Історія української літератури ХХ століття

Олег Ольжич

Ольжич — один із псевдонімів Олега Кандиби (М. Запоночний, Д. Кардаш, К. Костянтин, О. Лелека), з яким поет твердо увійшов до української літератури. Син Олександра Олеся, він перейняв від батька любов до рідного слова, тонкий естетичний смак. Ольжичева поезія як продовження Олесевої традиції позбавлена сентиментальної розслабленості, натомість перейнята вольовим імперативним пафосом, зумовленим боротьбою першої емігрантської генерації за національну незалежність України, занурена у глибини інтелектуального осмислення людської долі.

Народився майбутній поет, вчений-археолог, політичний діяч 8 липня 1907 р. у Житомирі, навчався в Пущі-Водиці під Києвом, проте середню освіту йому довелося здобувати у Празі. У 1923 р. він, виїхавши разом з матір'ю з України, охопленої чадом класової ненависті, в Берліні нарешті зустрівся з батьком, який перед цим склав обов'язки повпреда УНР у Будапешті. Невдовзі родина Кандиб переїхала до Горніх Черношинець під Прагою.

Ольжич став студентом Карлового університету, водночас навчався в Українському вільному університеті. У 1929 р. написав дисертацію „Неолітична мальована кераміка Галичини”. Перед ним відкривалися двері науки, друкувалися його монографії, що не втратили свого значення для сучасної археології. Сам він брав участь у багатьох розкопках, зокрема на Балканах. Працюючи в Гарвардському університеті (США), у 1938 р. заснував там Український науковий інститут.

Але Ольжичу судилася інша доля. Коли виникла ОУН, зумовлена дискримінацією Волині та Галичини польським урядом Пілсудського та більшовицькими репресіями на Наддніпрянщині, він стає чадним з найактивніших її членів, керівником культурного сектора, а згодом — заступником голови проводу ОУН. За дорученням цієї політичної організації Ольжич брав участь у проголошенні демократичної Карпатської України, очоленої А. Волошиним, знищеної 14—15 березня 1939 р. угорськими фашистами у змові з Гітлером. Поет навіть потрапив до хортистської тюрми.

У 1940 р. стався розкол ОУН. Ольжич, належачи до фракції мельниківців, під час другої світової війни очолив відділи ОУН на Правобережжі України, зокрема в Києві, був одним із фундаторів Української національної ради (5 листопада 1941 p.), якою керував економіст М. Величківський. Оскільки рейхскомісаріат наприкінці 1941 р. заборонив діяльність ОУН, то вона перейшла у підпілля, переїхавши до Львова. Гестапівці переслідували борців за незалежну Україну. Важко переживав Ольжич загибель своїх товаришів, зокрема поетеси Олени Теліги, розстріляної окупантами 21 лютого 1942 р. Нелегально проживаючи у Львові, він одружився з дочкою літературознавця Л. Біленького Катериною (Калиною). Проте подружнє життя було недовгим. Заарештований гітлерівцями, Ольжич потрапив до концтабору Заксенгаузен, до бараку особливого відокремлення Целенбаум, де перебували українські політв'язні. 10 червня 1944 р. був закатований гестапівською трійкою (Вольф, Вірзінг, Шульц).

Олег Ольжич — яскравий представник дітей першої еміграційної хвилі, які спромоглися не лише зберегти, а й примножити пасіонарну енергію українського народу, зруйновану на Наддніпрянщині (репресії, голодомор, вигублення культури). „Хай воскресне столиця Андрія, Дух вояцький в народі!” — такою метою і жив Ольжич, як і його покоління за межами Батьківщини, зокрема представники „празької школи” (Є. Маланюк, Л. Мосендз, Олена Теліга, Н. Лівицька-Холодна та ін.). Його вірші, пройняті цією ідеєю, друкувалися на сторінках емігрантської періодики, здебільшого у редагованому Д. Донцовим львівському журналі „Вісник” поряд з поезіями Є. Маланюка, Л. Мосендза, Олени Теліги, згодом Юрія Клена. Відтак поети отримали умовну назву „вісниківської квадриги”. Збірки Олега Ольжича „Рінь” (Львів, 1935), „Вежі” (Прага, 1940), „Підзамчя” (1946) відмінні як за змістом, так і за формою. Першій та останній властива витонченість поетичного стилю, інтелектуальна напруга, в якій вчувається почерк ученого. Проте вірші живилися чистим ліричним джерелом,, у них немає сухого сцієнтизму. Друга — пронизана імпресіоністичним спалахом почуттів, позначена яскравою тенденційністю політичного гасла. Водночас три книжки мають спільну рису: підкреслену історіософічність, де минуле і сучасне витворюють складну й нерозривну проблему. Фах археолога чи не найбільше виявився у збірці „Рінь”, історія тут постала як жорстоке самоствердження („Готи”) чи фатальна розірваність („Гали”: „...нам також судилося розбиться Колись і десь об гори кам'яні”), лише зрідка спалахувала світла тональність естетизованого первісного гомеостазу („Наше плем'я не є велике”, або „Скільки сонця ллється на землю...”). Історична пам'ять збірки має джерелами трагічні сторінки визвольних змагань в Україні 1917—1921 pp., героїзм „непокоримого покоління”, що заповіло свої ідеї нащадкам, яким „чорне лоно віддала Доба жорстока, як вовчиця”. Поет переконаний, що рятунок Україні принесе „не Мадонна, а Жанна д'Арк”.

