Українська література XIX століття - Г. П. Калантаєвська - 2016

Філософські, наукові, політичні погляди І. Франка у контексті його біографії - Життєвий шлях і світогляд І. Франка

Іван Франко - син сільського коваля з Нагуєвичів на Дрогобиччині (Львівської області). На шостому році життя батько віддав його до школи, де він навчився читати по- українськи, по-німецьки і по-польськи та рахувати. Навчався також у Дрогобицькій „нормальній школі”, де спочатку терпів приниження за селянське походження. Рано втратив батька, який лишив господарство у боргах, дружину з чотирма малими дітьми. Щоб утримувати їх, мати мусила вийти заміж за порядного чоловіка Гриня Гаврилика, який оплатив Іванові навчання в гімназії і якого письменник глибоко поважав. У шостому класі гімназії І. Франко втратив і матір.

У дев'ятнадцять років (у 1875 році) Франко став студентом Львівського університету. В учнівські та студентські роки він захоплювався фольклором, мовами, писав вірші й прозу, перекладав. З шостого класу збирав власну бібліотеку, яку поповнював усе життя. Ще учнем, не маючи грошей на книжки, робив за товаришів письмові завдання, а плату брав книжками. Він міг, за спогадами знайомих, написати одне завдання в кількох варіантах так, що ніхто не помічав, що завдання виконані одним автором. Не любив позичати книжок в інших і свої також не любив давати. Міг у власній книгозбірні вночі без світла знайти будь-яку потрібну книжку.

За знайомство з М. Драгомановим І. Франка, студента другого курсу, в 1877 році арештували та тримали в камері між злочинців і волоцюг дев'ять місяців. Це перекреслило його особисте щастя, наукову кар'єру, спричинило насторожене ставлення багатьох товариств і редакцій, які не бажали співпрацювати із „соціалістом”. Саме у цей період з'явилися його знакові поезії „Товаришам із тюрми”, „Каменярі” та інші. Вже в 1880 році поет пережив другий арешт: він виїхав на село до товариша, щоб там трохи пожити, але по дорозі був арештований, три місяці просидів у Коломийській тюрмі, після чого під наглядом жандарма був відправлений у рідне село. Невдовзі в Києві він познайомився з Ольгою Хоружинською, з якою в 1886 році одружився завдяки клопотанню Олени Пчілки, і мав у родині трьох синів і дочку. Свій третій арешт Франко пережив у 1889 році. Загалом же його життя - це хронологія роботи в журналах, редакторська й видавнича діяльність і щодення творча праця, якою він часто жертвував заради громадських потреб.

Для розуміння творчості І. Франка знаковими є статті Є. Маланюка „Франко незнаний” і „Франко - як явище інтелекту”, в яких Маланюк наголосив на інтелектуальності І. Франка, силі його розуму, зіставивши його постать із Шевченком: „... Коли Шевченко був у поезії явленням - майже демонічної - в своїм творчім діонісійстві - національної емоції (якої жар, до речі, так відчував і так подивляв Франко), то Іван Франко був явленням у ній національного інтелекту”. Є. Маланюк зазначив, що найбільш властиве слово для творчого шляху І. Франка - слово „боротьба”: „І не випадково так часто фігурує це слово і цей образ у самій поезії Франка, виразно домінуючи над іншими образами, чи то як боротьба з дійсністю, з оточенням, чи, як ще страшніша і така істотна для Франка боротьба „з самим собою”, боротьба обох половин його індивідуальності: однієї - істотної, другої - формованої й деформованої добою та її обставинами. Звідси - одна з генеральних тем у його поезії - проблема „двійника”...”.

Сьогодні є актуальними як ніколи погляди І. Франка на національне питання, на методи перетворення суспільства, його ставлення до класової боротьби, марксизму, соціалістичного руху, його естетичні погляди, ставлення до мовного питання. Трагедією українців І. Франко вважав те, що значна частина інтелігенції України вважала себе за походженням українцями, а за національністю - росіянами. Великою метою інтелігенції І. Франко назвав утворення з етнічної маси українського народу української нації - суспільного організму, здатного діяти самостійно і не асимілюватися в інші нації. Особливої ваги надавав І. Франко виробленню моральної безкомпромісності, справі піднесення загальнонаціональної культури, свідомого націоналізму як запоруки політичної й духовної незалежності. За молодих років І. Франко був прихильником соціалістичної теорії, але критично ставився до економічного вчення. Прихильного економічного визволення („жолудкових ідей”) вважали, що перш за все необхідно вирішити економічні питання, а не політичні. І. Франко з цього приводу вважав, що при усуненні економічного визиску слід позбутись перш за все „чужих” визискувачів, а вже потім „своїх” і робить висновок: „Жолудкові ідеї, тобто національно-економічні питання самі собою пруть усяку націю до виборювання для себе політичної самостійності”.

Як учень М. Драгоманова І. Франко згодом зрозумів помилку свого вчителя в національному питанні: „Брак віри в національний ідеал, продуманий до крайніх консеквенцій (послідовностей) також на політичнім полі, був головною трагедією в житті Драгоманова, був причиною безплодності його політичних змагань”. І. Франко остерігав сучасників від захоплення марксизмом, модною на той час течією у філософії. На противагу вченню Маркса про суспільно-економічні відносини як стимул світового прогресу, письменник вважав, що прогрес стимулюють не матеріальні, а духовні потреби - „живі ідеали індивідуума”. На думку І. Франка, матеріальний прогрес рухають ідеали, як рухають вони політику і суспільне життя. Зрештою він приходить до висновку, що матеріалістичний світогляд є забобоном, який сковує волю і дух людини.

