Ігри в які можна грати та заробляти крипту не вкладаючи власні кошти

Можешь майнити крипту навіть з телефону. Заходь швидше поки активація майнера безкоштовна
Історія української літератури ХI—XVIII ст. - Білоус П. В. 2009
Старокиївське і галицько-волинське літописання
Всі публікації щодо:
Історія літератури
Літописання постало на етапі завершення формування ранньофеодальної монархічної держави, коли до влади прийшов князь Володимир і запровадив християнство як державну релігію. Відтоді виникла потреба писемної легітимізації цієї держави, розкриття її становлення, побудови династичної лінії правителів Руської Землі, прилучення її до світового історичного процесу, фіксації державних кордонів.
Так почалося творення історіософського міфу про Руську Землю як державу. При цьому було запозичено із візантійської історіографії відомі на той час схеми і взірці: хроніки Амартола, Малали та ін. Вироблення державної ідеології Русі спиралося на ідеологію християнського віровчення. Усе це мало сприяти унезалежненню Русі, творенню її етнокультурної самобутності.
Започатковане за вказівкою тогочасної влади (князя) літописання стало офіційним відображенням минулого і сьогочасного, офіційною версією руської історії.
Етапи становлення літописання
Літописання виникає наприкінці X ст., коли за наказом князя Володимира почали робити перші літописні нотатки. Особливо активізувалася ця робота в роки князювання Ярослава Мудрого — 1019—1054 рр.
Російський філолог Олексій Шахматов (1864-—1920) виокремив у розвитку літописання чотири етапи. На першому (кінець X — перша половина XI ст.) був створений звід (зведення) переказів про запровадження християнства на Русі. Другий етап (60—70-ті роки XI ст.) пов’язаний із діяльністю монаха Києво-Печерської лаври Никона. До початкових записів приєднано розповіді про перших руських князів — Олега, Ігоря, Ольгу, котрі були нащадками норманського (варязького) ватажка Рюрика. Тоді було включено легенду про «прикликання варягів», яка стала провідною у поглядах на походження Руської держави. На третій етап (кінець XI ст.) припадає створення нового зводу, який
О. Шахматов назвав «Початковим зводом». Редактор зводу (вірогідно, монах Іоанн) продовжив роботу Никона, доповнивши текст новими подіями, публіцистичними відступами, у яких дорікав князям за міжусобні війни. На четвертому етапі (початок XII ст.) «Початковий звід» був перероблений іноком Києво-Печерського монастиря Нестором, який увиразнив діяльність князів Володимира та Ярослава Мудрого, розповів про заснування Печерської лаври та її ченця Феодосія, «страстотерпців» і перших руських святих Бориса та Гліба. Свою роботу Нестор завершив 1113 р. Монах Видубицького монастиря (під Києвом) Сильвестр зробив у зводі свої доповнення та зміни (редакція 1117 р.).
Більшість дослідників «Повісті минулих літ» вважає, що першу редакцію пам’ятки на початку XII ст. здійснив чернець Києво-Печерської лаври Нестор, але ця редакція не збереглася в оригіналі. Друга редакція увійшла до складу Лаврентіївського та Радзивіллівського літописів. Лаврентіївський літопис (XIV ст.) зберігся в єдиному пергаменному примірнику, переписаному в 1377 р. монахом Лаврентієм на замовлення суздальсько-нижньогородського князя Дмитрія. До початку XVIII ст. рукопис належав Володимирському монастирю, потім був перевезений у Петербург, де його у 1792 р. придбав історик та археограф О. Мусін-Пушкін. Уперше цей рукопис було видано у 1846 р. Особливу увагу дослідників привернула перша частина пам’ятки — «Повість минулих літ» у редакції Сильвестра.
Радзивіллівський літопис — це ілюстрований рукопис, створений наприкінці XV ст. У XVII ст. він належав польсько-литовським магнатам Радзивіллам. Потім потрапив у Кенігсберг, де з нього за наказом Петра І зробили копію, але пізніше як військовий трофей переправили у Петербург. Літопис близький до Лаврентіївського списку, проте відрізняється від нього численними ілюстраціями — понад 600 мініатюр.
Третя редакція «Повісті минулих літ» відома у складі Іпатіївського літопису: Іпатіївський (XV ст.) та Хлєбниківський (XVI ст.) списки. Ця рукописна книга має назву «Літопис Руський». Колись вона належала Іпатіївському монастирю, що поблизу Костроми. Нині зберігається в Петербурзі. Аналіз паперу і почерків показав, що книгу переписано приблизно 1425 р. на півночі Русі з південноруського оригіналу, складеного, на думку Л. Махновця, з різних зводів на початку XIV ст. Літопис складається із трьох частин: «Повість минулих літ», Київський літопис, Галицько-Волинський літопис.
«Повість минулих літ»
Перша києворуська пам’ятка писемності літописного метажанру «Повість минулих літ» (1113) складена на основі раніших літописних зведень та редакцій. Джерелами літопису є:
а) усна творчість — праукраїнські міфи, легенди, перекази, героїчний епос (билини, слави), у яких відображено вірування східних слов’ян, їх розселення, заснування міст, перелік місцевих племен, пояснено їх назви, охарактеризовано звичаї, названо найдавніші міста; а також деякі міфи скандинавського, хозарського (азійського), західноєвропейського походження;
б) письмові (книжні) пам’ятки — Біблія, житія святих, візантійські та болгарські хронографи, давньогрецькі і староримські джерела;
в) авторські свідчення літописців і очевидців — оповідки про князівські походи, війни, мирні угоди, спорудження храмів, укріплень, монастирів, князівські міжусобиці тощо.
Ідейне спрямування літопису лаконічно викладено у перших рядках: «Се повісті минулих літ, звідки пішла Руська земля, і хто в ній почав спершу княжити, і як Руська земля постала».
Відомості про походження Русі зафіксовано на початку літопису, у недатованій частині тексту. Під впливом біблійного тлумачення історії використано міф про Всесвітній потоп, після якого Ной територію, де виникла Русь, віддав синові Яфету. Подано також легенду про мандрівку апостола Андрія, котрий зупинявся на дніпровських пагорбах, де поставив хрест і благословив місце, на якому пізніше збудовано багато християнських церков, — тут постав Київ (зроблено акцент на богообраності «матері городів руських» та й самої Русі). Викладено топонімічну легенду про заснування Києва, описано давні племена, які розселилися на території майбутньої держави.
Династію київських князів літописці виводили від варяга Рюрика, нащадки якого правили на Русі (Олег, Ігор, Ольга, Святослав, Володимир, Ярослав Мудрий), до Володимира Мономаха. За особливі заслуги перед державою літопис вирізняє князів Володимира (Великого, Хрестителя) та Ярослава Мудрого.
На час завершення роботи над «Повістю минулих літ» держава Русь була монолітним політичним, військовим, релігійним об’єднанням, яке мало осмислену в іменах та подіях історію. Ідея «збирання земель» навколо Києва у державну спільноту, поліетнічну імперію на сході Європи пов’язувала всі історичні відомості.
