ГРАЙ ЩОБ ЗАРОБЛЯТИ

Ігри в які можна грати та заробляти крипту не вкладаючи власні кошти

Sleepagotchi

#TotalHash
Можешь майнити крипту навіть з телефону. Заходь швидше поки активація майнера безкоштовна

Історія української літератури ХI—XVIII ст. - Білоус П. В. 2009

Шкільна драма XVIII ст.

Всі публікації щодо:
Історія літератури

XVIII ст. позначене активним розвитком шкільної драматургії (великодні, різдвяні та агіографічні драми, мораліте, міраклі, пасійні драми, трагедії, комедії, трагікомедії, діалоги). Чимало творів втрачено (пожежі у бібліотеці Києво-Могилянської академії у 1780 і 1811 рр.), про деякі з них залишилися тільки згадки у літературних матеріалах.

Основні тенденції розвитку шкільної драми

У XVIII ст. шкільна драма вступила у завершальну стадію свого розвитку, використовуючи надбання попереднього часу і намагаючись розширити творчий діапазон за рахунок нових пошуків.

Як і раніше, створення і постановку драм здійснювали у стінах шкіл. Найпродуктивнішим осередком драматургії була Києво-Могилянська академія, де працювали викладачі поетики та автори драм Феофан Прокопович, Георгій Кониський, Митрофан Довгалевський, Михайло Козачинський, Інокентій Нерунович.

Традиційна тематика шкільних драм розширилася за рахунок творів на тему національної історії («Володимир» Феофана Прокоповича, «Милість Божа» невідомого автора, «Розмова Великороси з Малоросією» Семена Дівовича), соціальну тематику («Воскресіння мертвих» Георгія Кониського), хоча загалом вони зберігали жанрову специфіку релігійної драми.

Увиразнилися барокові стилістика і поетика шкільної драми, зокрема алегоричність зображуваних картин і змодельованих сюжетів. Для драматургії, як зауважив Вал. Шевчук, характерний принцип прообразності, який полягає у створенні кількох пластів читання за допомогою підтекстів і натякової поетики, що ускладнювало розуміння та сприймання твору. У п’єсах реалізувався бароковий принцип гри, що позначився на змісті, сутності персонажів, химерній побудові сюжету, поєднанні різнорідних компонентів (монологи, діалоги, інтермедії, хор, балет), неоднозначності трактування теми.

Із часом шкільна драма, зокрема її релігійно-дидактичний субстрат (основа), почала втрачати своє літературно-художнє значення. Її зміст і форму обтяжували застарілі прийоми та способи вираження традиційних ідей, тому у другій половині XVIII ст. вона занепала, не знайшовши реальних можливостей для творчих трансформацій та оновлення.

Репертуар шкільного театру

У репертуарі шкільного театру XVIII ст. було чимало творів релігійної тематики, яка залишалася актуальною. Водночас з’явилися п’єси, суголосні історичним, політичним, етичним, естетичним запитам суспільства, різноманітні за жанрами.

Трагікомедія «Володимир» Феофана Прокоповича.

Український церковний і громадський діяч, письменник Феофан Прокопович (1681—1736) навчався у Києво-Могилянській академії. Після закінчення Римського колегіуму св. Афанасія став викладачем поетики, риторики, філософії, фізики, геометрії, арифметики у Києво-Могилянській академії. У 30 років — її ректором. Був прихильником кардинальних реформ Петра І, за що отримав вищий духовний сан. Організував «Учену дружину», куди входили письменники, історики, церковні діячі, які були виразниками ідеології Просвітництва.

