Історія української літератури ХХ століття

Олена Теліга

Олена Теліга

Невелика за обсягом поетична спадщина О. Теліги — наскрізь автобіографічна. В її елегантно-карбованих віршах, небезпідставно названих критикою „приватними листами світові“, вимальовується яскравий образ вольової людини, відданої ідеям національного відродження України, життєлюба, морального максималіста, апологета загальнолюдських цінностей. Власне, у цьому й полягав сенс трагічно обірваного життя нескореної поетеси-антифашистки, розстріляної німецькими окупантами в Києві у Бабиному яру 21 лютого (за іншими джерелами—13 лютого) 1942 р. Може, тоді. й збулося її кассандрівське передбачення:

Я палко мрію до самого рання,

Щоб Бог зіслав мені найбільший дар:

Гарячу смерть, не зимне умирання.

Світогляд О. Теліги формувався поступово. То була справді довга „одіссея“, що починалася в Петербурзі. Саме тут, у сім'ї інженера-гідротехніка професора І. Шовгенева і народилася Олена 21 липня 1907 р. Потужні хвилі визвольних змагань, що охопили Україну після Лютневої революції 1917 р. повернули родину Шовгеневих до Києва, де дочка міністра УНР Олена навчалася у гімназії Дучинської (після громадянської війни — перетворена у трудову школу). Під час більшовицького наступу на початку 1919 р. Центральна Рада змушена була залишити Київ. Разом з нею виїхав й І. Шовгенів.

Життя дружини та дочки емігранта-„націоналіста“ ставало дедалі нестерпнішим та небезпечнішим, і 1923 р., так і не отримавши візи на виїзд за кордон, вони нелегально перейшли його біля Кам'янця-Подільського. Згодом оселилися в чеських Подєбрадах, де батько працював ректором Української господарської академії (з 1924— alma mater української еміграції).

У ті часи відбувся різкий злам у психіці майбутньої поетеси, зумовлений пережитим у Києві та побаченим у Чехії. Останнім поштовхом до цього був її конфлікт із російськими монархістами на великому балі в Народному домі. Як згодом згадувала О. Теліга (про це йдеться у нотатках українського прозаїка У. Самчука), вона „не витримала цього напруження, миттю встала, вдарила кулаком по столу і обурено крикнула: „Ви хами! Та собача мова — моя мова! Мова мого батька і моєї матері. І я вас більше не хочу знати“.

Усвідомивши себе українкою та непримиренним ворогом великодержавництва, майбутня поетеса вступає на історико-філологічний факультет Українського педагогічного інституту ім. М. Драгоманова у Празі. Емігрантське життя, незважаючи на постійний дискомфорт і групові непорозуміння, втягло її у свій вир. Вона близько сходиться з Наталею Лівицькою-Холодною, яка вже дебютувала поетичними добірками, Ю. Дараганом, Є. Маланюком, Л. Мосендзом, О. Ольжичем та іншими талановитими письменниками „празької школи“. Одружившись із М. Телігою, вона переїздить до Варшави до хворої матері; не пориває своїх зв'язків із українськими „пражанами“, яких у 30-ті роки ще називали „вісниківською квадригою“. То було досить помітне явище у тогочасній літературі. Лірика поетів-емігрантів, долаючи впливи „молодомузівської“ та стрілецької поезії, яскраво заявляла про себе, як і літературні угруповання на кшталт „Листопаду“ (пізніше—„Дажбог“), як і творчі пошуки поетів Б. Кравцева, або, Б.-І. Антонича. Так, Б.-І. Антонич дуже високо поціновував доробок емігрантської поезії, що, на його спостереження, „має власне, навіть монолітне обличчя“, спирається на здобутки „нової наддніпрянської“ літератури, переймається безпосередньо „розспівним“ історизмом та поглибленим історіософізмом. Ця характеристика стосується передовсім співця „степової Еллади“ Є. Маланюка, частково Юрія Клена, який жив у Мюнстері, Л. Мосендза чи О. Стефановича.

