Андрій Головко

Творча доля А. Головка склалася так, що його, автора кількох романів і повістей, кіносценаріїв, поетичних і драматичних творів, і ще за життя назвали майстром художнього слова, класиком української літератури, народним письменником. Не одне покоління читачів починало знайомство з сучасною українською прозою із його оповідань „Пилипко” та „Червона хустина”, а молоді літератори вважали за необхідне засвоювати мистецькі уроки письменника.

Зростав А. Головко на багатій талантами полтавській землі. Тут у заможній селянській родині в с Юрки Кобеляцького повіту (тепеp у складі с Хорішки Козельщинського р-ну) 3 грудня 1897 р. народився майбутній прозаїк. Умови простого і селянського буття, клопоти в полі разом з наймитами, в оточенні бідняцьких дітей, „скупі радощі” й „тяжка праця” відбилися яскравими враженнями в уяві обдарованого хлопця. У сільській трикласній школі опановував ази наук. Перші літературні вправи, а це були вірші, написав по-російськи у Кременчуцькому реальному училищі (1908—1914); продовжуючи освіту, захоплено читав М. Гоголя, Д. Григоровича, Ф. Достоєвського, Л. Толстого. 1912p. до рук Головка потрапив „Кобзар” Т. Шевченка: „Цілий світ, невідомий досі, розкрився переді мною у творах Шевченка: героїчне минуле України, жахи кріпацтва. І... велична постать поета — трибуна і борця,— перед яким відразу ж відійшли на задній план всі мої, улюблені досі, герої” '. Після цього став писати рідною мовою. За це та за участь у товаристві „Юнацька спілка” був виключений з училища. Якийсь час жив на хуторі Поділ, куди переїхали батьки. Тоді ж уперше спробував писати прозу (автобіографічна повість „З-за хмари”, на жаль, втрачена). Коли почалася імперіалістична війна, закінчив короткотерміновий курс навчання в Чугуївському артилерійському училищі прапорщиків і навесні 1915 р. вирушив на фронт. Брав участь у боях під Рава-Руською, виступав на антивоєнних мітингах, працював у солдатському комітеті в м. Торжок Тверської губернії, куди був направлений після поранення. У 1917—1918 pp. вчителює на Полтавщині (с. Троянівка), працює волосним інструктором з позашкільної освіти в Кобеляцькому повіті. Одночасно пише невеличкі дитячі оповідання, замінюючи ними читанки, яких не було в школах. 1919 р. у Кременчуці вийшла поетична збірка Головка „Самоцвіти”, її склали вірші 1912—1918 pp. Мали вони здебільшого наслідувальний характер, позначені впливом Т. Шевченка, Лесі Українки, П. Грабовського, О. Олеся. А. Головко це розумів і відтоді остаточно віддав перевагу прозі. Але його лірико-романтична стильова манера письма бере початок від тих поетичних вправ. Працюючи в кременчуцькій газеті „Маяк”, органові українських есерів, А. Головко друкує в ній кілька уривків з незавершеної повісті „У дикому танку” (про німецьку окупацію). Майстерності навчався із творів М. Коцюбинського та С. Васильченка, яких вважав своїми літературними учителями.

У червні 1920 р. служив у Червоній армії, очолював кінну розвідку гаубичного артдивізіону об'єднаної дивізії курсантів, був учасником і свідком громадянської війни в Україні. Уже тоді виношував задум написання великого епічного твору, який в основному був реалізований згодом у романі „Артем Гармаш” (1951 —1972). Значно пізніше (1958) Головко зауважив, що він бачив свій твір як „велике епічне полотно про революцію, громадянську війну і становлення Радянської влади на Україні”. Проте слід згадати, що в 1917—1920 pp. Головко тісно співробітничав з незалежниками в українській партії есерів, і радянську владу уявляв собі не як диктатуру однієї партії, а як демократичне народовладдя. У цьому, мабуть, і полягала та очевидна суперечність, що твір із вимушено більшовицькою концепцією (головні герої — більшовики) ніяк не піддавався авторові, писався кілька десятиріч і не був завершений.

Наприкінці 1920 р. військове командування, розгледівши в молодому кіннотнику неабиякий літературний хист (написав пісню „Гей, по конях!..”), перед наступом на Перекоп, відправило його до Харківської школи червоних старшин, де протягом січня — квітня 1921 р. він викладав політекономію, потім демобілізувався.

З 1922 р. цілком перейшов на літератури працю. Наполегливо експериментував, шукаючи органічного для себе способу образно-художнього відтворення дійсності. Перший його друкований прозовий твір „Момент”, 3 волі видавців названий „Рафінована проституція”, з'явився у журналі „Шляхи мистецтва” (1921, № 2). Формально-мистецькі пошуки прозаїка у 20-х pp.— це спроби поєднати в реалістичному контексті різні літературні течії й напрями.: від модного натуралістичного психологізму до символізму, імпресіонізму й експресіонізму (етюд „Діти Землі і Сонця” 1922; двісті „Можу”—1922; „Червоний роман”—1923).

„Діти Землі і Сонця” — своєрідна тематична апробація задуманого епічного твору про революцію та громадянську війну. Тут стисло й чітко окреслено протистояння двох непримиренних суспільних таборів — хліборобів і тих що наживаються на їхній праці. Значним досягненням прозаїка стала повість „Можу”, в мові та образній системі якої - вже присутні основні риси художнього стилю майбутнього майстра слова. У центрі експресивно-фрагментарного сюжету — демобілізований червоногвардієць Гордій, який повернувся додому хворим на туберкульоз і, за діагнозом лікарів, приречений; він прагне переконати кохану в тому, що лише сильні, а не праведні... ввійдуть у рай” (тобто – в нове суспільство), і вдається до самогубства, щоб забезпечити „диктатуру чуття” та ствердити, що „людина все може) якщо захоче”, (так А. Головко полемізував із тезою В. Підмогильного, ніби „розум — раб почуття”). Певна річ „перчать підготовчого періоду” (Л. Новиченко) тут далась взнаки. Разом з тим повість цінна як твір доби 20-років. Йдеться у ній і про паростки „нового побуту” в пореволюційному селі (палять ікони...), і про початки колективізації. Цим епізодам, мабуть, відводилася певна роль у розшифруванні” суто символічної центральної колізії твору про вищість суспільної моралі над індивідуальною...

Очевидно, повісті „Можу” письменник надавав Гливого значення, оскільки поставив її назву до окремої збірки оповідань та повістей (1926). Офіційна критика загалом негативно відгукнулася на твір, вбачаючи у вчинку Гордія хибну психологічно-філософську та світоглядну настанову самого автора, а не лише волю надломленої хворобою людини... Спроб подивитися на „Можу” як на утвердження здатності людини стати над обставинами й перемогти їх — не було (інша справа, наскільки досяг А. Головко адекватного художнього втілення цієї Ідеї).

З 1923 р. Головко — член „Плугу”. Тоді ж прозаїк пише „Червоний роман” (1923), який був уже „заявкою і схемою майбутнього великого твору”. Іноді висловлюють припущення, ніби в „Червоному романі” письменник змалював двох безіменних героїв-селян („я” і „ти”), які перебувають на протилежних „класових” позиціях. Насправді герой тут один, точніше, „єдиний у двох лицях”. Дошукуючись власних засобів художнього відтворення „крученої” двоїстості психології селянина, прозаїк вдався до символіко-експресивного прийому, поділивши особу героя на „я” і „ти”. Авторське пояснення цього мистецького образу дає реалістично окреслений герой в оповіданні „Крученим шляхом” (1924), де майже повністю збережено сюжет „Червоного роману”. Той самий зміст покладено вже на цілком реалістичну основу: молодий селянин, потрапивши в круговерть громадянської війни, спочатку вірить у самостійну Україну і воює проти радянської влади, потім, унаслідок болісних роздумів і вагань, переходить на її бік, убиває в бою свого отамана і приходить з повинною в сільську раду. Приблизно той же шлях — у героя „Червоного роману”, полемічно протиставленого символістському „Блакитному романові” Г. Михайличенка. Для двотомного видання (1957) автор здійснив нову редакцію повісті, але вона, втративши окремі ідейно-кульмінаційні моменти, дещо поступається першій. Загальне визнання й популярність письменник здобув, завдяки дитячим оповіданням та повістям про сільську молодь. Оповідання „Дівчинка з шляху” (1922), „Товариші” (1923), „Пилипко” (1923) склали першу прозову збірку А. Головка „Дівчинка з шляху”, що вийшла в Харкові 1925 р. Визначальні їх особливості — вірогідно змальовані характери дітей, глибоке знання дитячої психології, ліризм і емоційність письма, сувора правдивість у показі життєвих обставин, в, які потрапляють герої, зокрема в період голоду 1921 —1922 pp. Всіма цими прикметами мала проза А. Головка художньо суголосна „Донским рассказам” М. Шолохова та оповіданням О. Неверова. Найбільший успіх серед тогочасних творів А. Головка випав на долю оповідань „Пилипко” і „Червона хустина” (опублікованих 1924 p.), які Олесь Гончар назвав „справжніми перлинами української радянської новелістики”.

