Українська література ХХ століття - О. В. Слюніна 2014

Життєвий і творчий шлях П. Г. Тичини. Феномен кларнетизму
Українська поезія 20-х - 30-х років ХХ століття. Неокласицизм. Феномен кларнетизму

Всі публікації щодо:
Тичина Павло

П. Г. Тичина

Першим українським поетом, якого двічі висували на здобуття Нобелівської премії (спочатку Асоціація англійських учителів, а згодом Гарвардський університет), став Павло Григорович Тичина. Він народився 23 січня 1891 року в с. Піски на Чернігівщині в небагатій родині. Його батько, щоб прогодувати 13 дітей, змушений був працювати паламарем і в той же час учителем. Уся родина мала гарний музикальний слух, тому, бажаючи похвалитися перед гостями талантом своїх дітей, батько часто проводив репетиції вдома. Щоправда, інколи подібні заходи відбувалися досить оригінально. Варто зазначити, що Григорій Тичина час від часу зловживав алкоголем, тож інколи, будучи в нетверезому стані, він міг серед ночі збудити дітей і змусити їх співати пісню «Тече річка невеличка», а сам виступав як диригент. Тичини жили дуже скромно.

Сам Павло Тичина мріяв у дитинстві бути малярем-іконописцем, однак 1900 року батько відвіз сина до Чернігова, щоб влаштувати в Троїцький хор, де вже на той момент співав син Михайло. 1901 року Павла Тичину взяли до хору Єлецького монастиря.

Невдовзі він став регентом семінарського хору.

Упродовж 1907-1913 рр. навчався в Чернігівській духовній семінарії, яку, до речі, закінчили всі його брати, адже навчання для дітей служителів церкви тут було безкоштовне.

П. Г. Тичина «Автопортрет»

У бурсі П. Г. Тичину визнали за найкращого кларнетиста. На старших курсах він познайомився з відомим художником Михайлом Жуком, який і ввів митця в коло

чернігівських інтелігентів. Перші поезії П. Г. Тичини — це наслідування Т. Г. Шевченка, до того ж митець хотів бути художником, як і його кумир.

Саме за малюванням і застав юнака М. М. Коцюбинський. Дізнавшись, що хлопець пише вірші, відомий письменник запросив його до себе в гості. Тоді ж П. Г. Тичина й прочитав свій вірш «Розкажи, розкажи мені, поле» й до сліз зворушив М. М. Коцюбинського, який заявив: «Поет між нами», чим дуже потішив молодого поета. За порадою свого наставника П. Г. Тичина надіслав кілька поезій до літературних журналів. 1912 року на шпальтах з’явилася перша публікація — «Ви знаєте, як липа шелестить».

На похоронах М. М. Коцюбинського (вони відбулися напередодні останнього іспиту в семінарії) Павло Тичина, незважаючи на заборони з боку влади, керував зведеним хором.

Після закінчення семінарії митець вирішив не продовжувати духовну освіту й переїхав до Києва, щоб вступити на економічний факультет Київського комерційного інституту.

Після виходу в 1918 році збірки «Сонячні кларнети» Павло Григорович Тичина прокинувся знаменитим. Його твори стали сенсацією, подією століття. Митець заявив про нове світобачення, про появу першого поета-оптиміста в українській літературі. У збірці «Сонячні кларнети» домінують мотиви впевненості, радості, молодості. Це музика добра.

Так складається історія, що кожен із по-справжньому видатних митців отримує гучне наймення, яке відображає сутність його діянь. Наприклад, Т. Г. Шевченка називають Кобзарем, І. Я. Франка — Каменярем, М. М. Коцюбинського — Сонцепоклонником. П. Г. Тичину його сучасники називали Новатором, підкреслюючи таким чином суть його творчих шукань. Справді, П. Г. Тичина був оригінальним поетом, який шукав власних шляхів. Він виробив власний, неповторний поетичний стиль, що дістав назву кларнетизм. Цей термін запропонували використовувати Ю. А. Лавриненко та В. К. Барка для позначення лірики раннього П. Г. Тичини. Назва походить від назви збірки «Сонячні кларнети» (1918), яка стала поетичним дебютом митця. Варто вказати, що цей дебют був надзвичайно успішним, бо після виходу книги про митця почали говорити, що він розпочав нову епоху в українській літературі. У кларнетизмі особливе місце посідає панмузична стихія, здатна приборкати хаос, відповідно до цього П. Г. Тичина ніби проголошував новий вектор розвитку вітчизняної літератури — окреслював оптимістичну траєкторію руху.