Культивовані в їхній поезії мотиви Атлантиди, княжої доби, варягів чи конкістадорів“ не властиві О. Телізі, перейнятій гострим чуттям сучасності, її напружених і драматичних ритмів. У ліриці поетеси панує вічний бунт, боротьба за оновлення світу і льодини в ньому, протест проти безбарвної „нудоти життя“, її погляд знаходить „у тьмі глибокій Блискавок фанатичні очі, А не місяця мрійний спокій“.

Власне, йдеться про неоромантизм, що об'єднує „вісниківмьку квадригу“ проявляючись у доробку кожного поета своїми неповторними гранями: коли для Юрія Клена чи Л. Мосендза це був певний нюанс, то для Є. Маланюка, О. Ольжича, а ще більше для О. Теліги — рідна стихія, поривання „кресати вогонь із кремнів“, прийняти бій „спокійно і суворо“! Йдеться про тип світобачення, в якому не було місця для гармонізованого ладу. Героїзм як найвища чеснота, як взірець людської гідності — то визначальний орієнтир її життя і творчості, тісно пов'язаних із боротьбою за національне визволення рідного народу. Звідси по-чоловічому тверді інтонації програмового вірша „Поворот“:

Заметемо вогнем любови межі.

Перейдемо убрід бурхливі води,

Щоб взяти повно все, що нам належить,

І злитись знову із своїм народом.

Непохитна цілеспрямованість до виборення незалежної України притаманна й іншим її поезіям („Відповідь“, „Племінний день“, „Безсмертне“, „Засудженим“). Принцип героїчної етики зумовлює вимогу бути особистістю, якої не здатна поглинути „темна муть юрби“ („Чорна площа“), виробити в собі рису суворої самодисципліни та обов'язку („Сучасникам“), не втрачати людських рис на тернистих шляхах випробувань:

Мій біль бринить, зате коли сміюся,

То сміх мій рветься джерелом на волю!


Лірика від цього не стає „монохромною“, вона переповнена жагою іскристого життя, що „не чіпає лише раба“:

Топчуть ноги радісно і струнко

Сонні трави на вузькій межі.

В день такий віддатись поцілункам!

В день такий цілим натхненням жить!

П'яним сонцем тіло налилося,

Тане й гнеться в ньому, як свіча,—

І тремтить схвильоване колосся,

Прихилившись до мого плеча.

О. Теліга розвивала кращі традиції української літератури, передовсім Лесі Українки, що неодноразово зазначала емігрантська критика. Як поетеса, як прихильник суворих ритмів вона ніколи не втрачала жіночих інтонацій. Відтак її лірика набувала напруженого інтимного колориту навіть тоді, коли висвітлювала таємниці жіночого серця („Сьогодні кожний крок хотів би бути вальсом“, „Танго“, „Козачок“); водночас: „Блакитне сонце мені світило: А буде чорне, а буде й сіре...“ Вибухова вдача Олени Теліги навіть тут перебуває на межі жіночого самовипробовування та утвердження впевненості у собі. Рельєфніше ця тенденція проступає, коли вона проймається пафосом пасіонарної героїки — принаймні у вірші „Вечірня пісня“. Починається він неначе віддалеки („За вікнами день холоне, У вікнах — перші вогні“), що властиво манері О. Теліги (до речі, треба зазначити, що формотворчі пошуки О. Теліги досить вибагливі: тут канонічна строфа, переважно ямб, здебільшого автологічне письмо, досить скупо інкрустоване тропами, наприклад: „Десь ридають трамваї і мучаться авта“). Це -~ поезія думки, яка виповнює строфи, відбиваючи гострі суперечності людської душі: лірична героїня прощається зі своїм коханим, якого вона має зібрати в похід, „коли простори проріже перша сурма“. Рядок „Я плакать буду пізніш!“ поступово розгортається у парадоксальному образі:

Тобі ж подарую зброю:

Цілунок гострий, як ніж.