Ліричний портрет Пилипка з однойменного оповідання знає напам'ять, мабуть, кожен читач в Україні: „У нього очі, наче волошки в житі. А над ними з-під драного картузика волосся — білявими житніми колосками...” І Пилипко, і Оксана з „Червоної хустини” — це правдиві художні характери дітей, які поряд із дорослими беруть посильну участь у воєнних подіях. Мужність Пилипка, громадянська зрілість вчинку Оксани, яка таємно носить у поле їсти пораненому партизану, подані зримо, майстерно і драматично.

Повісті А. Головка „Зелені серцем” (1924) та „Пасинки ч степу” (1925) —це твори про оптимістичні перспективи нового суспільства, що виявилося примарною ілюзією. Ні автор, ні його чисті душею герої не могли, звичайно, передбачити голодомору й жорстокого терору не лише за політичні, а й за мистецькі та світоглядно-духовні переконання... Герої повісті „Зелені серцем” — студенти, слухачі педагогічних курсів імені Григорія Сковороди. Більшість із них — вихідці з бідняцьких родин, напівголодні, бідно зодягнені. Та в наполегливому оволодінні знаннями вони — сильні й горді, певні того „світлого завтра”, в яке їх закликають вірити.

У „Пасинках степу” письменник подає „передколективне село” з його наболілими проблемами: показуючи статечність селянина-трудівника, він виявляє психологічну проникливість і уважність до багатовікових коренів характеру українця. Письменник підтримував орієнтацію на загальне усуспільнення, яке починалося, але, як і його розважливі герої-селяни, замислювався над майбутнім багатостраждального українського села, не поспішав услід офіційній пропаганді щодо колгоспів, бо розумів, що означає „добровільно” відректися від власної землі...

Оповідання й повісті А. Головка 20-х років виявили в ньому „переконаного реаліста з ясним, творчим поглядом на життя”, митця, для якого життєва вірогідність, „наочна справжність зображеного є одним з найперших художніх принципів”2. У поетиці сюжетів, характерів і колізій він свідомо надає перевагу звичайному над незвичайним, але будує свою оповідь водночас і лірично, і романтично.

Восени 1926-го А. Головко готувався до написання роману „Бур'ян”, тему і зміст якого підказало саме життя — непримиренна соціальна боротьба, що стала наслідком непу і тих перекручень державної, зокрема й щодо села, політики, які вже починали даватися взнаки. В основі сюжету — сукупність характерних для „глухих” сіл початку 20-х років обставин. Колишній червоноармієць, демобілізувавшись, повертається до рідної Обухівки, де „кріпкі селяни” (Гмиря, Губаренко, Огир), котрі діють під орудою комуніста-переродженця, голови сільради Матюхи, „звили собі гніздо” та ще й заручилися підтримкою районного керівництва, зокрема начальника міліції Сахновського і секретаря райкому партії Миронова. Дуже показовим є те, що Головко вже тоді побачив тенденцію до зрощення сільської „радянської” верхівки з партійними керівниками. Прибуття Давида Мотузки в село переполошило „компанію” жмикрутів. Давид, „дарма, що партєйний”, на превелике диво заляканих „владою” простих селян, не цурається „чорної” фізичної роботи (першого ж дня молотить з батьком на току), ходить у старенькій шинелі і, що найбільше вразило, не тільки не приєднався до Матюхи, не пішов „з поклоном” до нього, а, навпаки, взявся до згуртування трударів, щоб спільними зусиллями викрити антинародну зграю.

Твір, надто його перша редакція (1927 p.), відзначається нещадною правдивістю в змалюванні цинічного нехтування правами людей уже в часи „нової” влади, що лише номінально була радянською.

Акцентація уваги читача саме на цьому болючому моментові „реального життя” 20-х років — сміливий крок письменника, адже коли згадати, що в А. Головка чи не кожен провідний образ міг тлумачитися і, як правило, тлумачився як символ,— то Обухівка, ця „забута Богом глухомань”, своїми бідами проектувалася на всю країну. В архіві прозаїка залишилися листи з різних місцевостей, у яких висловлюються здогади, що саме „з їхнього села” прозаїк писав і Обухівку, і Матюху, і багато які правдиво, зображені в романі події.

Давид Мотузка виступає як захисник засад людяності, гуманності, соціальної справедливості, свої власні інтереси він свідомо пов'язав з інтересами середовища, в якому зростав, тому й відчуває відповідальність перед людьми. Понад п'ятдесят років Давид розглядався радянською критикою як сільський комуніст, провідник політики партії на селі. Але якщо виходити з об'єктивно відтворених письменником обставин, у які потрапило село в 20-ті, то на „звання” повпреда компартії в Обухівці значно більшою мірою має претендувати Матюха, а не Давид, бо у Матюхи у руках влада. Тому Давид передусім — народний заступник перед злочинним переродженством в партії і в державі, тою згубною метаморфозою, яка вже тоді (і про це своїм романом попереджав письменник) ставала типовим явищем.

Різноманітні засоби характеристики персонажів, колоритна мовна палітра твору, використання фольклорних традицій сприяли змалюванню таких героїв, як Давид, Зінька, Ілько, Тихон, Матюха, Сахновський, Огир та ін. І хоча в портреті Матюхи автор не уникнув поширеного в літературі тих часів шаблону („пика з-під кудлатої шапки — мов здоровенний баклажан червоний”, а очима поводить, „як двома двопудовими гирями”), гостро сатиричні деталі характеристики не руйнують органічної поетики твору. Значне місце в романі належить символічній метафорі, вміло й доречно вживаній з відповідним підтекстом.

Роман „Бур'ян” став помітним явищем в українській літературі як один із яскравих зразків епічного прозового твору соціальної тематики/В кінці 1927 р. на республіканському конкурсі „до 10-річчя Жовтня” книга А. Головка відзначена ювілейною премією. Але немало було й критичних статей, звинувачень письменника в навмисному викривленні „нової радянської дійсності”. Суперечки виникали переважно навколо проблеми типовості центрального конфлікту твору. Та життя підтвердило правоту автора — „Бур'ян”, попри політично-класові наголоси, від яких не була вільна вся тогочасна художня творчість, може бути названий дзеркалом соціальної дійсності 20-х років.

1927 р. починає втілюватися в життя отой давній задум роману, що дістав назву „Три сини” (після 1931 р.— трилогія „Три брати”), В основу його сюжету прозаїк, йдучи за усно-народною епічною традицією, планував покласти різні життєві долі трьох братів — Артема, Остапа і Юрка, що мали символізувати три основні суспільні сили — робітників, селянство й інтелігенцію у період громадянської війни на Україні. Вагоме алегоричне навантаження повинен був нести і образ матері (України). Але під час обговорення перших розділів роману у харківському Будинку літератури імені В. Блакитного А. Головко прийшов до висновку, що художньо-історична правда життя вимагає показу спочатку подій революції 1905—1907 pp. Таку 1932 р. був написаний твір „Мати” як пролог до трилогії „Три брати”. Перша редакція роману була піддана суворій критиці — в основному, як тоді писалося, за „підміну соціально-психологічних мотивувань характерів героїв елементами біологізму й символіки”.

У зв'язку з тим, що твір будувався на фольклорно-символічній основі, його герої від самого початку були задумані в двох планах: за змістом — як реальні, соціально детерміновані характери, що несуть у собі риси певного конкретного історичного середовища, а за художньою місією — як алегоричні постаті, що символічно репрезентують сутність соціальних явищ. У цьому нібито полягала нерозв'язна ідейно-художня суперечність, якої насправді не було. Та письменник під тиском „пролетарської” критики змушений був переробити роман і в 1935 р. опублікував його нову редакцію, композиційно оформивши “її як першу книгу трилогії про український народ у двох революціях XX ст. У цій редакції розповідь уже зорієнтовано на „класову” розстановку сил. У романі „Мати”, як і в наступному творі незавершеної трилогії — романі „Артем Гармаш”, символіка, на жаль, поступилася місцем ідеологічному схематизму змалювання характерів. Прозаїк доклав чимало зусиль, щоб порятувати твір, і хоча сам усе життя шкодував за його першою редакцією, офіційна критика таки визнала другу редакцію „Матері” одним із кращих творів „соціалістичного реалізму” в українській „радянській” прозі. Має він також ознаки родинно-психологічного твору й роману виховання.

Незважаючи на очевидні „ідейно-політичні” нарочитості, художній аналітизм А. Головка виявився у вдумливому, ґрунтовному розкритті соціальних та психологічних конфліктів в українському селі початку XX ст., у донесенні складної поліфонічності епохи.

Починаючи з зими 1934 р. Головко працював над другою книгою задуманої трилогії — романом „Артем Гармаш”, надрукував у періодиці кілька фрагментів із перших розділів, але робота посувалася повільно. „Дальшій моїй праці над трилогією,— розповідав згодом прозаїк,— перешкодили ті викривлення історичного процесу соціалістичної революції і громадянської війни на Україні, які мали місце і стали зрозумілі потім, через багато літ... Переключитися ж відразу на іншу роботу... я не міг. Аж надто моя свідомість була поглинута нереалізованою темою” '. Та хіба тільки однією темою! А що думалося майже про кожен з творів, які сам, власноручно, попсував, переробляючи та готуючи усе нові їх редакції на вимогу наглядачів від влади — державної і літературної...

