Історія української літератури ХI—XVIII ст. - Білоус П. В. 2009

«Слово про Ігорів похід»

Текст «Слова про Ігорів похід» був виявлений збирачем давніх рукописів О. Мусіним-Пушкіним у Спасо-Ярославському монастирі під Москвою наприкінці 80-х років XVIII ст. Він підготував рукопис до друку та опублікував у 1800 р. під назвою «Ироическая песнь о поход на половцовъ удільного князя Новагорода-Северскаго Игоря Святославича, писанная стариннымъ русскимъ языкомъ въ исход 12 столетия съ преложеніем на употребляемое нынь наречіе». У підготовці та виданні пам’ятки брали участь директор архіву Колегії міністерства закордонних справ у Москві і видавець документів Микола Бантиш-Каменський (1737—1814), його помічник, історик-архівіст Олексій Малиновський (1748—1821). Вони встановили, що рукопис пам’ятки був не оригіналом, а копією, зробленою у XV або XVI ст. Книга мала всього 46 сторінок, вийшла накладом 1200 примірників, який майже повністю був знищений пожежею у 1812 р. Зник і список, знайдений О. Мусіним-Пушкіним, але збереглася копія, зроблена для Катерини II.

Досі триває дискусія щодо автора і часу написання «Слова про Ігорів похід». Ще у XIX ст. свої сумніви стосовно його автентичності заявили М. Каченовський, О. Сенковський, М. Катков, Є. Болховітінов, М. Надєждін. Французький славіст А. Мазон, російський дослідник О. Зімін висловлювали думку про літературну містифікацію кінця XVIII ст. й називали її авторами О. Мусіна-Пушкіна, М. Бантиша-Каменського з О. Малиновським, архімандрита Спасо-Ярославського монастиря Й. Биковського. У 2000 р. у своїй статті професор Гарвардського університету, історик Е. Кінан автором «Слова про Ігорів похід» називав чеського ученого Йосефа Добровського (1753—1829).

Багато учених (М. Максимович, М. Костомаров, І. Франко, М. Грушевський, В. Перетц, В. Адріанова-Перетц, Б. Рибаков, Д. Лихачов, Л. Махновець, М. Брайчевський, О. Мишанич, Б. Яценко та ін.) доводять автентичність «Слова про Ігорів похід». Однак дотепер актуальним залишається питання авторства.

Авторство «Слова про Ігорів похід»

Автор не зазначив свого імені ні в тексті, ні в інших писемних джерелах. Висловлено десятки гіпотез щодо того, хто він. Певний час автором «Слова про Ігорів похід» вважали співця княжої слави Бояна (його ім’я є в самому творі) або співця Митусу, згаданого у Галицько-Волинському літописі. Авторство приписували боярину Петру Бориславичу (Б. Рибаков), галицькому книжнику Тимофію (І. Новиков), тисяцькому (воєводі) князя Ігоря — Рагуйлі (М. Федоров), сину Ігоря від першого шлюбу Володимиру (О. Назаревський), учаснику походу, воїну та керівнику чернігівських ковуїв Ольстину Олексичу (І. Вагилевич), брату Ярославни Володимиру Ярославину (Л. Махновець), князю Ігорю (В. Ржига, М. Шарлемань, В. Чивиліхін) і навіть Ярославні.

Багато дослідників імені автора не називали, але намагалися створити його образ (походження, соціальний статус, освіта, кругозір, літературний талант та ін.). В українській літературі запропоновано і художній образ автора (романи В. Шевчука «Велесич» та В. Малика «Черлені щити»). Історик і дослідник пам’ятки Михайло Брайчевський (1924—2001) зауважував: «Анонімність «Слова о полку Ігоревім» є явищем закономірним. Це — одна з характерних рис літературного життя давньої Русі. Розуміння авторського права в той час докорінно відрізнялося від сучасного і жоден письменник не ставив свого підпису під власним твором. Тому належність переважної більшості відомих нам пам’яток становить собою проблему: авторство їх взагалі залишається нез’ясованим».

Автор намагався дати політичну оцінку подіям, добре відомим його сучасникам. У факті поразки Ігоря на ріці Каяла він побачив прояв державної роздробленості — відсутність згоди та єдності між князями, егоїстична політика державців, які прагнули спокою у своїх уділах, розважалися або намагалися здобути славу. Так автор засвідчив свою громадянську позицію, розмірковуючи про долю Руської Землі. Він закликав передусім до військової єдності перед загрозою зовнішніх посягань половців. Проте автор, можливо, мав особистий мотив для написання твору — реабілітувати князя Ігоря в очах сучасників за нерозважливий вчинок. Це дає підстави вважати, що автор був прихильником (другом, радником, приятелем) князя.

