Українська література XIX століття - Г. П. Калантаєвська - 2016

Історична проза М. Старицького - Український театр і драматургія 70-90-х років ХІХ ст. як мистецьке явище. Творчість М. Старицького

Найцінніший доробок М. Старицького - його історична проза. Романи письменника присвячені в основному добі козаччини: „Богдан Хмельницький” (трилогія), дилогія „Молодість Мазепи” й „Руїна”, романи „Останні орли”, „Розбійник Кармелюк”, повісті „Облога Буші”, „Чорний диявол”, „Перші коршуни”, „Заклятий скарб” та інші. Усі вони за винятком „Облоги Буші” написані російською мовою, бо автор друкував їх у газеті „Московский листок” і часто цим забезпечував їй великі тиражі.

У радянський час не вся спадщина М. Старицького друкувалася, навіть не згадувалися, наприклад, романи про Івана Мазепу, чиє ім'я засуджувалося радянськими істориками. Своїми історичними романами, написаними у співавторстві з дочкою Людмилою Старицькою- Черняхівською, письменник започаткував в українській літературі жанр пригодницько-історичного роману, бо він відображав важливі історичні події в Україні завдяки захоплюючому авантюрному сюжетові, романтичним постатям героїв, їх дивовижним пригодам із переодяганням, моторошними підземеллями, кривавими скарбами, погонями, поєдинками тощо.

У романі „Молодість Мазепи” автор розповідає легендарну історію про те, як юний красень Мазепа, який служив при королівському дворі у Варшаві, був покараний польським магнатом за дружину: закатованого юнака прив'язали до спини дикого коня і випустили в степ. Письменник розповідає про щасливий порятунок свого героя, про притулок, який він знайшов на козацькому хуторі у старого Сича і його внучки Галини - дочки замученого ляхами полковника Морозенка.

Життя на хуторі в єдності з природою, палке кохання сприяють духовному відродженню Мазепи, який зрозумів, що блиск королівського палацу - обман, за яким криються зневага, ненависть до українців, підступність і лицемірство. Тому герой повертається серцем до України і в подальшому робить усе для її захисту. Мазепа - особистість незвичайна: його розум, політична мудрість вражає всіх, із ким він спілкується, а спілкується він із багатьма визначними особами - Іваном Богуном, Іваном Сірком, Петром Дорошенком, Іваном Самойловичем та іншими. Мазепа занепокоєний тим, що сусіди - Московія, Швеція, Німеччина - будують власні держави, а Україна лише добивається у Польщі вольностей. Якщо Україна піддасться на милість якоїсь держави, даремно чекати поваги до її вольностей від чужих держав та урядів - на чиєму возі їдеш, того і пісню співай, а хочеш співати свою пісню - змайструй і свого воза.

Автор уводить у текст описи реальних історичних подій, що являють собою значний інтерес. Це зокрема сцени загибелі Івана Брюховецького та утвердження гетьманом П. Дорошенка. Це й описаний у козацьких літописах епізод, коли напередодні вирішального для України бою з московським військом гетьман Дорошенко одержує повідомлення про зраду дружини і... покидає військо, щоб покарати коханців, що означало неминучу поразку.

Роман „Руїна” - продовження описуваних подій. У ньому автор показує, якими нелегкими, суперечливими були пошуки гетьмана Петра Дорошенка і його прибічників (Мазепи, Богуна, Кочубея), до кого із сусідів звернутись із проханням про спілку, під чий протекторат іти: Москви, Варшави чи Стамбула. Вони обмірковуютьвсі подробиці „за” і „проти”, адже рішення надзвичайно відповідальне і складне і його наслідки можуть бути непередбачувані. Назва твору цілком характеризує й історичний період - руїна в політиці й моралі; боротьба за владу й багатство одних - і боротьба за єдність і волю України інших. Підлим і небезпечним постає в авторській оцінці інтриган Самойлович, Дем'ян Многогрішний бачиться письменникові занадто відвертим і нестримно диким у гніві, але чесним гетьманом. Дорошенко - трагічна постать, адже уклавши-таки спілку з турецьким султаном, швидко втрачає авторитет і підтримку, бо турецьке військо, ступивши на землю України як союзник, відкрито грабує, знищує, забирає в ясир людей, незважаючи на протести гетьмана, як джин, випущений із пляшки. Дехто із претендентів на владу готові запродати Польщі чи Москві всю Україну в обмін на маєтки, шляхетство чи дворянство. Самойлович арештовує Многогрішного й Сірка, висилає їх у Москву, щоб вони не заважали йому взяти владу в свої руки.

