Українська література XIX століття - Г. П. Калантаєвська - 2016

Соціально-психологічні романи Хіба ревуть воли, як ясла повні? та Повія - Панас Мирний: світогляд і творчість

Візитною карткою Панаса Мирного стали найвідоміші його соціально-психологічні романи „Хіба ревуть воли, як ясла повні?” та „Повія”. Назва роману „Хіба ревуть воли...” невипадкова - вона взята з Біблії, із книги Іова, де розповідається про чесного Іова, якого випробовував Господь. Над романом Панас Мирний та Іван Білик працювали більше трьох років, твір мав кілька редакцій і первісних назв (повість „Чіпка”, роман „Пропаща сила”). Остаточна редакція і чистове переписання твору належали І. Білику. Роман повинні були

надрукувати в Петербурзі, за цим повинен був наглядати М. Лисенко, але у зв'язку з появою в 1876 р. Емського указу роман не вийшов. У 1877 р. він був висланий у Женеву М. Драгоманову, де й побачив світ у 1880 році. Основні проблеми, які порушуються у романі, такі:

- закріпачення українського села, позбавлення волі козацьких нащадків;

- вплив середовища на психологічний стан і духовний розвиток особистості;

- причини деградації особистості із позитивними намірами;

- проблема солдаччини як одного із способів русифікувати і деморалізувати людину;

- проблеми спадковості та стосунків поколінь тощо.

У романі правдиво і переконливо відтворено процес національного божевілля, морального занепаду і перетворення народу в духовних покручів, волів. Стоп'ятдесятирічна історія села Піски, життя чотирьох поколінь Гудзів і Вареників - яскрава ілюстрація того, як із „славних прадідів великих” народжувалися „правнуки погані”. Блискуче показаний у романі процес закріпачення народу, який відбувався в ідеальній гармонії стараннями царського уряду і руками самих українців. „Це той первий, що розпинав нашу Україну, а вторая доконала вдову- сиротину” - ця поетичне оцінювання Шевченком царської політики щодо України відгукнулась у романі Панаса Мирного й Івана Білика.

Порівняння громади з отарою овець, волами оцінює суть, світоглядний рівень людей. Громада без спротиву, покірно впрягається в кріпацьке ярмо; як належне сприймає панське знущання над собою, засилля панських попихачів: „Привикли до Лейбиної корчми, до жилистої руки товстопузого Потаповича, що не одному вправила щелепи...”. Народ поступово губить генетичний код

самозахисту, вироджується, запорозькі норови деформуються у злодійські, і вже не поодинокі люди (Максим Гудзь, Іван Вареник, Чіпка та інші), а увесь народ може стати пропащою силою, якщо не отямиться, не докладе зусиль, щоб повернути собі людську гідність і волю. Від самого дитинства Чіпка Варениченко - головний герой роману - має можливість відчути і суспільну, і людську несправедливість, байдужість. Кілька разів він підіймається із життєвої прірви, щоб упасти в неї остаточно. Він усвідомив, що чесними засобами справедливості не встановити - і це штовхає його, зневіреного, на злочини. Прагнучи людям добра, він чинить зло. І це зло б'є по найдорожчих для нього людях - матері та дружині.

Масштабність твору і порушені в ньому проблеми соціально-психологічного життя народу дали підстави історикам літератури віднести його до жанру епопеї, бо в ньому розгортається доля всього народу, процес зародження, утвердження і розкладу патріархально- кріпосницького соціально-економічного устрою. Хоча офіційно кріпацтво скасоване, але воно відроджується в новому вигляді - у нових конфліктах, новому устрої, нових визискувачах.

Життя українського села в усій складності нових викликів стало головною темою і роману Панаса Мирного „Повія”, над яким він працював близько сорока років, десь із 1880-го року. Задум його написання виник не випадково, адже трагічна доля жінки, зокрема покритки, цікавили письменника на самому початку його творчого шляху. Роман мав і реального прототипа, але завдяки масштабності постать головної героїні набула рис широкого узагальнення. Не менш цінним у творі є і сам контекст - побут, мораль, звичаї, поведінка, шкала цінностей, психологічні типи багатьох представників і суспільної верхівки, і суспільного дна. У романі йдеться про те, як сироту Христю Притиківну лихі люди неправдою виштовхують із рідного села, як поневіряється вона в місті спочатку наймичкою, згодом повією, коханкою-утриманкою, жебрачкою-заробітчанкою,

поступово опускаючись відповідно до втрати здоров'я і вроди на суспільне дно. Її поневіряння - художній прийом, завдяки якому читач разом із героїнею має змогу побувати в середовищі селян-глитаїв, торгівців-шахраїв, міщан, інтелігентів - „народолюбців”, повій, п'яниць, земських чиновників та інших.

