ГРАЙ ЩОБ ЗАРОБЛЯТИ

Ігри в які можна грати та заробляти крипту не вкладаючи власні кошти

Sleepagotchi

#TotalHash
Можешь майнити крипту навіть з телефону. Заходь швидше поки активація майнера безкоштовна

Історія української літератури ХI—XVIII ст. - Білоус П. В. 2009

Зародження української літератури

Всі публікації щодо:
Історія літератури

Словесна творчість є не лише важливим елементом культури, омовлення й естетизації світу, а й значущим компонентом соціуму, ознакою цивілізації. Однією з фундаментальних причин структурних та функціональних змін у словесній творчості став перехід від однієї культурної стадії розвитку людської спільноти до іншої. Писемна форма творчості виникла на переході від варварства до цивілізованості. Чинниками такого переходу є, як правило, виникнення держав нового типу, становлення нових релігій, відповідно до чого модернізуються етноси, а їх структуризація відбувається за принципом «єдиноначала», ієрархізації по вертикалі. Для освячення влади вже недостатньо усного слова — вона потребувала тривкої, стабільної, закарбованої на письмі сакралізації.

Зародження літератури на території України має свої причини та обставини. Тому, шукаючи витоки українського писемного мистецтва слова, недостатньо спиратися лише на давні пам’ятки чи «об’єктивні факти» із зарубіжних джерел (часто вони спотворені неточністю, приблизністю або ідеологічними уподобаннями). Важливо зосередитися на логіці історичного та культурного поступу задля реконструювання початкової стадії в розвитку української літератури, водночас позбувшись стереотипів і міфів про неї.

Термінологічні означення давнього письменства. Передумови його виникнення

Питання термінології на позначення творів давнього письменства дотепер залишається дискусійним. Міф про «спільну колиску» трьох східнослов’янських народів уже не актуальний, а термін «давньоруська література», що позначав «спільний період» в їх культурному розвитку, сприймаємся як штучний. Твердження про те, що пам’ятки XI—XII ст. — «пролог російської літератури», а власне українське письменство зародилося у XV ст. — не правомірне. Ідеологічною нісенітницею видаються думки, що написані у Києві, Переяславі, Чернігові, Галичі «Повість минулих літ», «Слово про Закон і Благодать», «Сказання про Бориса і Гліба», «Слово про Ігорів похід» є творами російської літератури, адже вони з’явилися задовго до того, як виникло Московське царство.

Найпростіший і найпоширеніший спосіб термінологічно означити літературу — означити її за назвою держави. Оскільки йдеться про Руську Землю, Русь (саме така назва зафіксована у найдавніших писемних пам’ятках), то, відповідно, — руська література. «Давня Русь» — вигаданий термін російських істориків, котрі прагнули акцентувати на «давності» Росії.

З огляду на те що етнонім «Україна» вперше використано на позначення невеликої території — переяславської землі — лише у 1187 р., виникає сумнів у природності застосування цього терміна до літературних пам’яток XI—XII ст. Однак, зважаючи на те що цей час є початковим, раннім періодом в історії української літератури, цілком логічно його називати українським або давньоукраїнським. Дослідження українських медієвістів в останні роки аргументовано підтверджують, що літературні і культурні традиції Русі не тільки позначилися на розвитку українського письменства, а й послужили генерувальною основою вітчизняної культури. Ідеться про спадкоємність духовного надбання Русі у подальшому творенні української літератури за умови їх однорідності, тому й термінологія — «давньоукраїнський», «український» — закономірно має це відображати.

Основними передумовами виникнення літератури були сформована держава, наявність письма, існування високорозвинутих форм і жанрів усної творчості.

Формування держави. Русь — поліетнічне державне утворення, представлене родами, племенами, племінними союзами, з політичним центром у Києві. Східнослов’янські племена вели переважно осілий спосіб життя, займалися землеробством, скотарством, мисливством і були невойовничими. їх легко включила до свого складу степова імперія Хозарія, що існувала у VII—X ст. Приблизно у середині X ст. хозарський вплив послабився, що відображено у «Повісті минулих літ», де йдеться про символічну данину хозарам у вигляді меча. Войовничі нормани-варяги перехопили у хозар укріплення на торговому шляху «із варяг у греки».

«Русь» до Ярослава Мудрого «представляла собою, — як зазначає історик Омелян Пріцак, — іноземну правлячу верхівку з примітивною соціально-політичною організацією, складеною із морських і річкових кочовиків, котрі періодично збирали данину (полюддя) для своїх князів, однак не були пов’язані ні з якою конкретною територією». Варяги підкорили чудь, славен, мерю, весь, кривичів на півночі Східної Європи, а згодом і полян з їх важливим торговим центром Києвом. Сюди у 882 р. прийшов Олег з військом і без бою усунув від влади Аскольда і Діра. В Олега були «словени, і варяги, й інші, що називалися руссю» («Повість минулих літ»).

Те, що в «Повісті минулих літ» сказано про перших руських князів, — спроба літописців вибудувати династичну модель ранньої історії Русі. Насправді чільні мужі Руської Землі аж до Володимира навряд чи були пов’язані родинними узами, а швидше за все, представляли різні політичні сили, що намагалися зайняти київський престол. Якщо Олег був «варягом», то Ігор, як припускає О. Пріцак, — «волзько-руський каган». Сумнівно, що Ольга доводилася Ігореві дружиною, бо після його смерті заволоділа престолом і тривалий час не допускала до влади «законного» наступника Святослава, котрий з’явився у «подружжя» тоді, коли їм було, відповідно, 50 і 70 років (такі розбіжності в літописі не поодинокі, що свідчить про навмисне, з певною політичною метою зведення воєдино фактів, що суперечили один одному).

Святослав, Володимир, Ярослав — це вже князі зі слов’янськими іменами, державні діячі, котрі, пройнявшись духом «руським», тобто войовничо-державним, почали дбати про міць і незалежність Русі, вберігши її від посягань варягів (останнім з них, очевидно, був Свенельд, який спровокував конфлікт із древлянами у

Коростені, вбивство Олега Святославича в Овручі, загибель Святослава від печенігів на дніпровських порогах). Давні літописи, оригінальний текст (протограф) яких не зберігся, окреслюють лише історичні контури творення держави Русь, але загалом політизують і белетризують вітчизняну історію.

У прийнятті саме християнства князі (хоча й не всі) вбачали один із заходів боротьби за утвердження влади. Причиною його прийняття була орієнтація на європейську культуру. Це сприяло утвердженню на євроазійських просторах окремого європейського етнічного компонента. З іншого боку, на перших порах воно мало освячувати тодішню владу на Русі. Масова свідомість і вікові традиції не вимагали такої «культурної революції», тому єдиним методом впровадження нової віри був насильницький. Оскільки християнство насаджували примусово, розрізнені етноси не могли цьому протистояти, але вперто шанували культ землі, роду, не цуралися звичаїв та обрядів предків, унаслідок чого їм вдалося зберегти свою етнічну самобутність.

Християнська доктрина з часом набула урочистої обрядовості, церемоніальності, була представлена музичним та образотворчим, ораторським мистецтвом, піснеспівом, тобто отримала ефектну художньо-культурну форму. Християнство принесло із собою на Русь новий тип культури — візантійський. Геокультурний простір давніх українських земель нагадував самобутню мозаїку, що складалася з обрядово-звичаєвої творчості місцевих етносів.

