Українська література ХХ століття - О. В. Слюніна 2014

Становлення М. Г. Куліша
Художньо-естетичні пріоритети Миколи Гуровича Куліша та Леся Курбаса. Розвиток театрального мистецтва

Всі публікації щодо:
Куліш Микола

М. Г. Куліш

Творча постать М. Г. Куліша посідає особливе місце серед інших драматургів ХХ століття, що зумовлено передусім його унікальною візією буття та художньою своєрідністю текстів.

Народившись у бідній селянській родині та не отримавши вищої освіти, М. Г. Куліш увійшов до еліти національної культури, стрімко зробивши кар’єру (усього за кілька років). Отже, 6 грудня (за новим стилем — 19 грудня) 1892 року в селі Чаплинка Таврійської губернії (нині це Херсонська область) народився Микола Гурович Куліш. Враження від дитинства в нього були досить неоднозначними. З одного боку, він любив краєвиди рідного села, його вабила природа таврійських степів, але з іншого боку, дитинство майбутнього митця проходило в бідноті й злиднях — будучи п’ятирічним хлопчиком М. Г. Куліш змушений був уже ставати до праці: пас свиней, телят, доглядав маленьких дітей заможних селян. Досить часто письменник згадував один із найбільш неприємних епізодів свого дитячого життя: «Був тихий літній вечір. Із левад повагом сунули ситі корови, десь здалеку лунала дівоча пісня. Раптом пісню перебив головний дитячий крик. Такий крик, що в далеко розкиданих хатах села Чаплині було чути його, і люди говорили:

— Це Уляна робить страшний суд своєму Миколі...

А бити було за що. Оце в погожий день Уляна Кулішева збиралась на базар та й у церкву. Базар у Чаплині, Дніпровського повіту на Херсонщині, бував раз у тиждень. Тоді можна було й продати дещо, й купити, й у церкві Богу помолитись. Уляна зібралась і покликала до себе свого п’ятирічного сина. Вона обняла його, приголубила й наказувала:

— Я нескоро повернуся, мій сину, бо багато маю справ, то ти хати не кидай та далеко на бігай! Я з базару пряника принесу.

Микола пообіцяв матері бути чемним і дуже зрадів, що зможе з товаришами побігати. Ще мати не встигла й з хати вийти, як він зачинив двері ззовні на патик і побіг до товаришів. Коли мати хотіла вийти з хати, побачила, що її замкнули, а за дитиною й слід застиг. Вона зрозуміла своє становище: стукати в двері — надаремне, хата від хати далеко, ніхто не почує. Перемучилась вона до вечора, передумала свої гіркі думи. Згадала, що завтра ні з чого буде й хліба спекти, не купила ж бо борошна сьогодні на базарі.

Тільки надвечір хтось ішов мимо хати і визволив знеможену й розлючену жінку. А тут і Микола, набігавшись, прибіг до хати й зрадів, побачивши маму.

— О, мамо! Ви вже прийшли? А пряника принесли?

— Принесла, та ще й якого! — відповіла мати. — А де це ти досі бігав?

— Я щойно вийшов з хати.

Тут уже Кулішева не витримала, — бо хоч би був не брехав! — покликала його, ніби пряника дати, й вчинила над ним страшний суд. Вона зав’язала йому руки вгору і, витягнувши надвір, прив’язала до дерева і патиком била, аж сусіди чули крики й плач».

Спершу М. Г. Куліш навчався в церковно-парафіяльній школі. Тут його визнали за дуже здібного учня. Оскільки родина не мала грошей, щоб сплатити за подальше навчання хлопця, йому вирішила допомогти чаплинська інтелігенція. Люди зібрали близько ста карбованців, і талановитого учня зарахували до Олешківського міського училища. Навчався в Олешках М. Г. Куліш добре, однак через різку вдачу його кілька разів намагалися відрахувати. Після училища хлопець вступив до гімназії, але цей заклад закрили, тож разом із товаришами М. Г. Куліш поїхав на Кавказ, де екстерном склав необхідні іспити.

Містечко Олешки посідає особливе місце у становленні письменника, адже саме тут він починає творити. Звичайно, його перші літературні спроби обмежувалися шкільними віршами, фейлетонами, епіграмами й публікувалися в рукописних часописах «Наша жизнь», «Колючка», «Стрела». Також Микола Куліш бере активну участь у драматичному гуртку, виступаючи як режисер та актор.

1914 року митець надіслав документи до Новоросійського університету, прагнучи здобути філологічну освіту. Його зарахували на перший курс, проте невдовзі хлопця мобілізували, тож здобути диплом М. Г. Кулішу не вдалося. Натомість, несподівано для себе, він зробив військову кар’єру. Слід зауважити, що служба почалася для майбутнього митця з конфліктної ситуації. Розуміючи, що розлука з рідними й близькими людьми може бути дуже тривалою, Микола Гурович Куліш на свій страх і ризик вирішив втекти з лав солдатів, щоб попрощатися зі своєю коханою — Антоніною Невель (вона стала дружиною митця). Пізніше саме ця жінка видала спогади про Миколу Куліша й там детально описаний цей випадок: «Коли він повернувся, його покликали до вартового офіцера, а той відправив його до полковника його частини. Став перед полковником наструнко і закляк.

