Художні пошуки прозаїків, драматургів і поетів 2-ї половини ХТХ століття - Літературний процес 2-ї половини ХТХ століття. І. Нечуй-Левицький

Українська література XIX століття - Г. П. Калантаєвська - 2016

Художні пошуки прозаїків, драматургів і поетів 2-ї половини ХТХ століття - Літературний процес 2-ї половини ХТХ століття. І. Нечуй-Левицький

Друга половина ХІХ століття в українському письменстві представлена іменами відомих людей, які вели довгу і виснажливу боротьбу з державною політикою русифікації, що її здійснювала Російська імперія після Валуєвського циркуляру 1863 року. Серед найвідоміших імен цього часу - О. Кониський, І. Нечуй-Левицький, Олена Пчілка, Панас Мирний, Б. Грінченко, М. Старицький, Н. Кобринська, І. Карпенко-Карий, М. Кропивницький, І. Франко та інші. Майже всі вони працювали (більш чи менш успішно) в різних жанрах, поєднували в творчості і поезію, і драматургію, і прозу, і публіцистику. Ці письменники зробили чимало для розвитку реалізму, пов'язали його із національними і загальнолюдськими проблемами. З цього приводу І. Франко зазначив: „Література доти не стане справді національною, доки не буде правдиво людською, т. є. доки не буде в національній формі, т. є. рідною мовою, без ніяких патріотичних чи націоналістичних оглядів, зображувати дійсних людей, яких виплоджує наш край з його географічними, кліматичними, етнографічними та суспільно-політичними особливостями”.

Митці сприймали і відображали життя поліфонічно, що збагачувало й урізноманітнювало літературу тематично й жанрово. У творах з'являються нові характери, герої і проблеми, новий „суспільний діяч”, „борець проти неправди”, категорії „правда” і „неправда” набувають нового змісту: правда стає принципом. Письменники намагалися з'ясувати, чому українське суспільство стало таким інертним, позбавленим мети, покірне і залякане. У багатьох творах І. Нечуя-Левицького, Панаса Мирного, О. Кониського, Б. Грінченка, І. Франка, І. Карпенка- Карого, М. Кропивницького та інших відтворено нестерпні умови життя селянина, змушеного покидати рідне село і шукати кращої долі в місті. Письменники показували моральну деградацію мігруючого селянства, яке втратило смак до важкої і чесної селянської праці. Про такі проблеми писали Панас Мирний („Хіба ревуть воли, як ясла повні?”, „Повія”, „Лихо давнє і сьогочасне”), Б. Грінченко („Під тихими вербами”, „Серед темної ночі”), І. Франко („Бориславські оповідання”) та інші.

Постійно перебуваючи в полі репресивних указів, література все ж довела, що селянська тема не займає вже монопольного становища, а селянин уже не є ідеалізованою постаттю. Вести народ угору, „піднімати його до себе, а не вертатись до нього назад” - закликав І. Франко. Незалежно від світогляду й політичних переконань письменники відчували потребу зайнятися просвітою народу. Темний, бездуховний натовп не може вирішувати глобальних суспільних проблем, тому „кожен з нас повинен служити своєму народові і краєві, як уміє, повинен дбати про добро громадське, щоб людям краще - і тілом, і духом - жилося. Та кожен мусить дбати, щоб люди наші не дикі, а освічені були, не хворі, а здорові, не голодні й холодні, а наїдені й напитені. Повинен дбати, щоб наша земля укрилася не болотами й пісками, а полями з важкоколосим хлібом, садками запашними та лісами зеленими”, - наголошував Б. Грінченко.

Завдяки зусиллям молодого покоління письменників була піднята завіса над соціально- побутовими взаєминами і психологічним єством не лише селянства, а й інтелігенції, чиновництва, заробітчан, міщанства, священиків, жебрацтва, наймитів, робітників, декласованих елементів у різних жанрах: повість, роман, нарис, новела, хроніка, етюд тощо. У 70-80-х роках на перше місце вийшли роман і повість. Автори розуміли, що сучасний їм роман мусить будуватися не лише на сценах кохання, а й на суспільній основі, економічній основі. Село і віками складені в ньому економічні, моральні, родинні, світські й духовні відносини стають основою творів І. Нечуя-Левицького, Панаса Мирного та інших письменників.

