Українська література ХХ століття - О. В. Слюніна 2014

Неокласицизм
Українська поезія 20-х - 30-х років ХХ століття. Неокласицизм. Феномен кларнетизму

Всі публікації щодо:
Літературознавство

Неокласицизм (грец. neos — новий і лат. classicus — взірцевий) — умовна назва естетичної платформи п’ятьох київських поетів, літературознавців, перекладачів періоду «розстріляного відродження». Неокласики були неформальним товариством митців, які шанували талант та відмежовувалися від інших організацій, сповідуючи принципи «аристократизму духу», творчого інтелекту, калокагатії (ідеальне поєднання фізичної краси та

духовної досконалості в давньогрецькій естетиці та вихованні), високої культури мислення й дисципліни поетичного мовлення. Неокласики захоплювалися античною лірикою, бароковою метафорою, кларизмом, філігранністю творів французьких парнасців. Неокласики, на відміну від більшості літературних організацій початку ХХ століття, не мали жодних маніфестів та програм розвитку. Із цього приводу О. Ф. Бургардт зазначав: «Яких-небудь маніфестів «неокласичної школи» годі було б шукати, бо ніяких «програм» вони не намічали. Та й сама назва «неокласики» була випадкова й вказувала лише на те, що поети, яким її причеплено, хотіли вчитися в класиків, цебто майстрів, які дали нам невмирущі зразки поезії, а це, розуміється було не на руку «поетам», які нічого не хотіли вчитися, ні стискати себе жодними нормами й ненавиділи все, що стояло вище їх».

Щодо назви «неокласики», то М. Т. Рильський говорив: «Треба прямо сказати, що досить невиразний термін «неокласики» прикладено було випадково і дуже умовно до невеличкої групи поетів та літературознавців, які гуртувалися спершу навколо журналу «Книгар» (1918-1920), а пізніше — навколо видавництва «Слово»». Достеменно, коли і як саме виникла ця назва, досі встановити не вдалося. Проте п’ятірка поетів від назви «неокласики» не відхрещувалася, навпаки, вона припала їм до душі. Коли в М. Т. Рильського запитували, хто такі неокласики, то він відповідав таким чином: « — А хто такі класики, знаєте?... Це ті, що створили невмирущі твори. «Нео» — новий. Неокласики — нові класики. Але ця назва дана на глум, самі поети, що їх названо неокласиками, ніколи себе так не називали. Але вони вважають себе учнями, послідовниками тих, що становлять славу і гордість людства, — учнями класиків. Вони намагаються кращі надбання світової культури перенести на український ґрунт, прищепити їй пагони класичної спадщини».

Український неокласицизм можна вважати наступником традицій європейського класицизму ХVII-ХVIII століть, коли митці орієнтувалися на античність, що становила собою вічний ідеал класичного. Оскільки цей ідеал уже був сформований, то митцям не варто було нічого вигадувати, лише наслідувати. Неокласицизм українських майстрів слова є новим, адже не обмежувався образами й мотивами лише доби античного світу, але орієнтувався й на біблійні образи, фольклорні мотиви, образи інших культур.

Услід за М. О. Драй-Хмарою неокласиків величали також «гроном п’ятірним»:

О, ґроно п ’ятірне нездоланих співців!

Крізь бурю й сніг гримить твій переможний спів, що розбиває лід одчаю і зневіри.

Дерзайте, лебеді: з неволі, з небуття веде вас у світи ясне сузір’я Ліри, де пінить океан кипучого життя.

Вірш має назву «Лебеді» й присвячений побратимам-поетам. Читаючи ці рядки варто пам’ятати, що сузір’я Ліри згадане тут не лише тому, що ліра є одвічним символом поезії; освічений реципієнт знає, що в цьому сузір’ї знаходиться найяскравіша зірка північного небосхилу — Вега (до речі, Вега є п’ятою за яскравістю зорею на всьому небесному схилі). Символічним є називання поетів лебедями, лебідь — символ вірності, чистоти, краси. Слід зауважити, що сузір’я Лебедя знаходиться поруч із сузір’ям Ліри й складається з яскравих зірок. Твір «Лебеді» є вкрай оптимістичним, сповненим віри в майбутнє.