Запровадження письма. Процес виникнення слов’янського письма представлено на початку X ст. болгарським письменником Чорноризцем Храбром (X ст.) у сказанні «Про письмена»: «Раніше ж слов’яни, коли були язичниками, не мали книг, а читали та ворожили за допомогою накреслень та зарубок. Коли ж охрестилися, то спробували записувати римськими та грецькими письменами — без упорядкування (...) І так було багато літ. Згодом же Бог-людинолюбець послав їм святого Костянтина Філософа, названого Кирилом, мужа праведного і розумного, і той створив їм тридцять вісім письмен-літер: одні на взірець грецьких, а інші — відповідно до слов’янської мови».

За «Повістю минулих літ», запровадження письма на Русі було важливою подією. Як і більшість заходів, воно мало примусовий характер: «І пославши мужів своїх, став він у знатних людей дітей забирати і оддавати їх на учення книжне. А матері дітей своїх оплакували (...) Коли ж цих роздавали на учення книжне, то збулося пророцтво на Руській землі: «У ті дні почують глухії слова книжнії і ясною буде мова недорікуватих»». Літописець стверджує, що Русь прийняла писемність разом із християнськими книгами (тому і «книжні словеса»), а до того місцеві племена не знали книжності, що дає йому підставу, використавши слова пророка Ісайї (гл. 24, вірш 18), іронізувати з неосвіченості язичників («мова недорікуватих»). Запис у «Повісті минулих літ» від 898 р. про діяльність Кирила і Мефодія і створення ними «письмен азбуковних слов’янських» логічно пов’язує виникнення слов’янського письма та його поширення на Русі у процесі її християнізації.

Договори Русі з греками на початку X ст., розвинута ораторська проза, техніка оформлення книг свідчать про певні традиції письма. На сьогодні доведено функціонування християнського письма, зокрема російським книгознавцем та філологом Віктором Істріним (1906—1967) у зведенні літописних та археологічних фактів: «Сказання Чорноризця Храбра» (кінець IX — початок X ст.), де йдеться про «черти і різи»; «Паннонське житіє Кирила» (кінець IX ст.) і Хронологічна Палея (XV ст.), що вказують на протокириличне письмо; «Повість минулих літ», де викладено тексти угод Олега (911) та Ігоря (944) з греками; свідчення мандрівників Ібн Фадлана (921), Ель Масуді (середина X ст.), Ібн ель Недима (987), єпископа Титмара (кінець X ст.) про побачені ними «слов’янські письмена»; причорноморські знаки (сарматські), аліканівський напис (Рязань); княжі знаки на монетах X—XI ст. (Західний Буг); знаки на прясельцях, календарях, черняхівські календарні знаки тощо.

Дослідник давньоукраїнського графіті Сергій Висоцький (1923—1998) виявив на стінах Софії Київської абетку, що засвідчує писемність до запровадження християнства. На його думку, епіграфічні знахідки дають підставу «віддати перевагу письму на грецькій графічній основі. У найраніші часи це, можливо, була протокирилиця, в якій ще не було деяких слов’янських літер, а з середини X ст. — вже досконала кирилиця».

Дохристиянську писемність репрезентує «Велесова книга», яку нібито знайшов у зруйнованому маєтку на Слобожанщині російський офіцер Ізенбек у 1919 р. Щодо автентичності і фальсифікації цієї «книги на дощечках» досі тривають суперечки.

Історично доведено, що писемність не замінила усну словесність, а лише розширила функції мови. Писемне слово вторглося у свідомість людей, звиклих до усних форм творчості і передавання інформації. Однак якби у Київській Русі не було власних писемних традицій і розвинутих жанрів усної словесної творчості, література не змогла б так швидко там поширитися й укріпитися.

Становлення жанрової системи. Багатий і розмаїтий світ осілих племен Київської Русі, який найвиразніше постав у календарно-обрядовому циклі, був основою й для усної творчості, котра відзначалася жанровим і тематичним різноманіттям. Язичницька культура, хоч і зазнавала чужорідних впливів, здебільшого кочівників, мала автохтонне ядро, що світоглядно охарактеризовано культом роду, землі, шанування богів, котрі символізували життєво важливі субстанції (вогонь, вода, земля, повітря), самобутніми уявленнями світобудови і картини світу. Художньо-словесна якість давніх уявлень позначена тотемізмом (вшануванням тварин, рослин, предметів та явищ природи) та анімізмом (переконання в існуванні душ та духів як першооснови всього сущого, віра в природу як живу істоту), що були джерелом поетичних мотивів, образів, художнього мислення.

Язичницька культура не була примітивною, як намагалися подати її адепти інших типів культур, зокрема візантійської. Вона вражає не так складністю форм і самовияву, як свободою творчості, щирістю, відвертістю, безпосередністю почуттів і вражень, самозаглибленістю у сутність художніх явищ, які у момент створення не мислили як художні — це був спосіб виражати бачення і розуміння світу. Тому характеристика культури племен, яку подано в «Повісті минулих літ» як дику, варварську, наближену до тваринного світу, не правдива.

Візантійська культура, яка поширилася на Русі з прийняттям християнства, зіткнулася з місцевим типом сформованої культури. На цей конфлікт вказував, зокрема, український філолог Олександр Потебня (1835—1891), який дослідив витоки образності, поетичності словесної творчості українців і назвав суттєву ознаку цього протистояння: християнство, взявши до уваги взагалі природу, не дало пояснення багатьом її явищам, які язичники пов’язували зі своєю вірою. Християнське однобожжя, відірване від свого коріння і перенесене на чужий ґрунт, не мало уявлення ні про природу, ні про родинну обрядовість (народження, шлюб, смерть), звичаєвість, пов’язану з господарською діяльністю (землеробством, скотарством, мисливством). Християнство залишило багато вільного простору, який століттями заповнювали органічні природні вірування та звичаєвість народу.

Приймаючи християнське віросповідання, тодішня культурна еліта обирала і словесно-художні форми, які його репрезентували та популяризували. Русь об’єктивно не могла запозичити всю класичну спадщину південних сусідів, маючи інші, ніж у них, світоглядний та естетичний типи культури. Тож і засвоювала те, що стосувалося передусім пропаганди християнства.

Крім суто церковно-релігійних завдань, які взялася розв’язувати тодішня книжність на Русі, були і загальнодержавні. Загалом це визначило найсуттєвіші потреби у запровадженні і розвитку жанрових форм. Ці потреби мали позалітературний характер: забезпечення всебічного функціонування нової релігії (християнства); зміцнення ранньофеодальної держави, консолідація земель; вироблення політичної та ідеологічної концепції держави.

Не менш важливе значення у жанротворенні мали й естетичні потреби, тісно пов’язані з виникненням нових естетичних цінностей у колах тогочасної інтелігенції. Естетичної ваги набувало писемне слово, духовної цінності — книга. Патріотизм, заснований на ідеї роду, рідної землі, перетворювався на почуття належності до однієї віри. Джерелом краси стали вважати не самодостатню природу, а її Творця. «Прекрасне» те, що одухотворене волею Божою, а «низьке» — побутове, іновірне, поганське. Формою трансцендентного (того, що перебуває поза межами певної сфери, світу загалом) зв’язку із зовнішнім світом поставало чудо, яке несло Божественну істину у знаках та символах, що мали християнський зміст. Сакральність мотивів, тем, сюжетів, образів продиктувала сакральність священного тексту, тому літературний витвір сповнювався піднесеністю, патетикою, величністю.