У літописі оповіді про буденне історичне буття доповнені ідейно концентрованими переказами про історичних осіб (персонажів), що відіграли важливу роль у розгортанні панорамного бачення вітчизняної історії. У «Повісті минулих літ» ідеться про світську владу: київських князів — «віщого» Олега, що загинув від власного коня; Ігоря, котрого вбили древляни за накладення на них непомірної данини; його дружину Ольгу, яка жорстоко помстилася древлянам і на роки стала правителькою Русі; їхнього сина Святослава, якого мати не допускала до влади, а використовувала у боротьбі з хозарами та греками (Візантією); Володимира Святославича, який став першим монархом на Русі та її хрестителем; його непокірного сина Ярослава, котрий князював у Києві 35 років і уславився як будівничий та прихильник освіти і книжності. Літописні сторінки також розповідають про молодих княжичів, синів Володимира Святославича — Бориса і Гліба — невинних жертв міжусобної боротьби за владу; Феодосія Печерського — одного із засновників монастиря, який став відомим завдяки багатьом доброчинним справам.
«Повість минулих літ» має розгалужену сюжетну лінію: помста княгині Ольги древлянам; прийняття князем Володимиром християнського віровчення (хрещення Русі); вбивство Святополком у боротьбі за владу у Києві своїх братів Бориса та Гліба; битва Ярослава Мудрого із Святополком на Альті у 1019 р.; поєдинок Мстислава з Редедею (1022); повстання у Києві 1068 р.; нашестя половців на Русь у 1093 р.; осліплення Василька Ростиславича (1097) та ін.
Окрему сюжетну лінію становлять літописні оповідки про хрещення Русі.
1. Легенда про мандрівку Андрія Первозваного на київські гори, де він провістив християнство на руських землях. У контексті витоків київської держави та руської церкви цей фрагмент у літописі важливий тим, що має провіденційний (лат. providentia — передбачення, провидіння) характер. Андрій — персонаж книжний, новозавітний, проте оповідь у літописі про його «діяння» не має підтвердження у Святому Письмі, апостольському житії, тобто є апокрифічною. Літописець міг довідатися про подорож Андрія з візантійських чи болгарських апокрифів або місцевих усних оповідок і синтезувати все це на сторінках літопису.
2. Хрещення Ольги. У структурі оповідання про хрещення Русі ця подія має двоякий смисл: по-перше, вона фіксує зацікавленість Христовою вірою ще задовго до офіційного прийняття християнства; по-друге, це передумова канонізації Ольги. Розповіді про те, як візантійський імператор і древлянський князь Мал сватали знатну київську вдову — очевидна вигадка. В обох випадках Ольга уникла заміжжя завдяки своїй хитрості та винахідливості, що вказує на її мудрість, розум, кмітливість, самостійність вдачі. У літописі викладено всю літописну біографію Ольги, де її хрещення в Константинополі постає на тлі жорстоких вчинків, зокрема у ставленні до древлян, яким вона по-хижацьки відомстила за смерть свого чоловіка Ігоря. З погляду християнина це суперечило заповіді «Не убий!», з іншого боку, Ольга помстилася язичникам, тобто противникам християнства.
Хрещення Ольги — своєрідний кульмінаційний момент у її літописній біографії, який виправдав попередні нехристиянські вчинки. Ця подія є ключовою у передісторії християнства на Русі, тому мала важливе функціональне значення у структурі оповідання і розвитку сюжету.
3. Вибір віри князем Володимиром. Це белетризована легенда, котра на перший погляд стосується передусім літописної біографії київського князя, має індивідуальний вимір. У структурі літопису та оповідання про хрещення Русі вона відіграє підготовчу, роз’яснювальну роль, драматизуючи образ Володимира, котрий розв’язував складну проблему вибору не так для себе (як, наприклад, княгиня Ольга), як для всієї держави. Цей фрагмент має дрібніші структурні компоненти:
а) прихід «болгар віри магометанської», котрі вихваляли перед Володимиром віру, але «це було йому не любо»;
б) прихід «німців із Рима», віра яких також не сподобалася князю;
в) прихід «жидів хозарських», яким Володимир поставив риторичне запитання: «То як же ви інших учите, коли самі були відкинуті Богом?»;
г) прихід грецького Філософа, який полемічно розкритикував віру тих, хто приходив до київського князя раніше — і магометан, і католиків, і іудеїв. Володимир поставив Філософу декілька запитань, які свідчили про попередню обізнаність князя (або літописця) із християнським віровченням, після цього Філософ виголосив свій монолог, у якому переказав старозавітні та новозавітні історії, зосереджуючись на постаті Христа та основних християнських заповідях;
ґ) нарада бояр та старійшин на чолі з Володимиром, рішення направити посольства до болгар, німців та греків у Царгород;
д) похід на «град грецький» Корсунь і його облога. Корсунянин Анастас, пустивши стрілу із запискою, повідомив, як підкорити місто, а вдячний Володимир пообіцяв охреститися, якщо це йому вдасться зробити. Князь звертався до «царів Василія і Костянтина», щоб віддали за нього заміж їхню сестру Анну, але ті ставлять умову, щоб Володимир охрестився, бо не видадуть християнку за поганина;
е) сватання Володимира, небажання Анни одружуватися з чужинцем;
є) втрата Володимиром зору. Після поради цариці охреститися, щоб прозріти, — чудо відбулося;
ж) заручення Володимира, проголошення молитви во славу Господу;
з) відхід Володимира із Корсуня.
4. Хрещення киян. Цей великомасштабний захід князя Володимира розпочався демонстративним звергненням кумирів, яких сам князь звелів декілька років тому поставити і яким поклонявся. Особливого приниження зазнав Перун: «Перуна же звелів прив’язати до хвоста коню і волокти з гори по Боричевому узвозу до ручая»1. Потім Володимир звелів через посланців виходити киянам на річку. Вранці з корсунськими попами він охрестив киян і проголосив молитву Господу.
5. Заходи Володимира щодо поширення віри Христової. Своєрідним епілогом цього оповідання є запис під 991 р.: «Потім же, коли Володимир жив у законі християнському, надумав він спорудити камінну церкву святої Богородиці, і, пославши послів, привів майстрів із Греків, і почав зводити. А коли скінчив споруджувати, прикрасив він її іконами, і поручив її Анастасові-корсунянину, і попів корсунських приставив служити в ній. Він дав сюди все, що взяв був у Корсуні, — ікони, і начиння церковне, і хрести».
Жанрово-стильові особливості літопису. Сучасне літературознавство трактує літопис або як історичну прозу, або як синтетичний об’єднувальний, ансамблевий, інтегрувальний, багатофункціональний витвір, для якого характерні ознаки різних жанрів та стилів. Ці визначення засвідчують спробу окреслити жанрову природу літопису у контексті новочасних уявлень про жанри і стилі, оскільки він є цілісною жанровою одиницею, що належить до середньовічної системи.
Літопис — літературна, ідеологічно зумовлена форма викладу історичних подій, художнім ядром якої є хронотоп (часопростір), що розгортається за схемою середньовічних уявлень про світ, давні спільноти.
У літописному контексті подія є символом, означником певного міфу. Історична постать має в ньому знакону природу і моделюється як літературний персонаж, формується як «літописна біографія». Літописний час охоплює лише минуле і теперішнє (минуле — історія, що збулася, теперішнє — момент створення літопису).
1 Тут і далі переклад Л. Махновця.
Традиційно означення «повість» виконує наративну (розповідно-описову) функцію, проте «Повість минулих літ» має значення як «зосереджених відомостей» (про минуле, «временні літа»), так і втаємничених, священних знань («повість» — од «відати»; «веди» із санскриту — знання). Отже, повість — це не просто манера оповідати, а сам предмет оповіді. У середньовічних літературах повістю міг бути і написаний у відповідному дусі, наділений сакральною образністю священний текст. Тому у «Повісті минулих літ» не варто вбачати буквальний історичний зміст.
