Іван Вирган

Історія української літератури ХХ століття

Іван Вирган

Іван Вирган

Іван Вирган належить до тих поетів, чий зір і слух, думки й почуття потребують повної гармонії, хто не вміє виголошувати високі слова й гучні фрази, за дзвоном яких не чутно справжньої поетичної музики, що має здатність довго відлунюватись у душі. За манерою своєї творчості — природністю голосу, тихою, розважливою мудрістю, зворушливою душевною відкритістю й щирістю, органічною наближеністю до джерел народної пісні, які притаманні кращим його поезіям, він — проникливий лірик, поет, гени творчості якого в глибинних народних традиціях. І. Вирган ніколи не прагнув звершити революцію в своєму світосприйманні, не шукав нових форм самої техніки віршування, хоча й мусив удаватися до „новітніх форм естетики”, відгукуючись на запити „пролетарської культури”, чим, власне, й зумовлена його трагедія як митця. І хтозна, які поетичні шедеври міг би створити цей автор, якби на його долю випала інша історична доба, чи якби вона, та доба, не так жорстко підкоряла своїм інтересам свідомість і творчу наснагу молодих обдаровань, уже з перших кроків їх входження в літературу не затискала в свої обмежено-декларативні схеми, що давали простір тільки „оспівуванню й возвеличенню”, не полишаючи можливості вільно осмислювати й переживати багатоголосся дійсності, зате й не висуваючи особливо високих вимог до їхньої художньої майстерності.

Серце, серце! Ти не можеш зрадить,

Помилитись у своїх піснях...

писав поет в одному із своїх ранніх віршів (збірка „Сад дружби”, 1935), писав щиро, сподіваючись, що його муза таки не зрадить, не дозволить покривити душею, стати творцем агітноплакатних віршів. Однак зрадив її сам. І тому його творчий доробок складається з двох контрастних паралельних планів. На першому з них І. Вирган — справді самобутній, тонкий художник, вдумливий філософ, майстер проникливих психологічно-сповідальних монологів, гранично точних емоційно-насичених пейзажних замальовок, який вміло користується всіма багатствами й можливостями поетичного арсеналу: звукописом, паралелізмами, ритміко-мелодійним ладом українського класичного вірша. На другому плані він — співець „нового світу”, автор описово-ідилічних картин щасливого життя, трудових доблестей, заможних артілей, МТС, ГЕС та інших ознак нового суспільства. І тут уже говорити про художню цінність не доводиться...

Іван Оникійович Вирган (Вергун) народився 1 червня 1908 р. в с Матвіївці (тепер Кліщинці Чорнобаївського району на Черкащині). Вірші почав друкувати на сторінках часописів ще в 20-х роках. „Озброєна лірика”— перша поетична збірка І. Виргана, якою він, 26-літній юнак, дебютував 1934 р.

Збірка складається з поезій, написаних І. Вирганом упродовж 1930—1933 pp. Однак тематичний діапазон книжки молодого автора успішно вкладався у рамки вимог нового творчого методу, про що свідчать чітко сформульовані цикли: „Ритми робіт” та „Оборонні мотиви”.

У більшості поезій „Озброєної лірики” (написаної в роки жахливого за своїми масштабами голодомору) співається хвала звитяжній праці та заможному новому життю. Поет урочисто розповідає „Про п'ятирічки... сівбу... І про те, що весна несе Нову класову боротьбу („Перші гулі”).

У бадьорій, патетичній тональності звучать і оборонні мотиви. Та попри тематичну звуженість, юнацьку безоглядність (а подекуди й відвертий несмак, недоречність порівнянь: гармошка — „скиби ріллі швидкі. І мотором вона здавалась із гулящим, яловим ходом”, чи „сни бійців плодотворчо глибокі”, які яскраво ілюстрували не природні для стилю І. Виргана звернення до нових, силоміць видобутих, але „співзвучних часові” асоціацій, що відповідали б запитам „нової культури”), деякі поезії збірки засвідчили ліричний хист молодого поета. Це, скажімо, такі твори, “як „Пісня”, що нею відкривається збірка, поезії „Поворот з таборів”, „Ліричний наступ” та інші, що тяжіли до жанру народної балади, психологічно викристалізованої новели. Для цих поезій характерні розважливість думки, мелодійність звучання, тонкий ритмічний малюнок:

Ніч тече прохолодою зір

Над наметами дивізіону...

Дух сосни змива сон мій і втому,

Наче гори окреслився бір.

Ніч тече прохолодою зір.

Власне, починаючи з другої збірки „Сад дружби”, яка побачила світ у 1935 p., І. Вирган намагається відмовитися від декларативності й плакатності вислову. І хоча й тут тематика залишається тою ж („літописання славних трудових звершень”), мова поета стає прозорішою, фраза — плавною й співучою, деталь виразнішою. Залюбленість у рідний край, його природу, щира увага до простої людини певною мірою компенсують ілюстративність і схематизм окремих творів.

У наступних передвоєнних збірках („Джигіти”, 1937 та „Щастя-доля”, 1938) І. Вирган прагне виявляти особистісний підхід до кожної теми, навіть інтимну лірику переплести з долею народу, історією. Поет із тривогою ділиться передчуттям неминучої війни („Перед війною”, 1940), він також готовий до бою, свято вірить у перемогу:

Спів і сміх залунає в моєму краю,

Закрасується в тиші колосся.

О, якби ж то й мені на Вкраїну свою

Повернутись тоді довелося!..