Тим часом спробував було свої сили в кіно. Написав кіноповість „Скиба Іван” (1934) та два кіносценарії — „Митько Лелюк” (1936 -37) і „Літа молодії” (1940), але ця праця не принесла йому творчого задоволення.

Під час другої світової війни письменник був військовим кореспондентом авіадивізійної газети, потім — газети ЦК КП(б)У „Комуніст”, а з липня 1943 p.— фронтової газети „За честь Батьківщини”. 1942 р. в Уфі вийшла збірка нарисів „Бойові епізоди”, до якої ввійшли „Бойовий екіпаж”, „Капітан Чайка”, „Снайпер Максим Бриксін” та інші твори.

З кінця 40-х основною турботою А. Головка став „Артем Гармаш”. Роман у сучасному варіанті складається з трьох книг. Перша вийшла друком у 1951 р. (із змінами та доповненнями— в 1954); друга — в 1960 р. (кількома розділами доповнена 1962); у трьох книгах роман опублікований 1971 р. (з доповненнями — в 1972). Письменник розпочав також четверту книгу, обмірковував сюжетні ходи п'ятої. Та їм уже не судилося побачити світ. 5 грудня 1972 р. А. Головко помер.

Роман „Артем Гармаш” охоплює події революції та громадянської війни в Україні, починаючи з грудня 1917 р. і закінчуючи червнем 1918 р. Сюжетно-композиційний каркас трьох книг опертий на три такі події: захоплення зброї з гайдамацьких казарм у Славгороді, експропріація поміщицького маєтку у Вітровій Балці та вбивство німецького офіцера. Ідейно-художня концепція твору „Артем Гармаш”, який разом з романом „Мати” склав дилогію про Україну у двох революціях початку XX ст., наскрізь кон'юнктурна і полягає в намірі показати народ головною рушійною силою революції, громадянської війни і боротьби за владу рад. Селянство, яке ще в 20-і роки, в час виношування задуму, бачилося письменникові основним рушієм сюжету, тепер стало лише частиною загального образу народу... Здавалось, прозаїк ширше поглянув, принаймні в плані соціальному, на поставлену колись творчу проблему. Але на шляху її художньої реалізації стали обов'язкова тоді політична ідеологізація сюжету (керівників партії — на перший план) та обмеження розповіді рамками офіційно „дозволеної” версії щодо революційних подій в Україні. Правді життя пробитися на сторінки твору крізь пропагандистські кліше було практично неможливо. 1 все ж Головко-художник у романі відчувається, насамперед — у широко поданих побутових картинах — у місті Славгороді, в селі Вітрова Балка, епізодах вигнання поміщика Погорєлова і поділу його землі, будівель та реманенту між наймитами й селянами, у розкритті особистих життєвих історій Грицька Саранчука, ївги Мокроус, Тимоша Невкипілого, Орисі Гармаш, Христі — дружини Артема тощо.

Проте ці „острівці художності” в цілому не рятують твір, пощерблений заангажованою публіцистичністю й плакатною заданістю його провідних персонажів — більшовиків Федора Бондаренка, Василя Кузнецова, Мирослави Супрун та й, значною мірою, самого Артема Гармаша.

...Чи відчував сам письменник (читаючи схвальні офіціозні рецензії на роман) слабкості твору? Певно, що так. Доказом цього є насамперед та творча кволість (що в роботі над іншими творами не була йому характерна), та повільність, з якою він працював над трилогією у загальній складності понад 50 років, так і не завершивши її.

Мусимо визнати, що письменницький шлях А. Головка, хоч він і не був ув'язнений в енкаведистських таборах, позначений печаттю творчої безвиході... Сотні митців, критиків, культурно-освітніх діячів, учителів і взагалі інтелігентних індивідуальностей з кінця 20-х до середини 80-х років, аби уникнути репресій, зберегти себе професійно і просто фізично, фактично були духовно поневоленими самі в собі, боячись висловити уголос слово правди... Внутрішньо, як талановитий художник, Головко не міг миритися з роллю політичного пристосуванця, всіляко тікав од неї, та фактично нерідко бувало інакше. Звичайно, він розумів, де і в чому погрішив проти істини, пішов на компроміс із власним сумлінням. Але, як в'язень тоталітарної системи, вдіяти нічого не міг... І в цьому трагічність долі визначного таланту в колишньому СРСР.

Письменник пішов із життя з усвідомленням незвершених або звершених не так, як би йому праглося, творчих задумів і планів. Та хоч би як суворо ми судили про це, мистецький внесок А. Головка в українську літературу лишається вагомим. Це — майстерно написані оповідання й повісті 20-х років, які за образно-стильовою довершеністю змалювання тогочасної дійсності, зокрема українського села, простих людей з їх невлаштованістю, важким трудовим побутом і безкінечними сподіваннями на „краще майбутнє”, стоять в одному ряду з геніальною прозою М. Шолохова. Це — і роман „Бур'ян”, що вражає силою художньо-психологічного проникнення в людські характери і суворою правдивістю. Унікальним пам'ятником світлій письменницькій мрії (нездійсненій не з його вини) — написати епопею про Україну-матір з її горьованими синами—лишилась безперечно високохудожня перша редакція роману „Мати”. Нехай і болісним, але „уроком Головка” для історії літератури є і його роман „Артем Гармаш” як застереження, що нікому не під силу поневолити справжній талант, бо підвладний він лише об'єктивній життєвій правді.

У Києві є невеличка тиха вулиця імені Андрія Головка в Залізничному районі та бібліотека його імені на Виноградарі. „Добра і негучна слава його книг,— пише дослідник

творчості письменника,— не розгубилася з плином десятиліть” . І справа навіть не в славі чи неславі, а в рельєфно відтвореному плині буття народу, за всіх часів багатшому й складнішому від криги ідеологічних нашарувань.

Петро Панч (1891—1978)

Коли 1923 р. у видавництві „Шлях освіти” в плужанській „бібліотеці селянина” з'явилися тоненькі книжечки Петра Панча „Там, де верби над ставом” і „Гнізда старі”, в які ввійшло по одному оповіданню, у тодішній українській прозі налічувалося не так багато позицій молодих авторів. Уже видав кілька книжок В. Підмогильний, були відомі „Сині етюди” М. Хвильового, заявив про себе Г. Косинка, друкувався Г. Михайличенко. Разом із Панчем у тому 1923 р. дебютували здебільше із невеликими збірками оповідань А. Головко, М. Ірчан, Остап Вишня, О. Копиленко, І. Сенченко, а в наступні роки — Д. Бузько, В. Вражливий, П. Лісовий, О. Слісаренко, Ю. Смолич, Ю. Яновський, Г. Епік, В. Чередниченко...

Ріка молодої української прози, як і всієї звільненої від пут літератури, ставала ширшою. Зростали письменницькі лави українського національного відродження, яке згодом стане розстріляним. Панч належав до тих небагатьох, кому пощастило вціліти. Він помер у визнанні на вісімдесят сьомому році життя.

Перші нариси й оповідання Петро Панченко, землемір-таксатор з напівсела-напівмістечка Валки поблизу Харкова, опублікував у пресі, коли йому було тридцять років. На той час він уже володів багатим і, головне, різнобічним життєвим досвідом, винесеним із доріг, які прослалися в найнесподіваніших географічних, соціальних, людських сферах і верствах. Це можна побачити вже з самого переліку основних віх його біографії.

Народився Петро Панч (Панченко) 4 липня 1894 р. в родині селянина-колісника. З п'ятнадцяти літ, після двокласної школи, служив писарчуком у різних канцеляріях, у двадцять літ — у Полтаві, в землемірному училищі, далі проходить, уже в Одесі, в артилерійському училищі прискорений курс навчання на молодого офіцера царської армії; 1916 р. в чині прапорщика потрапляє до частини, яка стояла в Царському Селі. Назрівання революції в Росії, масові демонстрації в Петрограді, повалення царської влади, виникнення Тимчасового уряду,— увесь цей конкретний перебіг історичних подій син колісника Панченко бачив на власні очі, впритул, поступово пізнаючи справжній сенс подій. У червні 1917 р. він опиняється на Південно-Західному фронті і стає свідком краху великого наступу під командуванням Керенського. Під час революційної і громадянської віхоли перебуває в Україні, спочатку у війську Директорії (цей факт раніше завбачливо оминався), згодом — легкому артдивізіоні Червоної армії.

Восени 1921 р. „петлюрівець” і „червоноармієць” повертається до рідних Валок, а разом і до своєї мирної професії землеміра, і йому відкривається ще один бік реальності, нова сфера дійсності з її складностями та драматизмом. Цим же роком та роком 1922-м датуються перші дописи Петра Панча до місцевої газети „Незаможник”, харківських „Вістей ВУЦВК”, „Селянської правди”: нариси, фейлетони, оповідання,— „житні етюди”, за визнанням самого кореспондента. Під деякими з них стояв підпис „Максим Отава”. Один з матеріалів автор підписав скорочено „Пан.”, редактор валківського „Незаможника” виправив у дусі часу: „Панч”. Коли тридцятирічний літератор, член спілки селянських письменників „Плуг”, уже жив у Харкові й працював у журналі „Червоний шлях”, з'явилися під цим ім'ям і перші згадані оповідання-книжечки. По-іншому склалася б історична доля України, і був би в неї свідомий свого призначення письменник-реаліст Петро Пан...