У своєму підручнику з риторики Феофан Прокопович визначав два види вимислів: вимисел самої події і вимисел способу викладу події. Про вимисел способу він писав: «Вибравши подію, поет не досліджує, як вона відбувалася, а, споглядаючи, зображує, як вона могла відбуватися. Так він вимислює у дійових осіб різнорідні переживання душі і тіла: страх, скорботу, гнів, жадання, заздрощі, сумнів і т. д., а також тілесні переживання: тремтіння, блідість, жах, волосся дибом, розшаріле обличчя, почервоніння — і додає різні рухи, відповідно до свого уявлення, тобто чи піднята рука, чи опущений погляд, чи стоїть хто нерухомо, чи в гніві метушиться туди й сюди... Кінець кінцем, він повинен, розповідаючи про вигадані або справжні предмети, чинити зовсім так, як чинить художник, малюючи картини».

До такого способу зображення подій вдався Феофан Прокопович у трагікомедії «Володимир» (1705), побудованій на основі сюжету з часів Київської Русі, коли тут офіційно запроваджували християнство. Специфіка шкільної драми, генеза якої — у християнських середньовічних містеріях, вимагала звертатися передусім до подій та персонажів священної історії. Феофан Прокопович вважав, що і в руській історії є такі події та персонажі: хрещення Русі 988 р. та князь Володимир, який був його провідником. Письменнику довелося звернутися до історичних джерел: літописних оповідей про хрещення Русі та діяльність князя Володимира; житія Володимира, що існувало у багатьох списках, оскільки церква вшановувала князя як святого; історіографічної прози другої половини XVI ст. (Густинський літопис, «Синопсис», «Хроніка із літописців стародавніх» Феодосія Софоновича). Викладеному у старовинних рукописах історичному сюжету Феофан Прокопович надав нового звучання.

За його визначенням, трагікомедія — рід драматичних творів, у якому «речі смішні та розважальні перемішуються із серйозними та сумними, особи низькі — із знаменитими». П’єса «Володимир» створена відповідно до теоретичних настанов, які виклав автор у своїй поетиці; складається із п’яти дій, має пролог та епілог.

Пролог є звичайною передмовою, за якою йде протазис (перша дія), що розкриває основний зміст твору: з’являється тінь убитого Володимиром брата Ярополка, яка повідомляє верховному жерцю Перуна Жериволу про намір Володимира прийняти нову віру і знищити язичницьких богів. Жеривол висловлює намір почати боротьбу із князем.

В епістазисі (другій дії) відбувається розгортання подій: жерцю Курояду, який збирає людей на свято Перуна, жрець Піяр повідомляє, що він бачив у лісі Жеривола, котрий криком скликав сили Пекла, щоб дати відсіч Христовому закону, який Володимир хоче запровадити на Русі. З’являється сам Жеривол та викликає біса світу, біса плоті та біса огуди, кожен з яких обіцяє перешкодити наміру князя: біс огуди паплюжить Христа як лиходія, біс світу намагається відволікти Володимира від чужої релігії, а біс плоті вражає князя трьомастами любовними стрілами, напоєними отрутою (так трансформується у п’єсі літописне зауваження, що у Володимира було по триста наложниць у кожному граді).

Катастазис (третя дія), що традиційно містив зображення «перешкод та замішань», передає настрої Володимира, який вагається у виборі нової віри. Щоб розвіяти сумніви, Феофан Прокопович увів у сюжет образ грецького Філософа (персонаж запозичено з «Повісті минулих літ»), який докладно роз’яснює догми християнства. У їхню розмову втручається Жеривол, але викликає з боку князя та Філософа лише глузування та іронію.

Четверта дія (продовження катастазису) має кульмінаційний характер, наближається розв’язка: у душі Володимира відбувається складна боротьба, про яку свідчить його монолог, що займає всю дію. Його висловлювання збігаються зі змістом і пафосом проповіді Феофана Прокоповича, виголошеної на день Володимира. Перипетії напруженої внутрішньої боротьби Володимира передано алегорично: його спокушають викликані Жериволом біси (світу, огуди, плоті), і настають моменти, коли князь ладен похитнутися, піддатися спокусі, забути настанови Філософа, але, зрештою, Володимир позбавляється «наважденія» й остаточно вирішує прийняти християнство.

