ІСТОРІЯ УКРАЇНСЬКОЇ ЛІТЕРАТУРИ ХХ СТОЛІТТЯ
ТОДОСЬ ОСЬМАЧКА (1895—1962)

ТОДОСЬ ОСЬМАЧКА

Зболений, стривожений дух поета руйнував і так розладнане крутими емігрантськими дорогами життя, а могутня творча енергія повсякчасно пульсувала, здобуваючи хай тимчасову, але натхненну, плідну перемогу у вигляді поезій, поем, повістей, есе... Без творчості Тодось Осьмачка не міг би прожити й дня. Все, що вимучувало його сумління, випікало й висушувало душу, емоційно вибухало в слові й розряджувало ту наелектризовану болями й тривогами атмосферу внутрішнього життя, яке для більшості його сучасників було незрозумілим, чужим, а нерідко й безпідставно оскаржуваним, осуджуваним.

Та ти, мій духу, знов руйнуєш

не тільки спокій, а й життя,

і до безодень ти простуєш

без вороття, без вороття...

Ці слова в творі «Містерія» автор передав чи не найулюбленішому після Байрона поетові Данте, передчуваючи і своє вигнання, і наближення гіркого — не з його вини - відчуження від рідного краю.

Згодом у монолозі «Данте» Осьмачка підсилить цей трагізм насильницького відторгнення поета від свого оганьбленого невільництвом народу вірою в те, що його прекрасна країна прокинеться:

І заболить у неї серце гірко,

Що муками жорстокими

вражала

Свого поета, бідного вигнанця...

Тодось Осьмачка свою особисту трагедію виводив із драматичної долі України й беззастережно пов'язував свої муки й страждання із фатальною залежністю митця від історичної долі його народу.

Іван Багряний — письменник також емігрантської Голгофи — виклав у листі до друга, літературознавця Григорія Костюка враження й переживання від смерті Осьмачки 7 вересня 1962 p.: «Останній раз я бачив його в лікарні в Мюнхені, розбитого паралічем і безпам'ятного, в ліжку витягнутого на весь зріст, суворого, як Данте. Всіма забутого і покинутого...

Ця разюча подібність задуманого в безпам'ятстві, вимученого і вже потойбічного Осьмачки до Данте потрясла мене до самої глибини душі. І я тоді мало не заломився навіки в моїй вірі в українську людину, для якої і найкращі сини нації — порожнеча.

Не знаю коли, але якщо моє серце трохи потягне, якщо його не доконає швидким темпом наша сумна і замрячена дійсність, я вирізьблю той образ Осьмачки, який лишився в моїй душі» '.

Не встиг, хоча мав що розповісти Іван Багряний. Передусім— про Київ, творчу атмосферу «Майстерні революційного слова» («МАРСу»), а, можливо, і про слідчі ізолятори, в яких сиділи вони, щоправда, окремо, але фатально приречені на небуття. Та обом пощастило вирватися, описати цей гіркий досвід тотального — і тіла, і духа — невільництва, а головне, пронести крізь усе життя «вічне тавро арештантське», яке випекла в їхніх душах сталінська система приниження й оганьблення людей та народів.

У першій книжці поезій «Круча», яка з'явилася друком 1922 .p., молодий поет Тодось Осьмачка здобувається окремими віршами, хоча їх було у збірочці всього десять, на розкуте, підсилене символістською поетикою самовираження. Він — у стихії величних, планетарних зрушень, в які втягнуто сонце, моря, віки, народи...

Гей, земле!

Диявольський регіт твій чую

у шумі мільйонів планет,

в мільйонах віків,

ї хочеться плюнуть з одчаю

тобі, земле-мамо,

щоб випекти пляму-пустелю

на спині твоїй,

як вічне тавро арештантське,

і димом пропасти в безодні часу!

«Серед нашого поетичного молодняку Осьмачка являє, може, одну з найбільш надійних сил»,— писав С Єфремов у «Історії українського письменства».— У збірці «Круча» критика привабила «нерозгадана глибінь образів і, разом з тим, блискуча народна мова та епічний стиль дум з чисто народними способами...»