Літописне оповідання і «Слово про Ігорів похід»

У Київському літописі 1185 р. датовано похід Ігоря на половців. У літописі сказано, що 23-річний князь ще у 1174 р. мав у степу за Ворсклою сутичку з половцями, яких вели Коб’як та Кончак до Переяслава. «Була рать невелика», половці не змогли встояти проти Ігоря і втекли. Дружинники кинулися вслід, «одних побили, а інших захопили в полон».

У 1183 р. наприкінці зими київський князь Святослав готував відсіч половцям, тому серед запрошених в похід був і князь Ігор. Однак природні явища перешкодили йому: коли підійшли до річки Хорол, то розпочалася злива, піднялася вода, і вони не могли знайти брід. Святослав, незважаючи на певні суперечки між іншими князями, запросивши ще кілька тисяч берендеїв (плем’я, що мешкало на межі Поділля і степу), організував похід і розбив половців на Орелі. Ігор не брав участі у цій битві, тому цього самого року вирішив разом із братом Всеволодом, небожем Святославом і сином Володимиром виступити проти половців. Поблизу річки Мерл (притока Ворскли) вони розбили військо половців, що наступало на Русь.

Наступного 1184 р. «рушив нечистий і безбожний триклятий Кончак з численним військом половецьким на Русь, маючи намір захопити і попалити вогнем міста руські»¹. Князі Святослав і Рюрик зібрали військо і зустріли половців на берегах Хоролу. Битву русичі виграли, а Кончак утік. Ігор не міг так швидко приєднатися до Святослава і Рюрика, оскільки «хотів їхати полем поперек, коло Сули, але був великий обледенілий сніг, так що не могли за день до вечора перейти ту віддаль», тому, прагнучи лицарської слави, 23 квітня 1185 року зібрав нечисленне військо і вирушив воювати проти половців. Оповідь про цей похід складається з кількох етапів.

1. Початок походу. Із трьох різних місць, за домовленістю, у напрямку Осколу вирушили три військові дружини: із Новгорода-Сіверського — Ігор, із Трубецька через Курськ — Всеволод, із Чернігівщини — Ольстин Олексич. Чисельність цих загонів не вказана, проте загалом військо, яке зібралося на річці Оскол 5—7 травня, було невеликим. Усе сигналізувало про невдачу: сонячне затемнення («не на добро знамення осе»), донесення розвідників, котрі, зваживши сили половців, попередили Ігоря, що «не наша є пора».

Перша битва з половцями закінчилася успішно для русичів. Власне, битви на річці Сюурлій не відбулося, оскільки половці, мабуть, вирішили завчасно не починати бою і відступили. Русичі їх переслідували, «били їх, брали». Ігор, не зважаючи на застереження своїх радників, повторював: «Хай як нам бог дасть». Радий перемозі, він навіть не подбав про оборону, коли військо опинилося серед степу.

2. Битва. У суботу вранці 11 травня 1185 року руське військо побачило перед собою «незчисленне множество» половецьких воїнів. Указуючи на кількість половців, літописець вдався до художнього порівняння: «почали виступати війська половецькі, як бори». Русичі розгубилися, та «всі зсіли -з коней і пішли б’ючись». Битва тривала день і ніч, а в неділю на світанку руські війська не витримали: першими похитнулися чернігівські ковуї, Ігоря було поранено, звитяга Всеволода не мала підтримки серед рядових воїнів.

¹ Тут і далі переклад Л. Махновця.

У літописі подано окремі панорамні описи битви, але прямо про нищівну поразку Ігоревого війська не сказано: «У день святої неділі навів на нас Господь гнів свій: замість радості, навів на нас плач, а замість веселості — жаль на ріці Каялі».

Щоб пояснити поразку Ігоря, літописець увів в оповідання монолог князя, у якому розкрито «причини» невдачі: «гнів господній» за «кровопролиття», які Ігор учинив у «землі християнській». «Впали тепер гріхи мої на голову мою», — цитував він псалом. «Гріхи» — це, очевидно, участь Ігоря в князівських міжусобицях. Він також брав на себе вину за те, що не зумів уберегти військо у битві.