Варто сказати, що ні ваплітянці на чолі з Миколою Хвильовим, ані футуристи не сприймали неокласиків, стверджуючи, що вони пропагують консервативний академізм. Слід зазначити, що й неокласики не сприймали футуризм. Зокрема, у поезії М. К. Зерова «Аргонавти» (1924), що присвячена М. Т. Рильському, висловлена досить різка позиція щодо футуризму:

Так, друже дорогий, ми любимо одно:

Старої творчості додержане вино,

І мед аттіцьких бджіл, і гру дзвінких касталій.

Хай кволі старчуки розводять мляві жалі,

Хай про сучасність нам наспівує схоласт,

Хай культів і фактур неважений баласт

У човен свій бере футуристичний тривій, —

Ми самотою йдем по хвилі білогривій

На мудрім кораблі, стовесельнім Арго,

А ти як Тіфій нам, і від стерна свого

Вже бачиш світлу ціль борні і трудних плавань:

Дуб з золотим руном і колхідійську гавань.

Як бачимо, М. К. Зеров уподібнює неокласиків до аргонавтів (аргонавти — грецькі герої, які на чолі з Ясоном здійснили плавання в Колхіду (старогрецька назва західної Грузії) за золотим руном). Невипадково поет також порівнює М. Т. Рильського з Тіфієм (так звали керманича корабля «Арго», якого на цю посаду призначила богиня мудрості Афіна). Таким чином, порівнюючи свого духовного брата з керманичем корабля «Арго», М. К. Зеров пошановує розважливість свого соратника. Далі поет зазначає, що футуристи мають простий човен, натомість неокласики — славетний «Арго». Дошкульний зміст має й словосполучення футуристичний тривій, адже тривій — це перший ступінь середньовічної освіти (три мистецтва: граматика, риторика, діалектика). Разом із квадривієм (арифметика, геометрія, астрономія, музика) тривій становив сім вільних мистецтв. У Давній Греції опанування сімома вільними мистецтвами визначало рівень вищої освіти. Отже, згідно з логікою вірша, футуристичний тривій — вказівка на те, що футуристи — це недоучки. Можливе ще й таке потрактування: М. К. Зеров натякає на трьох головних футуристів: М. В. Семенка, В. Л. Поліщука та Гео Шкурупія.

Тонке обігрування різних смислів стосується й словосполучення дзвінкі касталії. Касталія, згідно з грецькою міфологією, — це одна з німф. Її домагався Аполлон, і вона, тікаючи від бога, перетворилася на джерело, що отримало назву Кастальське джерело, або Касталія. У метафоричному, переносному значенні касталія — це символ поетичного натхнення. Для М. К. Зерова повернення до касталії, до джерел, до натхнення співвідносні з джерелами античності. Цікаво, що в цьому сенсі додаткового смислу здобуває назва збірки статей «Ad fortes» («До джерел»). Так, М. К. Зеров пише: «Не уникаймо старої Європи <...>. Не лякаймось її психологічної зарази, <...>, освоюймо джерела європейської культури, бо мусимо їх знати, щоб не залишитися назавжди провінціалами. І на звернене до молоді «Камо грядеш?» Хвильового відповідаймо: Ad fontes! Тобто йдімо до перших джерел, доходьмо кореня». Таким чином, назва збірки «До джерел!» із ключовим закликом Ad fontes! постає своєрідною самореплікацією твору «Арго». Звернення «до джерел» світової культури стало одним із найбільш істотних чинників формування поетичного стилю не лише М. К. Зерова, але й інших неокласиків. Усі вони були глибоко переконані в тому, що осмислення духовної спадщини людської цивілізації має допомогти розпізнати «своє», «національне» в контексті «чужого».