Перші вірші Осьмачки народжувалися рано — ще в дитинстві, в атмосфері сільської природи, народних повір'їв, переказів, легенд, казок — у тому світі реального й уявного, який спонукає до фантазування, до мислення, до поезії. Т. Осьмачка з цим казково-легендарним світом дитинства не розлучався все своє життя.

Як поет Т. Осьмачка формувався в творчій атмосфері винятково плідного для української літератури й мистецтва п'ятиріччя—1917—1922 pp. Хай він не бував на зборах «Музагета» на квартирі художника й мистецтвознавця Михайла Жука в Києві, хай він із запізненням гортав видрукуваний в 1919 р. великий фоліант альманаху «Музагет», що став сенсацією в літературно-мистецьких колах, як пише Ю. Лавріненко, але його не могли не захопити поривання молодих українських митців до світових висот символістської поезії. Це була епоха «Сонячних кларнетів» (1918), «Замість сонетів і октав» (1920) Павла Тичини, художньої групи «Біла студія», головного альманаху символістів «Музагет», а також таких відомих у мистецькому розвої інших журналів та альманахів. З першими яскраво оригінальними збірками виступили тоді Яків Савченко («Поезії», 1918; «Земля», 1921), Максим Рильський («Під осінніми зорями», 1918), Дмитро Загул («З зелених гір», 1918; «На грані», 1919), Олекса Слісаренко («На березі Кастальському», 1918), Володимир Ярошенко («Світотінь. Поезії», 1918), Володимир Кобилянський («Мій дар», 1920) та ін. Формується український футуризм, проголошує нові ідейно-естетичні принципи театрального мистецтва Молодий театр на чолі з Лесем Курбасем, розгортає нові перспективи в жанрі графіки Григорій Нарбут... Утверджують свої мистецькі позиції неокласики, Ю. Меженко в статті «Творчість індивідуума і колектив» обґрунтовує доцільність самозахисту митця від суспільно-політичних домагань підкорити його творчу свободу, від посягань на суверенність поета.

Тодося Осьмачку символізм приваблював «як поезія відтінків, натяків, що шукає суто емоціонального впливу на читачів, що намагається стерти межі між поезією і музикою, не даючи слів-назв речам, а закорінюючи лише «ідею» про них, символізм Верленів і Маллярме, символізм Тичини доби «Сонячних кларнетів». Та поетика символізму не домінує в його ранній поезії — переважає ліризм, підсилений імажиністською гіперболізацією образів. Автори літературної хрестоматії «За 25 літ» Ананій Лебідь і Максим Рильський вважали у 1926 p., що «взагалі поет саме шукає свого стилю і тепер ще важко й рано говорити за нього, як за виразну, сталу літературну постать».

Справді, в цю яскраву мистецьку палітру 20-х років — доби національного культурного відродження — Тодосеві Осьмачці нелегко було покласти свою оригінальну поетичну барву. У 1925 р. виходить друга книжка поезій «Скитські вогні», яку можна було б назвати гімном українському степові:

Гей, степе мій,

підпер ти ріками моря,

щоб не схитнулися вони

на ниви хлібороба...

Ти запалив дзвінкі вогні

великих сизих рос,

що з ранків падають на обрій —

на вічний твій покос...

Поет прагне образно простежити історичний шлях України — пройти «по шляху віків» і таким чином усвідомити, куди ж летить новий вік і як буде стелитися доля українського народу. Нова цивілізація уявляється йому в образі поїзда-експреса, який мчить віками-степами, вливаючись-врізаючись у людський океан:

Летить новий вік, у безодні летить!..

Страшно: туман, трясовиця...

Кондуктор, кондуктор, о, друзі, живий —

хто нас примусить журиться?!

Драматизм поетичного світосприйняття наростає, але він панує здебільшого на рівні символістських образів і узагальнень. Ця символіка образів, кольорів, семантичних рядів проектується на реальні переживання поета, на те, що непокоїть його сумління, змушує замислюватися, куди ж прямує цей несамовитий, розгарячений революційною енергією до сліпучого палахкотіння експрес. У вірші «На Ігоревому полі», написаному в 1923 р., Осьмачка майстерно «реконструює» оповідний лад народної балади, створюючи новітню легенду-плач Ярославни:

На голі майдани вийшла молодиця,

поставила сина там у кривавиці,

з мукою гукнула: «Ллє кров без упину!..