3. Полон і втеча. Перебуваючи у полоні, Ігор страждав через поразку свого війська. Неволя не була для нього тяжкою, оскільки він мав слуг, йому дозволяли їздити верхи, влаштовувати лови з яструбом. Однак таке життя не задовольняло князя, тому він шукав нагоду, щоб утекти. Це йому вдалося зробити за допомогою конюха Лавра, і через певний час Ігор добрався до Новгорода-Сіверського. Літописець зазначав, що родичі його зустріли з радістю. За кілька місяців (усе літо) перебування князя у полоні половці здійснювали набіги на Переяслав та Київ, а навколо Путивля попалили села. Значить, поразка Ігоря відкрила їм шлях на Русь.

Сказання про похід Ігоря на половців у 1185 р. — не самостійний твір, а епізод із літописного зведення. Літописне оповідання виділяли не з протографа, а Лаврентіївського (1377) та Іпатіївського (1425) списків, які за текстом різнилися, мали різночасові, авторські, мовні, географічні особливості.

На думку А. Мазона, О. Зіміна, Г. Грабовича, хтось із літературних містифікаторів звернувся до історичних джерел, зокрема Київського літопису, і використав їх для створення «Слова про Ігорів похід», стилізувавши під давнину.

Дослідники, порівнюючи літописне оповідання та «Слово про Ігорів похід», виявили чимало подібного і відмінного. В основі обох творів — аналогічний історичний факт, розгорнутий у формі драматичного сюжету. В обох — одні й ті самі історичні дійові особи, загалом однаково відображене історичне тло подій.

Головна відмінність між ними полягає в тому, що оповідання — фрагмент із літопису, який здебільшого лаконічно, сухо фіксує події, уникаючи їх інтерпретації, авторських оцінок і суджень. Час літопису — лінійний, детермінований (події розгортаються у причинно-наслідковому зв’язку), хронологічно послідовний.

«Слово про Ігорів похід» — твір художній, створений за логікою і правилами ліро-епічної творчості, тому має ускладнену композицію, зачин, ліричні відступи, дискретний сюжет (доповнений історичними екскурсами, своєрідними вставками — сон, «золоте слово» Святослава, «плач» Ярославни тощо). Інакше кажучи, у ньому подано художньо-літературну версію історичної події, тому не збігаються деякі деталі. Для художньої інтерпретації подій автор вдався до перестановок, поетизації, домислу, підпорядкування окремих фактів ідейному задуму.

Автор літописного оповідання — книжник, котрий виклав історію, якою вона була насправді. Будучи християнином, він цитував Святе Письмо. Автор «Слова про Ігорів похід» — язичник, тому в його тексті немає жодних посилань на Біблію, а замість єдиного Господа він згадував язичницьких богів. Навіть Ярославна, дружина Ігоря, постає язичницею, звертаючись у своєму замовлянні-благанні до сонця, вітру, Дніпра-Славути. Художні прийоми, до яких вдався автор «Слова про Ігорів похід», запозичені з усної творчості, сповнені дохристиянського світовідчуття, незважаючи на те що християнство уже два століття було офіційною релігією Русі. Отже, автор літописного оповідання — хронограф, писар одного із князів, автор «Слова про Ігорів похід» — поет, мислитель, митець.

Є відмінності і в трактуванні постаті князя Ігоря. У літописному оповіданні він — один з багатьох руських князів, котрий нічим особливим себе не проявив у того часних подіях, хіба що поразкою від половців, втративши своє військо. Як і більшість інших князів, він брав участь у військових походах, дбав про охорону удільного князівства.

У «Слові про Ігорів похід» автор із помітною симпатією ставився до князя, вболівав за нього, наділяв рисами лицарської звитяги і честі. У такий спосіб він намагався створити своєрідний образ-символ, навколо якого мали об’єднатися інші князі у протистоянні з половцями. Недаремно рефреном звучать слова: «За землю Руську, за рани Ігореві, смілого Святославича!». Автор навмисно зобразив повернення Ігоря з полону до Києва (у літописі — князь повертався до Новгорода-Сіверського), оскільки це — «мати городів руських», центр, який мав об’єднувати всю руську силу у боротьбі з ворогами.

Однак незважаючи на те що в давні часи історію і літературу часто не розмежовували, вони становили цілісний зміст і вироблену для цього літературну форму. Порівняння літопису і «Слова про Ігорів похід» дає підстави виявити відмінні типи літературної творчості. Літописний тип був формою збереження історичної інформації, але водночас виникали суто художні твори, яким властиві образна вишуканість, стилістична і композиційна гармонія, емоційність, естетичність.