Із формуванням жанрів пов’язане вплетення у художню свідомість давніх українців поняття «текст». Це були чужі тексти — як за формою (передусім мовою перекладу), так і за змістом (більшість творів пропагувала нові світогляд та ідеологію — християнство). Свої тексти спочатку створювали у семантичній і жанровій площині чужих і лише згодом, подолавши певні етапи трансформування та модифікацій, піднялись на рівень оригінальності, але переважно зберегли запозичену мовну оболонку (книжну мову).

Диференціація жанрів за принципом розподілу на церковні і світські, первинні і синкретичні — загальна і не охоплює всіх параметрів жанрового діапазону літератури у період первинного нагромадження текстів. За способом висловлювання (чи його імітацією за формою) в межах знакових систем, які стосуються словесності, виокремлюють усні і писемні жанри. Хоч література — це писемна форма словесної творчості, проте за часів Київської Русі ще відчувався вплив на неї форм усної словесності, виражений як у жанрово-стильових особливостях творів, так і в їхніх назвах:

1) за вираженням писемним — азбуковник, алфавіт, епістолія, літопис, послання, «чтеніє», «начертаніє», «описаніє», книга, хронограф;

2) за вираженням усним — бесіда, «двоєсловіє» (діалог), моління (благання-замовляння), повість, повчання, похвала, «преніє» («спор»), «речь», сказання, «слово», сповідь, «толкованіє»;

3) за принципом належності до предмета зображення — «битіє», діяння, житіє, пам’ять («воспоминаніє»), «позорище», видіння, «історія», «страсть», патерик («отечник»), ходіння, «чудо».

Жанри, часто й самі назви, були своєрідним ключем розуміння їх специфіки, призначення та мистецької орієнтації. Наявність у назвах творів кількох жанрових самовизначень («Сказаніє і бесіда премудра», «Повість і писаніє», «Хоженіє і житіє» тощо) підтверджує прагнення автора (авторів) скерувати увагу читача на певпий вид рецепції пропонованого твору, задекларувати не стільки його жанр, скільки предмети зображення. У таких творах помітний синкретизм оповідних форм, що засвідчує нерозвинутість, нерозгалуженість жанрів того часу.

Письменники і переписувачі текстів охоче практикували метафоричні назви в дусі середньовічної символіки та алегоризму: «Вертоград», «Вінець», «Бджола», «Ізмарагд», «Цвітослов», «Брашно духовное», «Златоструй», «Золотослов», «Златоуст», «Златая цепь», «Торжественник» та ін. Це — переважно збірники, назви яких не були жанровим атрибутом, а швидше — його образним визначенням.

Дискусійним видається твердження деяких дослідників (В. Адріанова-Перетц, Д. Лихачов, М. Возняк), що жанрову картину літератури періоду Київської Русі доповнювали фольклорні жанри, зокрема ліричні та драматичні. Проте це були лише елементи фольклору у давній літературі, проникнення яких у текстуру візантійських традицій було неминучим на києворуському ґрунті. У ті часи домінувала тенденція окремішності у побутуванні літературних і фольклорних жанрів. Так тривало не одне століття, поки візантійський тип літературної творчості не був витіснений фольклорним і новоєвропейським.

Упродовж XI—XII ст. на Русі існувала переважно сформована жанрова система, яка функціонувала у давній літературі до кінця XVIII ст.

Отже, українська література як форма писемної творчості зародилася на межі X—XI ст. і впродовж восьми віків була самобутнім художнім феноменом у національній культурі.

Мова давніх творів

З’ясування генези, природи і характеру літературної мови періоду Київської Русі потребує ґрунтовних студій, що ускладнюється віддаленістю в часі об’єкта вивчення.

Унаслідок міграцій, переселень, контактів родів і племен їхні говірки збагачувалися й уніфікувалися в межах географічних територій. їхні мови запозичували чимало елементів мов чужинців, котрі залишали по собі «мовний слід». Реконструювати давню мову (мовний конгломерат) проблематично, як і виокремити її особливості за фольклорними текстами, оскільки мова фольклору постійно змінювалася, переоформлювалася, набувала відповідної часу та людським потребам забарвленості.

Узвичаєна думка про те, що з поширенням письма на Русь прийшла літературна (книжна) мова нового типу, — поверхова, оскільки письмо — не мова, а лише її графічна оболонка. Історико-культурні факти доводять, що прийняте Руссю письмо принесло книжний варіант староболгарської (старослов’янської) мови, яка нині є мертвою мовою (як і латинь). Як культурний та літературний феномен старослов’янська мова — штучна, це книжний варіант мови, який повинен був обслуговувати християнські тексти. Саме в такій формі писемна мова поширилася на Русі з прийняттям тут християнства.

На Руській Землі уже була своя мова, багато в чому близька до інших слов’янських мов, проте неоднорідна (передусім за лексичним та фонетичним складом) у тогочасному руському просторі. Загалом її можна назвати «мовою свідомості». Із проникненням на Русь писемної мови виник конфлікт текстів (чужого книжного й автентичного усного).

Мова відкриває доступ до світу. Відповідно, старослов’янська мова уможливила входження до християнського світу, але мова предків чинила спротив, бо не бажала закривати доступ до узвичаєного світу, усвідомленого раніше. Рідна мова виражає стан, який є «буттям-у-собі». І дуже важко стати «собою-в-іншому». Проте історичні обставини і суспільні потреби вимагали застосування саме старослов’янської мови.

«За кожним текстом стоїть система мови» (М. Бахтін), де важливо розрізняти не тільки омовлену інформацію, а й її адресованість. У конкретно-історичній ситуації адресованість старослов’янської мови передбачала її конотативну (додаткове емоційне, стилістичне значення) функцію. Цю мову необхідно було вивчити, щоб читати священні тексти, писати свої, але схожі за мовною і текстовою природою на пропоновані взірці. У середньовіччі література не потребувала деперсоналізації творчості; простіше і логічно було використовувати «нічиї» слова. Тому руські письменники на перших порах творили, засвоївши уже готову до вжитку літературну мову.

Відколи на Русі офіційною (державною) мовою стала мова християнських текстів, відтоді розпочався процес формування літературної мови. Розвиток офіційно-ділової (літературної, писемної) мови був можливим тільки завдяки її державному впровадженню (наприклад, через освіту), особливо за наявності засобів масової інформації, функцію яких узяла на себе церковна практика мововживання — через літургію, коли звучала книжна мова, яку сприймали як «мову релігії». Вважалося, що засвоєння цієї мови сприяє розумінню Слова Божого. Такий спосіб популяризації привнесеної мови з усіма її структурними та семантичними особливостями допомагав уніфікації, формуванню літературної мови, поширенню її на літературну практику місцевих письменників. Книга того часу була засобом мовного інформування широких мас і забезпечувала вироблення літературно-мовного канону.

За часів Київської Русі функціонували літературна мова (мова літургії, церковно-ужиткових текстів, церковних і державних документів тощо) і мова художньої літератури (літописи, апокрифи, житія, ходіння та ін.), однак чіткої межі між ними не існувало. До того ж неможливо реконструювати первісні форми тих мов, оскільки більшість давніх пам’яток — це варіанти пізніших часів, які спрощували, доповнювали іншими, новішими мовними елементами, частково модифікували в лексичному, фонетичному, стилістичному планах.