Не покинь закляту, розп'яту країну!..»

Поета огортають тривожні передчуття нових кривавих збурень, які принишкли в ідилічних пейзажах білих, теплих травневих ранків України. Кривавий знак уявляється йому в образі велетенської борони, що висить на небі на північ зубками і чекає нових жертв. Вона готова розіп'ята новітніх героїв на своїх залізних жалах, як колись доля кинула на них дружину князя Ігоря. Тому символічна молодиця, яка уособлює саму долю України, застерігає-молить відвернути від її народу кару за нескоєні гріхи:

А з голих майданів чуть гук молодиці

до віків Трояна по кривавих росах!..

Од борони небо кров'ю червониться,

кров'ю північ червоно заносить!..

Тривога, сумнів, страх, передчуття біди — ці настрої не домінують повновладно в поезіях Осьмачки періоду 20-х років. Він ще зберігає віру в можливість рівноваги завдяки утвердженню нашого сильного «сьогодні!» Та початок 20-х — це страшний голод в Україні, це селянські повстання й жорстокі придушення масових протестів — вияву несправджених надій на землю, свободу, рівність і щастя.

До студента Київського інституту народної освіти прилітають із рідного села Куцівки, що на Чернігівщині, де він народився 3 травня 1895 p., сумні вістки. Батько просить «як-небудь... на пудів два», бо голод, вози з мертвими риплять, як журавлі, сільськими дорогами. Сам студент, також голодний і обдертий, з мізерним зарібком за вчителювання в одній із київських шкіл, вимітає цвілі крихти хліба з шухляд, і прагне виповісти гірку пісню рідного села:

А ті ж крихти, в ночах

живі,

з стола небес

хай рідний вітер на

папір

мені зідме!

У вірші «Труни в гаях» ця трагедія українського села набуває символічного вираження в образах двох трун, оплакуваних народними сльозами, що котяться, мов ягоди-кров:

Як у тій труні, що лягла під рів,

битая в мороз, скупана в крові —

радість молода — квіти степові!

У другій труні — мати всіх людей,

тих замучених, побитих дітей...

Із грудей стремить кривавий багнет,

а на нім горить цвіт-рожа важка.

Тут, у Києві, Тодось Осьмачка поділяв біль і тривогу за долю українського села, разом із побратимами з «Ланки», куди входили Григорій Косинка, Валер'ян Підмогильний, Євген Плужник, Борис Антоненко-Давидович. Згодом, від 1926 р., Осьмачка належатиме до організації МАРС, і постійна його дружба з ланківцями-марсівцями, передусім із Григорієм Косинкою, .упевнить його в правильності свого ідейно-естетичного вибору.

Любив і поважав Павла Тичину, хоча й не раз дорікав йому за незрозумілі компроміси. У 1922 р. П. Тичина занотовує: «Зайшов Осьмачка. Казав Ліді (я на співанці був): «Павлу Григоровичу треба взяти у торбину запасу та походить по селах, а потім уже комінтерн воспівати. А то добре, сидівши в Києві, обклавшись книжками, бути революціонером».

Павло Тичина образився, до того ж Тодось Осьмачка йому дорікав за начебто помітне «позичання» в нього образів. Тому й записав у тому ж 1922 р.: «Осьмачку не люблю. Хай собі він буде геній, а не я — не в тім річ» 3. Осьмачка, мабуть, не знав, як болісно переживав Тичина голод в Україні, канібалізм, омертвіння революційних ідеалів і намагався сказати про це у віршах і поемах.

Третьою — і останньою в радянській Україні — була збірка «Клекіт» (К, 1929).

Відчуття самотності, змученості душі, розпачу посилюється («О, будь ти. прокляте, життя моє»), водночас поет намагається взяти в підмогу молоде, щасливе безумство, безумство-хаос, що кличе в'язнів із-за ґрат:

На барикадах радісно, відважно

За подих вільності вмирають...

Дивує, що ця збірка змогла побачити світ тоді, коли активно готувався відкритий процес над українською інтелігенцією — процес над членами так званої Спілки визволення України, коли ідеологічний прес затискав до божевільного болю індивідуальну свободу творчості, коли були розпалені до абсурду літературні суперечки... Осьмачка у цій збірці друкує вірш «Деспотам», в якому звертається до закутого в ланці працьовитого свого народу, котрий годують у казармах на заріз і чию працю забирають «розбоєм в білий день», предрікає йому падіння «під кригу ланцюгів» і спів «присмаглими губами чужих пісень із городів».