Жанр і композиція «Слова про Ігорів похід». Художні образи

«Слово про Ігорів похід» не вписується у систему жанрів, витворених християнською літературою. Роблячи спробу певним чином означити у цій пам’ятці жанрову синкретичність (цілісне поєднання, нерозчленованість), деякі дослідники (Б. Рибаков, О. Білецький) називали її історичною повістю, ораторською прозою, поемою тощо. Зважаючи на язичницький дух твору, інші дослідники характеризують його як «славу» і «плач» (Д. Лихачов), «героїчну пісню» (М. Максимович, І. Огієнко).

У «Слові про Ігорів похід» використано образно-стильові елементи, які мають різне функціональне призначення: поєднання інтимізованої розповіді (риторичні звертання, запитання й оклики, уведення замовляння Ярославни) з широким епічним розмахом (картини битв, «золоте слово» Святослава). Характерно, що в цих випадках автор вдався до риторики й діалогів, що притаманні ораторському мистецтву і вписуються у традиційну жанрову модель «казання» (промови). Лише окремі уривки дають змогу зарахувати до нього розповідь про Ігорів похід: вступна частина, «золоте слово», зображення Всеволода під час битви, «плач» Ярославни. Проте якщо вступна частина і «золоте слово» нагадують проповідницьку риторику, то зображення Всеволода під час битви і «плач» Ярославни близькі до усних форм словесності (билини, слави, замовляння). Уникаючи літературних канонів, автор зберіг автентичність художнього мислення, первісність слова, творче Я в умовах заблокованості привнесеною християнською ідеологією.

Своєрідною є композиція «Слова про Ігорів похід»:

1) вступ, не пов’язаний із загальним перебігом події. Це своєрідний зачин, заспів, у якому автор виклав свої художні принципи зображення;

2) експозиція — характеристика Ігоря, акцентування на тому, що його похід був здійснений в ім’я Руської Землі;

3) зав’язка — початок походу, сонячне затемнення, картини природи, які мають символічне значення;

4) розвиток подій (дуже стрімкий) — перше зіткнення з половцями, перемога, друга битва;

5) кульмінація — спроба Ігоря організувати військо, утримати його від утечі;

6) розв’язка — поразка Ігоревого війська;

7) відступ перший — «золоте слово» Святослава, заклик автора постояти «за землю Руську», помститися «за рани Ігореві», припинити міжусобиці;

8) відступ другий (ліричний) — «плач»-замовляння Ярославни;

9) епілог — втеча Ігоря з полону;

10) кінцівка (славослів’я) — проголошення слави на честь князів та їх воїнів.

«Слово про Ігорів похід» — композиційно складний твір, у якому кожен елемент виконує певну художню функцію. Виразними функціями наділені образи цієї пам’ятки.

Князь Ігор — наділений лицарськими якостями воїн, водночас він недалекоглядний політик і військовий стратег, легковажна людина, яка заради особистої слави вдалася до авантюрного походу. Натомість Всеволод нагадує билинного героя, сила та відвага якого гіперболізовані. Загалом образи князів ідеалізовані, автор символічно означує їх «сонце», «світло», «молоді місяці», «соколи».

Усі ідеальні якості державця, воїна сконцентровані в образі київського князя Святослава, котрий виголосив «золоте слово», у якому звучать скорбота з приводу роз’єднаності руських земель, пасивності окремих удільних князів та їхньої байдужості до долі Русі і заклик до наймогутніших князів (галицького Ярослава Осмомисла, волинського Романа Мстиславича, суздальського Всеволода) виступити «за землю Руську».

Образ Ярославни, дружини Ігоря, — сентиментально-ліричний, оповитий найкращими уявленнями про жіноче кохання та вірність.

У тексті пам’ятки вказані географічні назви (міста, ріки, удільні князівства), за допомогою яких формується образ Руської Землі того часу. Образ природи інформує про світовідчуття та світорозуміння автора.

Система образів у творі чітко підпорядкована ідейному задуму і патріотичному пафосу автора.

