Українська література XIX століття - Г. П. Калантаєвська - 2016

Художня проза І. Нечуя-Левицького про село - Літературний процес 2-ї половини ХТХ століття. І. Нечуй-Левицький

Українське селянство було одним із об'єктів письменницької уваги І. Нечуя-Левицького, під пером якого реалізм перетворився в універсальний напрямок національної літератури. Неповторні характери автор відтворив у повістях „Дві московки”, „Микола Джеря”, „Бурлачка”, „Кайдашева сім'я” та інших. Співчуваючи народові, письменник не ідеалізував його і не опускався сам до його рівня: відображення темних, непривабливих сторін народного життя йшло на користь самому народові. Здебільшого у творах ішлось про особистість в умовах неволі - національної, соціальної, родинної, кріпацької тощо.

Так, у дебютній повісті „Дві московки” на тлі теми любовного трикутника автор піднімає драматичну проблему солдаччини, яку порушували його попередники - Квітка-Основ'яненко, Шевченко, Марко Вовчок та інші. Солдаччина - не лише соціальне лихо, що призводить до економічного краху селянської родини, а й ефективний чинник деморалізації і денаціоналізації народу - на такий висновок наводить повість. Головний персонаж повісті, в якого були закохані дівчата-подруги, пропав безвісти, забраний у москалі. Ганна - його дружина - бідує, у неї відбирають єдиного сина і віддають у військову школу, де він забуває свою мову, зневажає рідну матір, пропонує їй в листі продати хату, аби йому було за що розважати „баришню” в місті.

Гостру антикріпосницьку спрямованість має повість „Микола Джеря”, за влучною оцінкою І. Франка, - історія усього українського селянства в ту важку епоху, написана в однім широкім образі. Микола Джеря вступає в конфлікт із паном Бжозовським через приниження людської гідності безправного кріпака: це зумовлено його волелюбністю, прагненням жити по-людськи, усвідомленням рабського становища своєї родини. Він - людина непересічної вдачі, носій національного характеру, „один із тих світлих, лицарських типів українських, з яких колись склався сам цвіт запорозького козацтва”, - наголошував І. Франко. Микола - творчо обдарований, освічений (у межах можливостей), інтелектуально розвинений, його самосвідомість зростає від захисту особистого життя - до протесту проти кріпацтва загалом. Переживши поневіряння утікача, понад двадцять років рятуючись від переслідування, він зберігає незламність і духовні сили, залишається вірним дружині Немидорі, за будь-яких обставин на заробітках не втрачає гідності людини.

Якщо повість „Микола Джеря” стала своєрідною енциклопедією кріпацтва, то повість „бурлачка” описує становище селян після скасування кріпацтва. Героїня повісті - скривджена паном селянська дівчина, яка стала бурлачкою, - Василина. Приречена на моральну і фізичну деградацію, а то й загибель, утоптана в соціальне багно, дівчина опиняється на самому дні життя, але завдяки коханню до неї робітника сахарні Михальчевського вона знаходить у собі сили і людську гідність піднятись і створити хорошу родину, бути щасливою, стати у щасливому заміжжі перед очі власних батьків. Злидні погнали її колись на заробітки до шляхтича Ястшембського, в посесії якого вона спочатку полола буряки, а потім її заманили у двір, де й спіткала її лиха доля. Знеславлена і вигнана паном, Василина боїться повернутися до батьків у село і починає поневіряння по фабриках і сахарнях, знаходячи розраду в чарці та розпусті.

Робітник Михальчевський рятує її від бруду, терпляче допомагає знову повірити в любов, у справжні почуття. Це працьовитий юнак-столяр, тверезий і письменний, який любив читати, прочитав Шевченкового „Кобзаря”, зумів побачити у п'яній бурлачці скривджену людину, повернути їй загублену честь і втрачену гідність.

У циклі оповідань про бабу Параску і бабу Палажку („Не можна бабі Парасці вдержатись на селі”, „Благословіть бабі Палажці скоропостижно вмерти”, „Біда бабі Парасці Гришисі”, „Біда бабі Палажці Солов'їсі”), в соціально-побутовій повісті „Кайдашева сім'я” І. Нечуй- Левицький показав, як суспільні процеси після скасування кріпаччини впливали на душу селянина, руйнували патріархальну сім'ю. У статті „Загальний огляд новішої русько-української літератури” І. Нечуй-Левицький написав про „Кайдашеву сім'ю”, що в ній змальовано „сім'євий побут українського народу з його великим потягом до особистої незалежності й самостійності в сім'ї, допроваджуючої дуже часто до скрайнього індивідуалізму, а часто і до лайки, змагання й колотнечі”. Жанр суспільно- побутової повісті-хроніки „Кайдашева сім'я” підкреслює документальну правду і протокольну манеру, коли день за днем упродовж багатьох років фіксується життя родини, в якій стрімко занепадають давні патріархальні відносини. У творі немає позитивних персонажів: діти не шанують батьків, а батьки не рахуються з інтересами дітей, хоча загалом всі герої мають і багато хорошого. Деспотична Кайдашиха - чепурна господиня, яка не перешкоджала синам вибирати дружину по любові. Сварлива Мотря - працьовита, із загостреним почуттям справедливості, тому й обурюється, коли її кривдить свекруха. Навіть ліричні постаті Лавріна та Мелашки тьмяніють в умовах щоденних дріб'язкових сварок. Твори письменника про селянство стали „дзеркалом високої ціни”. Майстерно „списані” з історії селян Вербівки, Семигор, Трушок, вони ставали типовими, загальнолюдськими. Тому в багатьох селах України баби, молодиці, чоловіки впізнавали себе в образах його творів. Тому відображення темних, непривабливих сторін народного життя йшло на користь, бо викликало відразу до способу життя, не гідного людини.