Охоплюючи поглядом усю Україну, автор слідкує за державницьким, політичним, особистим життям Мазепи, змальовуючи читачеві для інтриги низку його неймовірних пригод. У долі майбутнього гетьмана тісно пов'язалися долі найдорожчих для нього жінок. Це мати-шляхтянка, патріотка віри й України, вольова й енергійна, яка підтримує сина в його політичних рішеннях, вчить не прошати кривд і мститись ворогам. Це дівчата Маріанна й Галина, які претендують на місце в серці вродливого Мазепи. Галина - дівчина з хутора, рятівниця Івана, дочка полковника. Вона лагідна, добра, наївно-довірлива і духовно багата. Вона доглядала Івана в хворобі, саме їй обіцяв він вічне кохання. Її кілька разів викрадають вороги, щоб спіймати Мазепу, а він її рятує, знаходить, визволяє. Маріанна - протилежна Галині постать. Вона теж полковницька дочка, але вихована амазонкою: їздить верхи, майстерно стріляє, чудова розвідниця, непереможна в поєдинках, палка і пристрасна натура. Мазепа рятує її на полюванні від кабана, а потім вона вириває його із рук ворога.

Фактично ці героїні є втіленням двох сил - духовності й фізичної звитяги. Щоб не робити вибір Мазепи занадто болючим, автор схиляє його серце до першої дівчини, а Маріанна зрештою гине від рук Самойловича, який наказав оголосити її відьмою і спалити на вогнищі.

Події твору обмежені роками служби Мазепи у Дорошенка на посаді генерального писаря і наприкінці роману - у Самойловича. Про подальше життя героя в позитивному ключі було небезпечно: газета „Московский листок” була про це попереджена владою і редакція часопису на певний час навіть припинила співробітництво із Старицьким.

Наступний історичний роман „Останні орли” (1901) був присвячений добі гайдамаччини, він - своєрідна інтерпретація Шевченкових „Гайдамаків”. Жорстокість шляхти та осквернення храмів, переслідування православної віри стали причинами небувалого протесту з ріками крові й сліз.

Із великим інтересом читається й роман „Розбійник Кармелюк” (1903), події якого відображені в європейському контексті. Підкоривши Європу, Наполеон у 1812 році рушив на Росію. Польське панство на Поділлі вітає його похід, адже Наполеон пообіцяв йому, перемігши Росію, повернути Польщі державність. Янко Кармелюк - кріпак одного з польських магнатів, Пігловського. Юнаком він був узятий до двору задля компанії паничам, вчився з ними та їздив за кордон. Читач бачить його, демонічно вродливого атлета з голубими очима, у спілкуванні з паничами, з якими щойно повернувся з-за кордону. Демократичні незалежні манери кріпака викликають панський гнів. Бажаючи приборкати розумного, освіченого, чесного і сильного хлопа, пан робить його управителем панського маєтку. Кармелюк якось навіть врятував йому життя, спинивши оскаженілих коней, що несли панську карету в трясовину. За співчуття до кріпаків героя покарано - продано сусідці Пігловського - пані Доротеї. Жорстока шляхтянка виявляє прихильність до кріпака, бо сподівається зробити його своїм коханцем. Сім'ю Янка вона не купує, щоб не заважала її планам. Коли Кармелюк відкидає залицяння пані, вона оголошує його злодієм, начебто він украв срібло, і віддає його в москалі.

Через три роки Кармелюк втікає з війська, повертається додому і, ставши розбійником, зводить рахунки з панством. За час відсутності Янка його дружина зазнала принижень, знущань, що зламали її, зробили заляканою, упокореною. Вона не поділяє світогляду чоловіка, боїться його дій, тому навіть у родині Кармелюк самотній. Автор показує у романі шлях розумної, порядної особистості від стихійного розбійника до ватажка народних месників. Спочатку він живе особистою помстою, хоче тільки вирвати з неволі власну сім'ю, але люди самі визначають його статус - захисника усіх скривджених - і приходять з проханнями про допомогу і захист. Це зобов'язує Кармелюка дбати не лише про себе, а й про інших.

Кармелюк - реалістичний, але й по-новому романтичний герой - вродливий, освічений, вишуканий у манерах і поведінці, він бездоганно перевтілюється у польських магнатів, російських офіцерів, жебраків, знає багато мов. За ним гинуть жінки - і прості селянки, і вельможні шляхтянки. Він надзвичайно винахідливий, спритний, втікає не лише від переслідувань, а й навіть із ув'язнення в Кам'янецькій фортеці над проваллям, яка й сьогодні зветься Кармелюковою. Втікає він і з сибірської каторги. У романі є все, характерне для романтичного твору: перевдягання, лісові розбійницькі лігва, підземні ходи з панських маєтків, глибокі підземелля, інтриги, листи в дуплах дерев, ворожки, жіночі ревнощі і безрозсудні вчинки тощо.

Як і кожний пригодницький твір, роман не обминає увагою любовну інтригу. Кохають Кармелюка багато жінок, але відповідає він взаємністю лише двом. Кохання до дружини згасло. Небайдужий герой до розбійниці Уляни, яка тримає шинок. У цій жінці переважає звіряче начало, вона вродлива, хитра, енергійна і хижа, від ревнощів втрачає розум, а коли помічає, що втрачає коханого, видає його місце перебування, де його і вбивають. Сама ж Уляна, потрапивши до в'язниці, зводить рахунки із життям. Інша героїня - шляхетна пані Розалія - чарівна інтриганка, часто рятує розбійника, прагне закохати його в себе. Ідеалом духовності, вірності, чистоти є дочка священика Олеся, з якою Кармелюк не встиг одружитись, вистежений на побаченні з нею Уляною, яка й помстилась Кармелюкові з ревнощів.