Чотири частини роману мають відповідні назви, що засвідчують етапи життя героїні: „У селі”, „У городі”, „Сторч головою”, „По всіх усюдах”. Проблеми роману „Повія” такі:

- беззахисності і безправності жінки будь-якого стану і походження в минулому і сучасному;

- проблема ще живого в пам'яті людей лиха давнього - кріпацтва, про яке дискутують герої, називаючи його хороші й погані сторони;

- проблема домашнього деспотизму батьків, чоловіків, свекрух тощо;

- проблема подружньої невірності (наслідок домашнього деспотизму), якою охоплені як селянські, так і дворянські сім'ї;

- проблема шахрайства, стосунків між суспільними хижаками;

- проблема жорстокого протистояння в управлінні громадським, фінансовим життям земства та губернії дворян, з одного боку, та селянства і міщанства - з іншого;

- проблема сенсу життя, людського щастя тощо.

Як же трактує автор зазначені проблеми?

Основна проблема роману - беззахисність жінки, особливо якщо вона сирота, вдова, просто самотня, невістка тощо. Безправна і беззахисна Христинина мати - Пріська. Коли вона намагається захиститися від Грицька Супруненка та йде у волость, з нею не церемоняться, ставляться до неї зверхньо і брутально. Життя Христі теж котиться не самою нею визначеним шляхом і протистояти цьому вона не має сили: її відібрали у матері, віддали в найми, зробили коханкою і повією, вигнали на вулицю. І це не обов'язково тому, що вона є неосвіченою селянкою. Такою ж беззахисною в домашньому житті є і вихована, розумна жінка Загнибіди - вона гине від рук свого чоловіка-деспота. Автор підкреслює трагізм абсолютної матеріальної, фізичної, духовної залежності жінки від чоловіка, особливо відчутний там, де в родині панує неповага і кривда. Дружина Колісника - нелюба, зраджувана чоловіком, ревнива - змушена мовчки миритись зі своєю долею.

Проблема кріпацтва. Хоча в тексті йдеться про добу після його скасування, воно незримо присутнє в житті персонажів. Панськими були Христині батьки. Жахливим було дівування Мар'ї: вона сподобалася панові, а коли почала чинити опір гвалтівникові, то після катувань її посадили на ланцюг, як собаку, а дворові люди не співчували їй, а цькували та потішалися з її горя. По- різному оцінюють кріпацтво і Оришка та її чоловік Кирило. Оришка вважає, що тоді були панські гареми, але повії попід шинками, як нині, не вмирали; що люди знали і боялись одного пана, а тепер доводиться остерігатися кожного. У її чоловіка - інша думка й інші аргументи: покарання кріпаків були занадто жорстокими; на волі важко жити, але ніхто не стоїть над душею; хоч холодно та голодно, зате вільно; тоді шкури стерегли, а тепер - кишені.

Надзвичайно гостро поставлена в романі проблема домашнього деспотизму, коли чоловік у сім'ї виступає як груба, тиранська, невблаганна сила. У багатій родині Грицька Супруненка ця сила зламала єдиного сина Федора - м'якого, забитого батьком, закоханого в Христю. Ненавидячи родину дівчини, Грицько виживає Христю з села, щоб вона не дісталася синові, він отруює життя Федорові, не зважає на його почуття - і син про це пам'ятає все життя. Сім'я Загнибіди - не менше родинне пекло. Чоловік холоднокровно позбавляє життя набридлу дружину, а до убивства він бив її, принижував, тримав у постійному страху, бо вона заважала йому жити так, як він хотів. Не в кращій ситуації опиняється і Мар'я, вийшовши заміж на хутори: свекруха щодня її лає, дошкуляє дрібницями, а невістка мовчки її ненавидить і жде її смерті. Сина ж свого баба гризе за те, що він не б'є жінки - розуму не навчає.

Подружня невірність, наголошує автор, є не лише результатом зіпсованої моралі, а й є наслідком того самого домашнього деспотизму: Колісника, наприклад, батьки оженили без його згоди і бажання, щоб не „розволочився”; дружина Рубця, Пестина Іванівна, з огидою згадуючи старого ненависного чоловіка, фліртує з квартирантом Проценком. У містечку притчею во язицех стала молода попадя, яка шукала розваг поза домом.

