовжував обстоювати права України перед Петром І. Як зауважує Вал. Шевчук, писарі виконували державне доручення; «стиль їхнього викладу спокійний, діловий, навіть фіксаторський. Власні їхні погляди пильно заховано, але самими фактами, що подають нам прецікаву картину змагань українського уряду на чолі з наказним гетьманом Павлом Полуботком за козацькі права та вольності, які активно прагнула ущемити Малоросійська колегія».

«Діаріуш подорожній» генерального писаря та прихильника Івана Мазепи, гетьмана Пилипа Орлика (1672—1742) подає інформацію про життя і діяльність автора в еміграції (від 1714 р.). Спершу Пилип Орлик перебував у Молдові, потім жив у Швеції, Польщі, тодішніх володіннях Туреччини (Салоніки, Каушан, Бухарест, Ведина). Так, цей твір став пам’яткою національно-визвольних акцій гетьмана.

«Діаріуш» Дмитра Туптала охоплює події особистого та громадського життя агіографа, проповідника і письменника з 1677 до 1709 рр. Як зазначає перекладачка і дослідниця цього твору В. Соболь, у щоденнику «відтворено людське життя великої духом, яскравої талантом людини»; «архітектонічний поділ, традиційно здійснений за роками, із неодмінною вказівкою дня і місяця, продиктований особистісним вибором зафіксованої, але далеко не завжди прокоментованої події, суб’єктивною її оцінкою». Попри строкатість, мозаїчність, матеріал становить естетично-емоційну та філософську цілісність, яку забезпечує загострене авторське відчуття часу і простору. Цей хронотоп має конкретний вимір — переїзди з одного монастиря до іншого, переходи з монастиря до келії, де в усамітненні автор віддавався улюбленій творчій справі. Таким є наскрізний мотив щоденника Дмитра Туптала, що розкриває не лише зовнішні обставини його буття, а й почуття, роздуми, задуми, сни, тобто внутрішній світ митця і церковного діяча.

У другій половині XVIII ст., коли козацтво фактично було ліквідоване і в колишньої старшини виникла потреба подавати матеріали у «комісію для розгляду дворянства», з’явилися родинні хроніки. М. Максимович пояснював, що ця потреба «привела малоросіян до історичного самопізнання, звернувши їхню увагу на предків».

Хроніка (грец. chronika — літопис) — вид історико-мемуарноі прози, для якої властиве ведення записів про історичні події в хронологічній послідовності.

Родинні хроніки мали більше історичне, ніж літературне значення. Проте серед них були твори, наділені літературною цінністю: «Посвідчення» Григорія Полетики, автобіографічна оповідь Степана Лукомського, «Літописні записки» Пилипа Мовчана, «Старовинні замітки про рід Горленків» Івана Квітки та ін.

Мемуарна проза була своєрідним доповненням до історичних творів XVIII ст., оскільки через біографію окремої людини, родини розкривала подробиці історичного буття української спільноти. Завдяки літературним особливостям вона вписувалася у загальний літературний процес того часу.

Запитання. Завдання

1. У чому полягає літературний феномен козацьких літописів?

2. Як Самовидець визначав причини визвольної війни в Україні?

3. Як історичні події вплинули на життя і творчість Григорія Грабянки?

4. Охарактеризуйте композицію літопису Григорія Грабянки.

5. Визначте джерела козацьких літописів.

6. Доведіть, що Літопис Самійла Величка має літературні особливості.

7. Чому «Історія русів» протягом тривалого часу була забороненою книгою?

8. Наведіть факти мемуарної літератури XVIII ст.

9. Як зображено Богдана Хмельницького у козацьких літописах?







ГРАЙ ЩОБ ЗАРОБЛЯТИ

Ігри в які можна грати та заробляти крипту не вкладаючи власні кошти

Gold eagle bithub_77-bit bithub_77-bit bithub_77-bit