Журнал Основа та його автори - М. Костомаров і П. Куліш у літературному процесі 1-ї половини ХІХ століття

Українська література XIX століття - 2016

Після розгрому Кирило-Мефодіївського братства літературне життя відновилося нескоро, лише десь близько 1858 року, коли в Петербурзі почали збиратися колишні братчики та організувалася їх ціла громада (Т. Шевченко, М. Костомаров, Оп. Маркович, В. Білозерський та інші). Тоді ж постало питання про власний друкований орган, дозволу на який почав домагатися П. Куліш. Йому було відмовлено через скандальну політико-публіцистичну ситуацію навколо його імені. Кулішеві вдалося випустити лише скромний альманах „Хата”. Дозволили видавати журнал під назвою „Основа” братові його дружини - Василю Білозерському. Журнал виходив лише впродовж двох років, але в літературному житті став помітним явищем. Одночасно з „Основою” в Чернігові видавався інший друкований орган - газета „Черниговский листок” (1861-1863), редактором якої був байкар Леонід Глібов. В. Білозерський був редактором „Основи” лише формально, фактично його редагував П. Куліш і частково М. Костомаров. Журнал щоправда швидко занепав, бо редакційна справа була недостатньо організована, а В. Білозерський був не досить авторитетним в очах найближчих співробітників. Програма журналу, зазначають дослідники, була невиразна, сформульована туманно та обтічно: „Общечеловеческое просвещение, в применении к местным условиям края, будет руководящею идеею редакции”. Таке формулювання не з'ясовувало позицій журналу, як і загальні фрази про те, що „Основа” буде відкрита „для всякого честного слова о нашем южном крае”.

Між П. Кулішем і М. Костомаровим скоро виникли непорозуміння: Куліш звинувачував колегу в некомпетентності і двоїстості політичної позиції: „Он присваивает себе право второй цензури, хочет ублажать панов и полюбиться им своим журналом, тогда как панское негодование я считаю заслугою украинской литературы”.

Участь у виданні „Основи” брали і колишні члени Кирило-Мефодіївського братства Т. Шевченко, М. Максимович, Я. Щоголів, Л. Глібов та інші особистості, чий світогляд був сформований у 40-ві роки ХІХ століття. На сторінках журналу пробували сили молоді науковці, які утворили свій осередок у Києві, - П. Житецький, В. Антонович, Т. Рильський - активні діячі новоствореної київської української громади. В „Основі” почав свою літературно-дослідницьку діяльність Іван Білик (Рудченко). За підписами Іван Руїна, Іван Кивайголова він друкував фольклорні записи і дослідження. Трохи осторонь журналу стоїть Олекса Стороженко, який поглядами та літературними уподобаннями належав дошевченківській добі з її козакофільською романтикою та етнографічно-побутовою манерою письма. До „основ'янського” оточення належала і Марко Вовчок, яка за віком була ближчою до молодої генерації письменників, а за особистими зв'язками та літературними смаками була близькою до колишніх братчиків, до яких належав і її перший чоловік Опанас Маркович. Заслуговують на увагу в цьому контексті і постаті забутого ще за життя талановитого прозаїка Анатоля Свидницького та письменниці Ганни Барвінок (Олександри Білозерської - дружини П. Куліша).

Т. Шевченко „Основи” вже не побачив, хоча твори його було заплановано вмістити на сторінках журналу. У першому номері часопису було вміщено п'ять його поезій, а вже другий номер повідомив про смерть поета. Наступні номери журналу містили спогади про Шевченка Л. Жемчужникова, „Воспоминание о двух малярах” М. Костомарова, статті О. Кониського, О. Навроцького, М. Максимовича, інших біографів-науковців. В „Основі” були опубліковані також вибірка Шевченкових листів та уривки з його „Журналу”.

Зрозуміло, що найяскравішими постатями журналу були Куліш і Костомаров, які задавали тон суспільному обличчю видання (торкалися проблем відродження України, державного устрою на федеративних засадах), у чому легко можна було впізнати колишніх кириломефодіївців з їх романтичними уявленнями (Кулішеві „Листи з хутора”, наприклад). Колишні братчики заперечували прищеплення народові матеріалізму, вважали, що просвіта повинна проводитися у православно-релігійному дусі.

Одночасно з „Основою” у Чернігові видавався „Черниговский листок” - двомовна (як і „Основа”) міська газета, редактором якої був Л. Глібов. У програмі газети передбачалося: „небольшие стихотворения, рассказы на великорусском и южнорусском языках, путевые записки, очерки из народного быта, анекдотыі, сцены, юмористические заметки и т. д.”. „Черниговский листок” мав бути тижневиком, але через інші заняття редактора, який вчителював тоді в Чернігівській гімназії”, видання з'являлося нерегулярно, особливо в місяці, коли тривало навчання. Сам видавець постачав і літературний матеріал, друкував у газеті свої українські і російські вірші. У 1863 році газета була закрита у зв'язку з політичною справою.