Тим часом протягом 1923—1925 рр. Панчем було написано і опубліковано до трьох десятків оповідань (третина з них — лише перші, не в усьому успішні спроби), але й цього було досить, щоб молодого письменника помітила й виділила критика, його творами зацікавилися читачі. О. Білецький, зазначаючи, що бібліотечна статистика 1925— 1926 pp. констатувала особливий попит на книжки прозаїка, підкреслював: „...1925 року посвідчити про молодого радянського письменника, що його книжки часто вимагають, це значило, що він письменник неабиякий. Згадаймо, що серед русифікованої протягом цілого століття української грамотної людності попит на українську книжку першими часами після Жовтня, загалом кажучи, був невеликий, та й то його задовольняли насамперед класики, письменники переджовтневої доби. Конкуренція між радянськими авторами і, скажімо, Нечуєм-Левицьким не завжди мала наслідком перемогу першого в попиті читача.

Панч належав до тих небагатьох з молодих, що їм пощастило розбити кригу недовір'я до української революційної белетристики...”.

Оповідання прозаїка 20-х років тематично були досить різноманітні — тут і епізоди громадянської війни („Дороговказ”, „Смерть Янулянса”, „Загублена шапка”, „Бог богів” та інші); тут і зіткнення нового зі старим, особливо на селі, в провінції, де це „нове” прищеплювалося важко й болюче („Там, де верби над ставом”, „Земля”, „Тихонів лист”); і гострі, здебільшого сатиричні малюнки з життя служителів * церкви („Поза життям”, „Данило Харитонович”, „Черва”), чи антиміщанські твори („Калюжа”, „Мишачі нори” та інші).

Найголовнішим об'єктом зображення виступало для П. Панча таки село, точніше — труднощі перебудови в глухих селах. Не раз письменник наголошує: „Гей, глухі й темні стежки ведуть до села. А революція ще крокує брукованим шляхом”. Або: „Пишуть у місті накази. Кур'єри — волами”. Чи ось про те саме в оповіданні „Дороговказ”: „Над містом революція проходить з тріском, із шумом, з пострілами, як гроза в горах, а в селах — через тиждень або два:

— Така чутка є, що вже інша власть!”

Що обумовлювало популярність ранніх творів П. Панча? Літературознавці відзначають у них, простоту, предметність, лаконізм, постійну наявність гумору. І це справді так. Становлення конкретно-реалістичного, чіпкого в спостереженнях, багатого на деталі, предметного стилю письменника відбувалось не одразу, але й не уповільнено. Простота й доступність його оповідань далекі від зумисної чи підсвідомої примітивізації, від підлаштовування до напівписьменного читача — безперечно, тут про нього дбалося більше, ніж будь-де в тогочасній, великою мірою лірико-імпресіоністичній, романтично-символістській новелістиці, але й ця проза вимагала активної співпраці від читача, за її простотою крилася, як зазначав О. Білецький, „велика пророблена робота”. Разом з тим, і вплив тогочасних імпресіоністичних віянь, відгомони художньої манери М. Хвильового, а подекуди й натуралістичні симпатії так само відчувалися • у. молодого, дещо еклектичного автора.

Популярність творів П. Панча залежала багато в чому від їхніх героїв — це люди різних прошарків, віку, занять, різних вдач і характерів, але неодмінно живі, з якоюсь колористичною рисою, штрихом і без жодного сліду „запрограмованості”, ідейного доважку. Це — селяни, бідні й багаті, просто „господарі”, або „маломощні середняки”, попи й диякони, комнезамівці й більшовики, петлюрівці й червоно-армійці, і їхня гарячковість чи розважливість, дрібнодухість чи відвага, жорстокість чи лагідність, як правило, не залежать від їхнього соціального статусу. Логіка подій, звичайно, за більшовиками,— так П. Панч і всі інші бачили й розуміли „хід історії”, але самі більшовики не поставали доконче ідеальними героями. „...Думає, як побував у більшовиках, так і порозумнішав. Один чорт, як світив хлів у твого батька ребрами, так і досі світить”,— кажуть про Назара Кардаша в оповіданні „Земля”. Інший герой — більшовик, голова комнезаму (присвячений йому твір називається символічно „Дороговказ”, критика постійно відзначала цей образ як набуток П. Панча в змалюванні нової людини) постає таким:

„Яким Сірник головує, як на хрестинах гуляє: щотижня — до міста, а звідтіль газет навезе, коли яке свято, увесь ревком новими плакатами обліпить, а потім збори:

„Товариші граждане! Я слово „по текущему вопросу”. Так нам, значить, товариші, треба гарнизуватися, потому що контрреволюція ще й досі сичить із-під кожних куркульських воріт, щоб цю гидру контрреволюції зничтожить, пропоную всім сознательним елементам проспівати „Інтернаціонал”. Цими незнайомими словами він найбільше й упливав на збори”.

Справді, навіть до героїв, які авторові симпатичні, він ніколи не виступає поблажливим, уникає „поетизації” і всього того, що може видатися прикрашуванням реальної дійсності. В авторській розповіді майже постійно вчувається іронічна, а то й глузлива інтонація оповідача.

Петро Панч — тверезий реаліст, це основне визначення його творчого стилю. Повага до факту, до натури, прагнення достеменності художнього відтворення, домінування зображення, а не вираження — такою є та основа, на якій формувалася в 20-ті роки конкретно-реалістична манера автора „Голубих ешелонів” і роману „Гомоніла Україна”, чужого сентиментальності чи псевдоромантичної риторики.

Так, Романа та Микиту з оповідання „Земля”, уповноважених сільчанами підписати договір про оренду, письменник подає як чесних і розважливих селян, але люди вони малописьменні, і панкові не важко їх обвести навколо пальця.

Селянство у масі своїй ще дуже темне, обережне, недовірливе, наголошує П. Панч, революцію воно сприймає зі страхом, та все ж попадається на той чи інший, старий чи новий, гачок,— і письменникові шкода його, та показує він своїх „класово пробуджених” незаможників за улюбленим принципом — „сміх крізь сльози”, або краще сказати,— „І сміх, і гріх”.

Досить прикметними на цьому етапі творчої біографії П. Панча є оповідання „Зелена трясовина” та „Мишачі нори”, що ввійшли до збірки 1926 р. „Мишачі нори” (перевидана в 1928 і 1929 pp.) Щоправда, згодом ці два твори спіткало довге забуття, зокрема „Зелена трясовина” була передрукована лише 1991- року („Слово і час”. № 7). Неприйнятним у згаданих оповіданнях виступало зосібна те, що Панч не вдавався до захоплення „революційною дійсністю”, а доскіпливо показував звичайні пореволюційні будні, в яких більшовики поставали далеко не бездоганними, а їхні опоненти, що ганять нову владу, також не видавалися людьми, позбавленими глузду. В цілому це типова для П. Панча картина: „позитивні” герої не дуже чіткі й виразні, не до кінця „позитивні”, а інші, здебільшого епізодичні,— напрочуд живі й достеменні репліканти, чиї ремарки, як правило, дуже влучні, посутні й гострі в оцінці реальної дійсності.

Молодий партієць Олег Бондар вирвався з полону велетенських кам'яниць, нескінченних дискусій, цигаркового диму партклубу — до батьків на Слобожанщину, в Зелені Могили,— в рідне містечко, де „зелено, бучно, молодо”, звідки він від'їжджав „на німецький фронт палким сепаратистом” і де вдома, на гачку, ще й досі „жовта стрічка, сива шапка і жупан”. Рідні виднокраї, природа відігріли його серце, в якийсь момент він навіть несподівано для себе вигукнув: „Україно! Чарівнице моя, люблю тебе до божевілля, люблю твою радість і журбу!” Але зустрічі з людьми принесли занепокоєння чи й розчарування, від людей своєї Слобожанщини він... утік. Зібрався назад уже на другий день, хоч обіцяв побути „місяць, може, і два...”

Оповідання суціль діалогічне (це теж характерно для П. Панча), опис посідає в нього мінімальну частину, і діалоги — з батьком та матір'ю, колишніми товаришами, випадковими зустрічними — створюють особливий текст і підтекст.

„Скрутно, кажеш? — перепитує батько.— Доки вас не було, може і крутенько приходилось, за тебе все, синку, а як ви прийшли, так зовсім гарно стало.

Мати хитає головою:

— Торік попухли з голоду, як колоди були... ну, та що там згадувати — ти вже мовчи, старий.

— Чого ж мовчати, хай знає, яке він благо готує для людей”.

В іншому випадку Олег, вітаючись із батьковим приятелем, колишнім учителем гімназії, а „тепер — семирічки”, запитав: „...А ви все молодієте?” „Жартуєте,— відповів той.— За ці роки одні гроші молодіють, а ми стільки нервів попсували.

Батько Олегів буркнув:

— При радянській владі замість нервів — дроти будуть натягати!”

