Українська література XIX століття - Г. П. Калантаєвська - 2016

Світогляд і громадська діяльність Б. Грінченка - Творчий доробок Б. Грінченка у контексті полеміки з М. Драгомановим

Борис Грінченко (1863-1910) прожив сорок сім років, і вже сучасники говорили про нього: „Більше працював, ніж жив”, адже як громадський діяч і письменник він виявляв неймовірну працездатність, поступаючись у цьому хіба що І. Франкові. Як художник, майстер поетичного слова, він переживав типову на свій час драму: задля вимог „біжучого моменту” жертвував поетичними задумами, не пов'язаними із злобою дня. Своєю статтею „Регулювання натхнення” продемонстрував надзвичайну зібраність, пріоритет сили волі й наполегливості.

Б. Грінченкові належить низка афористичних висловлювань:

- „Я ворог відомої приказки про „ласкаве телятко” („Ласкаве телятко дві матки ссе”), а цілковитий прихильник до формули: виявляймо силу і матимем, що хочемо”;

- „Ми плачемо над долею нашої літератури і просвіти, а забуваємо слова: „толците и отверзется вам”, забуваємо, що сила, котра гнете, ніколи не поступиться своєю властю, хіба тільки перед силою ж”;

- „Тоді не можна буде робити (та й те ще тільки так здається, що не можна), коли ні єдина книжка наша не проходитиме, а коли проходить одна з трьох, одна з десяти - робити можна. Коли хочете видати на рік сто книжок - посилайте до цензури триста”.

- „Що обставини, то обставини, а що ми, то ми!”

Радянське літературознавство, особливо в часи сталінізму, прагнуло знищити чесне ім'я Б. Грінченка, оголосивши його буржуазним націоналістом, шкідливим елементом старої культури. Народився Б. Грінченко на Харківщині (хутір Вільховий яр), був сином бідного дворянина, колишнього штабс-капітана, який забороняв удома „мужицьку” мову, ніколи не поділяв світогляду сина і після смерті Б. Грінченка в 1910 році все не міг заспокоїтись і вважав, що саме „українство” звело його в могилу. Мати Б. Грінченка була росіянкою.

Навчався Грінченко в харківській реальній школі, але на п'ятому році навчання був вигнаний і посаджений у тюрму за зв'язки з революційними народниками- терористами. Йому було тоді 15 років. Більше його на навчання ніде не приймали, тому він офіційно не мав навіть середньої освіти, не кажучи про вищу. З часом Б. Грінченко почав критично ставитися до революційного терору, вважав його небезпечним, а зосередив увагу на підготовчій роботі - просвіті народу, на вихованні свідомої національної інтелігенції. Він вважав, що якщо народ національно не є свідомий, то революція не принесе йому ніякої користі, бо він не зуміє скористатись її наслідками. Тому на перший план для Б. Грінченка вийшло завдання просвіти - він почав легально і відкрито працювати в обраному напрямку, а це було значно небезпечніше за нелегальну діяльність.

Свої народолюбні плани він пов'язав з учителюванням, якому віддав десять років життя. Йому часто доводилося міняти школи через переслідування його демократичних поглядів, через доноси. Рік він працював у селі Нижня Сироватка на Сумщині, шість років викладав у приватній школі відомої меценатки та педагога Х. Алчевської, яку згодом критикував за русифікацію українських дітей через освіту.

Педагогічні позиції Б. Грінченка полягали у підтримуванні вимог відомого науковця К. Ушинського щодо навчання в школах рідною мовою, у численних виступах проти безправності вчителя і тотального „змосковлення” українців. Грінченко був твердо переконаний: „Заботиться о народном просвещении без заботы о народном благосостоянии - это значит строить здание на песке”. Серед найвідоміших праць Б. Грінченка - „Українська граматика до науки читання й писання”, читанка „Рідне слово”, розвідка „На безпросветном пути. Об украинской школе”, „Народнопросвітні книжки” та інші.

Вчителювання певною мірою ізолювало Б. Грінченка від активного громадсько-літературного життя, тому підтримку І. Франка, який запросив його до співпраці у львівських часописах, Б. Грінченко цінував усе життя. Сам же Б. Грінченко допомагав і морально, і матеріально поетові Павлу Грабовському, який більшу частину короткого життя перебував на засланні в Східному Сибіру. П. Грабовський навіть свого сина назвав Борисом.

Б. Грінченко був редактором першого тлумачного словника української мови, який мав форму українсько- російського словника, бо українські слова частково перекладались і тлумачились російською мовою. Робота над словником - найбільша заслуга Б. Грінченка. Матеріали до словника збирали члени „Старої громади”, сам редактор. Хоч Б. Грінченко і не мав спеціальної освіти, він сам упродовж трьох років укладав словник, щодня обробляючи по 120-170 слів. Робота була дуже виснажливою і систематичною, тим більше, що Грінченко сам перетасовував матеріал, формулював тлумачення, підбирав приклади, звіряв тексти, давав посилання. Словник вийшов у 4 томах у Києві в 1907-1909 роках.

У Чернігові Б. Грінченко працював у земській управі разом із В. Самійленком. Знаючи забудькуватість поета, Б. Грінченко, віддаючи колезі якийсь офіційний папір, обов'язково лишав собі з нього копію, щоб не загубився, бо в Самійленка це часто траплялось, і рятував приятеля від службових неприємностей.

Найважливіший етап життя Б. Грінченка - чернігівський період (90-ті роки ХІХ ст.), коли він організовував видання книжок для народу, упорядковував музей української старовини, працював над словником; та київський період (900-ті роки), коли він редагував першу українську щоденну газету „Громадська думка” (згодом „Раду”), журнал „Громада”, керував товариством „Просвіта”. Свої праці і художні твори він підписував псевдонімами Іван Перекотиполе, Вартовий, Вільхівський, Василь Чайченко та іншими.