Літературна мова була уніфікованою, рафінованою, а мова літературних творів, крім цього, відображала позалітературні мовні запаси, живі мовні процеси. За часів Київської Русі це мало свою патріотичну актуальність, оскільки на державному рівні здійснювався акт канонізації привнесеної ззовні мови, котра піддалася впливу автохтонної мовної стихії. Із часом сфера вжитку старослов’янської мови звужувалася, а процес насичення мови літературних творів місцевими мовними елементами витворив феномен давньоукраїнської мови, яка, виконавши свої книжні функції, стала неактуальною, поступившись консолідованим середньонаддні-прянським діалектам.

«Перший південнослов’янський вплив»

В «Археографічному щорічнику» за 1966 р. подано відомості про список рукописів XI—XIV ст. У ньому названо 1493 рукописи, із яких понад 90% — це пам’ятки, перекладені з різних мов, або переробки перекладів давніми тлумачами та книжниками. Оригінальні твори становлять менше 10%. Переважання перекладної літератури за часів Київської Русі свідчить про те, що в найдавнішому українському письменстві значну роль відігравали чужоземні джерела візантійського, болгарського, моравського, чеського походження. Крім того, скандинавські, індоєвропейські, азійські, західноєвропейські джерела здебільшого були основою оригінальної літератури, відображенням яких стали інтертекстуальні елементи.

Тотальний вплив на зародження українського письменства середньовічної літератури візантійського типу зумовлений кількома чинниками:

1) геополітичний. Візантійські володіння сягали південних рубежів Русі, і Візантія як могутня імперія включала її у коло своїх політичних, економічних, релігійних та культурно-освітніх інтересів;

2) запровадження християнства. Його розглядають як ідеологічну диверсію проти Русі з метою уведення її у силове поле візантійської політики, у склад імперії. Русь на державному рівні не чинила опору, а сприйняла це як історичну перспективу, внаслідок чого відкрилися шляхи для запозичення культурних надбань південнослов’янських народів. Цей процес отримав назву «першого південнослов’янського впливу», для якого характерні:

а) запозичення передусім текстів християнських — для поширення християнської ідеології та практичного обслуговування релігійного культу;

б) формування книжної (літературної) мови на основі староболгарської (старослов’янської);

в) транспортування літературних жанрів — як релігійних, так і світських — у формі готових зразків для наслідування і творчого засвоєння;

г) синтетичний характер впливу — запозичували не лише літературу, а й увесь візантійський культурний комплекс: художнє і релігійне слово, музику і спів, архітектуру, живопис, книжкову графіку, мистецтво оформлення книг, обрядовість, скульптуру. Культура була тісно пов’язана з християнськими віруваннями, оскільки тогочасне мистецтво Візантії обслуговувало релігійний культ;

ґ) засвоєння інтелектуальної та художньої культур античності, Давнього Єгипту, арабського Сходу, синтезованих у візантійській культурі.

Думку про «трансплантацію» візантійсько-болгарської книжності на києворуський ґрунт унаслідок запровадження християнства на Русі аргументують праці О. Огоновського, М. Возняка, а також сучасних російських медієвістів. Наприклад, Д. Лихачов зазначав, що в ранніх літературних явищах «ми повинні бачити не вияв «впливу», а вияви трансплантації візантійської культури на слов’янський ґрунт. Пам’ятки пересаджуються, трансплантуються на новий ґрунт і тут продовжують самостійне життя в нових умовах та часом у нових формах». І. Франко, визнаючи, що «церковне і морально-повчальне письменство надходило на Русь з Візантії і Болгарії», зауважував, що українсько-руська література виникла до християнства, запровадження якого зумовило її інтенсивніший розвиток. Д. Чижевський вважав вирішальним для зародження української літератури болгарський чинник, але розглядав «стару народну словесність» як попередницю писемної творчості.

«Трансплантаційні» процеси сприяли становленню давньої літератури, але їх не варто абсолютизувати, оскільки в основу українського письменства покладено не лише візантійські та болгарські джерела. Тому на позначення початкового етапу у розвитку української літератури слід використовувати термін «творче засвоєння» культурно-літературного досвіду Візантії чи Болгарії, який був найбільш прийнятним для форм духовного життя передусім суспільної еліти і відповідав естетичним уявленням давньої доби.

Історики української літератури традиційно поділяють письменство початкової доби (XI—XIII ст.) на перекладне та оригінальне, зараховуючи до перекладних твори, запозичені передусім із Болгарії та Візантії, до оригінальних — писемні пам’ятки, витворені на власне руському ґрунті, які характеризуються місцевою тематикою, персонажами, колоритом. При цьому перекладну літературу розглядають як хронологічно первинну, літературну підоснову оригінальної творчості давньої доби; відповідно, суто руські пам’ятки постають як похідні від перекладних, як своєрідне відгалуження, що перетворилося на самобутнє художнє явище.

Перекладна література, що поширювалася в тогочасній Русі, — староболгарські переклади з грецьких джерел, здійснені болгарськими книжниками у самій Болгарії, а також у монастирях Константинополя та Афона, звідки їх приносили купці, місіонери та паломники. Перекладацьку роботу згодом розпочали і на Русі. Більшості оригінальних творів, відомих на сьогодні у варіантах та списках, властивий компілятивний (без власних інтерпретацій) характер. Перекладні твори (за винятком Святого Письма) — не стільки перекладені, скільки переказані і певним чином пристосовані до розуміння метафраста (переповідана) та потреб читача (слухача). Тому неможливо встановити чітку межу між перекладною та оригінальною літературами. Усе це — одна література, яка використовувала поширені у той час мотиви, сюжети, образи. До літературних надбань XI—XIII ст. належать літературні переробки, компіляції, авторські твори, офіційно-ділові тексти, які були складниками цілісного літературного процесу.

Поширення книжності на Русі

У «Повісті минулих літ» під 898 р. записано: «[Кирило і Мефодій] почали складати письмена азбуковні слов’янські і переклали «Апостол» і «Євангеліє» (...) Після цього переклали «Псалтир», і «Октоїх», і інші книги». Однак слов’янські письмена почали забороняти: «Недостойно жодному народові мати письмен своїх, окрім євреїв, і греків, і латинян, згідно Пілатового писання, що на хресті господньому написав». (У Євангелії від Луки: «І був над Ним [Ісусом Христом] напис, написаний словами Грецькими, Римськими та Єврейськими: «Сей є Цар Іудейський» — Лука», 23:38.)

Так до першого руського літопису потрапив відгомін європейського забобону щодо слов’ян та їхньої мови: її принижували і виключали із цивілізованих книжних мов Європи. Тож діяльність болгарських просвітників Кирила та Мефодія можна прирівнювати до подвигу, бо нони впровадили слов’янські мови у книжну культуру і наклали перспективи відтворювати ними Святе Письмо. Для слов’янської писемності це мало важливе значення. Так само і для писемності (книжності) Давньої Русі, про що свідчить легенда, зафіксована у житії Кирила: одну із своїх просвітницьких мандрівок він здійснив саме на Русь, де у Херсонесі (місто, засноване давніми греками і розкопане археологами на околиці Севастополя) бачив книги — Євангеліє і Псалтир, написані «руськими письменами».