У п’ятій дії подано розв’язку (катастрофу). Жерці у розпачі: князь заборонив жертвоприношення — і вони гинуть. Всюди за наказом Володимира руйнують ідолів. В останній яві приходить Вісник і читає грамоту від князя, де проклинаються «бездушні кумири» і визнається «істинний закон Христа».

Закінчується п’єса (епілог) хором апостола Андрія з ангелами, який провіщає майбутню долю Києва (натяк на літописну легенду про Андрія, котрий начебто колись побував на київських пагорбах і провістив християнство на Вусі), а також виголошує панегірик гетьману Івану Мазепі, царю Петру І, київському митрополиту Варлааму Ясинському.

Ключем до розуміння образу князя Володимира може бути виголошене Феофаном Прокоповичем «Слово в день святого рівноапостольного князя Володимира». У проповіді перераховано «три неукротимиї і зіло лютиї супостати», які князь «мужественно порази» — це «мір, плоть і діявол» (у трагікомедії постають в образах біса світу, біса плоті та біса огуди), хоча у язичницькому минулому, «аки вторий Каїн лют», убив брата свого Ярополка, «от дітства во всіх сластєх плотских погруженній валялся» (у п’єсі біс плоті зараховує це до своїх «заслуг»). Однак у тому і виявляється сила духу Володимира, що він зумів подолати своє гріховне минуле і, поваливши язичницьких ідолів, яким ще недавно наказував поклонятися, запровадив християнство.

Деякі дослідники (Я. Гординський, М. Сулима) стверджують, що образ Володимира нагадує іншого історичного героя — Івана Мазепу, на честь якого в епілозі звучать слова пошани. Порівнюючи Володимира та Мазепу, вони наводять такі паралелі: убивство Ярополка — арешт і заслання Семена Палія; «плотські гріхи» князя — любовні стосунки Мазепи з Мотрею Кочубеївною, яка йому доводилася хрещеницею. Ці гріхи в обох випадках отримують виправдання завдяки внеску князя і гетьмана у розвиток церковної справи, культури та освіти, будівництва соборів. Очевидною є паралель Володимир — Петро І: це стосується передусім їх реформаторської діяльності.

П’єса Феофана Прокоповича хоча й написана на історичну тему, проте зазнала впливу агіографічної традиції. Володимир — герой мислячий, він думає не лише про власне хрещення, яке може дати йому певні переваги та вигоди, а й про всю державу, її історичні перспективи: залишитися поза межами християнізованої Європи чи приєднатися до європейських держав. Уперше у вітчизняній історії постала проблема орієнтації на Європу, яку Володимир намагався розв’язати, зрозумівши момент «спеціального часу», зумовленого збігом обставин та логікою історичного поступу.

Постать Володимира у п’єсі — драматична і трагічна водночас. Трагічності їй надає зображення історичної дійсності: початок загибелі язичництва як родової релігії (у творі це представлено у картинах повалення ідолів). Такий трагізм, однак, має пародійне забарвлення: язичницьке минуле зображено у комічному плані, сповнене іронії та їдкої сатири, зокрема у сценах, де діють жерці Жеривол, Курояд, Піяр («називні» імена у стилі класицизму). Кожен із них відповідає своєму сценічному імені. Змальовуючи жерців, Феофан Прокопович спрямовував сатиру проти сучасного йому духовенства, яке заважало державним реформам, обстоюючи задавнені церковні цінності, пріоритети церкви у державі.

Феофан Прокопович дотримувався таких особливостей шкільної драми, як використання алегоричних образів, символізація зображуваного. Наприклад, алегорично зображено внутрішню боротьбу Володимира, коли йому довелося обирати нову віру. Алегоризм увиразнюють образи бісів-спокусників, наділених людськими рисами, — прийом, використаний і в пізнішій європейській драматургії, зокрема у «Фаусті» Гете.