Полковник: Твоє прізвище?

Микола: Куліш Микола.

Полковник: Чому ти покинув казарму, коли тобі не дали відпустки? Чи ти знаєш, що це дезертирство і за це карають смертю?

Микола: Так, знаю, пане полковнику.

Полковник: Де ти був?

Микола: Ходив попрощатися з нареченою.

Полковник: А це далеко?

Микола: Так. 72 верстви йшов пішки й ніч їхав пароплавом.

На полковника, очевидно, справили враження щирість і мотиви, із яких М. Куліш необачно залишив військо. Покарання було досить м’яким і нетривалим. А незабаром цей же офіцер пересвідчився в рівні освіти й здібностях Куліша». Цей полковник спрямував юнака до Одеської школи прапорщиків. Упродовж своєї військової служби М. Г. Куліш не покидав писати. Під час Першої світової війни митець зазнав контузії, а в березні 1917 року він став одним із перших офіцерів свого полку, які перейшли на бік революції. І це повністю відповідало бунтівній натурі М. Г. Куліша, якому імпонували ідеї червоних про побудову гуманістичного й справедливого суспільства. У війську митець дослужився до військового керівника Херсонського й Дніпровського військкоматів. Він боровся з поплічниками А. І. Денікіна, а за часів гетьманського правління кілька місяців провів у в’язниці.

Ще одна цікава історія трапилася з майбутнім драматургом, коли він із напарником вирушили в розвідку. Наведемо фрагмент із «Спогадів про Миколу Куліша» Антоніни Куліш: «Одної ночі зайшли в якесь село, де просилися переночувати, але ніхто не хотів пускати до хати. Обійшовши все село, що потопало в глибокій темряві, вони побачили світло в одному віконці. Пішли в тому напрямі. Була уже зима й на морозі страшно було спати. Підійшли до хати. Постукали. У хаті було багато військових, всі в українських шапках. На столі лежала мапа, на ній щось креслили. Це були петлюрівці. Стали розпитувати наших, звідки й куди йдуть. Вони сказали, що до Олешок. Їм не повірили, побачивши на Миколиному документі рік народження.

— Брешеш. Ти, мабуть, вбив того Миколу Куліша, а тобі, певно, вже сорок років!

У Миколи на той час була велика борода й вуса, вигляд мав втомлений. У 28 років він виглядав куди старшим...

Порадилися військові між собою й сказали:

— Вивести їх.

На пічці сиділа старенька бабуся. Вона обізвалася до військових:

— Та змилуйтесь над ними, вони правду кажуть. Та ще й молоді які, не губіть даремно душі.

Але військові не слухали. Вивели наших за двері й повели кудись у ніч. Тоді козак, що вів їх, каже тихо:

— Ви, хлопці, тікайте отак, просто, а я буду стріляти.

Микола й Єрмаков трохи пробігли й під якимось парканом упали на землю, в цей час пролунали постріли. і все затихло. Полежали вони трохи, підвелися обережно й покинули село».

Після завершення військової кар’єри М. Г. Куліш обіймав адміністративні посади в Олешках. Він багато подорожував селами й хуторами Херсонщини, усіляко намагався підтримувати освіту. Тут же почав писати російською мовою цикл нарисів «По весям и селам» про тогочасне життя. Із болем майстер слова розповідає про руїну, про зубожілість, про неосвіченість. Наприклад, нарис, що має назву «В детском доме» викликає сум і деяку іронію: «Меня везут: лошадь, мальчик и два колеса. Я сижу на перекладинке и держусь за мальчика. Ноги мерзнут: ночью был первый мороз. По дороге трупы павших от бескормицы лошадей. Голод близится.

— Ты грамотный? — спрашиваю мальчика.

— Ні.

— А почему в школу не ходишь?

— Хай вона згорить. Ніколи, — отвечает мальчик, крутит цигарку и раскуривает ее с видом серьезного и взрослого человека».

Певний час М. Г. Куліш мешкає в Одесі. Його ім’я майже нікому невідоме, він пише ескізи до майбутньої п’єси «97». В Одесі митець вступає до спілки «Гарт», відвідує її засідання, знайомиться з літераторами. Описуючи свою зустріч із Миколою Кулішем, що відбулася 1924 року, Ю. К. Смолич згадував, що митець «виявився, проте, не таким вже й молодим — мав добрі вуса і виглядав за тридцять років. Зодягнутий був у довгу білу сорочку, підперезану тонким очкуром, галіфе хакі та у стоптані чоботи. Професією — вчитель.