Після офіційного запровадження християнства у 988 р. розпочалося активне поширення книг на Русі. Прийнявши хрещення в Корсуні, князь Володимир взяв із собою у Київ «попів корсунських», «мощі святого Климента», ікони та богослужбові книги — для проповідування нової віри. Одним із засобів християнізації, яку почав здійснювати Володимир, стала книжна справа: «І почав Володимир посилати забирать дітей у нарочитих мужів своїх і віддавати їх на навчання книжне (...) Через оцих, відданих на навчання книжне, і збулося пророцтво на Руській землі, в якому сказано: «Прийде час і глухі почують слова книжні і ясною буде мова гугнявих [заїкуватих]»».

Книги на Русі з’являлися та поширювалися кількома шляхами.

1. Постачання книг (грецькі, болгарські, паннонські, сербські, чеські) із Візантії. Цьому сприяли цілеспрямована діяльність християнських місіонерів, князів та владик (спеціально посилали людей за необхідними для обслуговування релігійного культу богослужбовими книгами та іншою літературою), а також торгівля (купці привозили книги як коштовний товар і продавали церквам та монастирям).

2. Переписування книг при новостворених соборах та монастирях. Один із перших таких осередків виник при Софії Київській як спеціальний скрипторій, де перекладали, переписували та оздоблювали книги. Активно він працював при Ярославі Мудрому у другій половині XI ст., що зафіксовано, зокрема, у «Повісті минулих літ» від 1037 р.: «І стала при ньому віра християнська множитися на Русі і поширюватися. І чорноризці почали множитися, і з’явилися монастирі. І любив Ярослав церковні устави, і попів любив дуже, особливо ж любив чорноризців. І до книг був прихильний, читав часто і вдень, і вночі. І зібрав писців много, і перекладали вони із гречизни на слов’янську Письмо. І написали вони багато книг. І славу цим здобули. І повчаються за їхніми книгами вірнії люди і насолоджуються, навчаючись божественного слова, — і так, неначе один хтось виоре землю, а другий засіє, а інші — пожинають і споживають страву неоскудну. І це так»1.

Переписування книг було справою тривалою і трудомісткою. Зазвичай аркуш розкладали на колінах писця, а перед ним на столі розміщували чорнильницю, пера та інше писарське начиння. Текст переписували з оригіналу, який лежав на пюпітрі. Наприклад, 294 аркуші ін-фоліо (лат. in folio, букв. — в аркуш; дві сторінки одного аркуша, які мають один і той самий порядковий номер) Остромирового євангелія писали майже сім місяців, по півтори сторінки за день. 180 аркушів Лаврентіївського списку «Повісті минулих літ» були переписані за 75 днів.

Оскільки на виготовлення книги витрачали багато часу і дорогих матеріалів, вона була дорога. Наприклад, на написання Архангельського євангелія (завершене 1092 р., пізніше виявлене поблизу Архангельська) затрачено 13 телячих шкур. Згідно із «Руською правдою», ціна телячої шкури 0,5 різани; 13 шкур коштували приблизно 6,5 різан. На вичинку цих шкур і виготовлення із них пергамену йшло 10—15 днів, за що кожум’яка одержував плату (мзду) 13—18 різан. Так собівартість пергамену, потрібного для виготовлення Архангельського євангелія, становила приблизно 20—23 різани. На переписування тексту йшло 60—70 днів, за це писцеві платили не більше 1 різани на день, відповідно, за роботу він отримував 60—70 різан (приблизно 1,2—1,4 гривні). За підрахунками російського палеографа Бориса Сапунова, собівартість Архангельського євангелія дорівнює двом гривням (1 гривня за часів Київської Русі відповідала 49,25 г срібла, 20 ногатам або 50 різанам). На реальну вартість гривні вказує той факт, що кінь у часи Київської Русі коштував 2—3 гривні, ціна холопа — 5 гривень.

1 Переклад Л. Махновця.

На Русі в XI—XV ст. було, як підрахували дослідники, приблизно 10 тис. книг. На сьогодні відомо лише 190 рукописних книг цієї доби, з яких 26 болгарського та сербського походження: на XI ст. припадає 33 книги, на кінець XI — початок XII ст. — 17, на XI ст. — 85, на кінець XII — початок XIII ст. — 40, на 1200—1240 рр. — 15 книг. Стільки книг вимагало відповідної кількості фахівців-книжників, але відомостей про них мало. За підрахунками російського археолога й історика Бориса Рибакова (1908—1989), із 110 відомих писців XIV—XV ст. були: митрополитів — 1, монахів — 28, попів — 10, поповичів — 4, дияконів — 8, дяків — 19, писців, які іменували себе «рабами божими», — 35, «паробков» — 5, всього — 47 церковників та 63 світські особи («миряни»), котрі у книгах залишали тільки імена та прийняті у ті часи «доповнення» до імен: «Єфрем ізограф», «Гридя, піддячий придворний», «Станислав граматик», «Варлаам доброписець», «Микула, Лукин син» тощо.

3. Формування книгозбірень (бібліотек). Цей процес розпочався наприкінці X ст. Знатні люди, передусім князі та бояри, замовляли книги для домашнього читання, про що свідчить виготовлення на замовлення Остромирового євангелія, ізборників для Святослава. Значну за обсягом бібліотеку (декілька сотень книг) зібрав князь Ярослав Мудрий: «Ярослав же цей, як уже сказали, мав любов до книг і багато переписував їх і зібрав у церкві святої Софії, яку сам створив і прикрасив її іконами многоцінними, і золотом, і сріблом, і сосудами церковними» («Повість минулих літ»). Легенда про цю бібліотеку, начебто таємно заховану у Києві перед монголо-татарським нашестям у 1240 р., спровокувала археологів та істориків зайнятися її пошуками, які виявилися безрезультатними.

Важливість «учення книжного», «мудрості книжної» розуміли ще в часи Київської Русі, звідси вихваляння, звеличення книг: «Велика-бо користь буває людині од учення книжного. Книги ж учать і наставляють нас на путь покаяння, і мудрість бо, і стриманість здобуваємо ми із словес книжних, бо се є ріки, що напоюють всесвіт увесь. Се є джерела мудрості, бо є у книгах незмірна глибина. Ними бо в печалі ми втішаємось, вони є уздою стриманості (...) Якщо бо пошукаєш ти в книгах мудрості пильно, то знайдеш ти велику користь душі своїй. Бо коли хто часто читає книги, то бесідує він з богом або зі святими мужами» («Повість минулих літ»).

Перекладна література Київської Русі

Із прийняттям християнства на Русі почалося засвоєння візантійської, болгарської, сербської книжної писемності, яка вплинула на розвиток мови, стилю, жанрових різновидів вітчизняної літератури. Перекладна література поділялась на релігійно-християнську та світську.

Релігійно-християнська література. Особливим джерелом перекладної літератури слугувала Біблія (Святе Письмо). Найдавніші списки євангельських текстів — Остромирове євангеліє (1056—1057), уривки Турівського євангелія (XI ст.), Мстиславове євангеліє (початок XII ст.), Юріївське євангеліє (прибл. 1120), Галицьке євангеліє (1144 і 1301), Добрилове євангеліє (1164), уривки з Апостолів XI—XII ст. Наявність списків зумовлена тим, що ці книги використовували під час церковних обрядів та служб. Серед них розрізняють паремійники — старозавітні тексти, апракоси — тексти Нового Завіту, псалтирі — збірники релігійних пісень та гімнів (псалмів). На Русі Біблію (фрагментарно, в окремих книгах, частинах) поширювали в старослов’янському (церковнослов’янському) перекладі.