До письменників „Основи” належав Олекса Стороженко, який не вважав себе професійним літератором, бо був військовою людиною, а в останні роки життя - повітовим предводителем дворянства.

О. Стороженко був також чудовим музикантом (віолончель), живописцем і скульптором. Його літературна спадщина невелика, частина її - твори російською мовою. Був співробітником „Основи”, автором збірки „Українські оповідання”, яка з'явилась у Петербурзі окремим двотомником у 1863 році. Письменник друкувався в „Северной пчеле”, „Библиотеке для чтения”, „:Отечественных записках”, у галицьких виданнях.

На жаль, після грубої необ'єктивної критики в журналі „Современник” О. Стороженко припинив творчість українською мовою: „В 1863 году вышли в свет мои украинские оповидання. Вслед за их появлением явилась в „Современнике” не критический разбор, а просто ругня и наглая ложь... Я мало обратил внимания на выходку „Современника”, но восстали другие и, представьте себе, из русских, между тем как наши: Кулиш, Костомаров, Белозерский и др. занимались восхвалением Марка Вовчка, а за меня не наершилась ни одна украинская душа. С тех пор я дал честное слово прекратить писание на родном языке и, как видите, сдержал слово”. Можливо, письменник бачив сам, що його творчість була явищем запізнілим, адже він не закінчив навіть свого улюбленого твору - повісті „Марко проклятий”.

Стороженкові оповідання можна поділити на три групи: гумористичні оповідання, що базуються на історичних анекдотах („Вуси”, „Голка”); ілюстрації народних приказок („Вчи лінивого не молотом, а голодом”); історичні оповідання. У творчій манері О. Стороженко дещо схожий з Квіткою-Основ'яненком. Їх ріднить манера додавати до теоретичного твердження ілюстрацію - народний анекдот, але якщо Квітка- Основ'яненко ховається за образом дідуся-оповідача, то Стороженко щоразу в усній оповіді подає нове обличчя.

Упевнено і надовго в центрі літературного процесу стала Марко Вовчок (Марія Вілінська, Маркович). Росіянка за походженням, навчалась у Харківському пансіоні, жила в Орлі у тітки. У сімнадцять років вийшла заміж за Опанаса Марковича, засланого в Орел за участь у Кирило-Мефодіївському братстві. Подружжя жило в Чернігові, Києві, Немирові. У 1857 році були надруковані (П. Кулішем у його друкарні) „Народні оповідання”, які мали великий успіх. Ці оповідання були перекладені І. Тургенєвим („Русский вестник”, журнал „Основа” надрукував повість „Інститутка”. Улітку в 1859 році, проживши півроку в Петербурзі, письменниця виїхала за кордон. Вона розлучилась із Опанасом Марковичем, а згодом втратила зв'язки з українським літературним життям, стала співробітницею російської періодичної преси („Отечественные записки”). Вийшовши знову заміж у 1872 році, Марко Вовчок змінює місце проживання відповідно до роботи свого чоловіка - Кавказ, Київщина, Саратов, знову Кавказ, де в 1907 році письменниця померла на власному хуторі під Нальчиком.

Марко Вовчок написала багато оповідань, повістей і романів російською мовою - „Игрушечка”, „Купеческая дочка”, „Тюлевая баба”, „Живая душа”, „Теплое гнездышко” та інші. Головними темами „Народних оповідань” є кріпацтво („Горпина”, „Козачка”, „Одарка”, та ін.), проблеми вільних людей („Сестра”, „Чумак”, Сон”), обробка народних легенд-переказів („Данило Гурч”, „Максим Гримач”). У 60-х роках були написані оповідання поглибленого психологічного характеру, казки, побудовані на фольклорному матеріалі („Кармелюк”, „Дев'ять братів і десята сестриця Галя”, „Невільничка” та ін.).

Ще за життя письменниці неодноразово підіймалося питання її авторства: хто ж насправді створив „Народні оповідання”? Різні позиції тут займали П. Куліш, Б. Грінченко, І. Франко та інші літературознавці й письменники.

Серед авторів „Основи” були також майже забуті сьогодні письменники Петро Кузьменко, Матвій Симонов, Степан Ніс та інші. Постать Ганни Барвінок, наприклад, цікава не лише тим, що вона була дружиною Куліша, а й тим, що Куліш вважав її антагоністом Марку Вовчку, причому не в художньому, а в тематичному плані: „Вбачаючи, що сей Вовчок малює тільки гірку долю кріпаків та зневажливе панство, і все на один лад - взялася Ганна Барвінок малювати й простацтво панів з широкого погляду”. Ганна Барвінок - авторка близько тридцяти творів (збірка „Оповідання з народних уст”), які тематично були присвячені, перш за все, родинному життю і жіночій долі („П'яниця”, „Королівна”, „Перемога”). Ні художнім рівнем, ні громадським значенням її твори не піднялися вище середнього рівня прозаїків „Основи”.

