Українська література XIX століття - Г. П. Калантаєвська - 2016

Періодика, альманахи, наука, театральне життя - Літературний процес 1-ї половини ХІХ століття

Кінець XVII - початок ХІХ ст. ознаменувався виробленням в Україні нової літератури і введенням в обіг літературного життя народної мови, які були розраховані переважно на національно свідомого читача. Навколо питання повноцінності української мови тривали суперечки, в яких на захист національної мови стали письменники і фольклористи М. Максимович, Г. Квітка-Основ'яненко, І. Котляревський, І. Срезневський, поети- романтики та інші. Загалом же у XVIII ст. і на початку ХІХ ст. український народ зазнав найгірших репресій від царизму, який остаточно ліквідував автономність України, її військо, гетьманат і залишки колишніх вольностей. Національний гніт позначився і в мистецтві, і в церковних справах тощо: знищувались осередки мистецької освіти в Харкові, при Києво-Печерській лаврі, на основі закритої Києво-Могилянської академії була утворена вузькопрофільна духовна академія. У ХІХ столітті церква стала знаряддям русифікації, а на книги Петра Могили, Лазаря Барановича, Кирила Транквіліона-Ставровецького та інших просвітителів російська церква наклала „проклятство и анафему“. Українська мова брутально витіснялась із світського і з духовного життя.

Дискримінація в ХІХ ст. тривала і надалі: у 1863 р. - оголошено Валуєвський циркуляр; із 1864 р. введено російськомовне початкове навчання; у 1876 р. підписано Емський указ; із 1884 р. уведена заборона театральних вистав українською мовою тощо. Важко назвати ім'я такого письменника у ХІХ столітті, який би не зазнав репресій.

На початку ХІХ ст. в Україну проникала західноєвропейська філософія, ідеї Лессінга, Дідро, Руссо, Гердера, Канта та інших гуманістів. Під їхнім впливом професори Харківського і Київського університетів глибоко зацікавились історією, психологією українського народу. Це були зокрема М. Максимович, А. Метлинський, які свої наукові праці писали все ж не по-українськи, бо національна мова тоді ще не виробила наукової термінології. Тоді ж була відкрита низка навчальних закладів: перший у російській Україні університет у Харкові (1805), Рішельєвський ліцей в Одесі (1817), Ніжинська гімназія вищих наук князя Безбородька (1820), Київський університет (1834). До слова сказати, що Львівський університет існував з 1661 року. І хоча ці заклади освіти створювались із метою русифікації, вони об'єднували кращих науковців, вільнодумних студентів, пропагували європейські ідеї.

Навколо Харківського університету почали з'являтись і функціонувати літературні журнали „Харьковский Демокрит“, „Украинский вестник“, „Украинский журнал“, була видана ціла серія унікальних своїм історичним значенням альманахів - „Киевлянин“, „Ластівка“, „Молодик“, „Утренняя звезда“, „Сніп“, „Украинский альманах“, „Южно-русский сборник“ тощо. Літературне життя поповнилося також збірками „Запорожская старина“, „Украинский сборник“. „Харьковский Демокрит“ - це був перший в Україні

журнал сатири і гумору, що виходив у 1816 році в Харкові. У ньому вперше з'явилось ім'я Г. Квітки-Основ'яненка як автора гумористичних віршів.

„Украинский вестник“ - перший в Україні літературно-науковий і громадсько-політичний журнал (1816-1819), де були уміщені матеріали про мистецтво, літературу, етнографію, історію. У ньому друкувались П. Гулак-Артемовський, Г. Квітка-Основ'яненко. Був закритий цензурою. Про стан освіти і літератури, про новини мистецтва повідомляв харківський „Украинский журнал“ (1824-1825).

На сторінках першого серед альманахів „Украинского альманаха“ (Харків, 1831) видавець І. Срезневський помістив вірші й балади Л. Боровиковського, Є. Гребінки, інших поетів-романтиків, народні пісні. Твори П. Гулака-Артемовського, уривки з поеми „Енеїда“ І. Котляревського та повістей Г. Квітки- Основ'яненка були вміщені в альманасі „Утренняя звезда“.

У 1833-1838 роках у Харкові було видано збірки фольклорних, історико-літературних матеріалів „Запорожская старина“ з коментарями І. Срезневського, які були популярними серед поетів-романтиків як джерело для власної творчості. У Петербурзі було видано знамениту „Ластівку“, упорядковану Є. Гребінкою за допомогою Т. Шевченка. Серед її авторів були Т. Шевченко („Причинна“, „На вічну пам'ять Котляревському“ та ін.), Г. Квітка-Основ'яненко („Сердешна Оксана“ та ін.), П. Куліш („Циган“), Л. Боровиковський та інші. У Києві і Москві М. Максимович видав альманах „Киевлянин“, в якому умістив власні статті про історію Києва, наукові праці про поезію, правопис, історію, книгодрукування, поезії Є. Гребінки, ранні оповідання П. Куліша, твори російських поетів.

