Українська література XIX століття - Г. П. Калантаєвська - 2016

Творча постать І. Нечуя-Левицького, його світогляд - Літературний процес 2-ї половини ХТХ століття. І. Нечуй-Левицький

Іван Левицький (Нечуй) - син сільського священика із містечка Стеблів на Черкащині. Його батько був знайомий із П. Кулішем, збирав для нього народні пісні, перекази і давав їх переписувати своєму синові Івану. Пізніше П. Куліш допоміг надрукувати молодому письменникові перші твори в журналі „Правда”. Про те, що І. Нечуй-Левицький пише українські повісті, не знали ні його товариші, ні рідня, ні навіть батько, хоч перші твори побачили світ ще за його життя. Отримавши духовну освіту, закінчивши Київську духовну академію, І. Левицький знехтував духовною кар'єрою: „не молитва, а пісня йшла мені на душу”. Навчання Нечуя-Левицького в академії проходило в час найбільшої національної дискримінації, шовіністичної нетерпимості до Українців в Україні. Тому в наукових розвідках, культурологічних трактатах, статтях про освіту він послідовно відстоював свої погляди на стосунки української і московської культур.

Про світогляд і політичні переконання І. Нечуя- Левицького свідчать його публіцистичні праці „Російська народна школа на Україні”, „Педагогічна проява в російській народній школі”, Органи російських партій”, „Непотрібність великоруської літератури для України і для слов'янщини” („Сьогочасне літературне прямування”), „Українство на літературних позвах з Московщиною” тощо. На власному педагогічному досвіді І. Нечуй- Левицький пізнав усі тонкощі перетворення українців на перевертнів засобами освіти, війська, періодики тощо. Він зазначав, що в освіті панує основний принцип - русифікація, а школа, яка насаджує дітям чужі поняття чужою мовою, духовно калічить і вчителів, і учнів. Але школа - це лише одна із ланок в імперській системі русифікації, а ідейна платформа тотального зросійщення формується через пресу. Російську періодику письменник ділить на дві категорії - європейську ліберальну і московську консервативну. Але навіть європейська начебто преса не є демократичною, а її європейські гасла - наскрізь лицемірні, бо за межами Росії вона захищала слов'ян, їхні національні права, а в межах імперії міняла свою позицію і „кричала, щоб побити на смерть всяку національність між російськими границями, і поляків, і німців, і нас, українців, і литовців, щоб всіх поробити великорусами...”. А консервативна преса принаймні не приховує, що її пріоритетами є „православіє, самодержавіє, великоруська національність з її язиком”. У багатьох своїх працях письменник підтримує думку М. Костомарова про непрозорість, нечесність московської політики щодо України. Він формулює свої вимоги до української літератури, яка повинна дотримуватися трьох основних принципів: реальність, національність, народність. Література, на його думку, - не копія життя, але дзеркало „високої ціни”, яке відбиває життя правдиво, в естетичній обробці, збагачене вищою ідеєю. Справжній письменник надихає твір „своїм духом, нагріває своїм серцем, наливає своєю гарячою кров'ю, або наливає злістю, жовчею та ненавистю, обсипає сміхом сатани і запечатує печаттю свого прокльону”. У літературному творі автор повинен відбивати національний психічний характер народу, соціальний дух нації, риси українців - повагу до особистості, нетерпимість до покори та слугування, прихильність до влади цілої громади, а не індивідуума. Проте бути національним, наголошує І. Нечуй-Левицький, не значить бути народним, бо народність забезпечує мова народу, яка повинна стати основою національної літератури.

Знайомство з українським письменством, із матеріалами журналу „Основа”, настроями інтелігенції переконали початківця І. Нечуя-Левицького у потребі „єднання з народом” шляхом освіти, культури, художньої літератури. У нього зародилася думка писати для „Основи”, але вона перестала виходити в 1962 р., а Валуєвський циркуляр (1863 р.) унеможливив друкування українською мовою. Відтоді боротьба за рідну мову та її права стає основною в житті письменника. Піклуючись про розвиток освіти рідною мовою, І. Нечуй-Левицький видав дві „частки” „Граматики українського язика” („Етимологія”, „Синтаксис”), „Словар. Деякі народні й нові книжні слова (неологізми)”. Двадцять п'ять років він працював вчителем словесності в гімназіях Кишенева, Каліша, Седлеця, семінарії Полтави, але був звільнений тому, що „ви - чоловік талановитий, ваше слово має вплив, і цим ви найнебезпечніші. Якби ви були тупий чоловік, ми б вас ще держали: тупиці не страшні” (з таким поясненням звільнили вчителя в автобіографічній повісті „Над Чорним морем”). І. Нечуй-Левицький підтримував зв'язки з П. Кулішем, М. Драгомановим, І. Франком та іншими. Він не приховував свого негативного ставлення до антиукраїнської політики царського уряду, особливо щодо культури, літератури, мови й освіти.

У віці сорока семи років письменник пішов у відставку і повністю віддався літературній роботі. Найкращі його твори 80-х рр. - повісті „Дві московки”, „Микола Джеря”, „Бурлачка”, „Кайдашева сім'я”, роман „Хмари”, цикл оповідань про бабу Параску й бабу Палажку, „Стросвітські батюшки та матушки” тощо. У 90-ті роки ХІХ ст. та 900-ті роки І. Нечуй-Левицький пише низку науково-популярних нарисів про минуле України, історичні повісті „Гетьман Іван Виговський”, „Князь Єремія Вишневецький”, „Над Чорним морем” та інші. Він продовжує літературно-критичну та публіцистичну діяльність, яка виявилась у статтях „Сорок п'яті роковини смерті Тараса Шевченка”, „Українська поезія”, „Українська декадентщина”, „Хто такий Шевченко” тощо. Про інтерес письменника до суспільно-політичного й культурного життя 1910-1914 років свідчать нариси, не надруковані за життя І. Нечуя-Левицького „Призиви запасних москалів”, „Мар'яна Погребнячка й Бейліс”, „Апокаліптична картина в Києві” та інші.

Самотня старість, хвороби, Перша світова війна завадили письменникові здійснити багато творчих задумів. У голоді та злиднях він помер у 1918 році в одному з київських будинків для старих людей.