Дірика Ольжича перейнята смисловою драматургією, ощадна в художніх засобах, спрямована на кристалізацію класично випрозореної форми. Саме в цьому він стояв чи не найближче від „вісниківської квадриги” до київських „неокласиків” й, до речі, цього не приховуючи. І там, де вони поставили крапку, Ольжич рушив далі. Беручи за епіграф слова улюбленого П. Филиповича „А гостре мужнє покоління уже росте на молодій землі”, він продовжив його думку, потвердив генетичну лінію пасіонарності в новому, драматично загостреному контексті міжвоєнного двадцятиліття: „Воно зросло з шукання і розпуки, Безжурно-мужнє, повне буйних сил...”, воно рішуче виступило проти тоталітаризму сталінського чи гітлерівського ґатунку, віддаючи своє життя задля того, аби нарешті Україна перетворилася з об'єкта історії на її органічний суб'єкт.

У першій збірці переважали античні, „варварські” чи давньокиївські мотиви і, за спостереженням Б.-І. Антонича, вони характеризують емігрантську лірику (Є. Маланюк, Л. Мосендз, Ю. Дараган та ін.), глибоко наснажену національною ідеєю.

За аскетичною афористичністю строф лірики Ольжича постає напружена думка борця, що простує над прірвою екзистенційності до великої мети. Іншого шляху для нього немає. Все це на повен голос пролунало у „Вежах”, де замість заглиблень в історію відчувається гаряче дихання сучасності, риторичні формули-гасла відтворюють атмосферу тривоги й готовності до боротьби. Помітне місце у збірці посідала поема-хроніка „Городок. 1932”, де йшлося про суворе життя українських підпільників за умов дифензиви, про-акцію Біласа й Данилишина, які намагалися привернути увагу до виявів польського шовінізму. Вони загинули, видані польській владі несвідомими селянами („Шкодуємо тільки, що вмерти Удруге не можемо ми!”). Цим героям присвятила свій вірш „Засудженим” й Олена Теліга. Друга частина „Веж” складає цикл „Незнаному воякові” — своєрідна естетизована політична програма українського підпілля тих літ. Виступаючи з прямим осудом безперспективної інерції українства, Ольжич закликає не примирятися з принизливим животінням раба. Олена Теліга, солідаризуючись з такою позицією, писала: „Постаті Ольжича не зрікаються насолод життя зі страху, що сі насолоди перешкодять їм у боротьбі. Вони певні своєї сили і віри у свою мету” — і вбачала в цьому характерні риси нової генерації, відмінної від попередньої, наголошувала на новому ставленні до традицій, які треба шанувати, але „не всі”, відкидаючи рішуче „традиції духовного жебрацтва”.

„Підзамчя”—посмертна збірка Ольжича, хоча він її підготував ще 1940 р. Вона синтезувала творчі пошуки поета часів „Ріні” та „Веж”, засвідчила високу культуру його художнього мислення, схильність до філософських узагальнень духовної дійсності, її драматичних колізій. Сув'язь простих слів, невишуканих, природних за звучанням, які щільно наповнюють артистичні мініатюри, викрешує несподівано свіжу й точну думку, як-то у вірші „Голландський образ”: буденне існування закоханої окрилюється її чеканням тієї миті, коли нарешті з'явиться „він”, привезе „коріння й вин без міри” і водночас „велике серце кам'яне”. Той сподіваний „він” виявиться тим же самим, але вже іншим. Подібна смислова драматургія спостерігається не лише в інтимних віршах („Сонна Венус”, „Диліжанс”), а й у перейнятих потужним соціальним пафосом, революційною ідеєю національного відродження України. Типовий у цьому аспекті вірш „Ясне мерехтіння кіна”, в якому художнє осягнення суті людського життя завершує безальтернативна „безсмертна мить постави”, коли „змагання пориву і стриму” зводиться до того, „Щоб плакала Андромаха І вже вирушав Гектор”. Поета завжди цікавили горді й нескорені постаті („Муки св. Катерини”, „Пророк”). Його лірика — це сповідь воїна, відкритого й чесного в бою, який чітко усвідомлює, що тільки ціною власного життя прокладається шлях до свободи, до виборення права бути органічним складником генетичної пам'яті народу („Триптих“). Тому його творчість завжди була невідривною від його трагічно обірваного, ще досить молодого життя, відданого Україні.*