Історія української літератури ХХ століття

Ярослав Галан

Ярослав Галан


Сьогодні навколо постаті й творчості Я. Галана точаться дискусії. І це зрозуміло: переоцінка цінностей змушує ще і ще раз замислитися над долею письменника-публіциста, який своїм суспільним і естетичним ідеалом вважав радянську владу, ідеї соціалізму і проніс їх через усе життя. „Хоч яке життя не важке, та які ми щасливі, що довелося жити нам в такій великій епосі змагань за новий світ — світ соціалізму”,— писав він у листі від 18 лютого 1934 р. до дружини Анни, яка навчалася тоді в Харківському медичному інституті й загинула в часи сталінських репресій. Однак навіть особиста трагедія не похитнула його переконань.

Була в біографії Галана ще одна драматична сторінка: 22-річним юнаком він вступив до Комуністичної партії Західної України. У 1938 р. сталінська камарилья оголосила Компартію Польщі та її складові частини — КПЗУ і КПЗБ провокаторами робітничого руху, агентурою фашизму. Партія була розпущена. Довелося жити з тавром ПОЛІТИЧНОГО зрадника, будучи чесним перед своєю совістю, зазнавши стільки переслідувань, цькувань, арештів і тюрем.

Галан і в 40-ві роки лишався тим письменником, котрий вів непримиренну боротьбу з фашизмом, націоналізмом, уніатством, Ватиканом, щиро і натхненно оспівав „велич визволеної людини” (так називався його останній нарис, сторінки якого обагрилися кров'ю: 24 жовтня 1949 р. письменника по-звірячому вбили в його робочому кабінеті).

Звісно, публіцистика, літературно-критичні праці Галан? значною мірою ґрунтувалися на засадах ідеологічно-політичної заангажованості в дусі сталінізму, абсолютизації принципів класової боротьби, пласкої одномірності в оцінці багатьох політичних, історичних і культурних подій і постатей. Наприклад, його оцінки діяльності М. Грушевського, А. Шептицького, М. Хвильового, Є. Маланюка та багатьох інших діячів культури і мистецтва відповідали „замовленню” тодішньої офіційної радянської ідеології. І він, ніде правди діти, теж формував своїми статтями й виступами ту ідеологічну та громадську думку. Очевидно, сьогодні є підстави говорити про трагедію громадянина і письменника Галана, який обрав своїм життєвим кредо служіння рідному народові під червоним прапором соціалізму...

І виправданням письменнику, якщо він такого потребує, є хіба лише те, що не він один був засліплений і одурманений сталінськими догматами. Щоправда, проживаючи до 1939 р. в Польщі, Галан, на відміну од більшості радянських людей, мав значно повнішу інформацію про життя в СРСР, зокрема про політичні репресії, Соловки, голод 33-го тощо. Однак сприймав такі повідомлення як „буржуазну пропаганду”, писанину, за його висловом, „розпатланих бандитів пера”.

Водночас немає підстав перекреслювати всю художньо-публіцистичну спадщину Галана. Бо є велика правда в його нарисах і статтях З0—40-х років про долю західноукраїнського краю, його історію і культуру, про соціальний і національний гніт в умовах польської окупації, про одвічний потяг галичан до великої України. Бо ідея „світла зі Сходу”, яка для письменника та його побратимів по перу С. Тудора, В. Бобинського, О. Гаврилюка, І. Крушельницького, П. Козланюка та ін. означала політичну, ідеологічну, духовно-культурну орієнтацію на Радянську Україну, була для більшої частини трудящих Західної України вірою в здійснення заповітної мрії жити „в сім'ї вольній, новій”.

І сьогодні передають атмосферу часу твори Галана про боротьбу проти фашизму, про господарську і культурно-освітню роботу, яка почалася на щойно визволеній території. У повоєнний час Галан написав чимало викривальних статей, кореспонденцій про бюрократів, безгосподарників, шахраїв у радянських установах і на підприємствах. Вони, до речі, не ввійшли в його зібрання творів у чотирьох томах. Зрештою, коли буде опублікований щоденник Галана, стане можливим повніше й глибше оцінити і саму постать письменника.