Не бере Олег Бондар гору і в розмові-суперечці зі своїм колишнім товаришем Андрієм,— принаймні, досить слушними, як на сьогодні, видаються сентенції його опонента („...Де ти тут і дістанеш тую книжку, та ще й українську!”, „Та в нас так уже й гадають, що комуніст, то й чекіст”; „Мені здається, що Богдан Хмельницький збочився на коні в той момент, коли глянув на Русь з висоти монументу”. Або: „З такою філософією можна й до монархії дійти! — каже Олег.— Краще мати українського монарха, ніж федеративного товариша!”).

Чуючи все це, Олег гнівається, дратується („повисунули голови й сичите, мов гади”); і сам боїться бути засмоктаним „зеленою юшкою” („зелені лапи хапали Олега за плечі”), але нічого кращого не знаходить, як лаштуватися на воза.

Серед оповідань П. Панча 20-х років чимало таких, визначальним для яких є сюжет, побудований на анекдоті, трагікомічній ситуації, інтригуючому, драматичному епізоді. Селяни за вкрадену пару штанів домагаються в червоного командира розстріляти злодія, прийнявши за нього зовсім невинного бійця („Смерть Янулянса”); захмелілий червоноармієць губить свою шапку, де сховано важливий пакет, і в розпачі кінчає життя самогубством, а в цей час старий єврей, знайшовши шапку, наражається на смертельну небезпеку, бо білі виявляють в ній пакет („Загублена шапка”); боєць із старовірів, боягуз і хитрун, хоче переконати всіх, ніби його не бере жодна куля, і падає вбитий від першого пострілу хлопчика Кузьки („Бог богів”).

Певна річ, у таких творах помітна певна прямолінійність авторської настанови на драматичний чи комічний сюжет, і все ж це забезпечувало читабельність. Утримувала ж твори на належному художньому рівні вдатність письменника до місткої, виразистої деталі, влучної репліки-самохарактеристики персонажа, правдивих діалогів тощо.

„...Чого ти... на сходку не ходиш,— запитують у багатодітного селянина Швайки,— там комітет новий закладають”.— „У мене, брат, у хаті своя сходка і комітет, аж цілих сім голосів. А що в Совєті ото вигадають, так то, щоб з нашого брата лишню копійку стягти” („Тихонів лист”). Анета Павлівна, учителька зі слободи Мишачі Нори, де „пісок, пісок та сіра одноманітність”, думає: „...для чого політграмота?.. Нехай Юлія, нехай інші: їм треба з комісарами, їм заміж, а їй навіщо?” А за в політосвітою з цієї глушини так розмірковує на теми антирелігійної пропаганди, що інші „слухали, а про себе сміялися: силкувався сказати — антирелігіозная, а виходило антиєлєрігіозная...” („Мишачі Нори”).

Звичайно, в ранній новелістиці П. Панч не обмежувався простим нотуванням своїх гострих і влучних спостережень, прагнув до створення узагальнених образів, але до втілення ширших епічних задумів ішов крок за кроком, і етапною тут стала його збірка повістей „Голубі ешелони”. Дата її виходу—1928 рік, час, коли в українській прозі кількість повістей і романів неухильно зростала. Цим роком датується $ і ліквідація ВАПЛІТЕ (1925—1928), чий вплив на художню творчість був досить плідним як для всієї української літератури, так і окремих письменників. Той же таки 1928-й рік був досить урожайним для великої української прози: вийшли „Місто” В. Підмогильного і „Сонячна машина” В. Винниченка, „Майстер корабля” Ю. Яновського і „Смерть” Б. Антоненка-Давидовича, „Недуга” Є. Плужника, а ще сатирична драма М. Куліша „Мина Мазайло” та цілий ряд Інших відомих творів.

До циклу П. Панча „Голубі ешелони” належить повість „З моря” (1926, опублікована до 20-річчя повстання на панцернику „Потьомкін” у першому альманасі Вапліте за цей же рік), „Без козиря” (1927), „Голубі ешелони” та „Повість наших днів”. У критиці завжди наголошувалося, що в основі кожного з цих творів покладена якась одна подія: прибуття „Потьомкіна” у Феодосію за вугіллям і провіантом; „брусиловський наступ” російської армії в 1917, братання солдатів („Без козиря”); прямування військових ешелонів за Збруч („Голубі ешелони”); відбудова склозаводу в перші пореволюційні роки,— і що письменник вдало пов'язав різні історичні етапи, відтворив сам хід суспільного розвитку перших двох десятиліть XX ст. І це слушно, як і слушною є думка про те, що значних „позитивних” образів у цих повістях не змальовано, хоча є велика кількість колоритних, виразних епізодичних персонажів, „героїв однієї репліки”.

Втім, до всього цього слід додати одну прикметну особливість, яка сьогодні надто впадає в око при розгляді цього циклу: всі твори, особливо в перших своїх не „заредагованих” варіантах, не мають оптимістичних фіналів, вони розповідають не про торжество „революційних ідеалів”, а про самих людей, прикрі людські поразки, і навіть „найбадьоріша” „Повість наших днів” теж досить заземлена багатьма „нелогічними”, як для загального її тону, акцентами. А в одному з її розділів-орнаментів (про нарис „Історія зеленої пляшки”), що ліг в основу повісті, мовиться: „Всі ваші робкорівські панегірики, якщо не вбили ще, так уб'ють у суспільстві останню довіру до друкованого слова”.

В цілому збірка „Голубі ешелони” засвідчила безумовну зрослу майстерність її автора і, головне, виразніший концептуальний підхід до зображення дійсності, зріліше її осмислення, вміння приходити, без зумисного педалювання, до ширших узагальнень. І насамперед це стосується заглавної повісті і, певна річ, її першої редакції, бо всі наступні, після влаштованого письменникові аж через майже двадцять років (1947) жорстокого критичного „розносу”, з найсерйознішими звинуваченнями, поступово змінили ідейно-художній зміст твору на протилежний. Спочатку це був психологічний твір, а став — сатиричний, радикально змінився основний його пафос, емоційні авторські акценти й оцінки — їх бо ж доводилося робити, виходячи з того, що такі книжки, Як повість „Голубі ешелони”, „фактично виявляються книгами шкідливими”; вони „перешкоджають боротьбі радянського народу проти ідейно чужих антинародних впливів і тенденцій” (Літ. газ. 1948. 1 квіт.).

Найбільшою ж мірою дратував ревно-пильних критиків повоєнної сталінської пори сотник Лец-Отаманів, стрункий і вродливий офіцер петлюрівського війська. Прозаїк звинувачувався найперше в тому, що цього „ворога” недостатньо розвінчано, що автор не демонструє суворого класового підходу в його зображенні, що сотника змальовано поблажливо, а то й замилувано, що невиразно показано сили, які протистоять „буржуазно-націоналістичній контрреволюції”, тощо. Але не бралося до уваги головне: П. Панч не мав наміру відтворювати затятого ворога — „націоналіста”; він розкривав образ українця-інтелігента, який боровся за самостійну Україну і не пристав до більшовиків саме тому, що бачив у них загрозу цій самостійності (вони не захочуть розбиратися „в складній психіці людини або й нації, яка віками мріяла про власну хату”). Так, автор повісті „Голубі ешелони” стояв тоді (мусив стояти) на прорадянських позиціях, усвідомлював приреченість справи Директорії, але водночас він, один із колишніх петлюрівських офіцерів, не міг подавати зображувані події і своїх героїв однобічно, не міг не знати, що і як було насправді. Лец-Отаманів — своєрідний alter ego письменника. Та й критика 20-х років, яка теж не була вільною від тенденційності, все ж точніше розуміла задум П. Панча, трактувала Лец-Отаманіва як образ „по-своєму чесного, хоч і обмеженого інтелігента”, котрий не міг знайти „правильного шляху в революційну завірюху” (О. Білецький), як „романтика-ідеаліста”, який „переживає справжню трагедію, заплутавшись у хащах дрібнобуржуазного націоналізму” (В. Заєць).

Отже, сотник Лец-Отаманів — образ соціально й психологічно складний; у ньому органічно переплітаються спалахи гніву й розчарування, сумніву й рішучості; він щирий і благородний в інтимних почуттях, політично ж буває наївний і незрілий, та надихаючою для нього ідеєю, безумовно, була Україна. Він гірко переживав, що „тепер ту чисту мрію, що ми горіли нею, мов свічка перед старим образом Христа, ту нашу яснооку... Україну, що нарешті вирвалась із-під чобіт царів і гетьманів і мала стати за сестру всій Європі і Росії, Україну, для якої він приніс себе в жертву, і щодня ще й досі накладають головами сотні козаків, знову потайки хтось виводить на торг, як рабиню, як шлюху”.

Такий образ був засуджений критикою 40-х років, а автора було змушено переписати й переакценту вати твір.