М. І. Жук «Чорне і біле»

Кларнетизм став своєрідним варіантом українського символізму, тут автор здійснив синтез мистецтв, поєднавши «кольоровий слух» із «слуховим вольором». По-перше, П. Г. Тичина послідовно сповідував усі естетичні настанови західного символізму: незалежність від політики й ідеологічних переконань. Його вірші можна було б назвати «чистою поезією». По-друге, його твори відзначалися синкретизмом (поєднанням, накладанням одне на одного різних відчуттів). Такий прийом досить часто використовував французький поет-символіст Ш. Бодлер. Від іншого основоположника символізму А. Рембо П. Г. Тичина успадкував несподівану метафоричність. Музичність П. Верлена також притаманна поезіям українського митця. Відомий літературознавець О. І. Білецький зазначав: «Читаючи «Соняшні кларнети», може видатись, що сама книга — цілковите здійснення знаменитого заповіту Верлена «Насамперед — музика»». Для символістів «поезія — це Слово й Музика водночас» (С. Міррей).

Значна кількість дослідників творчості П. Г. Тичини погоджується, що поет вважав ритм засобом, що впорядковує всю систему світобудови, виступає своєрідною антитезою до поняття хаосу.

Філософія кларнетизму — це філософія абсолютного добра. У вступному, програмовому вірші «Сонячні кларнети», що дав назву цілій збірці, П. Г. Тичина яскраво вказує на основні аспекти кларнетизму:

Не Зевс, не Пан, не Голуб-Дух, —

Лиш Сонячні Кларнети.

У танці я, ритмічний рух,

В безсмертнім — всі планети.

Я був — не Я. Лиш мрія, сон.

Навколо — дзвонні згуки,

І пітьми творчої хітон,

І благовісні руки.

Прокинусь я — і я вже Ти:

Над мною, підо мною

Горять світи, біжать світи

Музичною рікою.

І стежив я, і я веснів:

Акордились планети.

Навік я взнав, що Ти не Гнів, —

Лиш Сонячні Кларнети.

Досить часто цю поезію інтерпретували як антирелігійну, однак літературознавці й філософи дійшли висновку, що насправді тут реалізуються три «великі космічні концепції минулих віків: олімпійська, що персоніфікується в Зевсі, орфічна — в Пані і гностично-християнська — в ідеї Духу» (В. О. Юринець). Заперечення трьох основних, домінантних релігійних ідей у поезії П. Г. Тичини свідчить про відхилення ідеї «Абсолюту» як втілення гніву. Таким чином, кларнетизм можна розглядати як нову релігійну візію, яка протистоїть усім існуючим і передбачає відсутність Бога, який карає, який змушує боятися, який зазвичай уявлявся людям носієм гніву. Навпаки, кларнетична філософія передбачає радість, рівність Творця і творінь. Це філософія абсолютного добра. Будучи вихованим у релігійних традиціях, П. Г. Тичина не міг відкинути існування Бога, проте, дотримуючись настанов символістів, зокрема С. Малларме, який закликає не називати, а навіювати ідею, письменник у вірші «Не Зевс, не Пан, не Голуб -Дух...» не вживає слова «Бог».

Окрім цього, кларнетизм постає філософією, у якій за абсолют визнається музика. Рух кожного небесного тіла супроводжується тертям, а кожне тертя — звук. Кожна планета має свій звук, а оскільки Всесвіт перебуває у вічному русі, відбувається постійна космогонія, тобто П. Г. Тичина заперечує можливу ентропію.

Ліричним суб’єктом кларнетичної поезії є людина з дитячою психологією, яка відкидає ratio, віддаючи перевагу емоціям.

До рис, які вирізняють поезію П. Г. Тичини, належить також використання принципу «оберненої лійки», коли спостерігається невідповідність обсягу вражень, смислів і перекладення цих вражень у слова, тобто за допомогою кількох слів поет може викликати в реципієнта значну кількість вражень.

Велика кількість віршів П. Г. Тичини наповнена образами природи, адже природа для поета завжди була чимось значно більшим, аніж просто подієве тло, звичайний пейзаж.