І хоча поет орієнтував ідеологічно пильних критиків, на історичне «заземлення» (прихід Денікіна на Україну) ідейного пафосу вірша, справжній адресат його гнівних інвектив проглядає дуже легко. Вірш «Деспотам» завершується своє рідною присягою-благословенням на бій «народну правду визволять»:

Нехай ідуть одвічними шляхами

планети в чорній глибині,

нехай однаково чоло з димами

схиляють в море наші дні,

нехай у лапах вашої гордині

в безодню тріпає земля,—

на бій із вами виступить однині

душа знеможена моя?

Початок тридцятих кривавих років, які забрали цвіт української інтелігенції, особистих друзів поета — Григорія Косинку, Дмитра Фальківського, Валер'яна Підмогильного, став початком його безконечних блукань, страшних «дантових кіл»: арешти, допити, переховування в родичів, спроби перейти західний кордон, вивезення до Москви й ув'язнення в Бутирці, лікування в Кирилівській психіатричній лікарні... Нарешті він, хворий, знесилений духом, опиниться в рідному селі.

Наприкінці 1942 р. Тодось Осьмачка приблукає до Львова, з'явиться в літературно-мистецькому клубі в хутряній куртці та в шапці з навушниками, легендарний і відчужений навіть від знайомих йому Аркадія Любченка та Йосипа Гірняка, які незабаром також поселяться у Львові. Там Осьмачка вперше читатиме — як кобзарі виповідають козацькі думи — уривки з поеми «Поет» — свою кров і свої страждання. Він не раз наголошував на тому, що ця «скорботна книга» є своєрідним ключем до пізнання внутрішнього драматизму і власної долі, і долі народу, від якого поета було відірвано шаленими вирами історії.

У 1947 р. поема на 23 пісні вийде в світ у чудовому мистецькому оформленні художника М. Дмитренка з присвятою «Пам'яті єдиного мойого друга і найблагороднішої людини між людьми, мені знаними,— мойого батька Степана Осьмачки», без морально-філософських мотто до кожної пісні (їх у збірці «Із-під світу», 1954, буде в поемі вже 24).

Поема не є суто автобіографічною, але вона наповнена особистісними враженнями й переживаннями; народні перекази й повір'я мирно «вживаються» тут з реалістичною оповіддю. Через сприйняття юним героєм Свиридом Чичкою реалій села і його проблем постає світ, конкретний, географічно чітко означений, заселений і міфологічними образами, і конкретними, не раз баченими людьми. Це — світ трагічної круговерті репресій і знущань над сільською людиною; ці знущання в поетовому зображенні переходять межі реальності й виступають як жахні візії потойбічного, нелюдяного буття. Ця важка книга є скорботною дорогою від дитячого раювання в світі казки, розкішної природи й добрих людей до тяжкого долання «дантових кіл» тоталітарного режиму, який руйнує творчий дух, знесилює волю, перетворює людину на раба. Один із найпослідовніших прихильників таланту Осьмачки Юрій Шерех (Шевельов) зауважував, що поема «Поет» не принесе читачеві розваги й спочинку, але «може, принести насолоду глибокої мислі, розгадки гранчастих і пристрасних образів і високої співтворчої праці».

Справді, цей складний філософський твір із оригінальною системою образів-лейтмотивів, з озвученою поетом ритмікою й строфікою баладного типу можна вважати вершиною творчого злету Тодося Осьмачки. Завершував BJH «Поета» в Німеччині, перебуваючи в таборах для переміщення осіб, активно співпрацюючи в організації письменників-емігрантів «Мистецький український рух» (МУР).

До четвертої збірки поезій «Сучасникам» (1943) увійшли поезії довоєнної пори, а також досконала за мистецькою формою «Дума про Зінька Самгородського». Це — поема високого мистецького звучання. «Основна ідея її настільки глибока і знаменна,— писав український поет, літературоз: навець і перекладач Ігор Костецький,— а мистецька форма наснажена такою силою виразу і притаманною поетові, який творив її в зеніті напруження творчих сил, своєрідністю, що все це вкупі дає їй право посісти в нашій свідомості місце поруч із найістотнішими явищами світової літератури».