У зрілому віці Франко критикував марксизм. У 1904 році він написав статтю „До історії соціалістичного руху”, яка була заборонена в радянський час. У праці І. Франко подає дві протилежні оцінки соціалізму, які формулювалися на початку ХХ століття: як руху, що претендує на досягнення земного щастя, з одного боку, і як руху, що загрожує знищити всі досягнення цивілізації, загальмувати розвиток особистості і народу, - з іншого. „Соціалізм сьогодні, - писав І. Франко, - особливо для мас менше освічених його прихильників, має далеко більше характер релігії, опертої на непорушних догмах та на культі осіб, аніж характер науки”. У статті він звертається до витоків марксизму і доводить, що „Маніфест комуністичної партії” Маркса є плагіатом, що більшість думок запозичена ним без подання джерела з іншого маніфесту - французького соціаліста Віктора Консідерана. Порівнюючи ці два маніфести, І. Франко наголошував, що Консідеран краще розумів закономірності розвитку суспільства.

„Програма державного соціалізму, - зауважував І. Франко, - аж надто пахне державницьким деспотизмом і уніформізмом, що, проведений справді в життя, міг би стати великим гальмом розвитку або джерелом нових революцій”.

У художній прозі І. Франко написав оповідання „Хома з серцем і Хома без серця”, яке можна вважати філософською концепцією в образах. Головна увага автора зосереджується на ідейних діалогах героїв, які відстоюють кожен свій світогляд. Виразник позиції автора, Хома Галабурда (без серця), не погоджується з думкою, що „революція одним замахом доконає побіди визискуваних над визискувачами, утиснених над тиранами”. Він відкидає саму постановку питання: клас бідних проти класу багатих, на якому ґрунтувалася теорія класової боротьби. Не там, вважав він, потрібно шукати ворогів: „наші визискувачі й тирани сидять в нас самих. Се наша апатія, наша дурнота і наша трусливість. Ніякий соціальний переворот не звільнить нас від них. А доки вони панують, доти й ніяка переміна на ліпше неможлива”. Таким чином автор закликає до морального самовдосконалення, до роботи над собою, до підняття духовного й культурного рівнів. Як людина розсудлива Хома Галабурда вбачає у соціалістичному русі роздмухування ворожості й ненависті, можливість кровопролиття: „Се ви один з другим... агітатори, псуєте народну масу. Шумними словами, вибухами свого власного темпераменту. ви те й робите, що бентежите прості наївні серця людей, підігріваєте їх, немов насипаєте порохом, а потім кидаєте в той порох запалку, і коли настає вибух - сліпий, необчислений у своїх наслідках., - ви ховаєтеся за несвідоме, кажете: „Що ми винні? Се був елементарний вибух. народного обурення”.

Необхідно з'ясувати, чи був сталим і незмінним світогляд І. Франка? Насправді відбувалася кардинальна еволюція. Наприклад, у публіцистичних працях „На склоні віку” (1900) та „Що таке поступ?” І. Франко торкнувся проблеми досягнень цивілізації і здобутків прогресу. І якщо раніше письменник прихильно ставився до положень позитивізму про можливість регулювання всіма суспільно-духовними процесами за допомогою науки, розуму (стаття „Література, її завдання і найважніші ціхи”), то на початку ХХ століття, перегукуючись із відверто релігійним поетом Й.-В. Гете, І. Франко стверджує: „Як у природі, так і в розвою людства керму держать два могутні кондуктори, то ті самі, яких пізнав вже великий німецький поет і вчений Йоганн Гете, а то голод і любов. Голод - се значить матеріальні і духовні потреби чоловіка, а любов - се те чуття, що здружує чоловіка з іншими людьми. Людського розуму в числі тих кондукторів нема і, певно, ще довго не буде”.

Загалом же І. Франко сприймав марксизм як тоталітарну систему: „Жорстокі наші часи! Так багато недовір'я і ненависті, антагонізмів намножилося, що не довго ждати, а будемо мати (а, властиво, вже маємо) формальну релігію, основану на догмах ненависті та класової боротьби”. „..Всеможна сила держави (марксівської) налягла б страшним тягарем на життя кожної поодинокої людини. Власна волі і власна думка. мусили б щезнути. Виховання зробилося б мертвою духовною муштрою. Люди виростали б і жили у такій залежності, під таким доглядом держави, при якій тепер у найабсолютніших поліційних державах нема й мови. Така держава сталася б величезною тюрмою. А хто б держав у руках керму тієї держави? Цього соціал-демократи не говорять виразно, та в усякім разі ці люди мали б у своїх руках таку величезну владу над життям і долею мільйонів, якої ніколи не мали найбільші деспоти”.

У філософському діалозі „На склоні віку” І. Франко робить спробу підбити підсумок минулому ХІХ століттю, осмислити досягнення цивілізації, оцінити здобутки прогресу взагалі. Це був етапний крок письменника, його відхід від віри у всеперемагаючу силу науки, раціонального пізнання і позитивний розвиток прогресу. „Двоє персонажів - песиміст Зенон і оптиміст Іларіон вважають кожен по-своєму, що, з одного боку, ХІХ вік - вік великого фарисейства, великих помилок та ілюзій, вік руйнування, нігілізму і безхарактерності, а з іншого боку, - ХІХ вік - це вік великої праці, колосальної боротьби і високих здобутків, вік емансипації. Що дала людству наука?” - розмірковує І. Франко. Вона звільнилася „від догм і формул нібито і пішла ритися в дрібницях”. Вона видобула масу фактів, інформації, але не дала пізнання істини: „Але що нам з того? Чи, знаючи се все, ми робимося мудрішими? Ні, ми робимося мішками, в які напаковано всякого сміття, а для життя, для дійсної життєвої боротьби ми нездалі”. Як бачимо, на межі століть І. Франко бачить у розвитку цивілізації муки і страждання людини.