Повість „Голубі ешелони”, незважаючи на свою порівняну стислість, компактність, має чималу кількість другорядних та епізодичних персонажів, і всі вони, як це властиво для П. Панча, запам'ятовуються тою чи іншою деталлю або реплікою. Переакцентований в останній редакції загальний пафос твору робить показ цих образів — офіцерів, старшин і рядових петлюрівського війська, членів дипломатичної місії Директорії — гостро сатиричним, дошкульним, подекуди (зокрема в зображенні дипломатів, їхніх серйозних політичних дискусій) навіть гротесковим. У першій редакції, до речі, при зображенні тих же подробиць в змалюванні персонажів, усі вони трактувалися й сприймалися з іронією, іноді м'якою й поблажливою і тільки подекуди — сатирично. Загалом же вони не були віднесені письменником по той, „протилежний”, „ворожий” бік, ці теж „українці” розкривалися зсередини, з їхніми невдачами й загальною поразкою, автор їх розумів. Що ж до більшовиків, підпільної роботи в ешелоні, то спочатку їх у повісті, фактично, не було, існували лиш неясні натяки, в остаточному варіанті вони прорисовані вже чітко й конкретно, а „загадкова” Ніна Георгіївна, образ якої міг тлумачитися здебільшого символічно, стає ординарною контррозвідницею, з конкретним агентурним завданням.

Наприкінці 20-х років „Голубі ешелони” (у творі вгадувався деякий вплив прозової манери М. Хвильового) були зустрінуті критикою схвально, повість відзначена премією з нагоди 10-річчя Жовтня, але в 30-х роках її не перевидавали, а в 40-х — і взагалі, як уже про це йшлося, було перекреслено.

На початку 30-х років П. Панч опублікував збірку оповідань і повістей „Народження” (1932), роман „Право на смерть” (1933), в яких прагнув дотримуватися власного неспрощеного й „незаідеологізованого” погляду на нову дійсність. Цілий ряд творів письменника — оповідання „Параліч”, що розповідає про тяжку ціну й тяжкий психологічний прес індустріалізації, з її темпами „П'ять за чотири!”, „Догнати й перегнати!”, два оповідання про Муху Макара — голого й нещасного, „чуть не маломощного середняка”, „колективізування” якого змальовано в нещадно комічному світлі, чи повість „Білі вовки” з її первісним наголосом на біологічних началах — сприймаються сьогодні вельми неоднозначно й прикметно, в усякім разі не одноплощинно, як досі це трактували критики й історики літератури.

Тим паче це стосується першого розлогого Панчевого роману „Право на смерть” (1933), який відразу був підданий „розносові” і затим, поспішливо перероблений, знову вийшов 1935 р. уже під назвою „Облога ночі”. Значних змін зазнає ідейно-художній зміст, змалювання головного образу — робітника-шахтаря Гордія Байди. У авторському задумі малося на меті широко й докладно висвітлити час революції і громадянської війни, показавши самовизначення в ньому різних соціальних і національних шарів і прошарків, зокрема, зображуючи батька Байду і двох його синів Клима та Ілька, вирізнити, крім більшовицької (Клим) і стихійно-національно-анархістської ліній (Ілько), суто народну, узагальнену (Гордій Байда), хоча в зображенні „помилок” і нелегкого виростання Гордія Байди на „зрілого комуніста” автор, виявляється, теж „не дотримав міри”. На цей час припадає і широко проводжувана на адресу П. Панча критика, навіть з найвищих в Україні трибун, за висловлену ним думку про право письменника „на помилку”, а, фактично, власну позицію.

Упродовж 30-х років, після судового процесу над СВУ, штучного голодомору, напередодні нових сталінських репресій, П. Панч „розробляє” переважно історико-революційну тему, багато пише про і для дітей, наслідком чого постали „Малий партизан” (1933), „Будемо літати” (1935), „Мир” („Рано-вранці”, 1937), „Син Таращанського полку” (1937), „Олександр Пархоменко” (1939). На всіх творах тепер уже лежить виразний карб „правильних” ідейних акцентів, випрямленого „класового” підходу.

1939 р. П. Панча було відряджено до Західної України, зокрема Львова,, де він очолив Оргкомітет письменників і працював по згуртуванню літературних сил. 1941 р. розпочалася війна, і П. Панч з перших днів бере активну участь у патріотичному русі, спочатку працюючи в Академії наук та Спілці письменників України, евакуйованій до Уфи, потім -— головним редактором літературного відділу радіостанції „Радянська Україна” в Москві. Творчий доробок прозаїка цієї доби — невеликі книжечки оповідань „Рідна земля”, „Гнів матері”, „Відблиски пожеж” (1942), фейлетонів „Зозуля” та „Кортить курці просо” (1943), які, безумовно, робили свій посильний внесок у боротьбу народу з фашистськими загарбниками. Наприкінці війни П. Панч звертається до давнього задуму — широкого історичного полотна про національно-визвольну війну українського народу під проводом Богдана Хмельницького, і перша його частина „Запорожці” вийшла 1946 р. Втім, і цей твір так само не поминули „увагою” пильні дозорці від критики.

Олесь Гончар згодом писав: „...все якісь претензії мала до нього офіційна критика, в чомусь поправляла, від чогось остерігала, а час від часу піддавала й зовсім грізним „проработкам”. Казенні тлумачі то знаходили щось крамольне в його історичному романі „Запорожці”, то раптом нагадувалось авторові „Голубих ешелонів”, що в громадянську війну він, кадровий артилерист, якийсь час воював не в тому війську.., то всеукраїнський галас було зчинено з приводу „права на помилку”, що його необачно зажадав Петро Панч у котромусь із своїх виступів”.

І все ж, попри все, роман про героїчну боротьбу українського народу був написаний і опублікований під назвою „Гомоніла Україна” в 1954 p.; він став, і залишається, одним із кращих творів з цієї теми. Хоч у ті часи і згодом передовсім вихвалялися інші автори й інші книжки на цю тему. Роман вирізняли з-поміж інших історичних творів природність, натуральність — тут не випирали каркаси заданої схеми; те, що називалось „національно-історичним колоритом” і часто насправді було лише „шароварно-гуморизованими” латками, у П Панча виступало органічним внутрішнім пафосом твору. На сторінках роману оживають відважні й розумні, веселі й кмітливі персонажі — найрізноманітніші вияви українського народного характеру.

Козаки Півень та Мітла, ці веселі одчайдухи, привабливі і відвагою своєю, і щирою дружбою; нескорений запорожець Покута, який і на страті сміявся в обличчя „вашмостям”; селянин Гаврило Прілий, що так само мужньо приймає свою смерть, сміливий і винахідливий, гострий на язик Кривоносів джура Мартин; старий Верига, який запам'ятовується батьківською тривогою за дочку Ярину; і сама Ярина — така ж, . як і всі, учасниця визвольної боротьби, красива в своєму коханні до Кривоноса; вірний своєму покликанню кобзар Кладинога; нарешті, безстрашні й мужні народні ватажки Іван Богун, брати Нечаї, Нестор Морозенко, Філон Джалалій — всі вони, як і багато інших героїв, творять яскравий узагальнений образ повсталого українського народу, прекрасного своєю волелюбністю. Роман доносить до читача масштабну епічну панораму, переплетіння різних подіевих ліній, і водночас бачимо старанно виписані постаті, навіть епізодичні. З двохсот тридцяти персонажів, представників різних верств тогочасного суспільства, багато хто закарбовується в пам'яті тими чи іншими рисами, неповторною вдачею.

Головні дійові особи роману — Богдан Хмельницький і Максим Кривоніс. Змальовуючи гетьмана, мудрого державного діяча, письменник уникає іконописності й ідеалізації; його Богдан конкретно зримий, добре відчутний у портреті, мові, в різних рисах свого характеру. З простого й звичайного, але предметного й точного зображення Хмельницького під час битв, нарад і розмов, в стосунках з масою, з його дум і переживань постає образ розумної людини, котра дбає про долю свого народу; це він, талановитий полководець, привів повсталі маси до славетної перемоги. Не оминає автор і суперечливі риси героя, його хитрість, обережність, поміркованість, що в одних випадках виявлялися надзвичайно корисними, в інших же викликали невдоволення серед його сподвижників.

Образ соратника Хмельницького, організатора повстання посполитих Максима Кривоноса змальовано з натхненням, поетично. Відчайдушний, цільний і великий у любові й ненависті, з ніжним серцем, але суворої вдачі козацький полковник постає перед нами як вірний син свого народу, який не терпів жодної непевності двоїстості і вважав, що нема надійнішого спільника в боротьбі, як свій народ.

Роман П. Панча відзначається довершеністю композиції. Три частини твору складаються з дванадцяти розділів-дум; це забезпечує компактність, щільність. Тут—і введення з почуттям міри й такту лексики давноминулої доби, й узгоджена з характером та усіма особливостями героя індивідуалізація мови персонажа. Панч гранично точний в описах тогочасних історичних реалій — звичаїв, побуту, вірувань, військового спорядження, одягу; вміло використовує скарби фольклору — думи, пісні, приказки та прислів'я.

У повоєнний час вийшло чимало нових книжок П. Панча, але жодна з них не стала відкриттям, яке було б зрівні успіхам прозаїка в 20-х роках.

І в 60-ті роки набутки Петра Панча, зокрема „повість минулих літ” „На калиновім мості”, пов'язані насамперед з минулими досягненнями, передруком творів раннього періоду. Слушно писав О. Гончар, ставлячи Петра Панча, „бездоганно сумлінного, надійного трударя на ниві рідного письменства”, серед тих, хто, „перебуваючи під постійним моральним терором”, як могли, не давали загаснути українському слову: „До колишніх ваплітян, як і до багатьох тих, чия творчість явила себе в 20-ті роки, режим ставився з незникаючими підозрами, і навіть найталановитіші з них змушені були рахуватися з суворою реальністю обставин, немало творчих задумів деформувалися в самім зародку, тим-то про справжній творчий потенціал багатьох тодішніх письменників тепер можна тільки здогадуватись. Муки творчої людини, яка змушена була писати не те, чого прагла душа, мабуть, найтяжчі муки”.

