Українська література ХХ століття - О. В. Слюніна 2014

Український театр 20-х - 30-х років ХХ століття. Лесь Курбас
Художньо-естетичні пріоритети Миколи Гуровича Куліша та Леся Курбаса. Розвиток театрального мистецтва

Всі публікації щодо:
Курбас Лесь

Лесь Курбас

Іван Тобілевич створив класичну драму народного театру, Леся Українка — класичну європеїзовану українську драму. Микола Куліш був творцем модерної драми українського революційного відродження. Разом із Лесем Курбасом вони вивели український театр на рівень найкращих тогочасних театрів світу.

Після революції український театр зазнав значних змін. Змалювання побуту та народництва поступилися місцем психолого-реалістичним віянням та новаторству. Слід зазначити, що репертуар також суттєво розширився: до традиційних українських п’єс долучили кращі здобутки європейської драми.

Лесь Курбас (справжнє ім’я режисера — Олександр-Зенон Степанович Курбас) народився 25 лютого 1887 року в м. Самбір, що на Львівщині, у родині акторів Степана й Ванди Курбас. Освіту Лесь Курбас здобував у Тернопільській гімназії, а згодом — у Віденському й Львівському університетах. Це, звичайно, не могло не позначитися на творчій долі митця. Від самого початку він прилучився до європейської культури й захопився нею. Закінчивши історико-філологічну школу, Лесь Курбас володів вісьмома мовами, добре грав на роялі, а від батьків успадкував хист до акторської гри.

1916 року митець розпочинає свою акторську діяльність, вступивши до театру М. К. Садовського (до речі, цей видатний режисер сам запросив молодого актора з Галичини, бажаючи замінити І. О. Мар’яненка). І все ж 1916 рік був позначений лише підготовчою роботою до вистав. У «Студії» слухали лекції з мистецтва та історії театру. За дебютом Леся Курбаса уважно стежили, деякі з його образів викликали чимало суперечок, але типажі Хлєстакова («Ревізор» М. В. Гоголя) та Збігнєв («Мазепа» Ю. Словацький) були бездоганними, хоча й виконані оригінально. Наприклад, Хлєстаков- Курбас стає своєрідним трагічним П’єро української і російської сцени. По- перше, Курбас, будучи захоплений арлекінадою, використав біліший від звичайного грим, який скидався на маску, а по-друге, Хлєстаков Курбаса є складним у духовному плані. Це інтелігент, що шукає духовні цінності, але потрапляє в бездуховне середовище. Цікаво, що М. К. Садовський не заборонив Лесю Курбасу продемонструвати таку візію ролі.

Навколо Леся Курбаса почали гуртуватися актори. Майбутній режисер ділився своїми враженнями про твори Калідаси, Рабіндраната Тагора, про успіх Соломії Крушельницької та інших митців. Згодом прихильники ідей Леся Курбаса вирішили створити власну театральну трупу, тож «Студія» перетворилася на Молодий театр (1917). Стаття- маніфест цього театру проголошувала орієнтацію на Європу. Це була організація, що сповідувала курс на пошуки нових форм втілення як класичної, так і сучасної драматургії. Найбільше враження на публіку справила вистава «Цар Едіп» за Софоклом. Критика сприйняла постановку неоднозначно, проте всім стало зрозуміло, що в Україні народився новий театр. Крім цього, Молодий театр поставив п’єсу «Чорна Пантера і Білий Медвідь» за твором В. К. Винниченка (саме ця вистава стала однією з перших у новому театрі переважно з міркувань «касових», адже на той момент цей твір користувався великою популярністю, а Молодий театр не мав коштів, аби винаймати приміщення). Далі молодотеатрівці інсценізували «Йоля» Є. Жуласького (до речі, переклав твір із польської сам Лесь Курбас), «Гайдамаки» Т. Г. Шевченка, «Горе брехунові» Франца Грільпарцера тощо.

Ще однією знаковою п’єсою стала постановка трагедії У. Шекспіра «Макбет». Уперше її зіграли як бенефіс Леся Курбаса 20 серпня 1920 року. Удруге — як бенефіс Л. Гаккебуш. Досі твори У. Шекспіра ніколи зі сцени не звучали українською мовою, тому ця інсценізація стала важливою подією в культурному житті. Публіка зустріла виставу прихильно, кілька тижнів поспіль у театрі були аншлаги. Лесь Курбас поставив «Макбета» просто, без надмірної пишності, проте дуже тонко відчув високий дух трагедії, точно зумів передати силу й розмах емоцій головних героїв.