У 1953 р. виходить п'ята збірка «Китиці часу» — вірші 1943—1948 pp., реалії емігрантської дійсності, елегійні, навіяні спогляданням вимріяних ще в дитинстві Карпат, ностальгічні, звернені до України:

Моя Україно, недоле моя,

була ж ти мені дорогою,

а нині тебе вже питаюся я,

ох, що ж ти зробила зі мною?

Тодось Осьмачка переспівує Байрона («Прощання Чайльд-Гарольда»), страждає і роздумує... Все частіше він звертається до прози — видає повість «Старший боярин» (1946), пише повість «План до двору» (1951), книжку «Ротонда душогубців» (1956), перекладає О. Уайльда і У. Шекспіра, виступає з есеїстичними роздумами про Шевченка й природу мистецької діяльності...

Проза Тодося Осьмачки — вагома й самобутня, не схожа ні на яку іншу сторінка української епіки.

Якщо повість «Старший боярин» позначена казковістю й ліричністю розкутого поетичного самовираження (це, за словами Юрія Шереха, «наче сама Україна. Мережана-гаптована, золотом вишивана, словом за серце беруча, у масних чорноземлях, у соняшному бринінні, в місячній поводі-зливі»), то «План до двору» й «Ротонда душогубців» — літопис злочинного винищення українства в період примусової колективізації, так званого розкуркулення, безпідставних арештів і політичних обвинувачень, усіх жахливих жорстокостей, творених НКВС. Тривало не лише фізичне, а й моральне знищення українського села: порушувалися віковічні основи й засади людського співжиття, знецінювалися елементарні норми буття людини на землі. Ці твори, особливо повість «Ротонда душогубців», збурили хвилю критичних обговорень, було й гостре неприйняття оціночних характеристик діячів Української Народної Республіки, передусім Михайла Грушевського і Симона Петлюри (звинувачення на адресу політичних провідників України, які допустили вторгнення Червоної Армії на українську землю, робить не сам автор, а один із героїв твору).

Нерозуміння земляків-критиків, як і нерідко глуха, байдужа читацька аудиторія» до якої апелював Тодось Осьмачка в надії зібрати кошти на видання своїх творів, посилювали відчай і безвихідь письменника. Він не зупинявся в своїх мандрах по світу, переслідуваний хворобою — страхом розправи над ним агентами КДБ. Переїхавши з Німеччини до США, Тодось Осьмачка намагається зосередитися на творчих справах. Часто виступає перед українськими громадами, багато їздить, нерідко й потрапляє у важкі психологічні «провалля», коли страх і підозри вимушують його зриватися вночі й полишати домівки друзів, де він мав теплий притулок. Багато кого горда постава, незалежність мислення й поведінки, гарячковість реагування Осьмачки дратували й не давали змоги зрозуміти його внутрішній стан.

Жив поет переважно в США та Канаді, побував у Франції, переїхав до Югославії, де його страх ще більше посилився, повернувся до Німеччини... На вулицях Мюнхена він упав під ударом нервового паралічу 6 липня 1961 р. Завдяки старанням друзів поета перевозять літаком до США, кладуть на лікування в психіатричну лікарню «Пілгрім Стейт Госпіталь» поблизу Нью-Йорка. Та вийти з госпіталю хворому поетові, який і там творив, вимріюючи збірку поезій і афоризмів «Людина між свідомістю і природою», не судилося. 7 вересня 1962 р. Тодось Осьмачка на 67 році життя помирає.

Відстраждав і відтворив поет знеможеної душі, поет-вигнанець, приречений на самотність і космічний відчай, великий страдник і романтичний мрійник, який звертався до свого народу і жив надією повернутися бодай своїм словом до рідного порогу. У вступі до «Поета» Тодось Осьмачка ці сподівання висловив так:

Тому, минувши всякі перешкоди,

Звертаюся до тебе, краю мій,

я з вірою, що ти у час свободи

мене згадаєш, як найтяжчий бій,

що виграли тобі твої походи

на полі духу і живих надій,

і скажеш: «Це не помилка й провина,

а голос вірного мойого сина!»