Щоб мав ти в залізнім свисті

Для крику і для мовчань —

Уста рішучі, як вистріл,

Тверді, як лезо меча.

Ліричний сюжет типового для О. Теліги вірша „Вечірня пісня“ (на думку В. Державина, цей вірш свідчив „про безмежні сили, які велика поетка таїла в собі і які вона саможертовно зофірувала, разом з життям, своїй нації“ розвивається так, що фінал зображення душевних переживань, доведений до катарсису, виступає як заперечення нейтральної тези-експозиції. Сила волі жінки не менша ніж у чоловіка,— не раз переконує поетеса свого читача, спростовуючи „феміністичні“ стереотипи. „Не Лев, а Діва наш відвічний знак, Не гнів, а ніжність наша вічна сила“,—, стверджується у її вірші „Відповідь“. Але в тяжку годину, як то було за княжих та козацьких часів, виряджають чоловіків на бій за життя, за рідну землю і свободу „Без металевих слів і без зітхань даремних. По ваших же слідах підемо хоч на смерть“ („Мужчинам“).

Роль жінки у суспільстві, в житті нації — одна з головних тем лірики О. Теліги. Це не квола істота, не рабиня („Я руки, що била, не пробачу...“), це дружина й помічник чоловіка-воїна, це новий тип особистості — вольової, цілісної, внутрішньо дисциплінованої натури, невтоленного життєлюба („Пий же бризки, свіжі та іскристі, Безіменних радісних джерел!“), який свідомо йде назустріч небезпекам в ім'я високих ідеалів.

Коли ж зійду на каменистий верх

Крізь темні води й полум'яні межі —

Нехай життя хитнеться й відпливе,

Мов корабель у заграві пожежі.

Цей тип досить характерний для емігрантської лірики (Є. Маланюк, Олена Теліга, О. Ольжич), він постав з особливостей національного духу української еміграції, зумовлених історичними обставинами міжвоєнного двадцятиліття та критичним переглядом подій 1017—1921 pp. в Україні. Докорінна переоцінка національних та загальнолюдських цінностей захопила молодь, яка почала активно готуватися до відновлення історичної справедливості у рідному краї, охопленому хвилями більшовицьких репресій, розчленованому сусідськими країнами. Це прискорило об'єднання розпорошених національних угруповань в єдину організацію ОУН (1929), що мала характер ідейно-політичного руху, а не статус партії. Одні з основних осередків, де готувався грунт для ОУН, містилися в Подебрадах і Празі. І якщо в лавах оунівців — письменники, зокрема представники „празької школи“, то тільки тому, що література фактично недержавної нації мусила розв'язувати й громадсько-політичні проблеми. Обмежуватися лише естетичними питання ми видавалось би за таких обставин неприпустимою розкішшю. Водночас поети-емігранти, прихильники високої духовності, не Дозволяли собі перетворювати мистецтво на агітку. Про це, зокрема, писала О. Теліга у статті „Прапори духа“, пафос якої спрямовувався проти зловживання плакатністю та „сірим позитивізмом“, що не мають нічого спільного з лірикою. В іншій статті „До проблеми стилю“ окреслено контури нової естетики як активного творця майбутнього життя: „Романтика нації, романтика змагань, романтика життя“. Головна мета, що її ставила поетеса у запальних публіцистичних виступах, як і в ліриці,— будити національну свідомість. Найвиразніше ця теза пролунала у статті „Партачі життя“, в якій обстоювалась потреба формування громадянської відваги та людської гідності, несумісної з виявами рабської покори.