Щодо особистого життя, то й тут доля не пошкодувала режисерові випробувань. У 26-річному віці (1912), перебуваючи у складі трупи Львівського театру, Лесь Курбас був закоханий у акторку Катерину Рубчакову. Це була дуже талановита жінка, її називали галицькою Заньковецькою. Вона була набагато старша за Леся Курбаса, але вони разом часто грали закоханих, наприклад, у п’єсі «Украдене щастя» Івана Франка Лесь Курбас виконував роль Михайла, Катерина — Анни. Акторка не могла відповісти на почуття свого партнера в житті, оскільки була заміжньою та мала дітей.

Не бажаючи більше переживати муки нерозділеного кохання, Лесь Курбас одного дня освідчився Рубчаковій, але та лише розсміялася. Глибоко ображений, митець намагався вчинити самогубство, вистріливши собі в груди. Утім доля розпорядилася інакше — режисер так і лишився жити з кулею в серці, адже лікар, який урятовував життя Лесю Курбасу, побоявся діставати снаряд.

Своє щастя митець знайшов пізніше, у 31 рік. Десь наприкінці 1918 року дехто почав закидати Лесю Курбасу знижену працездатність. Митець почав запізнюватися на репетиції та поводився мляво. Скоро трупа з’ясувала причину дивної поведінки режисера — він закохався в молоду акторку Валентину Чистякову, яку прийняли в лави молодотеатрівців. Усі дуже переживали за Леся Курбаса, а В. С. Василько — теж учасник трупи — наприкінці життя так згадував про ці дні: «Що робити? Як урятувати Курбаса? Це питання гризло душі, роз’ятрювало серця... Нема Лопатинського, нема Долини... Я дозволю собі розкрити нашу таємницю. Одного разу, коли відчай опанував нашими нервами, ми дійшли до такого рішення: в ім’я врятування Леся Курбаса для українського театру треба Чистякову. вбити!». Звичайно, це був жарт. Валентина Чистякова швидко стала улюбленицею в Молодому театрі, вона виконувала важливі ролі, навіть розпочала викладати пластику й хореографію. Будучи родом із Москви, дев’ятнадцятирічна дівчина опанувала українську мову. У вересні 1919 року Олександр Курбас і Валентина Чистякова одружилися. «Не знаю, чому і як сталося, що я привернула особливу увагу Олександра Степановича, — згадувала акторка. — Одного разу мене з ним — мабуть, з його ініціативи — познайомили. Так, несподівано для мене, почався мій київський роман. Удвох із Курбасом ми багато й подовгу гуляли київськими парками і розмовляли, розмовляли...». Цю зустріч Валентина Чистякова називала «головною подією свого життя».

Театр Леся Курбаса: основні тенденції.

Для Леся Курбаса театр був своєрідною моделлю великого життя. Він сповідував принцип «життя — мистецтво». Н. М. Корнієнко, досліджуючи творчість режисера, зазначає, що «Лесь Курбас мріяв перетворити театр на духовний парламент, на «законодавчий» інструмент нового українського життя. Тому плани його — грандіозні. Він має намір створити театр, який природніше було б назвати Театральною Академією або Національним Центром театрального мистецтва».

У березні 1922 року з ініціативи Леся Курбаса був заснований театр «Березіль». Своєрідним епіграфом нового колективу став уривок із поезії норвезького поета Б. Б’єрнсона:

Я вибираю березіль,

Він ламає все старе,

Пробива новому місце,

Він зчиняє силу шуму,

Він стремить.

Я вибираю березіль,

Тому, що він буря,

Тому, що він сміх,

Тому, що в ньому сила,

Тому, що він переворот,

3 якого літо родиться...

У першому номері журналу «Барикади театру» за 1923 рік був надрукований маніфест нового театру: ««Березіль» — не догма, хоч вміщає в себе і догматиків. «Березіль» — рух, і коли він ним перестане бути — заперечить своїй назві — взагалі перестане існувати. Він вільна асоціація на динамічних гаслах. Він процес. І він не в театрі тільки, навіть не в мистецтві — а в культурі, в житті. Він хоче завтрашнього дня, бо знає, що прекрасний завтрашній день, і хоче прихилити емоції і свідомість інших до свого устремління. «Березіль» не звужує свого уявлення про культурне завтра до певних рецептів, хоч кожен березілець має право скласти свого рецепта на певний час, як довго життя цього рецепта не обгонить <...>.