Історична драма «Милість Божа». Авторство драми «Милість Божа, що звільнила від незручно ношених образ лядських через Богдана Зіновія Хмельницького, преславного гетьмана Запорозьких військ і возвеличила його дарованими над ляхами перемогами, на незабутню таких його щедрот пам’ять репрезентована в училищах Київських у 1728 році» не доведено: припускали, що її могли написати викладачі поетики Києво-Могилянської академії Феофан Прокопович, Теодосій Трофимович, Інокентій Нерунович. «Милість Божа» привертала увагу багатьох дослідників: про неї писали М. Максимович, М. Драгоманов, П. Житецький, І. Франко, В. Петров, В. Резанов, М. Возняк, О. Білецький, Я. Гординський, М. Сулима. Очевидно, така увага зумовлена зображенням у ній подій визвольної війни середини XVII ст., образу Богдана Хмельницького, що загалом не відповідало жанрово-тематичним канонам шкільної драми.

За жанром це декламаційна п’єса, оскільки містить багато довгих монологів, колективних декламацій та хорів. Перша дія складається переважно із монологу Богдана Хмельницького, який розкриває складне становище України, уярмленої польською шляхтою:

Егей, слави нашея упадок послідній!

Чого, в світі живучи, дождал козак бідний?

Докозаковалдся и ми под ляхами...

Честь и славу в нивочто нашу обращают,

Козацкоє потребить имя помишляют...

Коль тяжко угнітили

Бідную Україну тими очковими,

Поємщизнами тими, тако ж роговими,

Повимишляли к тому уже і ставщизни,

А при іних поборах і сухомельщизни.

Власноє наше добро в очах перед нами Арендуют, і в своем невольни ми сами.

Монолог гетьмана закінчується хором, який віщує, що скоро ляхам настане погибель. Друга дія також починається монологом Хмельницького, де він перед запорозькими козаками перераховує заподіяні ляхами образи і радить підняти повстання проти них. У третій дії з’являються персоніфіковані образи: Україна просить про Божу поміч Хмельницькому в його благородній справі (урочиста молитва перед визвольним походом). Далі з монологом виступає Вість, яка повідомляє про перемоги козацького війська під Жовтими Водами та Корсунем, Пилявську битву, облогу Львова. Україна радіє цим звісткам.

Четверта дія розгортається перед Золотими воротами у Києві: тут зустрічають Богдана Хмельницького, який проголошує свій черговий монолог. Слова гетьмана актуально звучали у час постановки п’єси, коли козацтво пристосовувалося до нових умов — колонізації України Росією:

Слави іща, богаство ви за ничто майте.

Не той славен, которий многа лічит стада,

Но іже многих врагов своих шлет до ада...

Не обидите ни чим братія своєя:

Кто лісок добрий, или хуторец порядний,

Кто став, кто луку, кто сад імієт ізрядний,

Боліть или завідіть тому не хотите,

Як би его привлащить к себі не ищите.

У цьому монолозі, побудованому за принципом уявлюваного можливого, Хмельницький не тільки повчає як визнаний герой нації, а й передає своєрідний заповіт своїм нащадкам.

У п’ятій дії Україна радіє Милості Божій, яка допомогла їй звільнитися від ворогів, а Догляд Божий пророкує Україні «непохитне блаженство». Проте, співаючи похвалу Богдану Хмельницькому, хор патетично прославляє Петра І і покладає сподівання на нових російських царів, під рукою яких, мовляв, Україна буде щасливою. Хоча у драмі наявний і алегоричний план зображення: відтворено справжнє становище України не тільки з погляду історичності переказаних подій, а й становища України наприкінці 20-х років XVIII ст., коли внаслідок колонізаторської політики Росії українське козацтво перестало функціонувати як останній оплот вольності та незалежності, йдучи на службу до самодержавців, перетворюючись на земельних магнатів, прибираючи до рук власність дрібних козаків і селян. Отже, у драмі актуалізувалася історична пам’ять українців, демонструвалася відданість російському цареві, закладалися основи малоросійської психології.