Ще однією знаковою подією в українській літературі став вихід збірки «Замість сонетів і октав». Фактично за кожним словом у цій книзі приховано низку значень, що утверджує думку про П. Г. Тичину як про творця власне українського символізму. Тут і можливість існування кількох істин, і сугестія, і ліризм.

У пролозі «Уже світає, а ще імла.» світанок є своєрідним натяком на філософсько-теологічну основу поезії, адже, згідно з думкою багатьох

мислителів, найтемнішим часом є саме передсвітанковий час. Ліричний герой бажає лише одного — припинення кровопролиття. Подібними інтенціями сповнений інший вірш із промовистою назвою «Війна», де мати благословляє сина:

— Благословляю, синку, на ворога.

А він: матусю моя!

Немає, каже, ворога

Та й не було.

Тільки й єсть у нас ворог —

Наше серце.

Благословіть, мамо, шукати зілля,

Шукати зілля на людське божевілля.

Син стверджує, що справжній ворог — це людська ницість, цинізм, отож і благословення прохає шукати не зброю, а зцілення для душі.

У поезії «Евое!» (назва походить від грецького Evoz — це вигук на святах на честь Вакха) автор у строфі (своєрідний заспів) та антистрофі (приспів) протиставляє розбіжності між ідеями революції та засобами утвердження ідеалів. Тут відбувається принцип рондальності — коливання сенсу — тему строфи продовжують варіації антистрофи.

Узагалі, збірка «Замість сонетів і октав» містить три основні тематичні комплекси, які можна розглядати як своєрідну проекцію сковородинівських трьох світів: макрокосм — це весь світ; мікрокосм — людина та український народ; символічний світ у П. Г. Тичини репрезентує не Біблія (як у Г. С. Сковороди), а культура в цілому та поезія зокрема. Так, тема поезії домінує у творах «Лю», «Ритм», «Хто скаже». Тут ліричний герой розмірковує над невмирущистю естетства, над вічним існуванням краси. Разом із тим у цих віршах майстер слова наголошує на ролі письменника в суспільстві, що особливо виразно помітно в творі «Хто скаже», де П. Г. Тичина загострює проблему обов’язку, відповідальності митця. Поезії «Евое!», «Найвища сила», «Порожнеча» акцентують увагу на взаємозв’язку людини й суспільства. Вірш «Найвища сила» протиставляє два поняття — силу зброї, крику та силу добра, музики. Остання й має привести до воскресіння духу — до Великодня.

Отже, П. Г. Тичина стверджує, що теми всесвіту, суспільства, народу, культури, кожної окремої особистості не можна розглядати окремо, ці реалії постійно переплітаються між собою, впливають одна на одну. 1920-го року побачила світ збірка «Плуг», за гонорар від якої митець придбав для своїх односельців бібліотеку.

1923-го року Павло Тичина переїхав до Харкова, де зміг звільнити свого брата з в’язниці (того посадили, бо він хотів організувати незалежну від Москви церкву). Пізніше митець став одним із перших, хто підписався проти розстрілу сина М. М. Коцюбинського — Юрія.

Із 1929 року П. Г. Тичина був членом Академії наук, керівником комісії з роботи з молодими літераторами у Спілці письменників, очолював Інститут літератури УРСР. Будучи поліглотом (поет знав близько 20 мов), митець багато уваги приділяв вивченню інших культур, працював на теренах перекладознавства, зокрема перекладав вірші з аварської, болгарської, вірменської, киргизької мов.

Після виходу збірки «Чернігів» (1931) переважна більшість української інтелігенції перестала сприймати творчість П. Г. Тичини серйозно. Йому закидали конформізм. Зокрема, Олександр Олесь відгукнувся дошкульними рядками на адресу поета:

І ти продався їм, Тичино,

І ти пішов до москаля?

О, бідна мати, Україно,

В журбі головонька твоя.

В кривавім морі по коліна Стоїть без сорому в очах Поет, колишній наш Тичина,

І прославляє смерть і жах.

Прилюдно б’є катам поклони,

Катів виспівує в піснях.

А з-під землі ідуть прокльони

Борців, розп ’ятих на хрестах.

Іудо, ти шляхетний жиде,

Пішов, повісивсь в самоті.

Павло Тичина... цей не піде —

Він сам розіпне на хресті.