Пройшовши війну солдатом із зброєю й пером, І. Вирган полишив пронизливі й мужні поезії. Це вірші „Над Россю”, „Жахна бувальщина”, „Ще дим од вибухів”, „Темно й тихо в землянці”, „У таборі смерті”, які ввійшли до повоєнної, чи не найкращої його збірки „Поворот сонця на літо” (1947). Деякі вірші цього періоду пройняті справжньою трагедійністю, як скажімо, поезія „Слава бійця”; „Під груди влучено його — Товариша мого. Упав під вербкою, як біг. На цвічений моріг. Подаленів огонь. І дзвін, і гук, і грім, а він...”), в якій бринить щем за загиблим — перегук із поемою Тичини „Похорон друга”. Те ж і в мініатюрі „1942 рік”, де поет кількома штрихами відтворює глибину людських страждань.

Однією з перлин української лірики періоду війни є поезія „Темно й тихо в землянці”, де лексика, звукова поліфонія, ритміка, побудова сюжетного малюнка — все підпорядковане відтворенню невимовного страждання одинокої маленької дитячої душі, котра в темній промерзлій землянці („В деннім притулку ночі”) ніби завмирає в гіркому довгому чеканні на повернення батька.

Визнаний свого часу літературною критикою як „співець праці” ще за першими своїми збірками, І. Вирган і далі розробляє цю тематику. Особливо показовими є поеми, що ввійшли до збірки „Матвіївка над Сулою” (1949). Багатопланова, написана білим віршем поема „Матвіївка над Сулою”, як і стрімка, діалогічна розповідь про буряківниць „Орільські дівчата” — данина пафосу мирної праці, звитязі простих трудівників* Ці поеми становлять своєрідний „репортаж” доби з усіма її неодмінними атрибутами, з мріями про щасливе майбутнє. Написані вони в різній стильовій манері, але обидві занадто деталізовані, урочисті й наївні, і хоча щирість автора й тут непідробна, про художню цінність їх говорити не доводиться.

Поет невтомний у своїх спостереженнях і замилуваннях красою „світу”, його живих форм, кольорів, звуків. Зосередженість на деталях, уміння творити емоційну картину через низку штрихів і спостережень, зумовлені його здібністю „живописати” словом, переливати у віршований рядок свої почуття просто й пристрасно, оформлювати філігранно точні психологічні мініатюри, пейзажні замальовки, як оця:

Стомився день,

Облишив косовицю,

Дмухнув на сонце,

Заморочив ліс,

Узяв на плечі

Хмару-пуховицю

Та й рушив спати

На небесний віз..

Значне місце в творчості Виргана посідає інтимна лірика. Його ліричний герой — вимогливий і ніжний, мужній і надзвичайно делікатний, його почуття кришталево чисті й глибинні. Такі поезії, як „Ще дерева не розквітали”, „Чого раптом знітилась”, звучать як народні пісні, моральна чистота світиться в рядках вірша „Ти кажеш, що жінка ніколи ще так не любила”.

Збірки „Квітучі береги” (1950), „Країна щастя” (1951), „Поезії” (1954), „Вибране” (1956) та інші в основі своїй складають вірші минулих років, над якими автор сумлінно працював впродовж усього життя, доопрацьовував, редагував, удосконалював.

Поетичне начало домінує й у Виргановій прозі. Тяжкий спомин війни, страждання рідного народу не лишили йому спокою. Одним подихом у 1947 р. написав він півтора десятка оповідань. Більшість із них — про життя простих людей на окупованій землі, про труднощі й випробування, які випали на їхню долю. Письменник не дає широких епічних картин війни, боротьби нескореного народу з загарбниками, що було характерним для літератури повоєнного часу.

Цикл оповідань починається твором „Даринка з братиком”. Це розповідь про згорьовану сільську дівчинку та її братика, котрі, втративши маму, подалися на Полісся шукати батька. Просто і зворушливо, епізод за епізодом розкриває письменник стан душі маленької людини на шляхах її небезпечних, сповнених пригодами мандрів, розкриваючи поволі характер і внутрішній стан своєї героїні. Гуманізм твору, його зворушливо ніжна суворість і художня виразність ставлять це оповідання в ряд кращих досягнень української новелістики.

Повно й переконливо життєвий та естетичний ідеал Виргана розкривається в оповіданні „Краса”. У центрі твору — розповідь про те, як пережила жінка тяжкі роки окупації (про це вона пише в листі до чоловіка на фронт). Другий план — сама атмосфера розповіді. На очах читача відбувається духовне оновлення Василини під час писання листа. Авторові вдалося відтворити внутрішню красу жінки, що після пережитих під час війни поневірянь знову леліє надію. Драму двох сестер, позбавлених війною родинного щастя, розкрито в оповіданні „Мороз”. Кількома штрихами вміє автор відтворити внутрішній стан своїх героїв, багатогранність характерів. Мова його розповідей лаконічна й виразна, сповнена сердечністю й теплотою.

Чи не одним з найперших в українській повоєнній прозі Вирган започаткував психологічно витончені, пронизливі розповіді про війну, якою її зазнали й пережили ті, хто залишався в тилу ворога. Пізніше його традицію (60—70-х років) гідно продовжили письменники наступного покоління: В. Дрозд, Б. Харчук, Є. Гуцало.

Багато років займався Вирган і художнім перекладом. Йому належать численні інтерпретації російської класики — Пушкіна і Лєрмонтова, Некрасова, Одоєвського, Буніна. Перекладав також із грузинської, словацької, німецької, болгарської, вірменської, латиської, чеської мов. Перу Виргана належать переклади творів, над якими він працював сумлінно й натхненно, Гете, Неруди, Райніса.

Протягом усього життя Вирган глибоко вивчав народну й літературну мову, тривалий час (у співавторстві з М. Пилинською) працював над створенням фундаментального українського фразеологічного словника.