Перше повне зібрання біблійних книг цією мовою з’явилося у Новгороді Великому в 1499 р. з ініціативи місцевого митрополита Геннадія, тому отримало назву Геннадіївська Біблія. Цей список, як припускають дослідники, взяли за основу у процесі підготовки першого повного видання Біблії в Острозькій друкарні (Острозька Біблія 1581 р.).

Запровадження друкарства активізувало розповсюдження біблійних текстів серед населення України. До пізніших видань повної Біблії (або її окремих книг) належать такі: друкована «Бівлія Руска» (так на титульній сторінці оригінального видання) Франциска Скорини, рукописне та ілюстроване Пересопницьке євангеліє (переписане у Пересопниці на Волині, 1556—1561), рукописний Крехівський Апостол (1560—1570), рукописні євангелія, перекладені Василем Тяпинським (1570), Валентином Негалевським (1581), Псалтир (1680), підготовлений гуртком митрополита київського Петра Могили.

Близькими до Святого Письма, та водночас жанрово самостійними творами, які слугували релігійному християнському культу на Русі, були мінеї, житія, патерики, твори отців церкви.

Мінея (грец. тіпеа — місячний) служєбна (Часослов) — хронологічно впорядковані тексти церковних відправ на кожен день місяця, серед яких особливе літературне значення мали поетичні та образні, емоційно наснажені тексти пісень.

Відомими їх авторами були Роман Солодкоспівець, Іоанн Дамаскін, Андрій Критський.

Житіє — епічний повчальний твір з розвинутим сюжетом, побудованим на матеріалі біографії реальних або легендарних осіб, котрих християнська церква проголосила святими.

Короткий виклад житія називали прологом, а збірник таких оповідок — синаксаром, тобто місяцесловом. Проложні житія, призначені для богослужіння (на кожен день року припадало декілька житій і вшанувань святих), подавали за церковним календарем. Найпоширеніші збірники житій — Четьї Мінеї.

Четья (церковносл. чести — читати) Мінея — книга, яку читали у дні, коли за церковним календарем вшановували святих, матеріал якої відповідав вимогам християнської обрядовості.

В агіографічних (життєписних) оповідях носіями християнських чеснот є різні персонажі, об’єднані іконографічним (грец. еікбп — зображення і grapho — пишу) каноном — правилами створення образу центрального героя, наділеного доброчинністю і покірністю Божій волі. Творення їх було підпорядковане певній схемі: вступ (похвала-енкомія святому), час і місце народження героя, відомості про його батьків, прозріння та прийняття чернечого сану (вибір аскетичного способу подальшого життя в ім’я Господа), опис страждання, муки, боротьби зі спокусами, втечі від світу в пустелю або печеру, подвижницька діяльність, завершення земного шляху, посмертні чудеса.

Згідно з православною церковною традицією, серед кількох типів святих розрізняли: Богородицю, безплотні сили (ангели, архангели), пророків (персонажі Старого Завіту), апостолів, святителів, мучеників, преподобних, безсрібників, блаженних. Давня руська спільнота сприйняла християнських святих по-своєму, часом диференційовано: княжо-боярське середовище симпатизувало образу полководця — архістратига Михаїла, дружинники — воїнам Георгію Побідоносцю та Дмитрію Солунському, ченцям імпонували персонажі аскетичного типу — Антоній Єгипетський, Сава Освященний, Антоній Великий, Феодор Студит, Андрій Юродивий, Василій Новий, а соціальним низам подобалися заступники та добротворці — Миколай Мирлікійський, Пантелеймон-цілитель, безсрібники Кузьма й Дем’ян, а також Олексій, що зневажив багатство. Нова християнська ідеологія пропонувала героя, котрий мав замінити руським людям билинних богатирів та язичницьких богів, тому житія за своєю суттю поступово витісняли колишніх заступників, помічників, берегинь.

Патерик (грец. Paterikon, від pater — батько) — збірник оповідань церковно-релігійного змісту про ченців певного монастиря.

Започаткований він у IV—V ст. єгипетськими ченцями (Єгипетський патерик). У Київську Русь збірник потрапив у перекладі з грецької мови під назвою «Сказання про єгипетських чорноризців». На початку VII ст. сформувався Синайський патерик, який також у перекладі з грецької запозичений давньою руською літературою. Він оповідав про подвижників синайських та палестинських монастирів. Значна частина оповідок належить Іоанну Мосху, котрий побував у Єгипті, Сирії, на островах Самос і Кіпр, у Римі, збираючи легенди про аскетичні подвиги тамтешніх ченців, об’єднавши їх згодом у цикл оповідок «Луг духовний», що становить основу патерика. Із часом з’явився Скитський патерик — збірник відомих раніше патериків, призначений для келійного читання в монастирях (його було перекладено з грецької в XI ст.). Ці патерики стали літературним зразком для руських письменників, котрі взялися за створення свого збірника розповідей про знаменитих монахів Печерської гори в Києві.

Твори отців церкви (богословська література) — рання християнська література IV—VII ст., до якої належать численні інтерпретації, авторські тлумачення Святого Письма.

Їх авторами були Єфрем Сирін (прибл. 306—373) — представник класичної доби сирійської літератури, який створив гімн «Сім синів Самони», «Пісні про Рай, або Про стан душ, розлучених із тілом», «Суперечка Неба і Землі»; Григорій Богослов (прибл. 300—390) — один із Великих святителів зі сходу Малої Азії (Каппадокії), християнський церковний діяч, письменник, автор проповідей і поетичних творів («Славословіє», «Розмисел», «Скарги» та ін.); Роман Солодкоспівець (кінець V ст. — прибл. 560) — творець християнської гімнографії грецькою мовою, автор акафістів, ікосів, кондаків і власне гімнів; Іоанн Дамаскін (675—753) — богослов і вчений, автор енциклопедичного збірника «Джерело знання», церковних піснеспівів; Іоанн Златоуст (між 344 і 354—407) — богослов, автор проповідей, повчань та молитов.

Популярними у добу Київської Русі (і пізніше — до XIX ст.) були збірники релігійних текстів. Наприклад, збірник творів («бесід») Іоанна Златоуста: «Златоструй», «Златоуст», «Маргарит». Повна редакція «Златоструя» (XII ст.) містила 138 «слів» Златоуста — переважно проповідей та повчань дидактичного характеру: про необхідність відвідувати церкву і перейматися службою Божою, дотримання посту, щирого покаяння, шанобливого ставлення до батьків, учителів і старійшин, про милосердя, терпимість, уникнення мирських спокус, турботу про чистоту помислів та вчинків; поради не впадати у журбу і надмірно не оплакувати померлих, пам’ятати про суд Божий.

Поширеним був і збірник «Златая цепь», що містив уривки із хронографів, патериків, постанов церковних соборів, тобто слугував своєрідною енциклопедією церковного буття. Деякі його тексти включені до ізборників Святослава (1073, 1076).