Поетика пам’ятки

«Слово про Ігорів похід» характеризується багатою і близькою до уснопоетичної творчості поетикою. Найхарактерніші її ознаки:

а) фольклорна символіка (князі — «чотири сонця», «молоді місяці»; «зегзиця»-чайка — символ туги, «чорні хмари» — половці та ін.);

б) постійні епітети («борзії коні», «красні дівки», «чисте поле», «сірі вовки», «черлен стяг», «біла хоругва» тощо);

в) персоніфікація природи (замовляння Ярославни);

г) метафори («щебіт солов’їв заснув», «говір галок пробудивсь», «сипнули стрілами по полю», «кривавії зорі світ провіщають», «іти дощу стрілами з Дону», «діти бісові кликом поля перегородили» та ін.);

ґ) художній паралелізм («тут кривавого вина недостало, тут пир докінчили хоробрі русичі: сватів своїх напоїли і самі полягли за землю Руську»);

д) метонімія («дрімає в полі Олегове хоробре гніздо», «тут Ігор князь пересів із сідла золотого у сідло невольниче»);

е) рефрени («о Руська земле, уже ти за пагорбом!», «за землю Руську, за рани Ігореві», «Ярославна рано плаче»);

є) військова термінологія у переносному значенні («Списа зламати об край поля» — перемогти; «напитися шоломом із Дону» — перемогти ворога поблизу Дону; «вступити в золоте стремено» — виступити в похід; «а мої ті куряни — воїни вправні: під трубами сповиті, під шоломом злеліяні, кінцем списа згодовані»).

Особливу роль відіграють звукові образи; «вълци грозу въсрожатъ по яругамъ», «орли клектомъ на кости зовутъ», «лисици брешутъ на чръленыя щиты», «говоръ галичь убуди», «щекотъ славий успе», «свистъ звфрин въста», «земля тутнетъ, реки мутно текуть», «гримлютъ сабли о шеломы, трещатъ копиа харалужныя» та ін.

Для «Слова про Ігорів похід» характерна колористика образів: золотий стіл, златоверхий терем, золоте сідло, золочені стріли, золоте стремено, золоте слово, срібна сивина, срібні береги, срібні струни, зелена трава, сині блискавки, біла хоругва, сизий орел та ін. (мистецтвознавці вказують на спорідненість цих кольорів із колоритом руського живопису).

Поетика «Слова про Ігорів похід» ґрунтується на архаїчній усній словесності. Прикладом використання автором архетипної символіки та жанрових форм давньої словесності може бути один із найліричніших фрагментів пам’ятки — монолог дружини князя Ігоря Ярославни;

«На Дунай Ярославнынъ глас ся слышить,

Зегзицею, незнаема, рано кычеть:

«Полечю, — рече, — зегзицею по Дунаеви,

омочю бебрянъ рукавъ въ Каял ръцъ,

утру князю кровавыя его раны

на жестоцъмъ его тълъ».

Ярославна рано плачеть въ Путивлъ на забралъ, аркучи:

«О вътре, вътрило!

Чему, господине, насильно въеши?

Чему мычеши хиновьскыя стрълкы

на своею нетрудною крилцю на моея лады вой?

Мало ли ти бяшеть горъ подъ облакы въяти,

лелЪючи корабли на синъ моръ?

Чему, господине, мое веселие по ковылию развъя?»

Ярославна рано плачеть Путивлю городу

на заборолъ аркучи:

«О Днепре Словутицю!

Ты пробилъ еси каменныя

горы сквозъ землю Половецкую.

Ты лелъялъ еси на себъ Святославли насады

до плъку Кобякова.

Възлелъи, господине, мою ладу къ мнъ,

абыхъ не слала къ нему слезъ на море рано».

Ярославна рано плачеть въ Путивлъ на забралъ аркучи:

«Свътлое и тресвътлое слънце!

Всъмъ тепло и красно еси!

Чему, господине, простре горячюю свою лучю на ладъ вой,

въ полъ безводнъ жаждею имь лучи съпряже,

тугою имъ тули затче?».

Структурно цей фрагмент за традицією ділять на чотири строфи (це не класичні форми строфи), початок яких — слова автора, після чого йде текст замовляння Ярославни.

Уже в першому рядку авторського тексту наявне нібито географічне непорозуміння: Ярославна перебуває у Путивлі, але голос її чути «на Дунаї». Б. Рибаков це тлумачив як поетичну звістку батькові — Ярославу Галицькому, котрий «запирал ворота Дунаю», тобто був господарем дунайського гирла.