Хронологічний принцип викладу дав змогу літописцям використовувати різнорідний за характером, змістом і жанровими особливостями матеріал. Цей принцип певною мірою вплинув на особливості стилю пам’ятки, який визначають два основні типи: а) епічний (розповідний), що наслідував уснопоетичну традицію (героїчний епос); б) історико-документальний (фактографічний), що переважає в описі конкретних подій та фактів. Для епічного стилю характерні оповідальна тональність, сюжетність, образність; для історико-документального — інформативність, лаконізм, стриманість, беземоційність.
Художнього забарвлення літопису надають давні поетичні уявлення. На це звернув увагу ще М. Костомаров, наголосивши, що літописці зверталися до народної творчості через брак інших джерел, але як християни вони змушені були відповідно «очищати» цей матеріал. Цим спричинені фрагментарність і спрощеність у його використанні. Неповторного колориту надають літопису звернення до дружинної поезії (оповідання про Олега, Ігоря), тісно пов’язані з билинною традицією; переказів давніх звичаїв та обрядів (легенди про племена, сватання Володимира); військового епосу (походи Святослава, Володимира та інших князів); легенд і міфів (про віщого Олега, чудодія Всеслава, згадки про язичницьких богів тощо).
Деякі відтворені у літописі події мають не стільки історичний, скільки художньо-міфологічний смисл. Це стосується, наприклад, оповідок про помсту княгині Ольги древлянам за страту її чоловіка Ігоря.
В оповідці про першу помсту йдеться про те, що, убивши Ігоря, древляни вирішили одружити свого князя Мала з Ольгою й малолітнього Святослава виховати по-древлянськи («і зробимо йому, як ото хочемо»). З цією метою вирядили «ліпших мужів своїх, числом 20», які при зустрічі у Києві з Ольгою пояснили, за що вбили її чоловіка («бо був муж твій, як той вовк, що обкрадав і грабував»), і запропонували вийти заміж за їхнього князя Мала. «Люба мені є річ ваша», — відповіла Ольга і пообіцяла пошанувати послів, відрядивши їх на ніч назад до своїх човнів. Наступного дня з’явилися кияни і принесли згоду Ольги вийти заміж за Мала, а древляни захотіли, щоб принесли їх величаво до терема княгині у човні. Принісши у двір, послів укинули разом із човном у заздалегідь викопану яму, заглянувши до якої Ольга зіронізувала: «Чи добра вам честь?». «І повеліла вона засипати їх живими, і засипали їх».
Зі змісту оповідання зрозуміло, що воно не належить до древлянського епосу, а вигадане в оточенні Ольги. Художня свідомість її оточення увібрала міфи північних та східних кочовиків, тому поетика оповідання суттєво відрізняється від слов’янської творчості.
Посольство «ліпших мужів» древлянських до Ольги в Київ іноді називають сватанням, а їх відповідно — сватами. Насправді ні кількість цих мужів, ні їхній діалог з Ольгою нічим не нагадують східнослов’янський обряд сватання — навіть якщо зважити на те, що сватали вдову. Очевидно, автори оповідання не мали уявлення про весільні традиції і поховальний обряд у древлян. Через хитрощі княгині «сватання» стало їхніми похоронами.
Історики й етнографи одностайно відзначають, посилаючись при цьому на розповідь арабського мандрівника Ібн Фадлана (X ст.), що у східних слов’ян був звичай хоронити у човні. Однак, по-перше, він побував у 20-ті роки X ст. у волзьких булгар і описав, напевно, хозарський звичай, по-друге, знатного небіжчика в човні спалювали разом з умертвленою жрецем дівчиною. У Києві ж древлян вкинули з човном у викопану яму і засипали, тобто «погребли», — за варязьким звичаєм (для морських кочовиків човен — оселя за життя).
У тому, що сталося на київській горі, немає нічого язичницького і християнського, а вся розповідь пронизана поетикою жахливого, породженою мотивом помсти, що у межах цього оповідання має смислову домінанту — засипання живцем у землю. У структурі жахливого і перша загадка Ольги послам: «Завтра я пошлю по вас, а ви скажіте: «Не поїдемо ми ні на конях, ні пішки не підемо, а понесіте нас у човні»». Княгиня вкладала прихований смисл у сказане: ні їхати на конях, ні йти пішки — значить бути мертвим, а мертвих несуть до ями (прообраз поховальної процесії, коли труну з покійником несуть на кладовище). Древляни загадки не відгадали, що дало оповідачеві привід додатково познущатися з них: «І понесли їх у човні. Вони ж сиділи, взявшись у боки, величаючись і вигорджуючись». Коли їх вкинули у яму, відразу зрозуміли древляни весь жах Ольжиної загадки. Віддавання живих землі — кара, реалізація помсти, на відміну від архаїчних звичаїв слов’ян, в уявленні яких поховання в землю асоціювалося з ідеєю родючості, а вислів «І земля не прийме» свідчив, що вони не пов’язували покарання із автохтонними мотивами.
Літописець-християнин прийняв «Ольжин епос», бо не бачив у діях княгині гріха, адже вона помстилася за чоловіка древлянам-поганинам, котрих вважала грішниками.
У розповіді про другу помсту Ольги йдеться про те, як вона вирядила своїх послів до древлян, запрошуючи до Києва «знатних мужів», бо нібито кияни не відпустять її заміж за їхнього князя. «Коли ж древляни прийшли, звеліла Ольга приготувати мивницю, і ввійшли древляни туди, і стали митися. І заперли мивницю за ними, і повеліла Ольга запалити її од дверей, і тут згоріли вони всі».
На думку Вал. Шевчука, автор епічного твору про Ольгу вжив цей варязький мотив для «підсилення вини княгині», маючи на увазі запозичений з ісландських саг сюжет про розправу Сигріди — вдови конунга Ейріка, котра спалила женихів у будинку, де вони бенкетували. Проте в оповіданні не звучить звинувачення Ольги. Друга помста княгині доповнює першу за художнім принципом ретардації (лат. retardatio — затримка, уповільнення), коли акцентується на головному мотиві (помста) і з’являються додаткові варіації. Поглиблюється не вина Ольги, а поетика жахливого, типологічно притаманна скандинавському епосу. Як і в першому оповіданні, збережено схему реалізації помсти: демагогія — загадка — смерть. Кожен із компонентів цієї схеми є образним знаком, який необхідно декодувати, а ключ до коду — у міфологічних уявленнях Ольжиного оточення.
Якщо в попередньому оповіданні домінуючим образом, у якому зосереджена ідея помсти-кари, є земля, то в другому — вода і вогонь. Східні слов’яни, у яких існував культ Сонця (Вогню) та Води, обидві енергетичні субстанції уявляли як очисні сили, що сприяли оздоровленню людини, звільненню її від злих впливів. У міфологічній поетиці скандинавів вода і вогонь — засоби покарання, інструменти помсти. Запропонувавши древлянським послам відвідати мивницю, Ольга загадала їм другу загадку, у якій було два натяки на смерть. Перший приховано у скандинавській символіці води: образ «мертвої» води сформувався у свідомості приморських мешканців, оскільки морська вода — не придатна для вживання. Саме в морській безодні господарює чудовисько Йормунганд — змій, що вбиває отрутою, яку виригує із пащі, або затягує навічно у морські води. Зрештою, вода, яка у міфології багатьох народів символізує начало всіх начал, у скандинавській знаменує фінал. Трансформація образу морського чудовиська, яке уособлює «мертві» води, наявна в билині Новгородського циклу «Садко»: Морський цар перетворює гусляра на багатого купця, але потім, вимагаючи данину, забирає і самого Садка, котрий завдяки святому Миколаю (Можайському) зумів вирватися з «мертвої» води.
