ГРАЙ ЩОБ ЗАРОБЛЯТИ

Ігри в які можна грати та заробляти крипту не вкладаючи власні кошти

Sleepagotchi

#TotalHash
Можешь майнити крипту навіть з телефону. Заходь швидше поки активація майнера безкоштовна

Історія української літератури ХI—XVIII ст. - Білоус П. В. 2009

Творчість Григорія Сковороди

Всі публікації щодо:
Історія літератури

Григорій Сковорода належить до найяскравіших постатей в українській філософії та літературі. Його незвичайність у житті і творчості визначає межова ситуація між старою та новою епохами в історії України, давнім та новим її письменством. Сягнувши у своїх помислах життєво важливих, екзистендійно вагомих проблем людського буття, Сковорода досі актуальний — як особистість, мислитель, письменник.

1 Переклад із книжної мови Вал. Шевчука.

Філософські погляди Григорія Сковороди

Ідейним предтечею нової української літератури, творцем найзначнішого вчення в історії вітчизняної філософської думки був філософ, поет, педагог, музикант Григорій Сковорода (1722—1794). Він народився в с. Чорнухи на Полтавщині у козацькій родині. Навчався у Києво-Могилянській академії, але за царським наказом його було відправлено на два роки в Петербург співати в придворній капелі. Незадовго до закінчення академії він вирушив як здібний студент до Угорщини разом із дипломатичною місією. Повернувшись, викладав поетику у Переяславському колегіумі, пізніше — у Харківському. Потім був домашнім учителем у заможних людей. Став вільним письменником та філософом-мандрівником.

До кінця життя Сковорода багато подорожував, складав філософські трактати та діалоги, вірші та байки. Маючи бунтівний характер і своєрідні життєві уподобання, він відмовився від кар’єри церковника і забезпеченого побуту. Усе його зріле життя — мандрування світом як протест, незгода з існуючими суспільними порядками та морально-етичними правилами. Вимріявши свою «горнюю республіку», Сковорода намагався знайти гармонію в собі («веселіє серця») і в людях, навчитися бути щасливим і навчити цьому інших. Необхідною умовою людського щастя вважав прагнення пізнати себе, свої природні нахили, їх цілеспрямований розвиток і «сродний труд», який дає відчуття задоволення і корисності в суспільстві. Це був ідеалізований шлях до щастя, але впевненість, що його слід шукати в самій людині, давала йому філософську опору і натхнення у творчості.

На могилі Григорія Сковороди викарбувано слова: «Світ ловив мене, та не спіймав». Світ для філософа — це насамперед соціум, у якому людина перебуває у всеможливих зв’язках, стосунках, перед яким має зобов’язання, що обмежують прагнення і свободу людини. Такий світ, тобто соціальна дійсність XVIII ст., не влаштовував Сковороду, він сприймав його як тенета, у які потрапляє людська доля. Сковорода обрав мандри рідним краєм — це був спосіб «утечі від дійсності», уникнення всього, що позбавляє свободи. Наприкінці життя, підсумовуючи пройдений шлях, Сковорода усвідомлював, що прожив так, як підказувала його «натура», реалізувавши у такий спосіб ідею «сродності».

У тлумаченні Сковороди «сродний труд» — це відповідність природних нахилів людини і її практичної діяльності. За такої умови індивід має змогу якнайповніше реалізувати себе, відчуваючи задоволення від цієї діяльності, насолоджуючись її процесом і результатами. На думку філософа, людина повинна пройти певний шлях, щоб досягти такого стану: самопізнання (виявлення й усвідомлення природних нахилів) — самовдосконалення (нахилів, задатків) — «сродний труд» (практична діяльність). У цьому Сковорода вбачав передумови щастя людини.

У трактаті «Дружня розмова про душевний світ» він зазначив: «Це й означає бути щасливим — пізнати себе, або свою природу, взятись за своє і триматися того, з чим ти споріднений (...) Саме добра душа стає тривожною та нещасною, коли виконує обов’язок, до якого не народжена (...) Природа єсть найперша всьому причина і саморухлива пружина». Філософ уважав, що найповажніша справа, зроблена без «сродності», втрачає свою честь і вартість так, як гарна страва стає гидкою; «Багато хто, зневаживши природу, обирають собі ремесло найбільш модне і прибуткове, проте самі себе дурять. Прибуток — то не сердечне веселіє, а виконання потреби тілесної, а якщо веселіє, то не внутрішнє, справжнє веселіє сердечне оживає у ділі сродному. Тим воно солодше, що сродне», — писав Сковорода. Якщо від душі забрати «сродну діяльність», то їй тоді — «смертна мука: журиться і непокоїться, немов бджола, зачинена у кімнаті, а сонячний світлий промінь, що пронизує вікна, кличе її на цвітоносні луги». Провідною у тлумаченні «сродного труда» була ідея «Нехай кожен діло своє знає».