Деякі дослідники вважають, що митець спеціально писав низьковартісні поезії-пародії, іронізуючи над радянською владою:

На вгороді баба, а в повітрі флот.

Хай живе радянська влада.

От!

Під час Другої світової війни П. Г. Тичина перебував в евакуації в Уфі, його твори, написані в цей час, засвідчують певне духовне відродження митця. Зокрема, трагічні події відтворені надзвичайно гостро в поемі «Похорон друга» (1942). Це своєрідний реквієм, у творі є все — і життя, і смерть, і гуманістична сила духу народу, і антилюдяність фашистської доктрини, і віра в торжество добра. 1943 року під час нальоту німецької авіації П. Г. Тичину, який перебував на той час під Харковом, було поранено. У машину влучила бомба, її перекинуло, митець зламав ногу. У госпіталі довелося робити операцію. Несподівано під наркозом у лікарні поет почав віршувати, а хірург, знаючи, хто лежить на операційному столі, наказав медсестрі записати почуте. Так з’явилася одна з найсильніших поезії П. Г. Тичини «Я утверждаюсь»:

Я єсть народ, якого Правди сила ніким звойована ще не була.

Яка біда мене, яка чума косила! — а сила знову розцвіла.

Щоб жить — ні в кого права не питаюсь.

Щоб жить — я всі кайдани розірву.

Я стверджуюсь, я утверждаюсь,

бо я живу.

Тевтоніє! Мене ти пожирала,

як вішала моїх дочок, синів і як залізо, хліб та вугіль крала...

О, як твій дух осатанів!

Ти думала — тобою весь з’їдаюсь? — та, подавившись, падаєш в траву...

Я стверджуюсь, я утверждаюсь, бо я живу.

Я єсть народ, якого Правди сила ніким звойована ще не була.

Яка біда мене, яка чума косила! — а сила знову розцвіла.

Сини мої, червоні українці, я буду вас за подвиг прославлять,— ідіть батькам на допомогу й жінці, дітей спішіте визволять!

На українських нивах, на російських, на білоруських — я прошу, молю! — вбивайте ворогів, злодюг злодійських, вбивайте без жалю!

Нехай ще в ранах я — я не стидаюсь, гляджу їх, мов пшеницю ярову.

Я стверджуюсь, я утверждаюсь, бо я живу.

Із ран — нове життя заколоситься, що з нього світ весь буде подивлять, яка земля! яко зерно! росиця! —

Ну як же не сіять?

І я сіяю, крильми розгортаюсь, своїх орлів скликаю, кличу, зву...

Я стверджуюсь, я утверждаюсь, бо я живу.

Ще буде: неба чистої блакиті, добробут в нас підніметься, як ртуть, заблискотять косарки в житі, заводи загудуть...

І я життям багатим розсвітаюсь, пущу над сонцем хмарку, як брову...

Я стверджуюсь, я утверждаюсь, бо я живу.

Я єсть народ, якого Правди сила ніким звойована ще не була.

Яка біда мене, яка чума косила! — а сила знову розцвіла.

Фашистська гидь, тремти! Я розвертаюсь!

Тобі ж кладу я дошку гробову.

Я стверджуюсь, я утверждаюсь, бо я живу.

Давньоруське слово «утверждаюсь» у контексті поезії налаштовує реципієнта на урочистий лад, допомагає зрозуміти, що ніколи жодна сила не зможе здолати слов’янський дух.

Після війни П. Г. Тичина обіймав посаду міністра освіти, був головою Верховної Ради. Також поет удостоївся звання Героя Соціалістичної праці, був лауреатом Сталінської премії (за збірку «Чуття єдиної родини»), отримав два ордени Трудового Червоного Прапора та п’ять орденів Леніна.

В одній зі статей Д. І. Дроздовського зазначено, що П. Г. Тичина «помирав тричі». Уперше — тоді коли піднявся на пік слави, себто після виходу збірки «Сонячні кларнети»; удруге після 1924 року, коли він убив «у собі те, що дається тільки раз на життя, що дається раз на століття», коли Є. Ф. Маланюк зазначив: «Від кларнета твого — пофарбована дудка зосталась». І третя, фізична, смерть настала 16 вересня 1967 року.







На нашому каналі стартував марафон підготовки до ЗНО з української літератури. В рамках якого ми кожного дня будем викладати відео з новим твором. Підписуйтесь на наш канал та приєднуйтесь до марафону.