Світська література. Її представляли книги для дозвілля, котрі різнилися своїм оповідним характером та пізнавальною метою, сукупність яких утворювали:

1. Історична література. Світськість її відносна, оскільки історію викладено тут концептуально — як здійснення промислу Божого. Часом зображені події виходили за межі біблійної схеми історії, інколи зовсім її не стосувалися, а головні герої переймалися суто земними пристрастями і державними діяннями.

Із Болгарії на Русь потрапив переклад світової історії Іоанна Малали (прибл. 491 — 574), яка охоплює античні та ранньовізантійські події. Цей переклад був відомий руським книжникам уже в XI ст., оскільки його уривки використані у «Повісті минулих літ». Запозичили літописці і хронограф (хроніку) монаха Георгія Амартола (IX ст.), котрий основну увагу приділяв візантійській історії — від «сотворіння світу» до 842 р. Його сухий і педантичний виклад сповнений вільних, сумнівних з науково-історичного погляду оповідок. На руському літописанні позначилися матеріали із хроніки Георгія Синкела (початок XI ст.), що охоплює всесвітню історію від Адама і до часів римського імператора Діоклетіана (кінець III ст.). Найдавніший список хроніки зроблений на Русі в середині XI ст.

Хроніка Симеона Логофета (прибл. 925—980) — історичний твір X ст., запозичений руськими книжниками з болгарських перекладів і доповнений викладом візантійської історії Костянтина Багрянородного. Історію Палестини (від II ст. до н. е. до 80-х років І ст.) написав Йосип Флавій (37 — після 100), назвавши свій твір «Історія Іудейської війни». Центральною подією розповіді є повстання в Іудеї в 67—73 рр. (опис битви повстанців з римськими легіонами, облога та взяття Єрусалима імператором Тітом). Руські письменники перейняли його цікавий та образний виклад подій. В Історичній Палеї («Книга буття небес і землі»), хоч і викладено старозавітну історію, не в усьому дотримано канонічного тексту, тому вона більше залишила, на думку М. Возняка, свої сліди в усній народній словесності, ніж у давній літературі.

2. Белетристика. Повість «Александрія» (II—III ст.) — епічний твір грецькою мовою, складений із біографічних оповідань про Александра Македонського. У ній Александр — син не Філіппа, як свідчить історія, а єгипетського царя Нектанеба, відомого жерця-знахаря. Народження майбутнього героя супроводжувалося чудесними знаками та знаменнями: блискавкою, громом, землетрусом. Реальна біографія Македонського доповнена вигаданими його походами в Італію, Африку, Карфаген. Деякі ситуації не відповідали історичним подіям, наприклад як Александр, переодягнувшись у купця, відвідав палац перського царя Дарія, з яким тоді воював. Інша оповідка приписує Александру у дружини дочку Дарія Роксану, хоча відомо, що його дружиною була дочкою бактрійського сатрапа. Значну частину твору відведено на описи екзотичних країв, які нібито відвідав Македонський під час своїх численних походів, а також розповіді про амазонок, рахманів, фантастичних тварин та різні дива. Опис пригод подано дотепно та цікаво, що дає підстави зарахувати цей твір до ранніх форм авантюрної прози. Руські літописці користувалися повістю як інформаційним джерелом.

Повість про Акира Премудрого сягає ассирійського епосу V—VII ст. до н. е. На Русі її перекладали в XI— XII ст. У цьому творі йдеться про мудрого радника ассирійського царя Синагріпа — Акира. У старості бездітний Акир прийняв на виховання хлопця на ім’я Анадан. Однак вихованець виявився невдячним: оббрехав його перед царем, і старого мудреця засудили на смерть. Другові Акира вдалося його врятувати і заховати у підземеллі. Тим часом єгипетський фараон поставив перед Синагріпом вимогу: збудувати палац поміж небом та землею. Цар був у відчаї. Дізнавшись, що його радник все ще живий, він простив його і послав до фараона. Акир мудро відхилив вимогу єгиптян, розгадав їхні загадки і з дарами повернувся в Ассирію. Тоді цар видав Акиру підступного Анадана, який, не витримавши докорів мудреця, лопнув від злості. Акиру приписують такі мудрі висловлювання:

— не підвищуй голосу: якби криком будували будинки, то осел ревом своїм по два споруджував би за день;

— краще з розумним каміння носити, ніж з дурним вино пити;

— при розумному не роби дурниць, а при дурному не розкривай розуму свого;

— не будь занадто солодким, бо з’їдять, але не будь занадто гірким, аби не відкинувся від тебе друг твій;

— коли хтось слави добуде — не заздри, а коли впадуть на нього прикрощі — не радій;

— коли у гніві, не говори грубого слова, інакше назовуть тебе дурнем;

— прийди до скорбного зі словом утіхи — це дорожче, ніж золото;

— утримуй язик від хули, а руки від злодійства: ганьба однакова;

— розумному що не скажеш — прийме у серце своє, а дурня хоч батогом бий — нічому його не навчиш;

— спробував я гірке і кисле, але ніщо не може зрівнятися з бідністю;

— люби жону свою всією душею, бо вона — мати дітей твоїх і насолода життя твого;

— краще послухати п’яного мудреця, ніж тверезого ДУРня;

— краще ногою спіткнутися, ніж язиком;

— брехливе слово лиш на перший погляд важке, наче олово, а потім спливе;

— краще хай у тебе вкрадуть, ніж тебе злодієм назовуть;

— коли входиш у дім, де трапилось горе, то не говори про їжу і питво; коли ж сидиш на бенкеті, то не згадуй про печальне;

— маєш ти щось чи не маєш, все одно не журись: який толк від журби?

Популярною у давній українській літературі була «Повість про Варлаама та Йоасафа», яку М. Возняк назвав «духовним романом». Дослідники стверджують про її індійські джерела, акцентуючи, що європейський варіант цього твору — християнізована легенда про Будду.

Повість оповідає про сина індійського царя Авеніра — Йоасафа, якому звіздарі пророкували славу та багатство. Однак батька засмучувало те, що його син стане прихильником християнської віри, яку він переслідував. Щоб убезпечити Йоасафа від року, Авенір звелів збудувати для малого величний палац, з якого його не випускали, а слуги та відвідувачі не сміли оповідати про хвороби, смерть, нуджу і терпіння. Проте нудно там було хлопцеві, тож він попросився часом виходити з палацу. Йоасаф довідався про інший світ, що викликав у нього безліч запитань, на які він не міг відповісти. Тоді Боже провидіння послало під виглядом продавця коштовного каміння до Індії пустельника Варлаама, який просвітив царевича. Пустельнику вдалося не тільки переконати юнака у християнських догматах, а й охрестити його. Хоча цар Авенір намагався відвернути Йоасафа від християнства, це йому не вдалося зробити навіть з допомогою хитрощів — спокушання царевича красунями, дарунок у вигляді половини царства.

Ставши царем, Йоасаф будував церкви і проповідував нову віру, яку люди сприймали із радістю — так вся країна стала християнською, і навіть сам Авенір охрестився. Царювання не приносило радості Йоасафу, тому він доручив владу своєму ставленику, а сам пішов у волосяниці, залишеній йому Варлаамом, у пустелю шукати свого вчителя. Йому вдалося його знайти, прожити в усамітненні з ним тридцять п’ять років, поховати його і самому вмерти. їх тіла перенесли у столицю для поклоніння.