Другий натяк на розправу з древлянами містить символіка вогню. У германо-скандинавській міфології бог грому та бурі Тор має символічний атрибут — блискавицю (камінь горючий), яким карає «чужих», захищаючи «своїх» (те саме робить і княгиня Ольга). Древляни не мали уявлення про вогонь як каральну силу, не поклонялися вони Перуну, бо це божество було для них чужинське, перейняте із германо-скандинавської міфології (Перун — грізний бог війни, озброєний списом-блискавицею; недаремно він був головним у встановленому Володимиром на київській горі пантеоні). Древляни вірили у Сварога (бог небесного світла), сварожичів — земні вогні, Чура і Пека (покровителі домашнього вогнища), тому не було в них страху перед цими життєдайними божествами. Вони мислили іншими, ніж Ольга, категоріями, тому й поплатилися життям.
Третю помсту Ольги умовно можна назвати «кривавою тризною». У цій частині оповідання мають значення кожен сюжетний елемент та порядок їх розміщення. Ольга повідомила древлянам про те, що має намір іти на їхню землю — «хай поплачу я над гробом його і вчиню тризну мужеві своєму». Вона звеліла їм приготувати «медів много» (поминального напою). Прийшовши до місця, де вбили Ігоря, оплакала його. Потім її люди насипали «могилу велику», а княгиня «звеліла тризну чинити»: «Сіли древляни пити, і звеліла Ольга отрокам своїм прислужувати перед ними». Древляни запитали княгиню про долю їхніх послів, на що вона вкотре збрехала, ніби вони йдуть за нею «з дружиною мужа». Древляни упились, а Ольга наказала своїм отрокам «пити за них». Після цього отроки посікли на смерть древлян, а Ольга повернулася до Києва.
Оповідь відтворює завершальний етап поховального обряду — тризну. Проте тризна, яку зображено у «Повісті минулих літ», не має нічого спільного зі звичаями місцевих етносів. Отже, Ольга вдалась до варязьких традицій, які були їй рідними, оскільки за своїм походженням вона з тих морських кочовиків, що й Олег, котрий узурпував владу у Києві 882 р. Ритуал прощання з покійником не обмежився оплакуванням та насипанням кургану. Подальші події — це принесення жертви, де роль жриці виконувала сама Ольга, а підручними у неї були отроки. Древляни і на цей раз виявили довірливість (точніше — повагу до чужих звичаїв) і знову не розгадали загадки княгині, бо не були обізнані з художньою мовою чужинської міфології. А перший натяк на трагічний фінал Ольга зробила тоді, коли через послів передала древлянам, щоб вони «зготували медів много». Це була підготовка не до тризни-поминок, а до ритуальної смерті.
Мед як хмільний напій здавна використовували східні слов’яни, що підтверджують численні приклади із фольклору, зокрема із весільно-обрядового. У ритуальному пошануванні померлих медом могли послуговуватись як требою (пожертвою). Як свідчать археологічні дані, у похованнях давніх язичників, зокрема древлян, знаходили глиняний посуд, який, мабуть, містив ритуальну їжу і напій; виявляли і рештки дерев’яних барилець та чаш зі срібною оковкою. Якщо древляни і пили медвяний напій на поминках, то це було для них ритуальним питвом, яке за інших обставин не вживали, оскільки воно призначалося для мертвих, котрі перейшли жити в «інший світ».
У міфологічних язичницьких уявленнях мед — образ живильної рідини, семантично споріднений із образом крові. В опозиційній парі «життя — смерть» мед належить до першого елементу («жива» вода), тому його вживання символізує життя, відгородження від смерті. Для варягів мед був засобом умертвіння («впитись до смерті») або ілюзорного, фантасмагоричного перенесення в інший світ (хмільні галюцинації). Арабський мандрівник Ібн Фадлан так описав похорон руського купця у волзьких булгар: разом з небіжчиком мала бути похована одна з дівчат, котрій перед умертвінням кілька разів давали хмільний напій — своєрідна ініціація переходу у світ мертвих. Таку семантику має тризна, влаштована Ольгою для древлян, які сприйняли її вимогу звезти меди як підготовку до весілля княгині та свого князя.
Ольжині отроки прислужували древлянам — наливали мед, що в системі ритуалу означає спрямованість дії на приречених (в описі Ібн Фадлана це роблять обрані чоловіки, жриця — «стара почвара»). Після того як «упились древляни», Ольга звеліла «отрокам своїм пити за них». До того отроки мали бути тверезими (Ольга взагалі не брала участі у тризні, а тільки віддавала розпорядження), а коли древлян «підготували» до ритуальної смерті, слуги княгині і самі з її дозволу скуштували меду, але не за упокій Ігоря, а за упокій древлян («за них»). Вони і вчинили масове вбивство: літописець назвав «п’ять тисяч» древлян. Образ масового вбивства у художній структурі оповідання перебуває в системі поетики жахливого: з кожною помстою Ольги кількість убитих збільшується.
У трьох помстах київська княгиня постає жорстокою, хитрою, підступною особою — не дружиною, котра втратила чоловіка, не жінкою, що тяжко переживає втрату (за літописом, у шлюбі вона була 42 роки!), а мстивою валькірією, міфологічною істотою, яка не може насититися щораз жорстокішими розправами з древлянами. У них вона бачить не людей, котрі покарали Ігоря за розбій на їх землі, а своїх ворогів, яким необхідно довести всупереч їхнім родовим і племінним уявленням, що таке влада. І коли цикл міфологічної помсти був завершений (покарання землею, водою, вогнем, медом-кров’ю), надійшла черга мстити зброєю.
Оповідка про четверту помсту розпочинається походом Ольги проти древлян навесні 946 р. Військо очолили варяги Свенельд та Асмуд, а Ольга, коли її дружинники взяли в облогу Коростень, знову вдалася до хитрощів, причому не військових: вона запропонувала древлянам відбутися даниною — по три горобці і по три голуби від кожної оселі. Так за допомогою пташок княгиня спалила місто.
Оповідка про четверту помсту складається з кількох епізодів: битва Ольжиного війська з древлянами, яка завершилася їх поразкою, облога Коростеня; переговори Ольги з коростенцями; спалення міста; наслідки походу (тяжка данина, «устави й уроки»). Розповідь охоплює історичну інформацію, епічні фрагменти і міфологічні образи — все це не належить до древлянської традиції, а створене у княжому середовищі, згодом опрацьоване княжими літописцями.