У «Милості Божій» вперше і востаннє в давній драматургії центральним образом був гетьман Богдан Хмельницький. Специфіка його зображення полягає у своєрідній подвійності образу, що цілком відповідає бароковій поетиці. З одного боку (реальний план зображення), гетьман постає як історична особа, харизматична особистість, полководець, переможець (у п’єсі відтворено події 1648 р., тобто перемоги Хмельницького у визвольній війні), з іншого — ідеалізований герой, якого наділено атрибутами святості (релігійність, якості Пророка і Вчителя). Ім’я гетьмана обігрується як «Богом даний», а його подвиг тлумачиться як втілення Милості Божої.

В останньому монолозі Хмельницького та монолозі Догляду Божого висловлено сподівання на кращу долю України із натяком на загрозливі перетворення в українській спільноті: класове розшарування козацтва, антиукраїнські заходи Москви та Петербурга щодо заборони друкувати в Україні світські книги, у зв’язку з чим запроваджували жорстку цензуру, примусове переселення у Росію кращих інтелектуальних сил — духівників, викладачів, поетів, філософів, студентів. Тож звернення Догляду до України не збігається з реаліями того часу:

І колегіум, котрий Петро був Могила

Заснував, убереться в великую силу.

Хай од нього витії прийдуть красномовні

І філософи вправні, також богомовні

Богослови, потужні в ділі, і в слові

Проповідники, стада пасучи Христові.

Пастирі велемудрі, святі, преподобні,

Стародавнім світилам церковним подібні,

Також вибрані інші мужі надійдуть,

Досконалість, почату в школах, приймуть.

Вже в мирі не станеш ти воєн точити,

Зможеш голову власну високо носити...1

П’єсу «Милість Божа» було поставлено лише раз, проте вона мала важливе значення: за історичною тематикою, актуальністю оприявнених суспільно значущих проблем і художньою формою, яка репрезентувала барокову декламаційну драму у кращих традиціях шкільного театру.

1 Переклад Вал. Шевчука.

П’єса «Воскресіння мертвих» Георгія Кониського.

Народився Георгій Кониський (1717—1795) в Ніжині, навчався у Києво-Могилянські академії, де згодом викладав поетику і філософію. Був ректором академії, а в 1755 р. — висвячений у сан єпископа. Відкрив у Мотилеві школу, вів проповідницьку діяльність, став членом російського Синоду. Його літературна спадщина складається із віршів, проповідей, промов («слів»), п’єси, йому приписують авторство «Історії русів».

Порушивши соціальну тематику, Георгій Кониський продовжив традиції шкільного театру. Його п’єса — алегоричне дійство, що складається з прологу, п’яти дій, епілогу з кантами; до неї додано п’ять інтермедій, які за своєю тематикою та персонажами перегукуються зі змістом та проблематикою основного твору. За жанром «Воскресіння мертвих» (1746) належить до трагікомедій, які Георгій Кониський у своїй поетиці «Правила поетичного мистецтва» (1746) тлумачив як поєднання справ смішних, жартівливих з поважними та сумними, персонажів низького походження із шляхетними.

Сюжет «Воскресіння мертвих» полягає в тому, що Діоктит (з грецької — гнобитель) захоплює майно Гіпомена (з грецької — той, що терпить), а потім наказує своїм челядникам убити його. Реалістичний план зображення далі змінюється метафізичним: страждалець і «невинно убієнний» Гіпомен потрапляє в Рай, а Діоктита вражає хвороба, до нього являється Смерть з косою, рубає на шматки, а потім чорти тягнуть нещасного до пекла — за його гріхи.

Зображений у п’єсі злочин має соціальне забарвлення і натякає на факти свавілля та розправи вельможних осіб над безправними селянами. Думка про соціальну несправедливість підсилюється тим, що на вельможних осіб немає управи та суду:

Діоктит:

Что он мні «суд» говорит?

Віть от тоє знаєт,

Что Діоктит на суді сам засідаєт.