Ярослав Олександрович Галан народився 27 .липня 1902 р. в м. Динув над Сяном (тепер — Польща) в сім'ї судового чиновника. Навчання в гімназії перервала перша світова війна. Батька за „русофільство” інтернували до табору Таллергоф. Мати з дітьми евакуювалася в Ростов-на-Дону. Ярослав продовжив навчання в гімназії. Тут майбутній письменник став свідком подій 1917 р., тут формувалися його суспільно-політичні погляди.

Після повернення на батьківщину (1918) Галан навчався на відділі слов'янської філології Віденського, а згодом — Краківського університету, який закінчив 1928 р. У студентські роки прилучився до політичної роботи. В 1924 р. став членом КПЗУ, яка в умовах окупації Західної України Польщею діяла підпільно.

Друкуватися почав на сторінках львівських журналів „Вікна”, „Нові шляхи”. Входив до літературної організації „Горно” (утворена в 1929 p.). Цей період у житті Галана був надзвичайно плідним. За неповних 10 літ: з 1926 р. (драма „Дон-Юхот із Еттенгайма”) і до 1934 p., коли, ймовірно, написано драму „Говорить Відень”, яка до цього часу не розшукана,— створено шість п'єс, стільки ж оповідань, десятки памфлетів, фейлетонів, рецензій, статей. Його друкована белетристика та публіцистика „біліють” сконфіскованими рядками. Постійне цькування, переслідування, обшуки, допити, арешти, тюрма — такий шлях революційного письменника Галана в умовах буржуазної Польщі. Ось рядки з автобіографії: „З 1932 по І935 був без праці. В 1935—1937 роках вів політичну роботу під керуванням Компартії. Весною 1937 мене втретє вже заарештовано”. У ці скупі рядки вмістилися і переховування від поліційного режиму в с Березові-Нижньому в Карпатах, і організація Антифашистського конгресу діячів культури у Львові (1936) та виступ на ньому, і робота в польській пресі у Варшаві, І нелегальне перебування в Радянському Союзі.

Прихід у вересні 1939 р. на західноукраїнські землі радянської влади Галан сприйняв як торжество історичної справедливості.

У роки Великої Вітчизняної війни письменник працював журналістом у різних газетах і журналах, на радіостанції ім. Т. Шевченка (Саратов), яка вела передачі на Україну. Виступи, спрямовані проти фашистів, геббельсівської пропаганди, склали збірку „Фронт в ефірі” (1943). 1942 р. написав одноактівку „Шуми, Марица!” (рос. мовою). Як спеціальний кореспондент газети „Радянська Україна”, висвітлював хід Нюрнберзького процесу (зб. „їх обличчя”, 1948; „Перед лицем фактів”, 1949). У повоєнний час плідно працював як публіцист, драматург, літературний і театральний критик, громадський діяч.

У червні 1949 р. вступив до КПРС. У жовтні того ж року — трагічна смерть. Посмертно удостоєний Сталінської премії (1952).

Як творча особистість Галан найвиразніше зреалізував себе в драматургії. У його доробку — п'єси різних жанрів: романтичні драми „Дон-Кіхот із Еттенгайма” (1926) і „Вантаж” (1928), сатирична комедія-памфлет „99 %” (1930), соціальна драма „Вероніка” (1930), соціально-психологічні драми „Осередок” (1032) і „Любов на світанні” (1949), трагедія „Під золотим орлом” (1947).

Ідейно-творча еволюція драматурга 20—30-х років виявилася в поступовому опануванні реалістичних принципів відтворення дійсності. Інтерес до реалізму засвідчує і лист Галана від 17.V.1934 р. Письменник викладає своє розуміння проблеми формування світогляду, діалектики змісту і форми в художньому творі. Цінними є міркування про власну творчу еволюцію: „Я особисто схиляюся щораз рішучіше до реалізму, і то до реалізму у всіх ділянках мистецтва”. Він так визначає реалізм: „Реалізм — це простота, а простота, нікуди правду діти, найтяжчий гріх у мистецтві через свою прозорість”. Однак досягти цієї мудрої простоти виявилося не так просто. Драматург — у постійних пошуках. То він створює камерну драму („Вантаж”), то, намагаючись вивести на сцену масового героя, розгортає дію багатьма епізодами з великою кількістю дійових персонажів („Осередок”) або ж експериментує, поставивши в центр конфлікту образ хору-колективу („Вероніка”).

