Всі публікації щодо:
Грінченко Борис
Драгоманов Михайло

Українська література XIX століття - Г. П. Калантаєвська - 2016

Зміст і значення полеміки між Б. Грінченком та М. Драгомановим у 1892-1893 роках - Творчий доробок Б. Грінченка у контексті полеміки з М. Драгомановим

У центрі полеміки між Б. Грінченком (Вартовим) і М. Драгомановим, що тривала в 1892-1893 роках, була українська література, перспективи її розвитку та стосунки з літературою російською. Дискусія торкалася також політики і становища України в Російській імперії.

У чому ж суть розбіжностей між авторами „Листів з України Наддніпрянської” та „Листів на Наддніпрянську Україну”? Вони були, по-перше, представниками різних поколінь і висловлювали погляди кожен свого покоління (адже, як пам'ятаємо, Драгоманов у 1863 році закінчив університет, а Грінченко саме тільки народився). Драгоманова часто звинувачували в тому, що він не прагнув, щоб Україна стала незалежною державою. Це не зовсім справедливе звинувачення, бо Драгоманов вважав, що Україна в його часи (економічна відсталість, політична залежність, духовна неволя, тиск русифікації тощо) не була підготовлена до національно-державної незалежності. Тому завданням політиків він вважав проведення культурно-просвітницької роботи серед народу. Засуджуючи русифікаторську політику царизму, Драгоманов цінував літературу й культуру росіян, вважаючи їх (культуру й літературу) мостом між європейською і українською культурами. Він засуджував терористичні та революційні форми боротьби, зокрема російських народників, вважаючи, що суспільство повинно розвиватись еволюційно і гуманно.

Нове покоління (зокрема й Грінченко як його яскравий представник) теж вважало, що в політичному плані Україна ще не мала умов для боротьби за державність, а повинна була задовольнятись автономією. Проте воно більш рішуче виступало за наполегливу працю, боротьбу за піднесення національної свідомості українців, за українізацію народу для його консолідації, для подолання роз'єднаності між інтелігенцією і селянством.

Молоде покоління у 1891 році створило в Харкові таємне братство Тарасівців, яке виступало за визволення українського народу від російського панування. Засновниками й учасниками братства були Б. Грінченко, І. Липа, М. Міхновський, М. Коцюбинський, В. Самійленко, М. Вороний та інші. Основною ідеєю братства була боротьба проти помосковлення України - саме її і пропагував та відстоював Б. Грінченко в своїх „Листах...”.

У кожного з полемістів були сильні й слабкі сторони: М. Драгоманов був сильнішим в аналізі історії, історичних умов розвитку України, світової культури. Проте він довго жив за кордоном і не міг добре знати особливостей життя в Україні, як знав його Б. Грінченко, який, працюючи на ниві просвітництва, особисто відчував, якої великої шкоди завдає Україні русифікаторська політика царизму.

„Листи.” Б. Грінченка є обвинуваченням старих українофілів (М. Костомаров, П. Куліш), які писали двома мовами („московська мова - московські думки”). Б. Грінченко вказує на розрив між інтелігенцією і народом та головним завданням письменників вважає його подолання. Українська інтелігенція, вважає Б. Грінченко, інертна, пасивна, допомагає владі русифікувати народ. Він критикує письменників, які писали двома мовами, згадує І. Котляревського, Г. Квітку-Основ'яненка, П. Гулака- Артемовського, навіть М. Гоголя.

Відкидаючи схиляння перед російською культурою, яку вихваляв М. Драгоманов, Грінченко вимагав абсолютної незалежності у сфері культури: „Українська література не була, не є і не буде часткою чи наростом од московщини, а була, є і буде самостійною літературою, що в ній силкується виявити своє розумове життя український народ”. Пояснюючи своє ставлення до всього російського, Б. Грінченко не проголошує ворожнечі до нього, але вважає, що „доки існує гніт національний, доти національність гнічена обурюватиметься проти національності тієї, що гнітить”.

М. Драгоманов став на захист критикованих Грінченком письменників, яким його опонент закидав дводушність. Він підкреслював, що російською мовою часто висловлюються демократичні українські ідеї. Він навіть захищав російську політику стосовно України, шукав її позитивних моментів (визволення від польсько- турецького ярма, наприклад), навіть заявляв, що Катерина ІІ „дуже була популярна серед нашого народу, як й інтелігенції”. Заперечуючи сепаратистські настрої молодих політиків, зокрема й Б. Грінченка, М. Драгоманов вважав, що „автономія політична й національна можлива й без державної відрубності”.

На розвиток літератури М. Драгоманов висловив досить своєрідні погляди. Він доводив, що існує одна література для інтелігенції, спільна для росіян і українців, та інша література - народна, українською мовою. У центрі полеміки, як бачимо, перебувало все ж національне питання, тому вона викликала реакцію літературних критиків і політичних та громадських діячів - І. Франка, П. Грабовського, С. Єфремова та інших.