Цікаво також, що в сонетоїді «ХІІІ. Філянський» наявне слово анальфабет, що означає неписьменну, неграмотну людину. Це слово неокласики вживали щодо багатьох літераторів, вважаючи їх невігласами через те, що ті орієнтували на широкі верстви населення. Я. Ф. Савченко стверджував, що «неокласика в українському письменстві не тільки реакція і протест проти політичних і соціальних форм, даних революцією, вона в такій же мірі опозиція (і активна) проти революційних течій у самому мистецтві, її завдання — затримати прискорений темп революційних процесів у поезії, законсервувати ледарство, пасивність, звиклі форми, образи, банальні світогляди, застерегти в письменстві почесне місце для міщанина, зручно улаштуватись на затишному парнасі». Дійсно, неокласики прагнули наслідувати парнасців, адже вважали, що головним чинником творчої праці є духовна гармонія митця. Лише вільний дух, інтелектуальна розкутість, на їхній погляд, могли приносити творчу насолоду. Парнасцями називали французьких поетів (Шарля Леконта де Ліля, Жозе Ередіа, Теофіла Готьє). Вони обстоювали єдність із класикою, вимагали досконалої форми. Так, у ключовій поезії для неокласиків «Pro domo» («На захист», «В оборону»), автором якої є М. К. Зеров, поет висловлює своєрідне творче кредо неокласиків:

Класична пластика, i контур строгий,

Iлогіки залiзна течiя —

Оце твоя, поєзіє, дорога.

Леконт де Ліль, Жозе Ередія,

Парнаських зір незахідне сузір ’я

Зведуть тебе на справжнє верхогір ’я.

Таким чином, позиція неокласиків полягає в тому, щоб у поезії досягти найвищих художніх висот. Бачимо, що М. К. Зеров закликає митців орієнтуватися на творчість парнасців. Про Парнас ідеться також у сонеті «Чупринчин сад в оглаві»:

Селянська музо!

Теплий твій привіт

Тут розкидав «Сон-трави» й « Огнецвіт » —

Простацьких душ запізнену покрасу.

Тепера інший час. Виходь з нори,

Шукай стежок — од Лисої гори

На верховини і шпилі Парнасу.

Цікаво, що й епіграфом до поезії є слова: «Тим часом маємо Лису гору замість Парнасу». І дійсно, на стильове мислення неокласиків творчість поетів- парнасців слугувала доброю школою техніки, взірцем витонченої форми. Заклик поета тікати від Лисої гори (тобто від народництва, соціалістичного реалізму, футуризму) до Парнасу зіставний із прагненням піднести українську літературу до світового рівня. Згідно з уявленнями давніх греків, Парнас — це гора, на якій мешкали Аполлон та музи-покровительки мистецтва. Таким чином, парнас — це святилище класичної поезії, багатої на мову, риму, ремінісценції, тобто поезії, що орієнтована на ерудованого реципієнта. Переносне значення слова «парнас» — світ високого мистецтва. Поняття «парнас» можна інтерпретувати й ширше. Це — обов’язковий філософізм, інтелектуалізм вірша, елітаризм, призначеність мистецтва для кола обраних, а не для натовпу, звернення до класичного минулого.

Від французьких парнасців неокласики взяли таку змістову домінанту, як кларизм (від лат. clarus — прозорий, світлий). Домінанта кларизму представлена в текстах неокласиків також на лексичному рівні завдяки вживанню лексики на позначення кольорів, передусім — із коренями прозор-, біл-, срібн-, ясн- і подібними.