«Березіль» твердо стоїть на платформі Жовтня <...>.

Він не напрямок мистецький, хоч як театр виходить із одної школи. Тільки — виходить. Але і це випадок. В ньому можуть ужитися поруч (і уживаються) інтуїт і інтелектуаліст, конструктивіст і експресіоніст, прибічник ідеології пролеткульту й ексцентрик. У ньому не сміє бути тільки стоячої води. Всі дороги ведуть до одного, коли вони дороги, а не місцина. Тому «Березіль» проти академізму, проти естетства і проти безграмотності. «Березіль» проти всякої флегматичності і сонливості. Проти культу «стріхи» і важких чобіт. Проти вузького індивідуалізму, що ховається від життя.

«Березіль» за активність, за організованість, за темп, за американізацію, за останнє слово науки, за сучасність».

Згідно з цим маніфестом, Лесь Курбас вірить у театр майбутнього, у мистецтво нового типу, причому в цьому мистецтві важливу роль відіграє пролетаріат. І в той же час театр має ґрунтуватися на професіоналізмі, на високому знанні.

4 квітня 1923 року Лесь Курбас зробив такий запис у своєму щоденнику: «Експресіонізм — єдине мистецтво нашого віку». Відтоді саме цей напрям модернізму переважає в режисерській практиці Курбаса, навіть остання вистава «Маклена Граса» позначена естетикою експресіонізму. Дисгармонія світу, зневіра людства в еволюційному поступі, передчуття катастрофи, розрив людини з природою призвели до втрати орієнтирів. Експресіонізм повинен був стати маніфестом катастрофи, вираженням історичної аварії, яку О. Шпенглер влучно назвав «Сутінками Європи». При цьому слід пам’ятати, що експресіонізм не є філософією песиміста, радше стоїка, адже апокаліпсис є не кінцем, а тією межею, за якою — нове уявлення про історію, долю, нова логіка життя. Лесь Курбас, творячи експресіоністичну драму, намагався передати трагізм, а не розпач.

Під час роботи над виставами Лесь Курбас зіштовхнувся з проблемою перенесення на сцену складних порухів внутрішнього світу. Режисер прагнув розгорнути людське «Я» й показати всю сукупність психічних станів особистості. Задля реалізації цієї мети митець звертається до філософії

А. Бергсона та психоаналізу З. Фройда. Лесь Курбас використовував ритмопластичні рухи масовки, породжуючи через нервові рухи відчуття невпевненості, тривоги. Вдавався режисер і до застосування кінематографу, демонструючи в кульмінаційні моменти міміку й жести головних персонажів на великих екранах, через що відчуття героя набували масштабності. Найбільш емоційно навантажені фрази персонажів відтворювали за допомогою масовки, породжуючи звукові галюцинації, зойки героя лунали, помножені на десятки й сотні його ж душ. Театр Леся Курбаса завжди був театром із сильним вираженням містифікації, для режисера велике значення мало все: значущість фрази, жесту, речі, метафори, звуку, символу тощо.

Драми М. Г. Куліша в інтерпретації Леся Курбаса.

Інсценізація «Народного Малахія» та аналіз п’єси.

На особливу увагу заслуговують театральні постановки творів М. Г. Куліша. До театральних шедеврів 1930-х років цілком справедливо зараховують п’єсу «Народний Малахій». Вона витримала три редакції, після чого була заборонена для показу. Авторам закидали викривлення картини становлення соціалізму та ідейну плутанину. Перший варіант п’єси був представлений трупі 1927 року в Одесі, коли колектив відпочивав біля моря. Уже 3 березня 1928 року Лесь Курбас поставив спектакль, проте першу редакцію заборонили вже через місяць. Другий варіант також не задовольнив цензуру, тому до 1929 року автор і режисер працюють над третьою редакцією, але навіть вона не витримала критики й 1930 року (після гастролей у Києві, Дніпропетровську й Херсону) виставу остаточно забороняють. Микола Хвильовий високо поцінував роботу М. Г. Куліша, поставивши п’єсу поряд із роботами М. В. Гоголя й О. С. Грибоєдова: «Тільки епохальні п’єси викликають такі дискусії, яку викликали «Народний Малахій» і «Мина Мазайло». Тільки обмежені люди не розуміють, що саме такі п’єси і роблять в театрі епоху».