Повість „На калиновім мості”, відзначена Шевченківською премією (1965),— це своєрідний склав автобіографічного, документального та художнього матеріалу, кращу частину якого складають розповіді про дитинство, юність письменника, його шляхи в роки громадянської війни та вмонтовані недруковані чи давно друковані твори 20-х років — наприклад, „Чорний монах” („Параліч”), „Родовите дворянство” („Реванш”).

1969 року Петро Панч зібрав і скомпонував у єдину цілість прозу, переважно публіцистику, воєнного періоду, що разом стало книжкою „Чорне небо”.

Не можна не сказати і про твори Петра Панча, адресовані дітям. Ще 1922 р. він написав невеличкий етюд — малюнок „Свистуни”, в 1924 р. в одному з номерів дитячого журналу „Червоні квіти” з'явилося його оповідання „Портрет”, і відтоді праця Панча про і для дітей не припинялася. „Гиля, гуси”, „Вовчий хвіст” (1934), „Будемо літати” (1935), „Червоний галстук” (1947), „Ерік шукає щастя” (1950), „Дорогий подарунок” (1955), „Гарні хлопці” (1959), „Синів не віддам” (1959), „Про вас і для вас” (1965) — такою є данина нашій юні. У цьому доробку, різному за художнім рівнем і читацьким успіхом, чимало справді цікавого. Педагогічна його спрямованість безперечна, і, головне, вона рідко коли виступає нав'язливо.

Письменник працював до останніх днів, здебільшого упорядковував, редагував написане раніше. 1973 р. вийшла збірка його статей та етюдів-спогадів „Відлітають журавлі”. 1 грудня 1978 р. Петро Панч помер.

Творчості Петра Панча належить помітне місце в історії української літератури. В його особі маємо прозаїка — новеліста, повістяра, романіста,— який вірив у великі можливості старої доброї реалістичної манери, трактуючи її, звичайно, по-своєму. Письменницький приклад Петра Панча — це приклад громадянської й мистецької послідовності, великої совісності, дотримання за всіх і всіляких умов і обставин неухильних вимог правди.

Олександр Копиленко (1900—1958)

Цей письменник відомий як автор творів для дітей та шкільного юнацтва. Він справді посів тут помітне місце. Ще у 30-ті роки. Але є й інший О. Копиленко — той, що писав оповідання, повісті й романи для дорослого читача, і ця частина його творчості не була належно поцінована.

О. Копиленко народився 1 серпня 1900 р. у м. Красно-граді на Харківщині. Після початкової та вищепочаткової шкіл, підробітків вантажником на залізниці навчався в учительській семінарії. У 1917—1920 pp. в періодиці з'явилися його перші літературні твори. Серйозніше взявся він до прози вже студентом Харківського інституту народної освіти, випустивши 1923 р. у „Бібліотеці селянина” першу книжечку з трьох оповідань „Кара-круча”. Це були своєрідні замальовки в типово плужанському стилі того часу про життя в глухому селі, до якого ще революція не дісталася.

Про О. Копиленка заговорила критика, коли 1925 р. вийшла його збірка оповідань та повісті „Буйний хміль”. Хоча тут помітне учнівство у М. Коцюбинського, В. Винниченка, а особливо в М. Хвильового (аж до відвертих стильових запозичень), та в деяких творах прозаїк прагнув уникнути будь-яких впливів. Найперше привертала увагу тематична розмаїтість оповідань. Автор вільно почувався не лише в органічній для нього селянській стихії, а й у міському середовищі. Така розкутість відчувалася й у письмі: тут ліричність набувала забарвлення то романтизму, то сентименталізму, а врешті, відчувалося, що авторові притаманна епічність з реалістичною, навіть натуралістичною тональністю, зокрема, коли йшлося про село періоду громадянської війни „(Буйний хміль”).

Ця повість швидше нагадувала мозаїку новелістичних фрагментів, ніж цілісний твір. Але і повість, і оповідання зацікавили критику. О. Біленький у огляді „Про прозу вза: галі та про нашу прозу 1925 року” відзначав, що прозаїк тут не поступається й досвідченим колегам, даючи широкий діапазон образів того чи іншого спрямування. У нього навіть „обивательщину змальовано не одною, а цілою серією різновидів” '. Варто сказати, що й такий вимогливий дослідник, як М. Зеров, досить прискіпливо поціновуючи збірку „Буйний хміль”, акцентував: „Там, де Кзпиленко... не будує догадок, а пише з натури, там з-під пера його з'являються цікаві характеристики, живі й рельєфні постаті” 2. Ці думки підтверджують оповідання „Esse homo” та „Федерація”, в яких колоритно змальовано типи молодих пристосуванців, що за будь-яких політичних ситуацій знайдуть собі „тепле місце”, а поруч — наївно-догматичних політиків, котрі й не помічають, що життя їх відкинуло як ще одну хвилю „зайвих людей”. В інших творах („Товаришка Берг”, „Тарас Скорак”) письменник веде розповідь з легкою іронією, але не слід забувати, що написані вони у 1923—1924 pp., коли ще сприймалася досить гостра сатира на радянську обивательщину, яку згодом побачимо у повісті „Іван Іванович” М. Хвильового.

У творчості прозаїка вже тоді насторожувала ортодоксальну критику увага до народності, національного в зображенні людей і подій. О. Білецький у згаданій статті підкреслював, що О. Копиленко ще йде за російською белетристикою, котра „дуже охоче (навмисність тут не обов'язково вбачати) зображує звіряче в селянинові, що потрапив у революційне полум'я”3. Вже в повісті „Буйний хміль” домінантним стало зображення гуманістичної тенденції в характері українського селянина, який, навіть захищаючи майно і власне життя від білогвардійських погромників, керується принципом: „Задаром не вбивать”.

Водночас визрівало у прозаїка й глибше розуміння психіки людини, яка революцію сприймала як довго очікувану волю, як здійснення мрії про землю, про можливість бути на ній господарем. О. Копиленко в цьому вловлював не так інстинкт землевласника, як генетичну закодованість індивіда, котрий ще не порвав із першоприродним своїм середовищем і часом спілкується з ним на рівні пантеїзму. Саме це, мабуть, давало право йому бачити людей не в класовому протиставленні (що вже помітно педалювалося в ідеології), а в розшаруванні на світоглядній основі. Тому органічною видається ситуація, коли до сільських повстанців прибуває посланець від міського робітництва, і на його заклик „Ми поведемо вас до світлого майбутнього — в царство комунізму”, селянська маса відповідає вигуками: „Під три чорти з комунізмою! Слобода — ось що... і більше нічого!”

Ця-органічність, життєва правда згодом дорого обійшлися письменникові. Але тюки що він дедалі впевненіше йшов по висхідній лінії творчого зростання. Очевидно, цьому сприяло й перебування в атмосфері ВАПЛІТЕ, до якої він прийшов після „Плугу”. В новій збірці оповідань „Твердий матеріал” (1928) поглиблено трактуються проблеми з життя провінційної інтелігенції — вразливого барометра на морально-політичні настрої в суспільстві. Досягаючи психологічної достовірності у розкритті характерів, О. Копиленко через окремі новелістичні картини подавав загальну атмосферу все відчутнішої кризи світоглядних позицій колишніх борців. Скажімо, в оповіданні „Індустрія”, змальовуючи стандартну для того часу атмосферу непівської індустріалізації сільської „глибинки”, він окреслив кілька типів переродженців нової влади. Так, комуніст Вах — уособлення культури (інспектор наросвіти) — бачить лише економічний регрес, деморалізацію навколо й сам стає п'яницею й розтратником. Начальник міліції Шило й досі живе мріями про порядки доби воєнного комунізму, коли все вирішувалося аргументом зброї. А голова райвиконкому Терпуг засвідчує, що бацила чиновництва роз'їдає й вищі сфери, в даному разі окружком.

Подібне спостерігаємо й в оповіданнях „Під тягарем”, „За пустелями сіл” та інших. В одному з них О. Копиленко піднявся до узагальнення моралі тої революційної маси, яку влада повела за собою, звабивши райським життям. Червоний партизан Муха, який воював в громадянську війну, тепер виявляє своє типове розуміння переможця: „Скільки крові ми за червоний прапор ухлопали... І наша взяла... Як хочеш, а наше все. І крадеш, так ніби в себе береш... А що, я працювати буду? Брось!”