Битва Ольги з древлянами та облога Коростеня могли бути зафіксовані у дружинній епіці, звідки і потрапили на сторінки літопису. Хитрощі Ольги, завдяки яким вона взяла Коростень (зруйнувала місто), — це вигадка, що з’явилася внаслідок переробки відомих літописцям джерел. М. Грушевський зазначав, що цей «мотив дуже старий і розширений, почавши від Самсона, що попалив подібним способом поля филистимлян, і до переказу, що татари здобули Київ «голубами»». Паралелі до мотиву є в східному фольклорі, повістях про Александра Македонського, сагах про конунга Гаральда, навіть міф про троянського коня типологічно нагадує легенду про здобуття Коростеня. Із допомогою відомого мотиву літописець акцентував на «мудрості» княгині, яка у свідомості давньокиївських книжників уже мала ореол святості, тому і обдурювання послів, підступність, демагогія не розцінені у «Повісті минулих літ» як аморальні вчинки.
В основі розповіді про підкорення Коростеня — архетип руйнівного вогню, що постає як надсила, всюдисуща і всепроникна енергія, антипод творчого, очисного вогню і світла. Це вогонь пекельний, тому його носіями є здебільшого земляні міфологічні істоти (у Самсона — лисиці із запаленими хвостами; у східних переказах — собаки, обмащені нафтою і запалені). В інших легендах носіями пекельного вогню є птиці (за образною аналогією, вогонь — птиця, звідки — «червоний півень»): так Александр Македонський спалив дерев’яне місто, так учинив зять Ярослава Мудрого Гаральд у Сицилії, так татари здобули Київ.
Очевидно, Ольга (чи літописці) була обізнана з подібними легендами, за допомогою яких вигадала свою четверту загадку древлянам: «Лише малого я у вас прошу: дайте мені од двора по три голуби і по три горобці». Смисл цього епізоду в оповіданні не в тому, щоб поіронізувати з «наївних» древлян, а в черговому незбіганні образної мови княгині та уявлень древлян. На цьому побудовано художній та ідейний ефекти, означені літописом у недатованій частині, де подавано характеристику «диких» древлян.
Вогонь, який проник в обложений Ольжиним військом Коростень, у цьому оповіданні є основним образом у поетиці жахливого: «І не було двора, де б не горіло, і не можна було гасити, бо всі двори загорілися. І побігли люди з города». До древлян застосовано мисливський прийом — викурювання звіра з його сховку чи лігва (будучи валькірією, княгиня розумілася на полюванні за здобиччю). Коростенці, серед яких більшість становило мирне населення, що сховалося в укріпленні від київської дружини, розбіглись, охоплені жахом заподіяного жорстокою княгинею. Проте Ольга мала здійснити покарання зброєю — «побила людей», котрі вже не здатні були чинити опір, частину «оддала в рабство мужам своїм, а решту їх зоставила платити данину». Так було довершено помсту — ще масовішими вбивствами, ніж під час «кривавої тризни».
Більшість подій і фактів у «Повісті минулих літ» — художньо оброблена історична інформація, котра має передусім літературне значення, оскільки її виклад та образний смисл свідчать про застосування прийомів художнього моделювання. Конкретний історичний факт, покладений в основу твору, з часом був доповнений (за логікою літературної творчості) художніми домислами чи вимислами. Так поступово літопис трансформувався в образний текст, перетворився на літературний твір.
Мова літопису. Переклади сучасною українською мовою. Основою літературної мови часів Київської Русі була старослов’янська (староболгарська) мова. У тексти, які творили руські літописці, потрапляли мовні елементи місцевих говірок, що зумовило колорит літописного мовлення. За міркуваннями М. Костомарова, М. Драгоманова, А. Кримського, сучасних мовознавців (В. Німчук), очевидно, літописці у побуті користувалися розмовною мовою, тому включали у текст староукраїнську лексику, фразеологічні звороти, фонетичні варіанти: «межи собою», «сього же дітища виволокоша риболови з неводі», «отерся віхтем», «умре ту», «водою студеною», «на порозі», «стояло сонце в колі, а поза колом ще два сонця», «написав на стрілі», «се бо єсть бо батіг» тощо. Використано у літописі власне українську лексику: жито, рінь, колодязь, зоріти, посаг, подружжя, вабити, сварити, приязнь, сором, туга, свита, сіни, вежа, стріха, орати, рало, рілля, знемагати, наймит, уряд, мито, перекладати та ін. «Ці докази, — зазначає В. Яременко, — спростовують різні спекулятивні легенди, що фактично й створювались, аби позбавити український народ його історичного коріння».
До 80-х років XX ст. не існувало перекладу «Повісті минулих літ» сучасною українською мовою. У 1982 р. було опубліковано її переказ, який зробив письменник В. Близнець, у 1989 р. з’явилася друком фундаментальна робота Л. Махновця «Літопис Руський», де подано українською мовою тексти «Повісті минулих літ», Київського та Галицько-Волинського літописів, у 1990 р. — переклад літопису В. Яременка.
Авторство «Повісті минулих літ». Його визначають умовно, оскільки тривалість творення літопису (понад століття) свідчить, що над ним працював не один автор. На певних історичних етапах написання тексту були, очевидно, окремі автори.
Образ автора-літописця створювався водночас із закладанням та розвитком літописної традиції. Він чітко окреслився і набув історичних параметрів уже в особі Никона (?—1088). Самосвідомість його сформувалася в епоху утвердження на Русі ідеї незалежності. Це дало підставу деяким дослідникам (М. Присьолков, Д. Лихачов, М. Котляр, В. Яременко) припустити, що Никон — чернече ім’я першого руського митрополита Іларіона. Він обстоював єдність Русі, засуджував княжі міжусобиці. Включення в літопис оповідання про закликання варягів є своєрідним запереченням домагань Візантії на покровительство Руської Землі. Така політична зорієнтованість влаштовувала не всіх тогочасних церковних і світських можновладців, тому Никона заслали у Тмутаракань. Після поневірянь він повернувся до Печерської обителі, де, на думку О. Шахматова, склав Початкове літописне зведення.
Наприкінці XI ст. стало відомим ім’я ще одного книжника — ігумена Києво-Печерської лаври Іоанна (XI ст.), який у 1088—1089 рр. працював над текстом «Повісті минулих літ». Він трактував набіги половців на Русь як «кару божу», пояснював біди Руської Землі неузгодженістю, ворогуванням князів, які дбають лише про власне збагачення, кривдять людей («людям не можна було знайти княжої справедливості»). Таке бачення громадського життя ігуменом, очевидно, викликало гнів у київського князя Святополка — й Іоанна відправили у Туров.
Найповніше образ руського автора виражений в особистості ченця Печерської лаври, подвижника у справі книжності Нестора (прибл. 1055 — прибл. 1113), який уже мав літературний досвід, створивши житія Бориса та Гліба, ігумена Феодосія (Печерського). Нестор — письменник та історик водночас. Йому були притаманні широкий діапазон історичного мислення, прагнення розглядати історію Русі на тлі всесвітньої історії, схильність до синтезування історичного процесу, у якому він розставляв акценти, виходячи з інтересів держави, церкви, політики окремих князів. Коли до влади прийшов Володимир Мономах (1113), Нестора усунули від літописання. Нову редакцію «Повісті минулих літ» здійснив монах Сильвестр (?—1123) із Видубицького монастиря, який переробив переважно завершальні статті Несторового зводу. Факт зміни літописців засвідчує політичну кон’юнктурність творення текстів.
Літописці «Повісті минулих літ» — високоосвічені люди, котрі мали розвинену самосвідомість, державницьке мислення і літературний хист, однак змушені були потурати певним політичним силам.