Кожна окрема особистість існує в суспільстві, яке аж кишить хижаками. Стосунки між представниками суспільної верхівки - вовчі: щоб самому чогось досягти, треба „підсидіти” іншого, та ще й зробити це красиво, чемно. Найспритнішим у таких справах виявився Колісник (автор називає його запанілим різником). Спочатку він продає Рубцеві гнилу рибу. Згодом, щоб мати в руках голову земства Лошакова, запрошує його на бенкет і провокує переспати зі своєю коханкою Христею-Наташею та ще й „ненароком” приводить свідків. На вкрадені у земстві гроші Колісник купує маєток Веселий Кут. Усі знайомі ненавидять його і за першої ж нагоди ставлять в такі умови, за яких він зводить рахунки з життям.

Незважаючи на проголошені демократичні гасла після скасування кріпацтва в структурах влади, зокрема в земстві, відбувається жорстке протистояння дворянства і недворянства (селяни, міщани, купці, чиновники тощо). Голова земського суду вважає, що посадові особи тому й шахраюють, що не є дворянами за походженням: „Наряду с нами сидят люди иных сословий, иных общественньїх положений, где понятие о честности или же недоразвилось, или же приняло какие-то уродливьіе проявления: обвесить, обмерить, обойти другого вовсе не считается преступньїм... Руководствуясь таковым взглядом, я предложил бы следующую меру: очистить земство от того преобладающего большинства чуждого дворянству элемента”.

Автор щоразу в романі наголошує, що життя Христі - це постійне ходіння по лезу, суцільні стреси, про які вона нікому не сміє говорити. Навпаки, ставши повією, вона просто зобов'язана вдавати веселу, безтурботну ляльку, щоб її не вигнали на вулицю. Христя дуже вродлива, вся її сила - в красі, але дівчина добре розуміє: найменша помилка - і вона знову безпритульна. Такі перспективи лякають її, бо понад усе хочеться спокою, родинного затишку, як у колишньої подруги Горпини.

Христя не вміє реально оцінювати людей, вона простодушна, наївна, нездатна зазирнути в майбутнє, живе почуттями. Велику роль у психологічному житті героїні відіграють сни, передчуття, пророкування. Це одна із особливостей стилю письменника.

Загалом же проза Панаса Мирного має такі особливості:

- у ранніх творах („Лихий попутав”, „П'яниця”) спостерігається оповідна манера, перевтіленні в оповідача- очевидця;

- у більшості творів наявне невимушене авторське втручання у текст, своєрідне спілкування з читачем, подібне на довірливу розмову з ним („Послухаймо, що кажуть сусідні панки та полупанки в вічі Башкирові” - „Лихо давнє і сьогочасне”);

- схильність автора до розлогих вступних пейзажів з олюдненням природи, персоніфікацією;

- у різних творах часто повторюються одні й ті самі прізвища чи імена героїв: Бородай (у козака Бородая служив малий Чіпка і трохи не спалив його, Бородай зустрічається і в оповідання „Родина Бородаїв”), Притика (прізвище Христі з „Повії” і одне із фальшивих прізвищ Чіпчиного батька), дід Улас (громадський пастух і в романі „Хіба ревуть воли, як ясла повні?”, і в романі „Лихо давнє і сьогочасне”);

- у більшості творів автор побіжно згадує панщину і як символ кріпаччини найчастіше згадує руїни панських замків;

- велику роль у розумінні психології героїв відіграють їхні сни-пророцтва, які або щось віщують, або є судом совісті.

Висновки. Отже, Панас Мирний починав у прозі як письменник-оповідач, але швидко зрозумів, що така манера обмежує виражальні можливості твору: маска оповідача-очевидця сковувала автора, який змушений був у творі дотримуватися рівня культури, освіти, моралі, інтелекту свого не завжди позитивного героя. Тому в подальшій творчості письменник намагався проникнути у психологію своїх героїв, передати не лише зовнішню дію, а й внутрішній світ свого персонажа. Письменник увів в

українську літературу жанр соціально-психологічної повісті та роману. Новим у його творчості було й те, що він почав деідеалізувати селянство, досліджувати соціальне зло, помічати його не лише у панських характерах, а й у внутрішньому світі селян, колишніх кріпаків.