Українська література XIX століття - Г. П. Калантаєвська - 2016

Т. Шевченко і Кирило-Мефодіївське братство - Діяльність та доля Кирило-Мефодіївського братства у контексті життя і творчості Тараса Шевченка

Про те, як був утворений український молодіжний гурток у Києві на початку 40-х років XIX ст. і як він згодом став таємним братством, детально описував у своїх спогадах М. Костомаров, досліджували О. Кониський, а згодом М. Зеров. У період 1843-1844 рр. харківська літературна громада після смерті Г. Квітки-Основ'яненка починає слабнути: відходить від українських студій І. Срезневський, після спалення дисертації про унію виїздить до Києва М. Костомаров, розлітаються випускники університету. У Києві М. Костомаров застав уже готовий український гурток, у центрі якого стояв П. Куліш, який відвідували О. Навроцький, Дм. Пильчиков, В. Білозерський, Т. Шевченко та інші. Членів українського гуртка об'єднував спільний інтерес до своєї історії, козаччини, до літописів, „Історії Русів“. Діяльність гуртка пожвавилась із приїздом у Київ М. Костомарова, а в кінці 1845 - на початку 1846 року постало і братство, на чолі якого стояли також М. Гулак і П. Маркевич (згодом чоловік Марка Вовчка). Статут організації написав М. Костомаров („Книги буття українського народу“). В. Білозерський (брат Кулішевої дружини Олександри) запропонував братчикам носити перстені з написом „Зрозумійте істину, і істина звільнить вас“. До моменту арешту в товаристві була майже сотня братчиків, реєстру вони не вели та уникали канцелярщини - саме ця обставина і стала їм у пригоді, бо багато хто уникнув арешту. У час організації братства П. Куліш вчителював у Петербурзі і радив однодумцям „занедбати політику“, з чого стає зрозуміло, що саме політикою вони й цікавилися. „Наши дружественньїе беседьі, - згадував М. Костомаров, - все чаще обращались к идее славянской взаимности... Взаимность славянских народов неограничивалась в нашем воображении уже сферой науки и поэзии, но стала представляться в образах, в которых, как нам казалось, она должна воплотиться для будущей истории“.

Про Шевченка і його ставлення до братства біограф поета О. Кониський написав: „...Скоро Костомаров розповів Шевченкові свої думки і заходи коло товариства, поет зараз згодився пристати до останнього, хоча до ідеї поєднання з москалями стосовався задирливо і нетолерантно. Такі відносини до москалів, певна річ, виходили з того, що Шевченко відав про московське слов'янофільство і тямив, що простовання останнього єсть превподоблення, яскраво висловлене Пушкіним, щоб „славянские ручьи слилися в русском (в московському) море“; себто, щоб москалі асимілювали слов'ян і панували над ними. А Шевченко розумів слов'янофільство яко братолюбіє, яко спілку слов'ян, зорганізовану на ґрунті повної, реальної рівноправності і волі автономічної для кожної народності. Перед очима у Шевченка стояла ще свіжою московська нетолерантність до України і до розвитку її мови і письменства, висловлена російськими критиками на чолі з Бєлінським“.

Студент Олексій Петров, сусід по помешканню М. Гулака, на квартирі якого збиралися братчики, підслуховував розмови і зробив донос на ім'я Київської шкільної округи. Невдовзі було проведено арешти: М. Гулака було взято в Петербурзі, М. Костомарова - у Києві, П. Куліша - у Варшаві, Т. Шевченка - на переправі через Дніпро коло Києва. Один із братчиків, студент Андрузький, на допиті показав: „Главная цель - соединение славян воедино, принимая за образец Соединенные Штаты или нинешнюю конституционную Францию; частная при ней существовавшая цель малороссийская - восстановление гетманщины, если можно, - отдельно (желание тайное), если нельзя, - в Славянщине“.

Покарання арештованих було різне: М. Гулак мав провести три роки в Шліссельбурзькій фортеці і відбути на заслання (роман Р. Іваничука „Четвертий вимір“); М. Костомаров - 1 рік фортеці і 10 років заслання в Саратов; П. Куліш - 4 місяці фортеці і заслання в Тулу. Студентам Андрузькому й Посяді дали право закінчити університет, але уже в Казані. Найтяжче були покарані М. Гулак і Т. Шевченко, чиї „возмутительные стихотворения“ знайшли в М. Куліша при обшуку (поема „Сон“), які були спрямовані проти політичного режиму та царського дому. Не забули віддячити і донощикові: його велено було взяти на службу, але і в „ІІІ отделении“ він зробив донос на колег. За це з волі царя він відсидів рік у в'язниці і був засланий під нагляд поліції в Олонську губернію. Випустили його із заслання майже аж через двадцять років. Помер він у злиднях і зневазі, перебиваючись заробітками з лекцій музики. Матері М. Костомарова і дружині Куліша (доки вони сиділи у фортеці) велено було видавати таку саму платню, яку П. Куліш і М. Костомаров одержували до арешту.

Найголовнішим ідеологічним пам'ятником братства були „Книги буття українського народу“, автором яких був М. Костомаров. На допитах він, зрозуміло, відрікався свого авторства, називаючи себе перекладачем і дослідником тексту якогось невідомого польського автора.

Твір М. Костомарова - це „бойовий політичний маніфест“, не позбавлений релігійно-містичного характеру, в якому розповідається про наймолодший із європейських народів - слов'янський, який, на жаль, не завжди і в усьому дотримувався християнських заповідей. Не дотримувались їх і поляки, і московити. Лише українці не любили деспотизму і створили козацтво, яке повинно було захищати Україну від Польщі та Москви. У війнах з Москвою та Польщею Україна загинула політично, але її демократичні принципи вплинули на різні повстання, зокрема на повстання декабристів. Український народ, „найменший в народах“, позбавлений державності, стане зразком для інших народів: „§ 103. І встане Україна зі своєї могили, і знову озветься до всіх братів своїх слов'ян, і почують крик її, і встане Слов'янщина, і не позостанеться ні царя, ні царевича, ні царівни, ні князя, ні графа, ні герцога, ні сіятельства, ні превосходительства, ні пана, ні боярина, ні кріпака, ні хлопа ні в Польщі, ні в Україні, ні в Чехії...“.

Цьому твору були властиві євангельський демократизм, ідеалізовані поняття про старовину (які не завжди відповідали фактам), своєрідний національний месіянізм. Думки та ідеї братства знайшли свій відгомін у творчості Т. Шевченка. „Що вони поміж себе науковим способом говорили, то він виповідав поетичними образами“, - писав із цього приводу П. Куліш у праці „Жизнь Кулиша“.