Зародившись у Києві, літописна традиція згодом розповсюдилася і на інші руські культурно-освітні центри, сформувала історико-літературний жанр, який активно розвивався до кінця XVIII ст. Літописці Київської Русі не були сторонніми побутописцями, вони як люди своєї доби зуміли передати атмосферу минулого часу, висловити свої враження, думки, емоції. Головними ідеологічними установками руських літописців були ідея державотворення, вболівання за єдність та благо рідної землі, патріотизм, який полягав у нагромадженні історичних знань, формуванні історичної пам’яті, збереженні і популяризації культурних надбань. Літературно-художню цінність літописів визначає передусім те, що давні автори зуміли словом охопити географічний та історичний простір Русі, постати на сторінках давніх текстів у неповторному багатоголоссі.
Київський літопис
Хронологічно Київський літопис охоплює 1119—1199 рр. і подає виклад подій, що відбулися здебільшого на київській землі. У ньому зафіксовано чимало фактів, пов’язаних із Галичем, Черніговом, Суздалем, Володимиром, Новгородом, тобто з усім тодішнім державним і географічним конгломератом під назвою Руська Земля. Текст пам’ятки створював не один автор. Дослідники вважають, що відомості про рід князя Мстислава («Мстиславове плем’я») з 1146 до 1168 рр. записав боярин Петро Бориславич (прибл. 1130 — прибл. 1187) (російський історик Б. Рибаков називав його одним із найімовірніших авторів «Слова про Ігорів похід»). Авторство частини тексту приписують архімандриту Києво-Печерської лаври Полікарпу (кінець XI — перша половина XIII ст.), а ігумен Видубицького монастиря Мойсей (кінець XII — початок XIII ст.) зробив звід і відредагував літопис. Саме його промовою на честь спорудження підпорної стіни цієї обителі і закінчується Київський літопис.
Київський літопис називають «військовим епосом», оскільки у творі переважно йдеться про війни та походи, князівські міжусобиці, зокрема між Ольговичами та Володимировичами: «У рік 1128. Всеволод Ольгович схопив стрия свого Ярослава Святославича в Чернігові, напавши на нього, а дружину його посік і пограбував. Мстислав же з Ярополком, братом своїм, із воями хотів іти на Всеволода через Ярослава. Всеволод тоді постав по половців, а Ярослав пустив до Мурома»1.
З погляду літературної природи Київського літопису, він має певні жанрові ознаки повідомлення, оповідання та повісті, котрі по-різному втілені у тексті і є основними структурними одиницями літописного наративу.
Повідомлення — лаконічний виклад (1—2 речення) факту, що містить часо-просторову інформацію. До типових повідомлень можна віднести своєрідну хронологічну реєстрацію таких подій, як «вокняжіння», смерть певного князя, високої церковної особи, заснування церкви чи монастиря, їх урочисте освячення, народження дітей у князів, військові походи, перемоги і поразки у битві, а також різноманітні стихійні лиха (землетруси, повені, посухи, пожежі, сильні морози або сніги), небесні знамення тощо.
Як правило, у повідомленні фігурує один факт, що свідчить про «діловий стиль» літописця або відсутність ширших відомостей про подію. Факти доповнюють традиційну словесну формулу: «В літо 6634 (1126)», «того жліта», «в той же час», «тоді ж», «потім же» та ін. Така формула не лише забезпечувала часовий орієнтир, а й вказувала на розмежування фактів, перехід від одного повідомлення до іншого. Представлена історична інформація загалом має характер емпіричної фактографії, яка полягає в «протокольному» викладі подій, точності дат, імен, географічних назв, пір року, місяця і часом навіть дня, коли відбулася подія, у перерахуванні осіб, які брали участь у певній події. У такому сенсі повідомлення можна зарахувати до документального жанру, який не передбачає присутності автора — у повідомленні він відсутній, оскільки ставлення до фактів жодним чином не відображене. Очевидно, це було своєрідною наративною настановою, яка обмежувала аналітичні або творчі можливості автора. Наприклад, під 1133 р. перераховано факти кількох днів: «У тім же році Ярополк привів Всеволода Мстиславича з Новгорода і дав йому Переяславль. Та зранку він сів у ньому, а до обіду вигнав його Юрій, стрий його, і сидів у ньому вісім днів, бо вивів його, Юрія, брат його Ярополк із Переяславля згідно з хресним цілуванням. І послав Ярополк посла по другого Мстиславича в Полоцьк, по Ізяслава, і привів його з клятвою».
1 Тут і далі переклад Л. Махновця.
Зображена із послідовних фактів картина є типовою для феодального буття Русі у XII ст.: Переяслав за короткий час декілька разів переходив із рук в руки, що спонукало літописця до ширшого оповідання — для з’ясування причин княжих учинків, клятв, компромісів тощо, але він обмежився протокольною констатацією, породивши у тексті смислову редукцію у переповіданні подій.
Таку функцію виконує й літописне оповідання, яке, як і повідомлення, спирається на факт (факти), але за змістом і манерою викладу більше за обсягом і позначене розгалуженішим сюжетом, авторською інтерпретацією деяких подій, ширшим використанням джерел оповіді. Якщо у повідомленнях літописець дотримувався хронологічної канви викладу, то в оповіданні можливі часові розриви, певні історичні асоціації, мотивовані вставки у текст. Проте головною ознакою оповідання є епізація стилю — розповідність, яка найчастіше виявляється у послідовному розгортанні подій, сюжетності викладу. Прикладом можна вважати літописне оповідання 1185 р. про похід новгород-сіверського князя Ігоря Святославича на половців. Як свідчить літопис, був він не першим і не останнім. Оповіданню передують короткі повідомлення.
Крім ганебних подій на Каялі про князя Ігоря згадано на сторінках літопису принаймні двічі: у 1191 р. він разом зі своїми братами ходив на половців, через кілька місяців вони знову зустрілися з половцями поблизу Осколу, але з якихось причин уникли битви і втекли; у 1198 р., коли по смерті Ярослава Володимировича Ігор Святославич став князем чернігівським. Далі в літописі наявні згадки лише про його синів Володимира та Романа (1202).
Літописне оповідання про похід новгород-сіверського князя Ігоря Святославича на половців, подібне за змістом до «Слова про Ігорів похід», основане на тому, що всі зображені події об’єднує один персонаж — князь Ігор, що забезпечує відносну цілісність та неперервність викладу. Розгорнутий сюжет оповідання доповнений досюжетними та післясюжетними повідомленнями. Водночас він не менш фактографічний, ніж типове повідомлення про окрему подію. Деякі фрагменти у ньому, які нагадують стиль «сказання», наближають оповідь до стилю усного переказу, що наводить на можливі усні джерела літопису (враження очевидців подій). Оповідач не схожий на об’єктивного обсерватора: він має певні політичні та релігійні орієнтації, тому підбір фактів, їх систематизація, тлумачення роблять розповідь тенденційною.
У деяких випадках із літописного оповідання формується повість. У Київському літописі таких повістей небагато. До них належать повість під 1147 р. про вбивство Ігоря Олеговича, під 1168 р. — про смерть Ростислава Мстиславича, під 1197 р. — про смерть Давида Ростиславича. Скласти уявлення про жанрові особливості та структуру повісті можна завдяки розповіді про вбивство Андрія Боголюбського.