В альманаху „Украинский сборник“ (у двох книгах, 1838 і 1841) І. Срезневський вперше надрукував п'єси І. Котляревського „Наталка Полтавка“ та „Москаль- чарівник“, йому допомагали в цьому М. Гоголь і М. Щепкін. Твори М. Костомарова, поета-романтика М. Петренка („Дивлюсь я на небо...“), С. Писаревського було уміщено в альманаху „Сніп. Український новорічник“ (Харків, 1841). Чотирма частинами в Харкові та Петербурзі був виданий знаменитий „Молодик“, представлений творами російських (Пушкін, Лермонтов, Фет), зарубіжних (у перекладах Байрон, Гете, Шіллер та ін.) і українських (Щоголев, Гребінка, Шевченко, Костомаров та ін.) письменників.

Більшість редакторів і видавців журналів та альманахів були професорами університетів, науковцями, мали безпосередній зв'язок із освітньою справою. Серед них - професор і ректор Харківського університету П. Гулак-Артемовський, викладач російської словесності у військових навчальних закладах Петербурга Є. Гребінка, професор, ректор Київського університету М. Максимович, професор-історик М. Костомаров, викладач Петербурзького університету П. Куліш та інші. Саме їх наукові праці лягли в основу української науки - історичних, фольклорних, літературознавчих та інших досліджень. Наприклад, першим професійним дослідженням історії української літератури стала стаття М. Костомарова „Обзор сочинений, писанных на малороссийском языке“, інші праці: „Об историческом значении русской народной поэзии“, „Славянская мифология“, „Малороссийская литература“ тощо.

Професійно досліджував та рецензував українську молоду літературу П. Куліш у наукових працях „Взгляд на малороссийскую словесность по случаю выхода в свет книги „Народні оповідання“ Марка Вовчка“, „Переднє слово до громади (Погляд на українську словесність)“, „Характер и задача украинской критики“ тощо.

В „Украинском журнале“ П. Гулак-Артемовський ще в 20-х роках ХІХ ст. помістив перекладену з польської мови статтю „О поэзии и красноречии“, в якій висловив і власну естетичну позицію. Відзначаючи, що основою прекрасного є не розумова, а почуттєва сфера інтелектуального життя людини, Гулак-Артемовський робив кроки в обґрунтуванні творчих шляхів у літературі, що вели до романтизму.

На початку ХІХ ст. посилився інтерес науковців до минулого України. Першою спробою його систематичного викладу стала 4-томна праця Дм. Бантиша-Каменського „Історія Малої Росії“. Особливого розвитку набула фольклористика, представлена працями М. Цертелєва („Опыт собрания старинных малороссийских песней“), М. Максимовича („Малороссийские песни“, „Сборник украинских песен“), О. Бодянського („О народной поэзии славянских племен“), І. Срезневського, П. Куліша („Записки о Южной Руси“) та інших дослідників і збирачів фольклору.

Продовжив свій розвиток і театр, який почав існування ще з часів Київської Русі в особах перших лицедіїв-скоморохів, а з кінця XVI століття розвивав європейську духовну драму із вставками інтермедій та інтерлюдій, які дали пізніше початок сучасній драмі. Особливо розвинулась драма у XVIII ст. (Ф. Прокопович, Г. Кониський, М. Довгалевський та ін.). За часів Петра І своєї драматургії й театру Україна не мала, а якщо глядачі й бачили якісь вистави, то українськими вони не були. У 1789 році в Харкові було збудовано перший постійний театр з російським репертуаром. У 1812 році (лише один рік) його директором був Г. Квітка-Основ'яненко, за сприяння якого була поставлена „Наталка Полтавка“ тапрославився М. Щепкін. Були відомі в Україні і приватні театри (домашній театр із кріпаків Трощинського, для якого писав п'єси, наприклад, Василь Гоголь, його сусід по маєтку).

У кінці 20-х років ХІХ ст. у драматургію прийшли Г. Квітка-Основ'яненко („Приезжий из столицы, или Суматоха в уездном городе“, „Дворянские вьіборы“, „Шельменко - волостной писарь“ та інші), М. Костомаров („Сава Чалий“, „Переяславська ніч“ та інші), Я. Кухаренко („Чорноморський побит на Кубані“), Т. Шевченко („Назар Стодоля“) та інші. Лише в 2-й половині ХІХ століття для українського театру з'явилася можливість виставляти на аматорських сценах українські твори.