Література неокласиків орієнтувалася не на широкі верстви населення, а за читача мала освічену, ерудовану людину. Реципієнт, який не був обізнаний в історичних реаліях, не знав античної міфології, не розумівся на біблійних текстах, не міг зрозуміти тексти поетів, відкидаючи їх як надумані й затемнені змістом. Так, наприклад, сонет М. К. Зерова «Хірон» передбачає знання Гесіода. У грецькій міфології Хірон є фактично єдиним із кентаврів, хто прихильно ставився до людей. Решта кентаврів ненавиділа й зневажала людей. Цікавою постає й легенда про походження напівлюдей-напівконей. Хірона вважали мудрим і добрим кентавром, він навчав багатьох героїв — Ясона, Ахілла, Асклепія. Згідно з переказами, Хірон був другом Геракла, проте й помер від випадкової стріли свого приятеля. Після смерті кентавр був взятий на небо й тепер він представляє сузір’я Стрільця. Приблизно такий коментар пропонує М. К. Зеров у примітках до «Камени». Варто пригадати, що за доби Відродження кентаври уособлювали тваринну хіть, були носіями гріховних пристрастей (можна назвати картину С. Боттічеллі «Паллада й кентавр», на якій зображено своєрідну перемогу Афіни (богиня війни, перемоги й розуму) над інстинктом, почуттям — тим, що уособлював кентавр).

Сандро Боттічеллі «Паллада й кентавр» (1482)

ХІРОН

Високо гребінь свій підносить Ета

Понад зелені килими долин

Кентавр творить — і сім очеретин

І тонкий звук виказують поета.

І спів його, мов тиховода Лета...

Його побожно п ’ють Орфей і Лін,

І горя людського гіркий полин

Вмить перетворений на мед Гімета.

Давно забувши рідний свій табун,

Він звик до лікарства і лірних струн,

До людських слів і Фебового лавра;

Настроєний на мусикійський тон,

Він переміг звірячу хіть кентавра,

Друг смертних і богів, кентавр Хірон.

Отже, без коментаря реципієнтові, котрий вперше чує про кентаврів та інших героїв античного світу, досить важко зрозуміти настанову автора про необхідність перемоги духовного, культурного начала над варварством, домінування цивілізації над безкультур’ям. Хірон — це митець, поет, художник, який прагне до прекрасного, перемагаючи буденність і піднімаючись до духовних висот. Таким чином, М. К. Зеров закликає кожного перемагати в собі «кентавра», своє низьке начало й ставати на шлях мудрості, духовного зростання, самовдосконалення, як це зробив Хірон. Краса здатна перетворити «горя людського гіркий полин» на «мед Гімета». Образ Хірона в сонеті постає символом мудрості. Якщо пригадати «Божественну комедію» Данте, то там Хірон також вирізняється розважливістю.

Досить цікавим постає протиставлення в поезіях М. К. Зерова еллінської (грецької, бо Еллада — це самоназва Греції) культури біблійним переказам. Зокрема, це виявляється в сонетах «Саломея» та «Навсікая». Приводом до написання стала вистава за твором О. Уайльда «Саломея», що її неокласики подивилися 1919 року в Києві. У п’єсі англійського письменника Саломея закохується в ув’язненого Йоканаана, прохає поцілувати її, проте той відштовхує дівчину. Далі все відбувається за біблійним сценарієм — Саломея танцює для Ірода танець Семи Покривал (Іродіада — мати Саломеї — проти того, щоб Ірод дивився на її доньку), отримує право на одне прохання й вимагає голову Йоканаана. Ірод змушений виконати цю забаганку. Отримавши те, що просила, Саломея цілує голову пророка в мертві губи, засуджуючи його за непоступливість. Усі шоковані такою сценою, Ірод наказує вбити Саломею й солдати давлять її щитами.

Після перегляду вистави П. П. Филипович не лишився байдужим і написав сонет «Хай проклинав пророк Йоканаан». Письменник звеличував пристрасть Саломеї, незважаючи на її жорстокість. Зовсім інакша інтерпретація образу біблійської царівни представлена в сонеті М. К. Зерова:

Саломея!.. Ще дитя (дитя!)