Начнет на мя челом бить, буду отрішенний,

Да будуть суть мои єдиномишленні, —

Чи не могут ті зділат єму волокити?

Чи не знают прав к моей части накрутити?

А буди би стал на мя апелліоват вишше

И в вишшем суді маю патронов излишше;

Нехай только кто схощет правду защищати,

Осліплю очі дарми, руці пліню мздою, —

Хотя би он святий, потягнет за мною.

В образі Діоктита відтворено соціальний тип зажерливого нахаби: натяк і на російських чиновників, яким держава дозволяла чинити сваволю на українських землях, і на представників козацької старшини, які, пристосовуючись до нових соціальних умов, грабували своїх співвітчизників, перетворюючись на феодалів, відданих російському цареві. Зображуючи Діоктита, Георгій Кониський вдався до філософської іронії (монолог Діоктита, коли до нього з’являється Смерть):

Як же тепер імію грунта оставляти?

Что ділать с імінієм? Что с денег сумою?

Не приберу способу, как забрать з собою...

Гіпомен постає як особа пасивна, нездатна постояти за себе. Це свідома настанова автора у змалюванні цього образу: він приписав йому риси смиренного християнина, який не противиться насиллю ближніх своїх, тому й заслуговує після мученицької смерті бути в Раю.

Автор «Воскресіння мертвих» усвідомлював антитезу, виражену по-бароковому яскраво, — протиставлення добра і зла, правди і неправди, багатства та бідності. Проте соціальну проблему він розв’язав банально, у традиційному релігійному дусі: зло покаране пеклом, а невинні страждання і бідність винагороджено Раєм. Тобто-Георгій Кониський вдався до традиційного моралізаторства, що цілком відповідало специфіці шкільної драми.

Жанрові особливості і тематика інтермедій

Викладач поетики Митрофан Довгалевський у своєму навчальному курсі давав настанови щодо інтермедій: «у комедії виводяться особи низькі — наприклад, господар, литвин, циган, козак, єврей, поляк, скіф, грек, турок, італієць»; «комедії треба писати сільською мужицькою мовою»; зміст інтермедій повинні становити «забавні й жартівливі історії, оповідання, анекдоти, витівки одного над одним слуг, придворних, бідняків, підлесників, мужиків»; слід застосовувати два типи комізму, один з яких ґрунтується на смішних словах, інший — на діях, що викликають сміх.

Українські інтермедії відомі з першої половини

XVII ст. — дві комічні сценки «Продав кота в мішку» і «Найкращий сон» до драми Якуба Гаватовича. У Дернівському рукописі (друга половина XVII ст.) представлено п’ять інтермедій, найбільше їх збереглося у XVIII ст., зокрема до драм Митрофана Довгалевського та Георгія Кониського. Персонажі інтермедій — люди нижчих станів, теми — побутове життя, анекдотичні ситуації, мова написання — народна розмовна, авторами здебільшого були студенти, які добре знали народне життя та фольклор.

В одній з інтермедій до драми Митрофана Довгалевського «Коміческоє дійствіє на Рождество Христове» (1736) висміюється шляхтич, який видає себе за астролога; «Знаю, що діється і в пеклі, і в небі, маю мудру голову...». Двоє селян, перед якими вихваляється шляхтич, кепкують з нього, пропонуючи вгадати, коли їм гречку сіяти, якої масті вродиться у кобили лоша. Зрештою, поглузувавши, селяни проганяють його.

В іншій інтермедії змальовано Козака, який з’являється на сцені з піснею, де оповідається про полон у турків і татар, невтішне становище в Україні:

Мати моя старенькая, чи ти мені раденькая,

Моей молодості, моєй молодості.

Був у турка под руками, а в татаров з кайданами

У самоті жалості, у самой жалості.

Дадже правда, тепера добра нема всюди.

Дармо працуєм, виставляєм груди.

Бог виручив мя оттуду, а тепер місця не найду —

В дому не сидіти.