Образно-стильові особливості роману (останній день життя Кармелюка сповнений зловісних віщувань - кричить ворон, рветься струна на бандурі, коли герой співає тощо) свідчать про тяжіння автора до неоромантизму: герой протистоїть суспільству, зазнає незвичайних пригод і гине від зрадницького пострілу. Одним із завдань М. Старицького як письменника-історика було передати колорит часу, суспільну свідомість, мову, побут і звичаї далекої доби. Звичайно, його романи - це не документальні чи суто історичні твори, тому в них є вагома частка художнього вимислу.

Менші за обсягом твори на історичну тематику - „Облога Буші”, „Заклятий скарб”, „Перші коршуни” та інші загалом мають такі самі художньо-стильові особливості, як і проаналізовані романи.

Найвизначнішим твором за широтою охоплення історичних подій, як і за художнім рівнем, є трилогія „Богдан Хмельницький” („Перед бурею. Історичний роман з часів Хмельниччини” (1894), „Буря” (1896), „Біля пристані” (1897)), в якій розгорнуто перед читачем одну із найгероїчніших сторінок української історії - події визвольної війни українського народу проти польської шляхти 1648-1654 років. Цій визначній темі, як і образові Богдана Хмельницького, передувала вже досить значна літературна традиція. Вперше звернулися до неї творці козацьких літописів - невідомий автор „Історії Русів”, Самовидець, Г. Граб'янка, С. Величко. Розробляли цю тему К. Рилєєв, М. Маркевич, Є. Гребінка, І. Нечуй- Левицький, Г. Сенкевич та інші. Події, відтворені в трилогії, охоплюють період з 1638 по 1654 роки. Своєрідними емоційними вершинами першого роману є так звана ординація в урочищі Маслів Став і бій з турецькою галерою біля берегів Криму: перша забарвлена в похмурі, трагічні тони, бо ординація стала першим адміністративним засобом придушення польською шляхтою українського козацтва. Опис морського бою має мажорне звучання, в ньому підкреслено військову силу, міць козацтва.

У цьому широкому історичному полотні М. Старицький показав себе як письменник-баталіст. Яскраві описи битв під Жовтими Водами і Корсунем, Збаражем і Жванцем, Зборовим, Берестечком і Пилявою представляють загальну монументальну картину і підкреслюють характерні деталі, а прагнення до історичної точності поєднується з героїко-романтичною піднесеністю розповіді.

Мудрим полководцем і відважним воїном показаний у романі Хмельницький в оточенні козацької старшини - Богуна, Кривоноса, Нечая, Чарноти, Морозенка, Івана Золотаренка та інших. Усі вони - люди зі складною долею, особистими трагедіями, яких єднає високий патріотичний обов'язок перед своїм народом і Україною. Концентруючи увагу на гетьманові та його найближчому оточенні, М. Старицький ніколи не забуває рядового козака - його патріотизму, мужності, розуму. Автор змальовує народ України - селянство і козацтво, міщан, ремісників, духівництво, дрібну шляхту. Самого гетьмана письменник показує і в родині, і у війську, і в побуті, і в пристрасті до підступної красуні Марильки- Єлени. На відміну від польського історика Г. Сенкевича М. Старицький показує Богдана Хмельницького не пихатим шляхтичем, не містичним Месією, а козаком- воїном з усією його моральною і фізичною силою, життєвим укладом і світоглядом (що підтверджується всіма історичними свідченнями).

Патріотом України, далекоглядним політиком, просвітителем показав письменник митрополита Петра Могилу. Саме він у романі надихає й спрямовує на боротьбу Хмельницького, закликає підняти на визвольну боротьбу народ, застерігає від гордині і честолюбства.

Історична проза М. Старицького широко охоплює життєві процеси, проникає в сутність подій і людських душ, має тісний зв'язок із народною творчість та козацькими літописами.

Висновки. Значення постаті й творчості М. Старицького для розвитку українського театру й драматургії, громадсько-політичної лірики та історичної прози важко переоцінити. Окрім плідної роботи над новими в літературі темами і жанрами, він сприяв подальшому розвитку української літературної мови і красного письменства в цілому. Твори його відзначаються широким діапазоном мовностилістичних пластів - від розмовно-побутового до романтично піднесеного, від ніжно-інтимного до іронічно-саркастичного, засобами якого він таврує суспільні та людські вади. Письменник створив багато нових слів, зокрема відомі його неологізми „мрія”, „нестяма”, „байдужість”, „приємність”, „страдниця”, „пестливий”, „чарівливий” та інші, сьогодні вони є активними повноцінними словами.