— Куліш, — відрекомендувався він. — Микола, — додав по короткій паузі і якось хмикнув собі у вуса, — щоб, бува, не сплутали з Паньком Кулішем: той давно вмер, а я ще живий, той був з панків, а я — з мужиків, той був письменник, а я тільки так собі. маракаю».

Отже, п’єса «97» стала фактично творчим дебютом М. Г. Куліша. Після її прем’єри, яка, до речі, відбулася 9 листопада 1924 року в Харківському театрі імені І. Я. Франка, драматург прокинувся знаменитим. Цю роботу ставили не лише в Україні, але й у Москві. Критики відзначали, що «успіх спектаклю у глядача був небувалий, справді — фурор! Про п’єсу говорило все місто — у трамваях, на вулицях, навіть на базарі».

За своєю суттю «97» є народною трагедією — у ній драматург змалював реалії сільського побуту на тлі голоду. Конфлікт у творі — класовий, адже майстер слова зіштовхнув дві сили: комнезамівців та куркулів. На боці тих, хто захищає радянську владу, головні герої, серед яких Мусій Копистка, Серьога Смик, Василь Стоножка, столітній дід Юхим. Із неабиякою симпатією М. Г. Куліш описує ці образи. До селян-багатіїв належать Гиря, Годований. Вони намагаються будь-якими способами зберегти своє багатство. Тяжіючи до експресіонізму, письменник малює картини, що викликають жах. У селі люди давно поїли все живе, навіть собак та птахів. Іван Стоножка, прийшовши до куркуля, щоб позичити трохи хліба, просить урешті-решт кішку, кажучи, що в нього, мовляв, завелися миші. Куркуль же зауважує, що миші вже давно «поіздохли», тож негоже їсти людині котятину. Через опис подібних деталей деякі критики дорікали М. Г. Кулішеві тим, що він вдається до натуралізму, подаючи ніби фотографічні знімки потворних і страшних реалій. Стоножка та його дружина помирають від голоду, а їхній син Вася пристав до ще однієї голодуючої родини — Кописток. Хлопчик навчає Мусія Копистку грамоті. У цьому епізоді, коли дорослий чоловік намагається навчитися читати на фоні голоду, виявляється оптимізм та віра народу у світле майбутнє.

Конфлікт у творі виникає на тлі бажання незаможних селян обміняти церковні цінності на хліб. Представники сільради вирішили підписати ухвалу щодо цього питання. Її підписало 97 голодуючих (тут М. Г. Куліш також показує певний драматизм, наприклад, столітній дід Юхим підписує документ замість сина, який в останній момент відмовляється поставити свій підпис).

Ще одним персонажем є Орина, яка, збожеволівши від голоду, разом із глухонімим Ларивоном з’їдає власних мертвих дітей. Селяни привели людожерів до Мусія Копистки, який узяв на себе повноваження голови, але чоловік не здатний вирішити долю людей, тому його юрба також приговорила до смерті. Тут варто зазначити, що М. Г. Куліш досить майстерно відтворив емоції шаленіючої від крові юрби, якою керував звіриний інстинкт.

Важливу роль у композиції твору відіграє Серьога Смик, який викриває зрадництво секретаря сільради Панька, а потім їде до міста з метою обміняти церковні коштовності на хліб. Коли він повертається, йому вдається запобігти самосуду й врятувати Копистку від розлючених селян. Серьога стає героєм, проте його доля трагічна — чоловік помер, не побачивши нового врожаю. Досить довго М. К. Куліш вагався з фінальною сценою. Спочатку митець планував, аби Мусія Копистку таки розстріляли селяни, однак публіка вимагала пом’якшення трагічного в кінці п’єси, тому у фіналі куркулів заарештовують, звістку про хліб привозять, але доля Серьоги Смика залишається незмінною — чоловік помирає.

Після успішного дебюту на сцені з п’єсою «97» митець у Кіровограді працює редактором газети «Червоний шлях», однак ця робота не дозволяє М. Г. Кулішеві писати — майстер слова страждає через постійний брак часу. Варто зазначити, що писав драматург не лише трагедії, у його творчому доробку також є комедії «Хулій Хурина», «Отак загинув Гуска», «Мина Мазайло».

У цей час на драматурга починають покладати великі надії у літературно - мистецьких колах і сприяють його переїзду до Харкова. Тут зав’язуються нові знайомства, письменник відвідує літературні вечори, мистецькі бесіди. Навколо нього починають гуртуватися інші літератори, Миколу Гуровича навіть обирають другим (після Миколи Ялового) президентом ВАПЛІТЕ. Саме харківський період творчості був для митця найбільш плідним. Побачили світ його драми «Народний Малахій», «Патетична соната», «Маклена Граса».







На нашому каналі стартував марафон підготовки до ЗНО з української літератури. В рамках якого ми кожного дня будем викладати відео з новим твором. Підписуйтесь на наш канал та приєднуйтесь до марафону.