Повість розвивається за схемою: спочатку повідомлено про те, що «вбитий був князь Андрій місяця червня, в суботу»; далі подано некролог, у якому відзначено воїнські та християнські заслуги князя; після цього, власне, розвивається лінійний сюжет (розповідь про передвістя смерті Андрія; напад на князя (названо імена злочинців); його звернення до вбивць, проголошення довгої молитви; смерть князя; пограбування княжого дому; прихід киянина Кузьмища та оплакування Андрія; внесення тіла князя у церкву та його відспівування; похорони Андрія); похвала князю.
Спільною ознакою подібних повістей у літописному тексті є зачин, у якому розгортається повістування, — це коротке повідомлення про смерть відомої особи (здебільшого це князі), із вказівкою точної дати смерті; у всіх випадках зазначається, в якій церкві відспівували князя, як його оплакували рідні, близькі і весь народ, де він був похований. Обов’язковий для повістей некролог поступово переріс в агіографічний твір, оскільки в ньому конкретизуються і розвиваються такі означники, як «благовірний», «христолюбивий», «чесний», «братолюбець», «нищелюбець», «прикрашений всякою доброчинністю», «блаженний» і навіть «святий» (так сказано про Володимира Мономаха під 1125 р.). Наприклад, автор повісті про Андрія Боголюбського детально перерахував християнські достоїнства князя: «не омрачи ума своего пьянством», «кормитель бяшет черньцем и черницам и убогим», «всякому чину яко възлюбленный отець бяшет»; розказував, що Андрій мав звичай ходити вночі у церкву, де сам запалював свічки і на самоті молився; крім того, князь щодня наказував возити по місту «брашно и питье разноличное» і роздавати його хворим та бідним, завжди подавав милостиню тощо.
Такий панегірик покійному князю моделювали за схемою моральних християнських заповідей, до яких він прагнув і став взірцем їх виконання у повсякденному бутті. Непротивлення злу під час віроломного вбивства, звернення до Бога в останні хвилини життя, готовність віддати себе в руки Господа — все це додає до портрета князя відповідний релігійний сентимент, є своєрідним засобом ідеалізації героя повісті. Автор, однак, відходив від історичної істини, «забувши», що Андрій Боголюбський, внук Володимира Мономаха, порушивши волю батька, у 1165 р. подався в Суздаль, забравши з Вишгорода коштовну ікону Богородиці, а з Києва — чимало книг, викрадених із княжої бібліотеки.
Літописна повість мала на меті дати просвітлений, ідеальний образ князя-правителя, позбавивши його індивідуальних рис і надавши йому якостей добра, честі і справедливості. Тому у повістях образи багатьох князів (зокрема, зображених позитивно) постають схожими один на одного. Ця схожість поширюється як на засоби їх змалювання, так і на структурні та стилістичні елементи оповіді. Літописні штампи стосуються не лише характеристики історичних персонажів у повістях, а й загальноприйнятих словесних формул: «сподіваючись па Бога», «глянувши на Божу допомогу і на силу чесного хреста і на молитву святої Богородиці», «з Божою поміччю і силою чесного хреста», «Богом і молитвою батьків своїх», «божим милосердям», «хваля и славя Бога», «восхваляючи Бога і його пречисту матір» та ін. Тож майстерність автора літопису полягала не стільки в оригінальності словотворчої діяльності, скільки в умінні користуватися уже сформованими штампами.
Художні засоби (тропи), до яких вдавалися автори у Київському літописі, типові для середньовічної поетики. Зокрема, епітети мають здебільшого оцінювальний характер та книжне походження: «дивний», «красний» стосувалися церков та палат; «милий» «любимий» вживали на означення родинних стосунків; «пронирливий», «гордий» — для характеристики зображених осіб; «окаянний», «триклятий», безбожний», «нечистий» — для оцінювання ворогів, зокрема половців; «добрий», «кроткий» — переважно в агіографічних штампах.
Порівняння літопису також мають виражений оцінювальний характер і біблійне походження: усі праведники «искушени бивъше от дыявола яко злато в горнилі»; монахи ждуть милостині від князя Рюрика, «якоже елень на источникы водныя»; діяльність Володимира Мономаха оцінюється образно — «иже просвіти Рускую землю, акы солнце луча пущая».
Метафори часто використовували в некрологах. Вони мають книжне походження: «скудность нищетоумия», «веселие души», «кровь страдания», «болізнь сердца», «препояши мя силою», «не помрачи оума своего пьянством» (про Андрія Боголюбського), «изидоша словеса» (Рюрика), небо прикрашається «світлостью солнца и растіниемь луны», оукрашениемь звіздь», Володимир «братолюбиемъ світяся, миролюбиемъ величаяся». Оскільки у літописі чимало військових сцен, їх супроводжує специфічна метафорика: «изломи копье свое», «ездити подле стремени», «вьзостиритися на рать», «дати нащитъ», «взяти на щитъ», «голову свою сложити».
Символіка у літописному тексті відповідає особливостям середньовічної поетики: так, князь символізує владу; церква, собор — духовний простір для християнина; монастир — осередок благочинності, відданості вірі, молитви; хрест — символ віри (тому вислови «цілувати хрест», «поклястися на хресті», «осквернити хрест» набувають символічної семантики); град (місто, укріплення) — твердиня влади; «чисте поле» — поле бою, простір протистояння у військових сутичках; кров — життя; милостиня — доброчинність, милосердя тощо.
Структура мовлення у літописі переважно авторсько-монологічна, проте нерідко її переривають монологи та молитви літописних персонажів, їхні запитання і звернення, інколи — діалоги (обмін посольськими промовами, перемовини між князями). Пряма мова та діалоги, очевидно, змодельовані літописцем для пожвавлення оповіді та створення ефекту достовірності викладеної інформації.
Київський літопис, як і інші твори давньоукраїнського літописання, доніс не лише історичні відомості, а й передав історичну атмосферу XII ст., в художніх образах зафіксував думки, враження, почуття та уявлення давньої епохи.
Галицько-Волинський літопис
Пам’ятка давньоукраїнської історіографії Галицько-Волинський літопис входила до «Літопису Руського». Зафіксована вона Іпатіївським кодексом.
Літопис розпочинається згадкою про смерть Романа Мстиславича, який загинув у 1205 р., і закінчується 1292 р. Це було окреме літописне зведення, над яким працювало не менше п’яти авторів-укладачів. У першій (Галицькій) частині літопису (до 1261 р.) йдеться про події на галицькій землі. Виклад зосереджено навколо постаті Данила Романовича, але подано немало відомостей і про інші землі Давньої Русі, зокрема детально змальовано трагічну і героїчну картину оборони Києва в грудні 1240 року від навали татаро-монгольських орд Батия. З 1261 р. розпочинається друга, Волинська, частина літопису, яка відображає події, пов’язані з волинською землею і волинськими князями (Василько Романович та його внук Володимир).
Джерелами Галицько-Волинського літопису були: літописні записки-нотатки, що складали при князівських дворах та монастирях; документи (акти, грамоти, військові донесення, дипломатичні звіти); розповіді очевидців про битви та походи, військові повісті, інші літописні матеріали, де були, зокрема, відомості про татар і монголів, певні події у Північно-Східній Русі; Святе Письмо, хроніка Іоанна Малали, «Історія Іудейської війни» Йосипа Флавія, «Слово про Закон і Благодать» митрополита Іларіона.