Зважаючи на міфологічні уявлення праукраїнців, можна стверджувати, що «дунай» у цьому тексті означає озеро, річку, джерело тощо, а назва пов’язана з іменем богині водних стихій Даною. Міфологічний «дунай» зберіг свою семантику і пізніше, що зафіксовано в народних піснях: «Ой за горами вода дунаями, ой там козаченько коня напуває»; «Понад дунаями вода стоянами, ой там козаченько коня напуває». Можливо, у «Слові про Ігорів похід» «дунаєм» названо Сейм, що протікає поблизу Путивля, а швидше за все, це поетичний образ води, над якою літає чайка («зегзиця»), що в усній творчості символізує тугу, печаль, сум. Дехто з тлумачів пам’ятки слово «зегзиця» перекладає як «зозуля», але це неправильно, адже зозуля не літає над водою («дунаєм»), хоч в усній словесній традиції пізнішого часу (в піснях) означає тугу, сум.

У перших рядках фрагмента згадано ще одну ріку — Каялу, на якій відбулася битва Ігоря з половцями. На жодній географічній карті вона не зафіксована. Згадки про Каялу («Третьяго дни к полудню падоша стязи Игореви, ту ся брата разлучиста на брезъ быстрой Каялы»; «На ръцъ на Каялъ тьма свът покрыла») розкривають міфологічне світорозуміння автора, зокрема міф про ріку як символічну межу між світом живих і мертвих (семантика ріки забуття залишилася в казках).

У контексті міфу про «межову ріку» стає відчутнішим образ чайки-Ярославни як птиці смутку, що літає над річкою, яка розділяє живих і мертвих. Тут відображене архаїчне уявлення, що смерті можна запобігти, окропивши тіло «живою» водою, що й збиралася вчинити Ярославна («омочю бебрянъ рукавъ въ Каялъ ръцъ, утру князю кровавыя его раны»). Після її молитви-благання-замовляння відразу подано епізод втечі Ігоря з полону (половецької землі, що символізувала потойбічний світ, інший берег щодо «поцейбічної» Руської Землі). Так відбувається зворотний перехід Ігоря з «того» світу в «цей». Віра в те, що магічною силою замовляння можна повернути небіжчика з потойбіччя, також органічно вписується в поетику давнини.

На початку другої строфи окреслено таку картину: «Ярославна рано плачеть въ Путивлъ на забралъ, аркучи». Усе вказує на ритуальність дії: пора замовляння — ранок, перебування на забороні (щити з дерева чи каменю, встановлені на мурах фортеці для захисту її охоронців), звідки відкривається широкий простір, ритуальний плач (не обов’язково плач-голосіння у прямому розумінні, а внутрішній, психологічний стан княгині), звернення до сил природи.

Перша сила, яку називає Ярославна у своєму замовлянні, — вітер, вітрило. Вона звертається до нього як до «господина», тобто як до Господа Бога, володаря. Її фраза «Чему, господине, насильне въеши? Чему мычеши хиновьскые стрълы на моея лады вой?» перегукується своею образністю із відтворенням битви Ігоря: «Се вътри, Стрибожи внуци, въють съ моря стрілами на храбрыя. плъкы Игоревы». Тут бога вітрів названо на ім’я — Стрибог. У «Слові про Ігорів похід» ідеться про бога вітрів (чи його внуків, що опікуються різними напрямками повітряних потоків), а те, що вітер несе стріли ханські на військо Ігоря, виражає гірку досаду Ярославни: навіть вітер проти її чоловіка; вона сердиться на бога і навіть не називає його на ім’я.

Ігоря Ярославна також не називає на ім’я — у своїй поетичній мові вона вживає слово «ладо». У давній українській міфології цей образ мав декілька значень, головне з яких — чоловік богині Лади, бог вірного подружжя, родинної злагоди, шлюбу, кохання. Означення Ігоря як «ладо» у замовлянні повторено тричі, у кожному звертанні до божественних сил природи. Таке звертання має міфологічний смисл, який акцентує вірність Ярославни як дружини, яка єдиним словом виражає свої почуття до коханого чоловіка («ладо» — своєрідний код почуттів).

Образ синього моря, на якому вітер кораблі підганяє («леліє»), — очевидно, натяк не на конкретне море, а взагалі на водний простір, який у давніх уявленнях асоціювали із світовими водами. Епітет «синє» — традиційне фольклорне художнє означення моря.