Живучи у Празі та Варшаві, поетеса не брала безпосередньої участі в національному русі, досить неоднорідному, внутрішньо розчленованому. Потрібен був час, аби вона усвідомила глибоку відмінність між войовничо волюнтаристськими настановами Д. Донцова, під впливом яких з'явилась її стаття „Сила через радість“, і празьким гуртком О. Ольжича — поета, вченого, одного з керівників проводу ОУН, прихильника політичної зваженості, духовних постулатів, противника тоталітарних режимів та аморальних методів боротьби. Треба сказати, що розкол ОУН внаслідок тактичних, психологічних та Персональних розходжень (1940), який важко переживала О. Теліга, не безболісно позначився на її долі та її друзів, усієї України, визрівав ще на початку заснування цієї організації і виявився вже після трагічної загибелі голови проводу Є. Коновальця (1938). Працюючи головою проводу мистецького товариства „Зарево“, зосередженого на пропаганді української культури на спольщеній Холмщині та Підляшші, О. Теліга намагалася протистояти розколу. Гору в націоналістичному русі взяла антиконсолідаційна фракція С. Бандери, вихована на платформі Д. Донцова, а не більш демократична фракція А. Мельника, до складу якої входила й група О. Ольжича. Уже тоді О. Теліга осуджувала бандерівців, які „не люблять інтелігенції, а без інтелігенції немислима ніяка поважна робота“.

Розкол націоналістичного руху дався взнаки під час світової війни, послаблював організовану боротьбу українського народу проти німецьких окупантів. Це відчула на собі й О. Теліга, яка разом з У. Самчуком перейшла нелегально кордон між Польщею та Галичиною (15 липня 1941 р. поблизу м. Ярослава). Але Львів зустрів їх неприязно. Про це О. Теліга якось писала: „Чекає все: і розпач, і образа, А рідний край нам буде чужиною“. Невдовзі поетеса разом з групою О. Ольжича переїздить до Рівного, а 22 жовтня — вона вже в омріяному, напівзруйнованому Києві, де мельниківці, незважаючи на небезпеку, заснували Українську національну раду. О. Теліга як член референтури культурної комісії створила „Спілку письменників“, переважно з початківців, оскільки більшість українських письменників зазнала репресій у 30-ті роки, а вціліла меншість була під час війни евакуйована на Схід. Водночас О. Теліга перебирає редагування додатку „Література і мистецтво“ при газеті „Українське слово“ і готує його під свіжою, бойовою назвою „Літаври“. Тут друкувалися талановиті твори українських поетів та прозаїків як знищених сталінізмом, так і емігрантів. Сіючи зерна національної самосвідомості в окупованому Києві, О. Теліга не опублікувала жодного панегірика гітлерівцям, з презирством ставилася до одописців: „Це, мабуть, ті ж самі писаки, що й Сталінові щедрували“. Певна річ, це не могло не викликати підозру фашистів, які на початку грудня 1941 р. заарештували редактора „Українського слова“ І. Рогача, поставивши на його місце вірнопідданого професора Штепу. Після невдалих спроб приборкання „Літаврів“ на початку 1942 р. їх закрили. Хвиля гітлерівських репресій проти українського національного руху, що розпочалась у вересні 1941 р. (Львів, Житомир, Бердичів, Вінниця), докотилася до Києва. О. Ольжич намагався переконати О. Телігу виїхати з міста, але вона категорично відмовлялася: „Я з Києва вдруге не поїду“. Знаючи про масові арешти українців 7 лютого і про те, що гестапо влаштувало засідку в приміщенні Спілки письменників на Трьохсвятительській вулиці, вона 9 лютого пішла на чергове зібрання, де й була заарештована (Усього 40 осіб, серед них — уже відомий поет із Закарпаття І. Ірлявський, котрий з'явився у Києві перед приїздом О. Теліги, професор Гупало, В. Кобрин та ін.). Відвезена в колишні володіння НКВС, а під час війни гестапо, вона сиділа в одній камері з сестрою Лесі Українки Ізидорою Борисовою, до останньої хвилини виявляла дивовижну незламність духу, вважала, що її смерть стане початком визволення України.

За свої 35 років поетеса не встигла видати жодної власної книжки, всі вони вийшли посмертно („Душа на сторожі“, 1946; „Прапори духа“, 1947; „На чужині“, 1947; збірник „Олена Теліга“, 1977); більша половина її віршів загубилася.