Українська література XIX століття - Г. П. Калантаєвська - 2016

Романтична поезія 20-40-х років ХІХ століття - Літературний процес 1-ї половини ХІХ століття

Новою системою розуміння митцями світу став на початку ХІХ століття романтизм - художній метод відображення дійсності з позиції певного героя-суб'єкта та його емоційного світу. Романтизмові в історії європейських народів передував преромантизм - період, коли кожна нація виявляла інтерес до власної психології, історії, звичаїв, моралі тощо. Однією із передумов романтизму стало вчення Ж.-Ж. Руссо про „природну людину“, смисл якого полягав в осуді сучасної цивілізації як шкідливої і в проголошенні природності(натуральності). Такі самі думки, крім французького філософа, проголошував і німецький вчений Гердер, інші науковці Європи.

Ідеї преромантизму (раннього романтизму) полягали у такому:

- проголошенні несумісності ідеалу з дійсністю, прагнення до їх гармонії;

- реабілітації фольклору - природної поезії;

- суб'єктивному сприйнятті людиною світу і вираженні власних переживань;

- виробленні поняття народу як єдиного організму із особливим способом мислення, почуттями, характером;

- протесті проти гноблення особистості, переоціненні старих цінностей, етичних норм, визнанні права народів на самостійний розвиток, утвердженні самобутніх шляхів розвитку літератури тощо.

Поява романтизму в українській літературі також була підготовлена преромантичними явищами: козацькими літописами з їх ідеями політичної автономії України, виданнями фольклорних збірок М. Максимовича, І. Срезневського, О. Бодянського, діячів „Руської трійці“ та інших.

Для українського романтизму, представленого іменами близько двадцяти поетів, були властивими ті самі загальні ознаки цього літературного напрямку, але з певними своєрідними, суто національними рисами:

- посилена увага до внутрішнього світу героїв, до їхніх душ, емоцій, переживань;

- відображення поведінки особистості, яка часто залежить від втручання надприродних сил;

- орієнтування на фольклор як втілення народного духу та зразок органічної, природної поезії;

- відбиття в поезії романтиків національно- визвольного руху, боротьби за національне самовизначення, звернення до національної мови, історичного минулого;

- протест проти гноблення і протиставлення кріпосницькій дійсності героїчного минулого України;

- пов'язування долі романтичного героя з долею поневоленого народу, з боротьбою за національну незалежність: „світова туга“ європейської літератури набирає характеру національної туги за колишньою славою і волею України.

Український романтизм мав теоретичне обґрунтування в працях М. Максимовича, І. Срезневського, О. Бодянського, М. Костомарова і окреслювався у хронологічних межах від 20-х до 60-х років ХІХ століття. Відгомони його спостерігалися ще в 70-80-х роках. Першою ластівкою романтичної поезії були спроби П. Гулака-Артемовського („Рибалка“,„Твардовський“). У кінці 20-х років у Харківському університеті виник літературний гурток, до складу якого входили романтично настроєні студенти, згодом відомий під назвою „Харківська школа“ романтиків (І. Срезневський, Л. Боровиковський, О. Шпиготський, М. Петренко, А. Метлинський та інші).

Розквіт української романтичної поезії припадає на 30-ті - 40-ві роки ХІХ століття, коли були написані найкращі твори цього періоду Л. Боровиковського (збірка „Байки й прибаютки“), А. Метлинського (Могили) (збірка „Думи і пісні та ще дещо“), Є. Гребінки (поезії „Човен“, „Ні, мамо, не можна нелюба любить“), М. Маркевича (збірка „Украинские мелодии“), М. Костомарова (Ієремії Галки) („Українські балади“, „Вітка“), О. Афанасьева-Чужбинського (збірка „Що було на серці“), поезії М. Петренка („Дивлюсь я на небо“), В. Забіли, Я. Щоголіва та інших.

У кінці 30-х років стали відомими і поети „Руської трійці“ - видавці альманаху „Русалка Дністровая“, чиї традиції згодом підтримали М. Устиянович, Ю. Федькович та інші.

У романтичній поезії науковці виділяють кілька тематично-стильових течій - фольклорну, фольклорно- історичну, громадянську і психологічно-особистісну. Фольклорна течія орієнтувалася на народну творчість, творчо переробляла легенди, перекази, вірування тощо, протиставляла реальний і фантастичний світи, людину і нечисту силу, відходила від міфології у сферу реальних людських стосунків. Фольклорно-історична течія була пов'язана з історичною свідомістю, правом нації на власний історичний розвиток. Вона була пов'язана з інтересом до козацьких літописів, зумовила появу ряду праць з історії України, які стали джерелами романтичної літератури („Історія Русів“).

Для громадянської теми, яка органічно постала з теми історичної, властиве було звернення до сфери громадянських інтересів - досягнень особистої й державної свободи, покращення соціальних умов життя. Романтики наголошували, що суспільство несправедливості руйнує і занапащує людину. Тому в поезії були наявні мотиви розчарування, самотності, безвиході, заперечення дійсності. Радянське літературознавство несправедливо називало таких поетів песимістами, а їхню творчість - занепадницькою, але насправді такі мотиви були породжені несумісністю поетичних ідеалів і реальності. Звернення романтиків до образу бандуриста-кобзаря (Т. Шевченко „Перебендя“) привело до постановки питання про громадянське призначення поета взагалі.

Для психологічно-особистісної течії були характерними теми кохання, розлуки, туги за коханою, родиною, рідним краєм із народно-пісенним співвіднесенням із картинами природи, які виступають як дзеркало людської душі (балада, вірш-роздум, пісня тощо).

Значення романтичної літератури полягало в тому, що вона відображала і досліджувала народне життя, вносила в мистецтво критичне ставлення до дійсності, звертала увагу на психологію і внутрішній світ особистості, на суспільну роль поета як виразника думки народу, а також значно розширила жанрові межі літератури.

Серед найвідоміших поетів-романтиків - ректор Харківського університету і байкар П. Гулак- Артемовський („Рибалка“, „Твардовський“), Л. Боровиковський (балади „Маруся“, Чарівниця“, „Вивідка“, „Бандурист“, „Журба“), Є. Гребінка (поезії „Човен“, „Ні, мамо, не можна нелюба любить“, „Очі чорні“, „Українська мелодія“), М. Петренко „(Дивлюсь я на небо“) та інші.