Тема «сродності», «сродного труда» розкрита у філософських трактатах Сковороди (зокрема, «Алфавіт, або Буквар світу») і має виразний дидактичний смисл у байках «Жайворонки», «Орел і Черепаха», «Бджолаі Шершень», «Дві курки». У байках «Жайворонки» та «Орел і Черепаха» стверджується думка про те, що кожна людина повинна обирати такий рід діяльності, який би відповідав її природним нахилам, інакше вона стане посміховиськом або невдахою. Байка «Бджола і Шершень» наголошує не тільки на тому, що лише від природної праці можна отримати насолоду, а й вказує на паразитизм «шершнів», котрі в суспільстві «живуть крадіжкою чужого і народжені на те тільки, щоб їсти, пити». Водночас Бджола — «це символ мудрої людини, яка в природженому ділі трудиться». Головна думка твору «Дві курки» — необхідність розвитку природних нахилів для реалізації своєї «сродності».

Важливе місце у філософській системі Сковороди посідає «філософія серця» (кордоцентризм): «Серце твоє єсть голова зовнішностей твоїх. А коли голова, то сам ти єси твоє серце». Визнаючи людське тіло тлінним, мудрець стверджував первинність і незнищенність серця. Пізнавши серце, пізнаєш саму людину: «І повністю людину бачить той, хто бачить серце її». За Сковородою, серце — «прихована думок наших безодня», тобто душа, сокровенна природа світу, що формує духовне життя людини.

У своїх трактатах філософ оперував поняттям «веселіє серця», яке він тлумачив як стан духовного спокою, блаженства, внутрішнього комфорту, коли людина перебуває у злагоді із собою та світом. «Веселіє серця» досягається тоді, коли людина робить так, як їй підказує серце, а діяльність її відповідає «сродності» природних нахилів. Поняття «веселіє серця» близьке до поняття «щастя», яке і слід шукати у своєму серці: «Там Бог і щастя, не далеко воно. Поблизу єсть. У серці і в душі твоїй».

У XIX ст. «філософію серця» Сковороди продовжив полтавський мислитель Памфіл Юркевич (1826—1874): «Людина починає свій моральний розвиток з порухів серця, яке скрізь бажало б зустрічати істот, які радіють, гріють одне одного теплом любові, пов’язані дружбою і взаємним співчуттям». Юркевич, як і Сковорода, вважав, що в серці людини зосереджене духовне життя, це вмістилище усіх пізнавальних прагнень людини, усіх відчуттів, хвилювань, пристрастей, моральних орієнтирів.

«Філософія серця» Сковороди та його послідовників не випадково з’явилася в надрах української нації, оскільки виражала і продовжує виявляти український менталітет, природну національну стихію. Символіка серця, подана в інтерпретації Сковороди, мала безліч варіантів в українській публіцистиці та художній літературі XIX—XX ст. Вона досі залишається важливою етичною цінністю національної культури.

Поезія Григорія Сковороди як спосіб вираження світоглядних думок

Художня творчість Сковороди пов’язана з традиціями давньої літератури, однак у віршових творах він розширив тематику, вдавшись до критицизму (сатира, іронія) в дусі просвітницької епохи, збагатив жанрову систему, звернувшись до пейзажної лірики, надавши нових відтінків філософській. Своїм творам Сковорода прагнув надати цілісної художньої завершеності у формі поетичної збірки «Сад божественних пісень», до якої увійшло тридцять віршів на різноманітну тематику.

Філософська лірика. Помітне місце у збірці «Сад божественних пісень» займають твори, у яких Сковорода в художній формі висловив свої філософські погляди на самопізнання та моральне самовдосконалення: пісня 23 («О дражайше жизни время*), пісня 21 («Щастіє, где ти живеш?»), пісня 24 («О покою наш небесний»), пісня 28 («Возлети на небеса»). На його думку, пізнанням людини рухає її прагнення бути щасливою («о щастіє, наш ясний світ, о щастіє, наш красний цвіт!»), проте даремно шукати його в полі, небі, книжках, тобто «извне», бо воно в самій людині: «Нужнейшее тобі найдеш то сам в собі». Мислитель вважав, що для самопізнання людина повинна використовувати кожну мить — «дражайше жизни время», оскільки лінощі, легковажне с