Така принципова відвертість прозаїка випередила навіть тих критиків, які висловлювали захоплення його збіркою „Буйний хміль”. Я. Савченко та Ф. Якубовський сигналізували, хоча й з певними обмовками, що О. Копиленко зазнав кризи в світогляді й стильовій культурі. Та насправді регресу в прозаїка не було. Очевидно, на рівень 1928 р. до кризового стану наближалася сама критика. А проза українська тоді ще була в силі, набравши досить потужного потенціалу навіть у „великій” формі. До масштабнішого пізнання та осмислення дійсності переходив і О. Копиленко, виявляючи все більшу схильність до епічно-реалістичного світосприйняття. У вересневому та жовтневому випусках альманаху „Літературний ярмарок” (1929) з'явився його роман „Визволення”, який у редакційній передмові називався „цікавим”. Пересвідчитись у цьому читачеві наступних літ і десятиліть було нелегко, бо, вийшовши окремим виданням наступного року, роман пішов у забуття й „воскрес” із спецфондівських глибин лише 1990 р. у книжці вибраного „Буйний хміль”.

Зацікавлює роман і нині умінням автора будувати напружений сюжет, психологічно вмотивовувати поведінку героїв. Щоправда, прагнучи уваги читача, прозаїк вдавався ледь не до детективних прийомів. Втім, роман тримався на достовірності людських характерів, що розкриваються в складних стосунках між собою та суспільним середовищем.

На передній план виведено постаті батька й сина. Вони репрезентують не лише різні покоління й світоглядні позиції, а й ті крайні полюси нової дійсності, що врешті-решт змикалися в одне ціле, створивши на тривалий час стереотипний міф про вільний розвиток особистості в країні соціалізму. Цими образами в художньо переконливій формі, своєрідно символізовано два перші етапи становлення нового ладу: революційне завоювання й господарсько-адміністративне утвердження. Письменник намагався чесно відтворювати життя. Тому комуністична експансія на Україну була для нього тою трагедією, що розколола націю, призвела до братовбивчої війни. Петро Гамалія пішов „з червоним прапором за свою Україну”, а молодший брат Антін „надіявся на жовто-блакитні легіони”. Невдовзі старший засудив через ревтрибунал молодшого на десятилітнє ув'язнення, ствердивши так свій перший крок переможця. О. Копиленко тут виявився не лише попередником А. Головка (перша редакція „Матері”) та Ю. Яновського („Вершники”), а й достеменнішим у авторських оцінках.

А потім уже „диктатура пролетаріату” дозволяла займати керівну посаду не за освітою, а за класовим чуттям, мати кращу квартиру, ніж інші, одружитися з молоденькою сестрою розстріляного з його відома „буржуазного інтелігента”, кинувши напризволяще попередню сім'ю, бо дружина — недоучена селянка... Петро Гамалія вважав, що мав на все те законне право і був певен, що порозуміння буде знайдено: „Молодь нас не осудить, бо ми хоч і робили багато помилок, але наші помилки не є закон, нам революція залишила порожні, дикі і недосліджені простори. Вона знищила стару мораль, закони буржуазні, релігію, стару естетику і все фальшиве, всі сурогати, що ними живилось людство...” Старший син Гамалії Сава не осудив ні цього псевдопролетарського нігілізму щодо минулого, ні утопізму щодо майбутнього. В душі ображений за матір, Сава поступово переймається райдужними перспективами грандіозної індустріалізації. Під впливом нової моралі він сам витравлює з себе все, що, на його думку, заважає служити революції; „Я замість соняшників жовтих хочу, щоб наші степи зацвіли червоним вогнем заводів і фіолетовим димом димарів”.

Таким чином, приходять до взаєморозуміння два покоління, зовсім не тривожачись тим, що за технізованим блиском завтрашнього дня губиться сама людина. Як застереження флагманам нової системи звучать „крамольні думки” інженера Гайдерна про те, що на очах твориться прірва між словом і ділом: замість обіцяної демократії — диктатура з терором, після „ворожої” буржуазної інтелігенції почалося цькування й нової. Утвердженням класової кастовості людей плодиться підлабузництво й бюрократизм. Але Петро Гамалія відповідає: „Хто з нами, тому даємо всі можливості виявити себе, а хто проти, нехай на себе ображається і нарікає”. Таким же воланням у пустелі звучить і біль за потоптані сподіванки брата Антона: „Я відчуваю смерть нашого національного духу...”

Роман з'явився перед закриттям „Літературного ярмарку”, в розпал інспірованого органами ДПУ „процесу СВУ”. Не важко здогадатися, як зустріла його одіозна критика. Л. Підгайний, Г. Овчаров, О. Полторацький виступили в журналах із розлогими „рецензіями”. Підсумковою стала стаття Л. Підгайного „Дрібнобуржуазна творча метода. Про творчість О. Копиленка”. Критик пройшовся по всьому доробку прозаїка, але з єдиною метою: довести, що від першої збірки оповідань той сповідує „ідеологію дрібнобуржуазної „революційної”, а по суті реакційної, „лівизни”, дає „троцькістське висвітлення непу”, стоїть на позиціях реакційного романтизму тощо. Висновок був гострим: „Елементи дрібнобуржуазної троцькістсько-термідоріянської ідеології Копиленкової, заглиблюючись і далі, почасти висувають його на позиції одвертого апологета меншовизму”.

Розправа над „Визволенням”, очевидно, глибоко вразила О. Копиленка, тоді вже досить відомого письменника. І він зробив різкий поворот на своє виправдання. Невеликий за обсягом новий роман „Народжується місто” (1932)—про будівництво міста для робітників Харківського тракторного заводу — було написано й видано досить оперативно. А потім як один із кращих „виробничих” романів він видавався надто часто.

Та, хоча й відчувалася в окремих епізодах вправна рука майстра, але загалом це було те писання, що мало основним призначенням потребу дня. Попри „традиційну” для тогочасної прози розстановку персонажів, схематичну образну структуру, О. Копиленко зумів порівняно виразніше індивідуалізувати своїх героїв і наситити численні в романі діалоги-суперечки слушними, об'єктивно-критичними щодо дійсності міркуваннями, хай і лунають вони переважно з вуст „негативних” дійових осіб.

Так чи інакше роман про „соціалістичне будівництво” було належно оцінено. На першому з'їзді письменників СРСР (делегатами якого не удостоїлися бути навіть Ю. Яновський, В. Підмогильний, І. Сенченко та ще чимало майстрів) О. Копиленка обирають членом правління. І все ж письменник шукав шляхів залишатись самим собою. Завзятий рибалка й мисливець, він писав і для дітей, оповідаючи привабливі історії з життя рослин і тварин. Тож дитяча література й була для нього тим прихистком, де можна було перебути певний час. Втім, епік не міг утриматися у завузьких для нього рамках творчості лише для наймолодшого читача. У 1936 р. виходить роман „Дуже добре”, а через два роки — „Десятикласники”. Дилогія набула досить гучного розголосу серед підлітків та юнацтва. Письменник у загальних обрисах зумів показати життя школи (як учнів, так і вчителів) другої половини 30-х років: зобразив чимало прикметних подробиць тогочасного ідеологічно-зашореного життя. Та саме ці романи найбільш і засвідчили, що О. Копиленко зіркий реаліст, автор роману „Визволення”, вже зазнав ідеологічного пресу.

Усе, що відбувається в дилогії, оповите рожевим псевдоромантизмом. Звичайно, епізодів щойно проминулого страшного голодомору чи розгулу в усіх верствах народу репресивного терору тут немає і не могло бути, хоч би автор про це написав. Але атмосферу напруженого, жорстокого життя він мав би передати не лише окремими напівнатяками й далекими відгомонами. На жаль, у дилогії переважають охоронно-оптимістичні логіка й пафос. Ось вчителька звертається щиросердно до своїх напівдорослих вихованців: „Ви майбутні творці майбутньої історії. Погляньте, що робиться навколо вас! В нашій країні виростають найкращі люди в світі...” Відхід од реальності, одномірне зображення життя і людей перетворювало дитячу літературу на „засіб” цілком певного виховання, обробки молодого покоління. На жаль, роль у цьому читабельних, популярних книжок, зокрема й О. Копиленка, теж була не другорядною.

Спробу повернутися до свого художнього рівня прозаїк зробив під час Великої Вітчизняної війни. Він працював багато, плідно,— серед тоді написаного є й серйозні речі, проте ці твори не піднялися над загальним масивом малої прози воєнного періоду. Лише низкою правдивих деталей, гострих спостережень впізнавався О. Копиленко і в повоєнному романі „Лейтенанти” (1947), де до зруйнованого господарства прибуває вчорашній фронтовик і з тяжкої розрухи досить швидко (з допомогою, як правило, згори) виводить його у передові.

Незабаром письменник знову повертається до літератури для молодшого шкільного та навіть дошкільного віку. Циклами оповідань („Як вони поживають”, „Весняна дорога”) про мешканців природи, про пізнання дитиною великого світу він здобувся на авторитетне визнання в цій галузі літератури.

Середина 50-х років, коли суспільство виходило з мороку сталінської доби, спонукає О. Копиленка до пошуків нових резервів творчості. Він працює над романом із життя сільської школи „Земля велика” (1957), у якому діють люди уже в реальних умовах, переповнених щоденними побутовими й професійними конфліктами, виборюванням права на особистісне світосприймання. На жаль, це був останній твір О. Копиленка. Його життя роман „Визволення” поділив на дві половини: першу, сповнену творчого зростання, й другу, коли доводилося балансувати поміж своїми можливостями та офіційно-ідеологічними вимогами. Прикро, але доводиться констатувати, що це була типова тогочасна ситуація не лише для нього, а й для багатьох інших обдарованих митців.