Українська література XIX століття - Г. П. Калантаєвська - 2016

Новаторський характер драматургії І. Карпенка-Карого. Соціальні комедії - Драматургія І. Карпенка-Карого і М. Кропивницького

У своїй творчості І. Карпенко-Карий синтезував те краще, що було в реалістичній, почасти в романтичній драматургії, успішно реформував українську драму і комедію в напрямку новітньої суспільної драми (поглиблення соціальності й психологізму). Вже перші п'єси драматурга засвідчують дві лінії жанрово-тематичного і стильового спрямування його творчості: орієнтування на реалістично-побутовий театр (соціально- побутова драма „Бурлака” і сатирична комедія „Підпанки”) і на театр романтично-побутовий („Бондарівна”), що свідчило про стильовий синкретизм у всій спадщині І. Карпенка-Карого. Новаторство ж драматурга полягало в утвердженні ним соціально- психологічної драми і комедії, однією з найкращих з яких стала п'єса „Наймичка”, в якій автор розкрив у морально- етичному плані тему „нових хазяїнів” села. У ній ідеться про те, як багатий негідник Цокуль до набутого багатства і влади над селом захотів додати ще й любов молодої вродливої дівчини. Жертвою його домагань стає беззахисна сирота Харитина, яка згодом наклала на себе руки від кривди над собою. Складний збіг обставин, потрясіння від смерті дівчини, яка виявилася його рідною дочкою (її мати - колись зведена Цокулем така сама дівчина-наймичка), приводять хазяїна до покаяння- самовикриття. Цокуль проте не наділений особливою підступністю, бо з тою покинутою в юності наймичкою не дав йому одружитися його батько.

Темі трагічної долі жінки присвячено й драму „Безталанна”, в основі якої - мелодраматичний любовний трикутник, в якому чоловік убиває свою дружину, лагідну і спокійну Софію, засліплений відновленням давніх стосунків із своїм першим коханням - палкою і веселою Варкою. Поза начебто банальним сюжетом автор, за словами І. Франка, „показує з якоюсь майже дошкульною пластичністю душну і темну атмосферу сучасного українського села, де існують тисячні сили, які намагаються підірвати в людях те, що в них є чистого і здорового, а ніщо не розбуджує і не підтримує в них почуття обов'язку і громадської свідомості. Можливо, що саме в цій моральній атмосфері автор хотів дошукатися головного джерела вини і трагічного конфлікту осіб, що діють в його драмі”.

Найвищого рівня як драматург І. Карпенко-Карий досяг у жанрі сатиричної комедії, яка була справжньою його стихією. Найвідоміші його твори в цьому жанрі - „Мартин Боруля”, „Розумний і дурень”, „Сто тисяч”, „Хазяїн”, „Суєта”, „Житейське море”. Цей блискучий ряд започатковує „Мартин Боруля”, в основу сюжету якого покладено невигадану анекдотичну історію гонитви селянина за дворянством і втрати надії на нього через прикрий недогляд писаря в минулі роки - розбіжність в одній букві прізвища. Головний герой - простодушний і наївний зі своїм уявленням про дворянство і відповідним „перетворенням” свого дому на дворянський кшталт. Але те, що становить слабкість Мартина (несила звикнути до дворянських звичаїв, манер, побуту, віра в поважність секретаря-реєстратора, віра в освіту взагалі), для читача становить найсимпатичнішу його прикмету. Тому попри всі його кумедні дивацтва, глядач бачить у Мартинові чесну, безхитрісно-довірливу, працьовиту і хазяйновиту людину, яку не через пустий гонор „шляхетська муха вкусила”, бо всі його зусилля „стати на дворянську ногу” робляться заради дітей, їх майбутнього.

Лінію „драм стяжання” продовжують і завершують ще два вершинні твори комедіографа - „Сто тисяч” і „Хазяїн”, в яких стяжання утверджується й розширюється аж до розкриття психології і принципів діяльності землевласника-мільйонера. Персонажеві „Ста тисяч” Калитці все „копиталу не хватає” і він готовий на авантюру з купівлею фальшивих грошей, але, зрозуміло, його самого ж дурять, внаслідок чого він мало не повісився, щасливо врятований із петлі.