Із тексту літопису відомо імена осіб, які були укладачами окремих документів або авторами оповідальних фрагментів: тисяцький Дем’ян, боярин В’ячеслав Товстий, стольник Яків, дворецький Андрій, тисяцький Дмитро. Дослідники (М. Костомаров, М. Грушевський, М. Возник, І. Єрьомін, В. Пашуто, М. Присьолков, Л. Черепній, Б. Рибаков, М. Котляр) вважають, що початок Галицької частини літопису склав книжник Тимофій у 1211 р., продовжили цю роботу київський митрополит Кирило і єпископ Іоанн із Холма. Після смерті Данила Романовича літопис потрапив до Володимира-Волинського, де над ним працювало кілька авторів, серед яких володимирський єпископ Євстигній, туровський єпископ Марк, «писець» Федорець.
Досліджуючи Галицько-Волинський літопис, М. Костомаров звернув увагу на його відмінність від попередніх літописних зводів: відсутність чіткого поділу на роки, здебільшого світський характер розповіді, тяжіння до сюжетно-повістевого викладу подій. Крім того, за спостереженнями історика, літопис відзначається образністю мови, поетичністю стилю. М. Грушевський вказував на «цілісний характер» літопису. Сучасний дослідник Микола Котляр, провівши текстологічні та порівняльно-історичні зіставлення, довів, що літопис складається з великих і малих повістей, про збирання Данилом вотчини, повернення ним галицького престолу, Батиєве побоїще, боротьбу князя з ординським поневоленням у Галицькому літописі; про Бурундаєву рать, відносини із Литвою, хворобу і смерть Володимира Васильковича у Волинському літописі.
Літопис відтворює історію галицьких і волинських земель упродовж XIII ст., тому передає різноманітні події та враження. Виклад подій здебільшого образний, художній, наприклад в легенді про євшан-зілля (1201). «Тоді Володимир Мономах пив золотим шоломом із Дону, забравши землю їх усіх [половців] і загнавши окаянних агарян [араби, мусульмани]. По смерті ж Володимировій зостався у хана Сирчана один лиш музика Ор, і послав він його в Обези [нині Абхазія], кажучи: «Володимир уже вмер. Тож вернися, брате, піди в землю свою. Мов же ти йому [хану Отроку] слова мої, співай же йому пісні половецькії. А якщо він не схоче, дай йому понюхати зілля, що зветься євшан [полин]».
Той же не схотів ні вернутися, ні послухати. І дав Ор йому зілля, і той, понюхавши і заплакавши, сказав: «Да лучче єсть на своїй землі кістьми лягти, аніж на чужій славному бути». І прийшов він у землю свою. Од нього родився Кончак, що зніс Сулу, пішо ходячи, котла носячи на плечах»1.
Український дослідник Галицько-Волинського літопису Антон Генсьорський (1890—1970) стверджував, що «стилістичні прийоми редактора літопису, тенденція в його літописно-розповідному стилі до багатообразності мови, до варіювання різноманітних конструкцій фраз, то коротких, нанизуваних одна на одну, то розгорнених, авторські емоціонально-експресивні відступи, індивідуалізація промов — все це робить твір живим, образним і високодраматизованим, на відміну від інших пам’яток розповідного жанру XIII—XIV ст.».
З-поміж літературних прийомів і риторичних засобів у літописі можна виокремити синекдоху, метонімію, градацію, гіперболу, риторичні звертання, вигуки, порівняння, паралелізм, антитезу. Так, наприклад, гіперболізовано чесноти Данила Галицького, яким протиставлено жорстокість литовського князя Войшелка: «Данило не спав тоді три дні і три ночі, так само і вої його»; натомість Войшелк «став проливати крові много: убивав-бо він повсякдень по три чоловіки, по чотири. А котрого дня, було, не вб’є кого — тоді сумував, а коли вб’є кого — тоді веселий був».
До паралелізму літописець вдався, коли писав, наприклад, про набіги чужинців: «Прибігло половців багато в Руську землю, і говорили вони руським князям: «Якщо ви не поможете нам, то ми нині порубані були, а ви завтра порубані будете». Тут простежується подвійна опозиція: «сьогодні — завтра», «ми — ви», виражена паралелізмом.
Послуговувалися автори літопису і порівняннями, які додають зображуваному емоційного колориту. Так, «беззаконний лихий боярин Семенко (Чермний), подібний до лисиці рудизною»; галичани зустріли Данила, «як діти отця, пустилися вони до нього, як ті бджоли до матки, як олені, спраглі води, до джерела».
Інколи автор прагнув сам розшифрувати свої образи. Сказавши, що боярин Судислав, «багато майна давши [уграм], у золото обернувся», автор додав: «багато золота давши». На цю особливість авторського стилю звернув увагу Д. Чижевський: «Кохається автор у синонімах та незнаних словах та іноді змушений сам «перекладати» свої власні слова: «колымаги, рекше саны«, «риксъ, рекомыи король угорськый», «вся окресная веси, рекомая околная» тощо».
1 Тут і далі переклад Л. Махновця.
Риторичні звертання, вигуки, запитання зумовлені діалогічною будовою літопису. Наприклад, розповідаючи про татарське нашестя, літописець раз у раз немовби перебивав себе: «О нечестива облудо їх!»; «О, лихіша лиха честь татарська!»; сам себе запитував: «Його ж [Данила] отець був цесарем у Руській землі, який покорив Половецьку землю і воював проти усяких країв. І коли син того не дістав честі, то інший хто може дістати?».
Риторичні засоби використовували і літописні оратори. Так, Данило, закликаючи своїх воїнів до бою, проголосив: «Чого ви лякаєтесь? Хіба ви не знаєте, що війна без полеглих, мертвих не буває? Хіба ви не знаєте, на мужів на ратних ви прийшли єсте, а не на жінок? Якщо муж убитий є в бою, то яке тут диво є? Інші ж і вдома умирають без слави, а сі зі славою померли! Укріпіте серця ваші і здійміть оружжя своє на ворогів!».
За спостереженнями Д. Чижевського, творці тексту Галицько-Волинського літопису застосовували складні речення, рідковживані слова, «гарні образи, порівняння, оригінальні ситуації», а також часто вдавалися до «сталих формул» і мовних прикрас. За цими ознаками стиль літопису він відносив до так званого орнаментального стилю, що був притаманний давньоукраїнським літературним пам’яткам XI—XIII ст.
Високо оцінив Галицько-Волинський літопис М. Возняк: «Задля своєї духовної близькості із Заходом «Літопис» має найбільше світського характеру з усіх тодішніх літописів. Докладні описи битви, розмірно мале число церковних справ, пластичні, яскраві й різкі характеристики осіб, своєрідний, гарний і поетичний стиль, що споріднює Галицько-Волинський літопис із «Словом про похід Ігоря», — все робить з нашого «Літопису» найкращий пам’ятник нашого давнього літописного письменства».
Запитання. Завдання
1. За яких історико-культурних обставин виникає літописання?
2. Охарактеризуйте етапи формування «Повісті минулих літ».
3. Визначте різницю між списками, редакціями літописного тексту.
4. Назвіть основні джерела «Повісті минулих літ». Як вони вплинули на літопис?
5. Які сюжети у «Повісті минулих літ» є легендарними, а які — історичними?
6. Проаналізуйте структуру літописних оповідей про хрещення Русі.
7. У чому полягає художність, літературність літопису?
8. Визначте ідейно-тематичну домінанту Київського літопису.
9. На прикладі окремого уривка (на вибір) проаналізуйте художні особливості Галицько-Волинського літопису.
10. Поміркуйте, чи варто літописний текст піддавати мовній модернізації.