У комедії „99 %” намагається оригінально розширити об'єкт сатиричного зображення, вводячи ряд вставних епізодів. Водночас цей твір виявляє плідність класичної традиції: у ньому немає жодного позитивного героя, окрім сатиричного сміху. Цю настанову сам драматург обґрунтував так: „Відсутність позитивного героя автор компенсує своєю присутністю”.

Комедія-памфлет „99 %” (друга назва „Човен хитається”) найвиразніше розкриває одну з характерних рис Галанової поетики — публіцистичність. Уперше звернувшись у драматургії до сучасного йому життя на західноукраїнських землях, Галан обирає об'єктом викриття практику різних політичних сил, які, відповідно до тодішніх офіційних приписів, нібито спекулюють національними питаннями для власної вигоди.

Комедія і в часи написання, і в наступне десятиріччя трактувалася насамперед як твір політичний, що і забезпечило їй тривале сценічне життя в радянських театрах. Однак, скажімо, епізод, коли збираються гості на обід, щоб протестувати проти червоного терору в Україні, в інтерпретації автора і сьогоднішньому нашому сприйнятті, зрозуміло, неадекватні. Це ж стосується і суцільно сатиричного трактування українських національних проблем.

Публіцистичність робить художній твір актуальним для часу, коли він написаний. Хоча досить часто „перетворює його в агітку (так прочитуються сьогодні багато колізій у комедії „99 %”, драмі „Любов на світанні”). Деякі твори драматурга втратили свій об'єктивний зміст. Так трапилося із драмою „Вантаж”. У ній, за задумом автора, діє романтично возвеличений революціонер Оскар, який намагається підірвати корабель, навантажений зброєю для придушення китайської революції. Однак сюжет драми розгортається так, що революціонер не виконує партійного доручення: нічне прощання з коханою Дженні затягується, і корабель відпливає без нього. І тоді лунає постріл. Це Оскар стріляє в дівчину. Така розв'язка конфлікту, власне, дискредитує свідому романтичну настанову в дусі тодішніх уявлень про революційний подвиг. Гору в драмі бере земна любов, в ім'я якої й гине Дженні.

Галан — письменник виразного соціального спрямування. Тому сюжети його драм переважно будуються так, щоб розкрити героя у громадській сфері. Діалоги насичені суспільно-політичною лексикою. Монологи часто набувають прокламаційно-агітаційного характеру. Вони не розкривають мотивів поведінки чи переживань героя, а звернені „назовні” — до інших персонажів і через них — до глядачів.

Галан — прибічник динамічного розкриття дійових осіб. Тому найчастіше герої його драм приходять на сцену людьми вже сформованими, і ті життєві випробування, які випадають на їхню долю, лише екзаменують погляди й переконання характерів і „гартують сталь” (д'Ангієн у драмі „Дон-Кіхот...”, Влодко Кінаш, Анна Снідавська в драмі „Осередок”, Андрій Макаров у трагедії „Під золотим орлом” та ін.). Водночас окремі персонажі розкриваються в еволюції (Айлее у драмі „Дон-Кіхот...”, Норма Фансі в трагедії „Під золотим орлом”, О. Юліан у драмі „Любов на світанні”).

Таланові драматичні твори майже вщерть виповнені суспільно-політичними та морально-етичними проблемами, які розв'язуються через напружені, гострі, часто непримиренні конфлікти й ситуації. Це найчастіше п'еси-дискусії. Чи не найпоказовішою є драма „Дон-Кіхот із Еттенгайма”. Конфлікт розкривається у стосунках принца д'Ангієна, прибічника королівської влади, з якобінцем Айлесом та генералом-пройдисвітом Дімуріе. Це діалоги-дискусії про обов'язок громадянина перед вітчизною, про шляхи боротьби за здійснення своїх ідеалів, роздуми про жорстокий час, коли „важко бути просто людиною”.

Романтично-лицарський ореол навколо постаті принца, розв'язка конфлікту, коли якобінець простягає руку допомоги й співчуття принцові як „святому і непотрібному лицареві”, стали в радянській критиці приводом до звинувачення молодого драматурга в „абстрактному гуманізмі”. Сьогодні важко з цим погодитися, оскільки драма примушує замислитися над загальнолюдськими проблемами про честь і гідність людини, про милосердя і жорстокість революційної епохи, про обов'язок серця і громадянина тощо. Художня майстерність у розв'язанні цих проблем дає підстави стверджувати, що ця драма — одна з кращих у доробку письменника.