Однією з найтрагічніших постатей в українській літературі та серед авторів журналу „Основа” є забутий ще за життя прозаїк, творець першого українського соціально-психологічного роману Анатоль Свидницький (1834-1871). Син сільського священика, навчався в бурсі та духовній семінарії, але на останньому році навчання покинув семінарію і проти волі батька вступив до Київського університету на медичний, а потім на історико- філологічний факультет. Через нестатки покинув навчання, вчителював, друкувався в газеті „Киевлянин” тощо. А. Свидницький - автор понад двадцяти творів - „Два упрямых”, „Конокрады” та інших. Письменник звернувся до опису життя незвичайних героїв: конокрадів, фальшивомонетників, злодіїв, контрабандистів, жебраків тощо. Його перша збірка теж називалася „Народні оповідання” - це були казки фольклорного походження „Недоколисана”, „Проти сили не попреш”, „Іван Доробкало” та інші. Спеціально для журналу „Основа” А. Свидницький написав роман-хроніку „Люборацькі”, який так і не був надрукований через те, що підіймав гострі соціальні питання і був присвячений життю духівництва. Лише через 23 роки після написання І. Франко опублікував його в журналі „Зоря” і написав про вже померлого автора статтю.

У центрі роману - життя сім'ї православного священика отця Гервасія (звідси - жанр хроніки). Четверо діток - Мася, Орися, Текля і Антось - кожен по-своєму зазнає жорстоких життєвих випробувань. Трагічна доля кожного з них свідчить про разючий контраст між надіями героїв та реальністю. Випадково йде з життя батько - о. Гервасій, але немає нічого випадкового в тому, що його дітям судилося мученицьке життя і смерть (крім Теклі). В їхній життєвій історії виявився згубний вплив денаціоналізації школи, відрив від національного ґрунту (Мася скалічена польсько-шляхетським вихованням, Антось - московською бурсою). Моральне падіння Масі, її відмова від національної основи, зневага до родини - наслідок недалекоглядної батьківської турботи про майбутнє. З образом Антося пов'язана проблема фізичного й духовного скалічення, страху перед покаранням у духовному навчальному закладі (семінарії - „свинарії”), де герої проходять шлях від заляканого звірятка до „філософа”. Інші герої (донощик Робусинський, п'яниця Тимоха Петропавлівський - чоловік Орисі, який убиває її) - це втілення великодержавницького підходу до „інородців”, найвищим моральним законом якого є шовіністський кулак. Теклю церковна влада віддає в монастир, аби вона не претендувала на батьківську парафію. Занудьгував і помер Антось, а його кохана Галя, вийшовши заміж за Робусинського і посвіши разом із ним сирітську парафію, говорить: „Антоній умер, а я собі щаслива”. Наклала на себе руки Мася від розпачу, що не може бути багатою та успішно вийти заміж за „панича”. Ось так хитання між панським будинком, образно кажучи, і селянською хатою обертається непоправною трагедією.

Висновки. Отже, для першої половини ХІХ століття стали знаковими імена не лише І. Котляревського і Т. Шевченка, а й Кирило-Мефодіївських братчиків - П. Куліша, М. Костомарова. Їх дітище - журнал „Основа” (ймовірно від хутора „Основи”, де колись жив обожнюваний Кулішем Г. Квітка) став осередком, навколо якого згуртувалися молоді письменники Марко Вовчок, Ганна Барвінок, О. Стороженко, А. Свидницький та інші. Головними темами, які розробляли ці автори, були демократичні теми історичного минулого, згадки про романтику козацьких часів (П. Куліш, М. Костомаров, О. Стороженко), звернення до життя простого люду, утвердження гуманістичних тенденцій у літературі. Ці письменники були авторами низки літературно-критичних, публіцистичних, наукових, історичних праць, присвячених проблемам української літератури, історії, мови, національного характеру тощо.






Віртуальна читальня Української літератури для студентів, вчителів, учнів та батьків.

Наш сайт не претендує на авторство розміщених матеріалів. Ми тільки конвертуємо у зручний формат матеріали з мережі Інтернет які знаходяться у відкритому доступі та надіслані нашими відвідувачами.

Всі матеріали на сайті доступні за ліцензією Creative Commons Attribution-Sharealike 3.0 Unported CC BY-SA 3.0 та GNU Free Documentation License (GFDL)

Якщо ви являєтесь володарем авторського права на будь-який розміщений у нас матеріал і маєте намір видалити його зверніться для узгодження до адміністратора сайту.

Дозволяється копіювати матеріали з обов'язковим гіпертекстовим посиланням на сайт, будьте вдячними ми приклали багато зусиль щоб привести інформацію у зручний вигляд.

© 2007-2019 Всі права на дизайн сайту належать С.Є.А.