А п’є страшне, отруєне пиття

І тільки меч та помсту накликає.

Згідно з біблійним переказом, Іоанн Хреститель був ув’язнений царем Іродом Антіпою, бо відкрито засуджував співжиття царя з дружиною його брата Філіпа. Убити пророка Ірод не наважувався, оскільки, по-перше, боявся гніву народу, а по-друге, не був певен, що через цей гріх його не спіткає кара Божа. Іродіада — коханка Ірода й дружина того самого Філіпа — навпаки, тільки й думала про те, щоб позбутися пророка, а разом із ним — і ганебної для жінки слави. Отож, коли в палаці влаштували банкет, вона відправила свою дочку — юну Саломею — танцювати перед царем. Дівчина дуже вправно виконала танок, чим дуже потішила Ірода. Задоволений цар сказав, що вона може просити в нього будь-що, а він постарається виконати її забаганку. Саломея побігла порадитися з матір’ю. Та, не довго думаючи, зажадала, аби їй принесли голову ненависного Іоанна Хрестителя на блюді. Ірод не міг відмовитися, адже дав слово царя, хоча й засмутився від такого прохання. У Біблії більше немає згадок про Саломею (до речі, її ім’я також не згадується в книзі). В апокрифах (релігійно-легендарних творах, які не визнавалися церквою канонічними) ідеться про те, що всіх учасників трагедії було покарано. Першою загинула якраз Саломея. Одного разу взимку вона переходила річку Сикорис.

Дівчина вже дійшла до середини, то доволі товстий шар льоду раптом тріснув, і Саломея опинилася у воді. Після цього крига стисла й перерізала їй шию. Тіло Саломеї пішло під воду, а голову віддали Іроду й Іродіаді.

Окрім античних та інших світових персонажів, неокласики зверталися й до європейських образів. Саме в цьому й полягало новаторство М. К. Зерова та його соратників. Український неокласицизм можна вважати унікальним явищем, оскільки в ньому, поряд з античними й біблійними, використовувалися образи класичного фольклору (Рама, Гільгамеш, Шахерезада тощо), образи світової культури (Данте, Петрарка, Г уллівер тощо).

Досить часто вживання імен у неокласиків має метафоричне значення. Наприклад, Ітака — це батьківщина, Сократів бич — розум, Фебовий лавр — слава тощо. Таким чином, кожен із «вічних образів» набуває символічного значення, відтворюючи не лише думки та почуття, але й розкриваючи якісну сутність ліричного героя.

Історія та культура України також стали предметами художнього осмислення неокласиків. Зокрема, у поезіях М. О. Драй-Хмари «Київ», «На хортиці», «На могилі Руданського», «Чернігів»; М. К. Зерова «Київ — традиція», «Турчиновський», «Святослав на порогах», «Сон Святослава».

Цілком природно, що, будучи представниками однієї групи й сповідуючи близькі принципи, кожен із неокласиків мав своє особливе художнє світосприйняття. Наприклад, творчості М. К. Зерова властива ясність, завершеність думки, філософічність, інтелектуалізація почуттів, натомість М. О. Драй-Хмара тяжіє до ліризму. П. П. Филипович сповідує принципи оптимістичного пафосу, лаконізму. Поетичний світ М. Т. Рильського характеризують пісенність, милозвучність, використання національних образів. Юрій Клен намагався поєднати вихідні риси неокласицизму з неоромантизмом і символізмом. І все ж, незважаючи на неповторність творчого погляду, існувало багато спільного, що об’єднувало митців. Важливою умовою була їхня орієнтація на кращі здобутки античності зокрема та світової культури в цілому.







На нашому каналі стартував марафон підготовки до ЗНО з української літератури. В рамках якого ми кожного дня будем викладати відео з новим твором. Підписуйтесь на наш канал та приєднуйтесь до марафону.