У комедії „Хазяїн” Калитчина мрія уже реалізована Терентієм Пузирем - хазяїном великого господарства, символом якого стає жорстка система управління - „хазяйське колесо”, яке нещадно розчавлює кожного, хто не зміг спритно крізь нього проскочити. Розумний, далекоглядний, авторитарний Пузир - скупий і дріб'язковий у вирішенні питання власних потреб - викохав навколо себе хижаків-управителів, які, обкрадаючи хазяїна, накопичують власний капітал. І він, знаючи про це, їх тримає, бо вони добре визискують робітників, а їхні крадіжки - просто виробничі витрати, неминучі в господарстві.

Найцікавішими ж у творчому доробку І. Карпенка- Карого є дві драми незавершеної трилогії „Суєта” і „Житейське море” (третя частина - „Старе гніздо”). Ці твори були насправді новаторськими як із тематичного, так і з ідейного боку. Якщо в ранніх творах драматург відображав дійсність у межах соціально-побутового конфлікту (нерівність шлюбу, проблема вірності й зради, визиск сільським глитаєм односельців тощо), а в пізніших звернувся до найдієвішого засобу в літературі - до гострої сатири, щоб затаврувати недоліки суспільства, то в останніх п'єсах на перший план виходить психологічний конфлікт, проблема морального вибору героя.

У дилогії „Суєта” і „Житейське море” автор звертається до такої знайомої йому теми - життя актора, його творчих пошуків, вагань, нелегкого шляху до загального визнання. Змальовує він і знайому родинну ситуацію, кили вивчені на батьківські гроші діти, виїхавши з батьківського дому і влаштувавши особисте життя (не без допомоги батькових таки грошей), починають соромитись свого простого (селянського) походження, батьків-мужиків, остерігаються спілкуватись із ними і признаватися до них у присутності друзів чи знайомих.

П'єса „Суєта” зводить у межах однієї сім'ї людей із різними характерами та ідеалами - простих батьків-хліборобів та їхніх дітей, новоспечених інтелігентів, уже міських жителів. Якщо батько Макар Барильченко, багатий козак, так і залишився селянином і його слідами пішов найстарший син Карпо, то син Михайло став учителем гімназії, син Петро став юристом, „кандидатом прав”. Скінчили гімназію дочка Василина і наймолодший син - шибеник і вигадник Іван. Найстарший син Карпо дав за свій кошт освіту братам і сестрі, єдиний живе поруч із батьками і не цурається їх простих звичаїв. Михайло, який одружився із багатою панною, генеральською дочкою, скоро й сам стане „статським совітником” - „все одно що генералом”. Найменший Іван - талановитий і скептичний, з дитинства виявляв нахил до штукарства, свистів соловейком, коли його брат Карпо ходив у садок на побачення. Повернувшись додому із війська писарем, Іван опинився на розпутті: чи йти за голосом серця на сцену, чи шукати серйознішого заняття, як брати. Першу характеристику молодих Барильченків дає саме він, обороняючись від звинувачень у неробстві: „Єсть люде, що вік працюють, життя творять, - це ваш чоловік Карпо, мій брат, - говорить він братовій дружині, - падаю ниць перед ним; єсть люде, що все своє життя з праці других забирають і нічого в життя людське не кладуть - це брати мої Михайло, Петро, - і з ними носяться як з писаною торбою... Суєта!.. Я ж попав на корабель непевний, корабель розбито і викинуто мене на берег, я обмок, обмерз, сушусь і гріюсь, а всі кричать: ледащо! Підождіть! Дайте обсохнуть і нагріться!”

Батько й мати радіють успіхам своїх дітей, яких вони разом із Карпом вивчили на селянські гроші. Освічені діти тішать батьківську гордість, радують думкою про влаштованість у житті („І чини посиплються на чоловіка, і гроші покотяться в кишені”). Старий Барильченко з гордістю думає про те, що його діти „вийшли в люди”, стали панами. Навіть дочка Василина після гімназії вже не хоче бути простою, а мріє про лікарські курси, аби тільки не жити на хуторі. З цього приводу Іван їй говорить: „Ти хочеш буть лікарем - це хороші мрії, а чи можеш ти буть лікарем, про це й не думала! Не кожен художник - художник, не кожен лікар - лікар: скрізь нужен талант!”