Ліси, поля спустошені, луги, сіна покошені,

Пороспускав діти, пороспускав діти.

Толко ж правда, що треба взирати на Бога,

Той всім єсть в добичі простая дорога.

Пойду знову на Січ-мати, пойду долі вниз шукати,

Козацкая доле, козацкая доле.

Як тільки закінчується пісня, на сцену виходить Лях зі слугами і нахваляється повернути собі всі українські землі, що були відвойовані у нього козаками. Побачивши Козака, Лях ганебно тікає. Ця комічна сцена має соціально-політичний підтекст, оскільки в сатиричних формах відображає протистояння України і Польщі.

Гумористично-побутові мотиви звучать в інтермедії про пиворізів (мандрівних дяків), які самі себе характеризують іронічно: «Довольствуем же зіло, что хліба ні куса, все ходячи по школі, справляєм труса. Потрясши кучерями, да спати лягаєм, а уставши рано, бражку попиваєм». Пиворізи мандрують і, шукаючи поживи, промишляють малярством. Коли ж селянин просить їх намалювати його портрет, то вони пропонують йому заплющити очі і для сміху розмальовують фарбами його обличчя.

Інтермедії до драми «Воскресіння мертвих» Георгія Кониського написані на гумористично-побутові і соціально-сатиричні мотиви. В одній з них змальовано селянина, котрий оглядає своє поле і сподівається на добрий урожай. Він непокоїться, що значну частину майбутнього урожаю йому доведеться роздати («оремо і сіємо на всякого долю»), тому його родині мало що залишиться. До того ж якась баба на його ниві «закрутки» робить, щоб накликати біду. З криком та комічною біганиною він проганяє її з поля. Цим інтермедія закінчується.

В іншій інтермедії від жорстокого поміщика Підстолія тікає його кріпак і наймається до пана Бандолія. Між обома панами виникає сварка, внаслідок якої вони вирішують: розрубати кріпака навпіл і поділити між собою. Цей незвичайний намір має алегоричний характер і акцентує безправність селян та свавілля поміщиків, для яких кріпаки, ніби речі.

Ще в одній інтермедії йдеться про шляхтича, котрий без усяких причин зарубав у шинку молодого дяка. Злочин викликає гнів та обурення селян, вони розставляють тенета і ловлять зловмисника, мов дикого звіра. «Очепивши путом», селяни тягнуть Ляха і топлять у болоті, щоб знав, «як християн забивать». У цій сцені відображено міжконфесійний конфлікт, характерний для XVIII ст.

Загалом інтермедіям притаманні нерозгорнутий сюжет, простота композиції і сценічних ситуацій, швидкий розвиток дії, ефектна розв’язка, виразність персонажів та їх мовних характеристик. Художніми особливостями ці твори наближені до образної системи усної народної творчості, а засоби комізму тісно пов’язані зі сміховою культурою народу.

Запитання. Завдання

1. Прокоментуйте основні тенденції у розвитку шкільної драми XVIII ст.

2. Які історичні події покладено в основу трагікомедії «Володимир»?

3. Охарактеризуйте образ Володимира в однойменній п'єсі.

4. Який алегоричний смисл закладено у зміст трагікомедії «Володимир»?

5. До яких історичних подій звернувся автор п'єси «Милість Божа»?

6. Які структурні особливості має драма «Милість Божа»? Чому її називають декламаційною драмою?

7. Охарактеризуйте образ Богдана Хмельницького у драмі «Милість Божа».

8. Визначте конфлікт у драмі «Воскресіння мертвих».

9. Наведіть приклади і проаналізуйте гумористичні інтермедії.

10. Наведіть приклади і охарактеризуйте сатиричні інтермедії.

11. Проаналізуйте монолог Козака в інтермедії.







ГРАЙ ЩОБ ЗАРОБЛЯТИ

Ігри в які можна грати та заробляти крипту не вкладаючи власні кошти

Gold eagle bithub_77-bit bithub_77-bit bithub_77-bit