Вислів «мое веселие по ковылю развъя» має у монолозі Ярославни конкретний смисл, оскільки образно вказує на настрій княгині і причину сумного настрою. «Веселіє» — це не веселощі, а погідний, комфортний настрій, який був у Ярославни до походу Ігоря. Ковила — ознака степу, у який подався Ігор із військом. Те, що там сталося, і принесло Ярославні смуток. І тут «господину» вітру дорікає княгиня, бо саме він розвіяв її «веселіє».

У третій строфі Ярославна звертається до Дніпра-Славутича. Дніпро, як і Дунай, Дон, Дністер, — ріки богині Дани. Другий компонент звертання — Славутич — походить від персоніфікованого образу Слави, з яким пов’язана давня назва найбільшої річки східного слов’янства — Дніпра, якого обоготворяли і вважали її сином, тобто Славутою, Славутичем. Княгиня звертається до Славути як до однієї з головних божественних (поряд з вітром і сонцем) природних сил, що становлять світобудову, — до води. Дніпро для неї — могутня сила: «ты пробилъ еси каменные горы» (натяк на кам’яні пороги Дніпра). Ще Ярославна просить Славуту: «Взлелей, господине, мою ладу къ мнъ», тобто просить бога безперешкодно повернути її чоловіка, аби «не слала къ нему слезъ на море рано». Знову з’являється образ моря — світових вод, які здатні забрати Ігоря у свої глибини навічно. «Посилати сльози» — містка метафора, яка у давній творчості, можливо, і не була метафорою, оскільки таким був спосіб мислення. Це звична стилістична формула, яку органічно використовували у замовляннях.

У четвертій строфі Ярославна звертається до сонця, яке в українській міфології, як і в міфологіях багатьох інших народів, вважали одним із головних божеств. Вона називає його «світлим», додаючи «пресвітле», виявляючи особливу пошану до божества: «Всъм тепло и красно еси!».

Звертаючись до сонця, княгиня зважується дорікати божеству, яке своїм промінням палило «ладъ вои», мучило воїнів спрагою «на полъ безводнъ», унаслідок чого вони не змогли повноцінно воювати з половцями. Ці обставини виражені у замовлянні метафорично: «жаждею имь луци съпряже», «тугою имь тули затче», що вказує на образність, поетичність мови Ярославни, як і замовляння. Однак княгиня на полі битви не була, тому «безводнеполе», «жажда», «туга» (напруженість) — лише уява, припущення, образне моделювання картини, центральним персонажем якої є сонце, котре ніби відвернулося від Ігоря, не посприяло йому у битві. У літописі, навпаки, сказано, що русичі «билися, ідучи навкруг озера».

Отже, Ярославна у своєму замовлянні звертається до трьох божеств — Вітра, Дніпра-Славутича (Води), Сонця. Із традиційних у міфології елементів світобудови відсутня лише Земля. Можна припустити, що у середовищі княжої аристократії культ землі був нерозвинутий, не відігравав особливої ролі у світорозумінні. Інші три божества Ярославна називає «господинями», що близьке до пізніше вживаного «господь».

Характерний для замовляння Ярославни принцип трикратності: княгиня звертається до трьох божеств, тричі повторено фразу «Ярославна рано плачеть въ Путивлъ на забралъ аркучи», тричі Ігоря названо «ладо».

За своєю художньою структурою, системою образів, мовленнєвою ритмікою монолог Ярославни — замовляння, що сягає архаїчних форм язичницького міфологічного мислення.

«Слово про Ігорів похід» — літературний феномен, який спричинив наукові дискусії та активну рецепцію протягом останніх двох століть. Це свідчить про його неординарність і потужну художню енергію, властиву класичним творам.

Запитання. Завдання

1. Що вам відомо про відкриття та публікацію «Слова про Ігорів похід»?

2. Розкрийте значення терміна «автентичність». Висловіть власну думку щодо проблеми автентичності «Слова про Ігорів похід», посилаючись на дослідження літературознавців.

3. З'ясуйте історичну основу «Слова про Ігорів похід».

4. У чому полягає концептуальна думка давньої пам’ятки?

5. Визначте жанр «Слова про Ігорів похід».

6. Розкрийте композиційну модель «Слова про Ігорів похід».

7. Охарактеризуйте (з наведенням прикладів) художні засоби у «Слові про Ігорів похід».

8. Чому, на ваш погляд, у «Слові про Ігорів похід» відображено язичницьке світобачення?

9. Розкрийте проблему авторства «Слова про Ігорів похід».