Показово, що події в багатьох драмах Галана відбуваються то у Франції („Дон-Кіхот...”), то в Англії („Вантаж”), то в окопах австро-угорської армії 1914 р. („Вероніка”), то в Болгарії („Шуми, Марица”), то в Німеччині („Під золотим орлом”). Прагнення розширити тематичні обшири української літератури теж виявляє одну з індивідуальних рис його творчості. Побутове тло в таких випадках — завжди елемент побічний. Проблематикою ж вони сягають у сферу ідеології, політики, моралі, етики.

Досить часто конкретні сюжетні події в драмах Галана „довантажені” підтекстом. Можливо, той факт, що якобінець Айлес опиняється в домі принца у ролі лікаря, має глибоке смислове навантаження: лікар ставить правильний політичний „діагноз” історично приреченим домаганням принца на відновлення королівської влади. У структурі драми „Вантаж” важливого значення набуває день, коли відбуваються події —1 Травня. У підтексті прочитується, що доручена Оскарові справа є конкретним виявом міжнародної солідарності. Назва твору теж багатозначна: любов стає для закоханих тим емоційно-психологічним „вантажем”, який не в силі здолати-холодне серце розрахунку.

Має прихований зміст опис просторої хати, якою починається драма „Любов на світанні”: „На лівій стіні густо розвішані барвисті ярмаркові олеографії, на яких можна побачити Ісуса та Марію з проколеними мечем серцями, Йосифа-теслю за роботою, св. Миколая”. Тут же висять портрети Леніна, Сталіна, Маркса в оточенні сімейних портретів господаря хати Воркалюка. До речі, у творах повоєнного періоду драматург розширює можливості ремарок: вони стають просторими, тяжіють до побутової вірогідності, в них подаються психологізовані портрети дійових осіб.

Однією з індивідуальних особливостей таланту Галана є прагнення відтворити дійсність за допомогою музичних образів. Вивчення творчої історії трагедії „Під золотим орлом” розкриває, як багато важила для автора музична фактура твору.

У цій трагедії Галан звернувся до теми так званих „переміщенців”. Наша офіційна пропаганда атестувала цих людей зрадниками, і вже тому інше трактування ставало в таких умовах справою громадянської мужності. Письменник розумів, що серед „переміщенців” більшість були чесними людьми, патріотами, які хоробро воювали з фашистськими загарбниками і опинилися в полоні (такими є Макаров, Дуда, Мальцев) або були примусово вивезені на каторжні роботи (Анна Робчук). Опинилися тут і люди типу Бєліна, Цуповича, які продалися окупантам.

У першому варіанті твору трагічний характер подій підкреслювався заголовком „Недоспівана пісня”, а в сюжеті трагічні обставини розкривалися завдяки вдало розробленим епізодам: Андрій Макаров, який очолює групу людей, що прагнуть повернутися додому, любить заходити в трактир і послухати пісню Шуберта „Ave, Maria”, яку грає за п'ятака музична скринька. Але пісня кожен раз обривається десь посередині. Є в цьому сюжетному повороті щось від фатуму античної трагедії. Якщо зважити на загальний „оптимістичний” тон нашої повоєнної літератури, а також взяти до уваги, що трагедія з'явилася друком, коли пропагувалася „теорія” безконфліктності, внаслідок чого жанр трагедії зник із репертуару театрів, неважко уявити, як розкритикували „Недоспівану пісню”. Драматург був змушений змінити заголовок, вніс істотні зміни в розгортання музичної теми. А в першому варіанті після загибелі Макарова його товариш Дуда опускає в музичну скриньку монету. І тепер музика лунає до кінця як реквієм по бойовому побратимові, як вимога довести справу до кінця.

Різнобічність доробку Галана виявилася і в його прозовій спадщині: оповіданнях, нарисах, памфлетах, фейлетонах, повісті „Гори димлять” (1938). Повість, як і деякі оповідання, написана польською мовою.