Якісної еволюції зазнав і жанр повісті - від описової, з відсутнім чітко вираженим сюжетом, до повісті з поглибленою смисловою характеристикою та максимальною психологізацією образів. Змін зазнає і жанр автобіографічної повісті-хроніки, що мала мемуарну форму зображення. У 70-80-х роках зросла публіцистичність повісті та її здатність швидко реагувати на явища життя. Повість психологізується, сюжет її стає внутрішнім, зосередженим не так на зовнішніх подіях, як на відтворенні думок і почуттів людини. Повість другої половини ХІХ століття збагатилась образами людей вольових, активних шукачів правди, які діють у реальних обставинах.

Особливого значення набула гумористично- сатирична повість, кращими репрезентантами якої є І. Нечуй-Левицький („Кайдашева сім'я”, „Старосвітські батюшки та матушки”), І. Франко („Основи суспільності”, М. Павлик, Є. Ярошинська та інші.

Змінилась і мала проза: оповідна манера витісняється розповідною, епічно-об'єктивною, широко використовуються внутрішні монологи, діалог, потік свідомості, посилюється увага до моральної кризи в суспільстві, до зрушень у свідомості й душі людини. Мала проза 2-ї половини ХІХ ст. демонструє багатство тематичних і стильових можливостей жанру: від фольклорно-етнографічної, соціально-побутової реалістичної манери - до наукового реалізму і модернізму.

Продовжуючи традиції, література досягла нових успіхів, утвердивши критичний реалізм зображення життя у формі самого життя із його соціальними, суспільними і політичними проблемами. Вона стала трибуною громадської думки і суспільно-політичної боротьби, набула публіцистичних рис.

Поезія другої половини ХІХ століття представлена іменами І. Манжури, М. Старицького, Б. Грінченка, І. Франка та інших письменників, які також торкались у ній суспільно-політичних тем, проблем українського слова, національної самосвідомості тощо.

Друга половина ХІХ століття характеризувалась і успішним розвитком драматургії, яка представлена у творчості багатьох письменників. Саме в цей період створює кращі п'єси М. Кропивницький (комедії, драми різного характеру - від побутової до соціально- психологічної, водевіль). Драми писали М. Старицький, Панас Мирний, Олена Пчілка, Б. Грінченко, П. Куліш, І. Карпенко-Карий, Ю. Федькович, К. Устиянович та інші. Драматурги цього часу мають досягнення і в жанрах реалістичної драми й комедії, романтичної історичної драми, драматичної поеми, трагедії. Створюються численні інсценізації і переробки, здійснюються спроби

перекладу українською мовою творів світової класики (Шекспіра, Шиллера П. Кулішем, М. Старицьким). Ці видимі ознаки пожвавлення загасив Емський указ 1876 року, який, однак, не зупинив загального розвитку драматургії й театрального мистецтва. Обмежена сільською проблематикою (п'єси з життя інтелігенції і на історичну тематику не були дозволені до друку, як не були дозволені й переклади зі світових літератур), затиснута лещатами цензури, яка в кожній п'єсі шукала сепаратизму, націоналізму, антиурядової крамоли, драматургія зуміла явити суспільству своє обличчя, стати привабливою для глядача перш за все своїм органічним зв'язком із фольклором та етнографією. У 80-х роках романтично- побутова театральна система віджила свій час. Їй на зміну прийшла система реалістично-побутового театру на чолі з І. Карпенком-Карим.






Віртуальна читальня Української літератури для студентів, вчителів, учнів та батьків.

Наш сайт не претендує на авторство розміщених матеріалів. Ми тільки конвертуємо у зручний формат матеріали з мережі Інтернет які знаходяться у відкритому доступі та надіслані нашими відвідувачами.

Всі матеріали на сайті доступні за ліцензією Creative Commons Attribution-Sharealike 3.0 Unported CC BY-SA 3.0 та GNU Free Documentation License (GFDL)

Якщо ви являєтесь володарем авторського права на будь-який розміщений у нас матеріал і маєте намір видалити його зверніться для узгодження до адміністратора сайту.

Дозволяється копіювати матеріали з обов'язковим гіпертекстовим посиланням на сайт, будьте вдячними ми приклали багато зусиль щоб привести інформацію у зручний вигляд.

© 2007-2019 Всі права на дизайн сайту належать С.Є.А.