Українська література XIX століття - Г. П. Калантаєвська - 2016

Рання проза Панаса Мирного - Панас Мирний: світогляд і творчість

Рання проза Панаса Мирного свідчила про інтерес письменника до особистості не так маленької людини, як людини скривдженої, здатної відчувати зло, несправедливість, кривду значно глибше через свою беззахисність, нездатність до активного опору, внутрішньої слабкості. Несправедливість, з якою вона стикається, - не абстрактні, а реальні носії зла, „лихі люди” - психічно й фізично сильніші, які створюють своїй жертві чи жертвам обставини для деградації або загибелі.

Перше оповідання письменника - „Лихий попутав” - історія сироти Варки, яка, вирісши в родині недоброго дядька, вирішила заробити в місті хоч на придане. Але дівчина послизнулась на життєвій стежці - стала жертвою вродливого спокусника. Повернення в село, докори родичів, хвороби й убивство дитини, тюрма і монастир - ось розплата дівчини за помилку, від якої ніхто не застеріг.

Не менш драматичною є доля і героя оповідання „П'яниця” Івана Левадного - сина сільського чиновника. Забитий батьком, хворобливий, фізично слабкий, але чесний і вразливий до неправди, юнак не може пристосуватись до світу, де виживають хижаки. На службі він стає об'єктом знущань і глузувань старших чиновників, замикається в своєму маленькому світі. Найбільша для нього трагедія - коли рідний брат спокусив його кохану дівчину, в матері якої Іван жив на квартирі. Брат героя оповідання - повна Іванова протилежність: самовпевнений, спритний, підлий, він навіть не розуміє злочину перед братом. У розпачі Іван пише йому листа (надзвичайно сильного емоційністю і викривальністю), але як людина слабка волею, так його і не відсилає. Натомість він починає пиячити, марнувати життя в товаристві гультяїв, доки не гине, кленучи своє перше кохання.

У листах до своєї нареченої Олександри Шейдеман Панас Мирний часто пояснював свої твори. Ось як він висловився про „П'яницю”: „Лихий попутав” - это первый рассказ, заставивший всех обратить внимание на меня как на талантливого писателя; а „П'яниця” уже доставил мне славу, которой я вообще убегаю. Многие в п'яниці усматривали гоголевского Акакия Акакиевича. Есть, правда, между ними только то общее, что оба они лишень боевых способностей. Но Акакий Акакиевич Гоголя - ограниченное существо; тогда как п'яниця рвется к чему- то высшему, лучшему и если погибает, то только в силу дурных условий жизни. Когда „П'яниця” появился в печати, рецензента указывали, что он не мог написать такого письма. Быть может, рецензента и правы были; для такого письма необходимо было иметь более широкое миросозерцание, чем обладал им п'яниця. Но я этим произведением преследовал иные задачи, чем имели ввиду рецензента: я хотел показать, как погибают лучшие и симпатичнейшие стороны нашей души и сердца среди дурных обстоятельств...”.

Цілого ряду проблем торкається Панас Мирний у повісті „Як ведеться, так і живеться”, події якої розгортаються відразу після скасування панщини. Не маючи чіткого сюжету, твір фрагментарно подає історію однієї родини в контексті її побутових і моральних проблем. Головна ж проблема повісті - проблема покручів, яких так щедро постачала кріпаччина. Одна з героїнь - Параска - панська позашлюбна дочка, яка теж, уже вийшовши заміж за селянина, народжує панську дитину. Але такі обставини її не пригнічують - навпаки, вона зневажає сім'ю чоловіка і мріє зробити свого сина паном.

Зрозумілою є назва повісті „Лихо давнє і сьогочасне” (1897). Її героїня Марина, кріпачка, примхою долі стала хрещеною матір'ю панському синові і кумою панові Башкиру. Згодом її зганьбили і вигнали з двору, і все село їй співчувало, а громадський пастух дід Улас переховував її в своєму зимівнику, доглядав під час хвороби. Це було за кріпаччини - лиха давнього.