Так у п'єсі виникає тема покручів, яку розвиває Іван: „Бідні, нещасні люде: вирвуть мале дитя з сільського ґрунту і пересадять на інший. Помалу, помалу воно там коріння пускає. Садовники його обріжуть і заставлять рости так, як їм здається, що воно гарно, і виходить каліка, покруч - гіллям вниз! От і ми: всі покручі! Від мужиків відстали, до панів не пристали!” Його позицію доповнює мудрий і освічений хлібороб Карпо, старший брат: „То не біда, що до панів не пристали, а біда, що від села та від людей своїх, та від землі відстали!.. Нещасна земля, гірка твоя доля! Тікають від тебе освічені на твої достатки діти і кидають село у тьмі... Хоч задушіться тут - нема їм діла. Вони чужі нам, а ми їм. Забрали все, що можна, від землі, виснажили гречкосія і покинули! Ані лікаря, ані ученого хазяїна, ані доброго адвоката - нікого нема в селі! Тільки вивчився: прощай, батьківська стріха, прощай, село, навіки!” На його думку, відірвана від рідної землі людина, має психічну травму, опиняється в „перехідному” становищі від селянина до пана. У ньому опиняються Михайло і Петро - вони добрі, розумні, спостережливі і усвідомлюють своє двозначне становище. Вони одружились із панами високого роду, прийняли нові життєві правила. Автор часто насміхається над ними. Наприклад, Михайло аж через два роки після одруження признається дружині: „Я із простого роду. Розумієш? Батько мій - багатий козак, просто сказать - мужик, гречкосій, і мати така ж сама проста людина. Вони добрі, чесні, розумні, трудолюбиві - нас повчили, і через науку ми стали рівні всім панам, а вони як були, так і зостались простими мужиками...” Обурена Наташа „не виносить запаху житнього хліба”, але її заспокоює батько-генерал: „Тепер тільки дурні носяться з своїм, може, незаслуженим... аристократизмом! Чесність, образовання, наука, ум, талант - важно, а решта - плювать!”

Ще один улюбленець автора - вчитель Демид, закоханий у Василину. Він хоче втілити в життя ідею про створення при школах такого господарства, де діти вчилися б обробляти землю, розумно працювати на ній. Щоб самому цього навчитись, вчитель опановує робочу дисципліну в господарстві Карпа.

Назва п'єси „Житейське море” теж символічна - уособлює долю Івана Барильченка-актора, життя якого має злети і падіння, пристрасті, згубні для його сімейного щастя. Захопившись актрисою Ваніною, він втрачає дружину і дітей, тому хоче виправитися, повернути родину. Герой розуміє, що крім робочої дисципліни, яка дала йому славу й добробут, необхідно виробити в собі й моральну дисципліну. Ліки від свого горя герой знає - це праця на землі.

Як професійний актор, І. Карпенко-Карий показав у творі ряд цікавих колоритних акторських типів, їхнє життя за лаштунками, поза сценою, життя, сповнене проблем, неспокою, інтриг, невлаштованості й людської непорядності. Драматург показав обличчя актора без гриму - це актриса Ваніна, антрепренер Усай та інші. Найповніше представлений актор Крамаренко - театральна шкапа, який веде напівжебрацьке існування, догоджає успішним акторам за випивку й обід та всім підтакує. Лише він говорить Іванові Барильченку гірку правду: „ І для великого артиста, і для блазня один кінець, коли вони нехтують справедливість і догоджають своєму „я”. Саме Крамаренко говорить про ймовірність для актора збитись на манівці і проміняти правду на успіх: „І в мене була душа, і я любив правду, пробував говорить і говорив правду прахвостам, які мотають і промотують з веселими жінками батьківщину, які для хвастовства запалюють сторубльовкою цигарку, а бідному і гривни не дадуть; я говорив правду розпутним мужам і жінкам, які святість мудрих заповітів лічать умовними, аби догодить своїм хотінням... І що ж? Вони сміялись надо мною, цурались, не хотіли кумпанії водить зі мною!.. Я черв'як, бездара, театральна шкапа, я не мав сили самостійно йти на боротьбу, а їсти хочу так само, як і таланти! Ну. і став я всім годить, щоб буть люб'язним, приятним чоловіком і напихать своє черево! І побачив я, що це добре, і привик, і блазнем став, і низькість так до мене приросла, як голова до шиї. Я не почуваю вже сорому, у мене нема честі, і всі раді мать такого компаньйона - з ним легше жить, він потура всьому. ”.

Сповнений наміру змінити своє життя, Іван прагне повернутись у життєву гавань. Він, як і сам автор, переконаний, що здорова природна праця на землі здатна вилікувати людину із „розбитими нервами”. Саме ця праця дасть рівновагу духові, „нравственну дисципліну”, ідея якої проходить через обидві п'єси письменника про інтелігенцію.