Поширеними на Русі із найдавніших часів також були: «Повість про Троянську війну» (переказ з античних часів); «Девгенієві діяння» (переробка візантійської поеми X ст. про Василя Акріта, сина грецької красуні та сарацинського (арабського) царя Аміра, що переїхав у Грецію, прийняв християнство та уславився багатьма благими та героїчними справами); «Повість про Індійське царство» (твір про загадкове царство на Сході, де багато золота і срібла, цілющої води, яка дарує безсмертя, де живуть високі люди із собачими головами та є ще багато інших дивовижних речей); «Стефаніт та Інхілат» (тобто Увінчаний та Дозорний) — збірник алегоричних казок-байок індійського походження.

3. Пізнавальні книги. До них належить, зокрема, «Християнська топографія» Козьми Індикоплава (VI ст.) — своєрідна енциклопедія світу. Козьма — купець із Візантії, який подорожував Аравійським півостровом, у Східній Африці і на цій основі склав географічні та астрономічні уявлення про географію Землі, їх він підтверджував цитатами зі Святого Письма. На його погляд, Земля нагадує корабель на зразок Ноєвого ковчега або Мойсеевої скинії (шатро, намет) серед океану. По краях Землі простягається мур, що з’єднується із небом. Сонце заходить за скелю на півночі, а його рухом, так само, як місяця та зірок, керують послані Богом ангели. На Землі розміщені родючі поля, сухі пустелі, ріки, гори, долини, села і міста, але особливу увагу привертають місця, які освятили своєю присутністю Ісус Христос, старозавітні та новозавітні персонажі. У Київській Русі цей твір був джерелом відомостей про далекі краї, зокрема Святу Землю. Ним користувалися, вирушаючи на прощу, перші руські паломники.

«Шестоднев» (друга половина IX ст.) — твір, який у популярній формі розповідає про створення світу, спираючись на канонічні біблійні схеми. На Русь потрапив у кількох редакціях із Болгарії, зокрема у варіанті «Бесіди на Шестоднев» Іоанна Екзарха (850—915), котрий переклав трактат візантійського богослова, філософа і поета Іоанна Дамаскіна «Джерело знання» і написав свою передмову. Твір подає, наприклад, відомості про людину: «Плоть має три виміри, сиріч довжину, ширину і глибину або товщину. Всяке тіло складається із чотирьох стихій, а тіло живих істот — із чотирьох рідин. Треба знати, що є чотири стихії: земля — суха і холодна; вода — холодна і рідка; повітря — вологе і тепле; вогонь — гарячий та сухий. Також і рідин чотири, що відповідають чотирьом стихіям: чорна жовч, котра подібна до землі, бо вона суха та холодна; слизь, схожа на воду, бо вона холодна й волога; кров, яка подібна до повітря, бо вона волога і тепла; жовта жовч відповідає вогню, бо вона суха і тепла (...) До лиця належить і лоб над очима, і якщо він великий, то його власника вважають мудрим; ті, у кого він малий, відзначаються дотепністю і легше схоплюють суть слів і справ; широкий лоб, кажуть, — прикмета боягузтва, а круглий — уїдливості, нетерплячки та запальності. Нижче лоба на лиці є дві брови. Якщо вони прямі, то свідчать про доброту, покірність і милосердя людини: а якщо вигнуті та опущені до перенісся, то це говорить про дратівливість, але й несміливість; а брови, підняті до висків, видають крикуна, скандаліста і пакосника».

«Фізіолог» (II—III ст.) — книга, у якій в алегорично-символічній формі розкрито християнську мораль. За жанром оповіді із «Фізіолога» близькі до притч, байок. Головні персонажі — Лев, Ящірка, Пелікан, Орел, Осел, птах Фенікс, Змія, Мурашка, їжак, Лисиця, Пантера, Єдиноріг та ін. Кожна розповідь закінчується моралізаторськими висновками та повчаннями, підкріпленими цитатами зі Святого Письма. Наприклад, про лисицю сказано: «Вона тварина підступна: коли голодна і не знаходить здобичі, дивиться, де б їй знайти грязь чи м’яку місцину, і валиться туди, підводить очі догори, втягує дихання у себе і роздувається. І птиці, вважаючи, ніби вона здохла, злітаються до неї, щоб склювати її, а вона вмить оживає, хапає їх і з’їдає. Так і диявол дуже підступний, як і всі справи його. Той, хто бажає спробувати м’яс його, помирає. М’яса ж його суть: блуд, сріблолюбство, сластолюбство, убивство. Тому й Ірод подібний до лисиці. І в Пісні Пісень Соломон каже: «Ловіть нам лисиць, лисенят, котрі псують виноградники». І Давид у Псалтирі каже: «Дістануться вони на здобич лисицям» тощо».

«Бджола» (XIII ст.) — збірник висловів із Біблії, творів отців церкви Іоанна Златоуста, Іоанна Богослова, Григорія Нисського, Василія Великого, трактатів античних філософів та письменників Арістотеля, Піфагора, Демокріта, Діогена, Сократа, Плутарха, Софокла, Евріпіда. «Бджола» складається із сімдесяти тематичних розділів, які мають такі назви: «Про мудрість», «Про правду», «Про благодать», «Про владу і княжіння», «Про брехню і наклеп», «Про навчання і бесіду», «Про сни», «Про пияцтво», «Про красу», «Про славу», «Продушу», «Про ворогів», «Про дружбу і братолюбіє», «Про блуд», «Про мир і рать», «Про жінок» та ін. Цей перекладний (із грецької мови) збірник у давні часи був джерелом багатьох творів руських письменників, цитати із нього використовували у проповідях, повчаннях, епістоліях. Він розширював філософський та літературний кругозір, а близькість форми висловів до народних прислів’їв та приказок забезпечила їм тривале функціонування у словесній культурі.

Перекладна література мала важливе значення для становлення оригінального руського письменства. Значною мірою вона зумовила: становлення тематичного та образного складу давньої української літератури; окреслення літературних жанрів і жанрової системи середньовічного типу; розвиток символічно-алегоричного стилю; формування ідеологічної, дидактичної, морально-етичної, виховної, пізнавальної функцій літератури; піднесення авторитету писемного слова, передусім завдяки різноманітній популяризації та інтерпретації Слова Божого (Святого Письма); витіснення із художньої свідомості автентичної усної творчості, усного слова (трансформація текстів, переакцентування текстів календарного циклу, поширення апокрифів).

Запитання. Завдання

1. Обгрунтуйте термін «давньоукраїнська література». Чи можна його застосовувати до літератури Київської Русі?

2. У чому виражався конфлікт між автохтонною та візантійською культурами?

3. Визначте наслідки запровадження християнства на Русі у літературній сфері.

4. Які соціально-історичні, культурні, естетичні чинники є передумовою зародження літератури?

5. Розкрийте процес формування на Русі книжної мови.

6. Охарактеризуйте особливості становлення жанрової системи на ранньому етапі розвитку української літератури.

7. Назвіть причини та наслідки «першого південнослов'янського впливу».

8. На які жанрові і тематичні групи поділяють перекладну літературу доби Київської Русі? Проаналізуйте їх.

9. Як вплинула Біблія на ідеологічний та художній зміст давньоукраїнської літератури?

10. Розкрийте суть поняття «літературна трансплантація».







ГРАЙ ЩОБ ЗАРОБЛЯТИ

Ігри в які можна грати та заробляти крипту не вкладаючи власні кошти

Gold eagle bithub_77-bit bithub_77-bit bithub_77-bit