Після скасування панщини Марина завдяки громаді зуміла повернутись до свого вже дорослого хрещеника, прилаштувати свою дочку (сестру панича), стати впливовою людиною, порадницею німцю-прикажчикові. Вона забула про громаду, а під час голоду порадила панові продавати людям на харч недогоріле під час пожежі зерно. Людські нарікання і нагадування про колишню їй допомогу її вже не турбували. Автор постійно наголошує, що після скасування кріпаччини людям не стало краще жити, бо настало нове лихо - сьогочасне, коли кожен почав дбати лише про себе і виживати за хижацькими законами. Дід Улас, якому Марина завдячувала життям і якого пізніше зневажила, висловлює їй думку автора: „Марино, Марино, - кажеш, що пам'ятаєш давнє лихо? Правда, що й то лихо було, тяжке лихо, що нас до землі гнуло... А проте те давнє лихо не різнило людей, не розводило їх в різні сторони, не примушувало забувати своїх, навчало держатися купи. А тепер яке лихо настало? Ох, сьогочасне лихо - то справжнє лихо”.

Необхідно наголосити, що кріпацтво як зло, соціальна, моральна, психологічна категорія, присутнє майже в кожному прозовому творі Панаса Мирного. Як кріпацтво, так і його скасування стали тим жахливим пресом, під тиском якого спотворювалися людські душі, в основі якого лежали економічні відносини. У нарисі „Подоріжжя від Полтави до Гадячого”, цій відомій увертюрі до роману „Хіба ревуть воли, як ясла повні?”, письменник зазначав: „...Історичний потяг, розв'язавши руки кріпакам, круто повернув, як колесом переїхав, економічний побут народу і почав трощити його патріархальний склад. Настала зразу тисяча тисяч вільних рук, без хати-оселі, без хліба, без грошей. Й от сі роти й руки розбрелися по своєму й чужому краї, то в найми, то на заробітки: маючи надію незабаром стати й собі такими ж хазяїнами, як стали їх брати вільні. От тута-то й почалася та боротьба за шматок хліба, за оселю, за сім'ю, за господарство. життя учило, що без кривих і таємних шляхів не можна було вискочити. Й от кріпацький норов, уже й без того скалічений самим кріпацтвом, став ще дужче калічитися, зробився скучний, прониристий і шкодливий.”.

Іноді панщина в творах Панаса Мирного - в минулому. Про неї нагадують лише руїни панського маєтку з вибитими шибками. Як примари давніх часів такі замки-трупи є в повістях „Як ведеться, так і живеться”, „Лихо давнє і сьогочасне”, в романах „Повія”, „Хіба ревуть воли, як ясла повні?” тощо. Ще моторошніші, ніж маєтки, панські „розваги” зафіксувала людська пам'ять.

Проте Панаса Мирного цікавила не лише тема селянського життя. Дещо несподіваним у доробку письменника є, наприклад, оповідання „Лови”, пройняте гумором, іронією. Пристав Костенко, вистежуючи злочинців, несподівано зустрічає в готелі у товаристві офіцера свою дружину, яка поїхала на тиждень у гості до подруги. Містечко чекає скандалу, але розчаровується в сподіваннях - подружжя не посварилось, просто Костенко перестав їздити на „лови”, а невдовзі отримав підвищення по службі - став поліцмейстером, очевидно не без допомоги дружини.

Не залишилась поза увагою Панаса Мирного і доля інтелігенції („Лихі люди”, „Дурниця”). Так, в оповіданні „Дурниця” йдеться про те, як поліцейський пристав по- приятельськи п'є чарку в знайомого друга-інтелігента, а увечері приїздить до нього з обшуком. У повісті „Лихі люди” автор показує образи українських інтелігентів Петра Телепня і Тимофія Жука та їх антиподів - пристосуванців Попенка і Шестірного. Багато місця в творі письменник відводить розкриттю становлення характерів героїв. Уже в шкільні роки кожен із „товаришів” мав свою лінію поведінки, вдачу й уподобання. Різниця світоглядів стала виразнішою в гімназійні роки, а університет остаточно утвердив їхнє ідейне розходження. Тверді переконання, моральна витримка, любов до народу, відмова від особистого щастя загади загального добра - такі нові риси різночинської молоді описує автор. Персонажі Жук і Телепень співчувають людському горю, готують себе до суспільної роботи, а Шестірний і Попенко - користолюбні, егоїстичні кар'єристи. Донощик Шестірний мріє про високу урядову посаду, ненажерливий Попенко - про парафію, де він міг би вести сите і безтурботне життя.