Тематика малої прози — жовтнева революція („У дні незабутні”, 1930), громадянська війна („Невідомий Петро”, 1932); класова боротьба в західноукраїнському селі — тут художньою вправністю виділяється новела „Кара”, 1932), а оповідання „Померлі борються”, „Савку кров заливає” (обидва—1925) позначені публіцистичністю в розв'язці конфлікту; національні проблеми („Три смерті”, перша назва „Цілина”, 1932), „На мості” (1940); перші паростки радянського життя („Йоася”, „Незабудка”, „Дід Мартин” (усі—1940), „Дженні” (1941) та ін. Манерою викладу останні тяжіють до художнього нарису.

У кращих із“ цих творів головним є художній показ поступового соціального визрівання героїв, пробудження в них почуття людської гідності.

У новелі „Кара” селянин Гнат Орестюк, доведений до відчаю бідністю й здирством глитая, разом з такими ж бідняками вирішує „перейти кордон”, тобто пробратися на радянську сторону. Та коли почулися постріли, Гнат залишився: на руках у нього мала дитина. Батько не наважився кинутися під кулі. Так опинився він на лаві підсудних. Вловлюється в цих драматичних ситуаціях стефаниківська школа лаконічного письма і заглиблення в тайнощі людської психіки: весь хід розвитку подій поданий у сприйнятті Орестюка. Гнат більше тривожиться долею дитини, судді ж бачать у ньому „більшовицького агента”. Цей драматизм створює внутрішню емоційно-психологічну напругу новели, яка все виразніше посилюється з розгортанням конфлікту. І коли Гнатові виносять смертний вирок, аж тоді він починає усвідомлювати своє становище: селянин „відкрив у собі ціле море зненависті, що дрімала в ньому досі десь під серцем”.

Вражають психологічні деталі в розв'язці новели: Гната вивели на страту. „Йому було зимно в самій куртці, і він дрижав. Це бачили панове й краще загорнулися в хутра”. Пани і кат чекають, коли зі страху Гнат стулить повіки, змириться зі смертю. Але приречений „не спускав з них очей, він переливав на них свою зненависть”.

Такий же новелістичний принцип розгортання дії властивий твору „На мості”. Випадкова зустріч лікаря-українця Остапчука з польським офіцером закінчується для нього трагічно лише тому, що лікар не хоче привітатися з ним по-польськи. У першу хвилину сутички Остапчук сам дивується своїй поведінці: десь у підсвідомості народжується це почуття гідності, яке намагаються так жорстоко розтоптати тільки тому, що він українець. Тут, на відміну од психологічного малюнка в новелі „Кара”, подано конфлікт в зіткненні протидіючих сил. Та єднає обидва твори трагічний фінал.

Оповідання „Три смерті” розгортається відповідно трьома епізодами, кожен несе свою емоційно-психологічну домінанту. У першій частині: відчай, розпука зводять у могилу вчительку Козан. Всі її щирі намагання пробудити інтерес до рідного слова, культури, історії виявляються марними насамперед тому, що уряд проводить жорстоку політику ополячення. Другий епізод: у школі з'являється вчитель-садист, який знущається з дітей-українців тільки тому, що це „бидло” не зрікається своєї віри і мови. Конфлікт завершується смертю вчителя:, його вбиває доведений до відчаю школяр Миколка.

Так поступово за принципом градації в оповіданні все виразніше наростає те почуття зненависті до окупантів, яке в заключній частині твору вибухає гнівом.

Повість „Гори димлять” — один із кращих творів Гала-на. Романтично-лірична стихія, яка панує в змалюванні кохання опришка Івана Семенюка з попівною Ольгою, іронія у відтворенні міщанського оточення Ольги, майстерні картини гірських краєвидів, авантюрно-пригодницькі сюжетні лінії вписуються у викривально-соціальний зміст оповіді. Проблема „пропащої сили” (образ Семенюка), яка в українській літературі має глибокі традиції, розв'язується письменником у новому аспекті: опришківство в умовах окупаційного режиму набуває не лише соціального, а й національно-визвольного характеру.

У повісті опоетизовані органічне почуття свободи й гідності, властиве гуцулам, природний потяг до краси — в людях, їх фізичній вроді, одязі, в навколишній природі. Тут владарюють свобода і любов; це почуття нестримне, спопеляюче, любов не .знає меж і кордонів.

Я. Галан — виразна мистецька постать пролетарського напряму західноукраїнського літературного процесу 20— 30-х років з усіма її здобутками і прорахунками. І творчість письменника наступних років відбила складну й драматичну суспільно-політичну та духовно-культурну атмосферу часу.