Героєм твору є поштар Малахій Стаканчик. Не випадковим є ім’я Малахій. Так звали останнього пророка у Старому Заповіті. У перекладі з івриту «Малахій» означає «вісник мій». У Біблії пророк викриває недостатню старанність народу, засуджує відхід від віри, погрожує нечестивцям судом Божим та передбачає пришестя Месії. Саме цей образ імпонує Миколі Кулішу та Лесю Курбасу. Герой п’єси замурувався в комірчині на час революції і під час свого схимництва вибудував новий проект розвитку суспільства. Очевидно, що реформи «білих» і «червоних» викликали протест у душі Малахія, тож він, після виходу з комірчини, проголошує курс на «блакитну реформу людства». У цьому також можна простежити певний символізм, адже блакитний колір традиційно вважався кольором мудрості, також він асоціюється з небом, щирістю, чистотою, спокоєм та кольором щастя (пригадати хоча б М. Метерлінка та його твір «Синій птах»). Отже, Малахій покидає свою родину, незважаючи на прохання дружини, дочок та кума залишитися, чоловік має мету — дістатися столиці та втілити власну «блакитну реформу» в життя. Під час подорожі Малахій переконується, що революція не змогла змінити людську природу, тому він проповідує моральне самовдосконалення. Проте його ідеї визнають лише в психіатричній лікарні. Ні рідні, ні представники влади, ні робітники на заводі не слухають Малахія.

Лесь Курбас вирішив поставити «Народного Малахія» в жанрі філософської притчі, що мала б риси трагікомедії. Так, перша дія репрезентує комедійну стихію, яку створюють побутові дрібнички та фольклорне забарвлення. Пародійними видаються й страждання Стаканчихи, яка свій ритуальний лемент перериває банальними вказівками. Деякі науковці, розглядаючи першу дію, проводять паралелі між твором У. Шекспіра «Король Лір», щоправда дещо іронічно трансформованим. Справді, спроби молодшої дочки (Любові) повернути батька, божевілля головного героя, загибель дочки у фіналі — усе це дійсно нагадує безсмертний твір англійського драматурга.

Далі режисер намагався конструювати не стільки об’єктивний світ, скільки світ напівреальний, витворений свідомістю Малахія. Іронізуючи над прагненням перебудувати людину, Лесь Курбас виставив на сцену «реформаторську машину» з різних знарядь праці — плуга, рала, деталей трактора тощо (пізніше Курбаса обвинувачували в осміюванні сентенції Ф. Енгельса про те, що «праця створила людину»). У цю машину почергово закладали «грішників», яких Малахій хотів реформувати. Машина починала працювати — оберталися колеса, ішов дим. Під час роботи машини виконання «Милості мира» Дегтярьова змішувалося з виконанням «Інтернаціоналу». «Реформовані» вилітали ангелоподібними істотами з рожевими крильцями та летіли у «голубу даль», яку імітували блакитні кола з жовтими центрами позаду сцени. Це був гротеск реформи українського народу. Режисер створював середовище, у якому співіснували іронія та печаль, вульгаризм і одухотвореність, віра та розбиті ілюзії. Невипадково критика вбачала в поведінці Малахія елементи донкіхотства. Це й справді була неоднозначна роль: публіка, не встигши посміятися над головним героєм, уже йому співчувала й симпатизувала. Грав Малахія близький друг Миколи Куліша та Леся Курбаса — М. М. Крушельницький. Головний герой дійсно скидався на персонажа твору Мігеля де Сервантеса, проте донкіхотство Малахія, його месіанство перетворюється на фанатизм. Усі, кого зустрічає герой на своєму шляху, страждають. Санітарка Оля, повіривши у слова чоловіка про те, що її коханий повернеться до неї, пізніше опиняється в салоні мадам Аполінарії (публічному домі). Туди ж потрапляє й Любуня, найменша дочка Малахія, яка пішла на пошуки батька. Любуня закінчує життя самогубством, а її батько просто переступає через труп, бажаючи й далі проповідувати свою «голубу мрію».

Смішний і трагічний водночас Малахій прагне зруйнувати бездуховність, яка настала після революції (адже, якщо Бога немає, то, згідно з логікою Івана Карамазова, усе дозволено). Теза про загибель деміурга змусила задуматися про проблему вибору й відповідальності: хто має право ухилятися від вибору, хто має зробити вибір за усіх, якщо не існує ні суду, ні покарання? Почуття свободи й волі неминуче породжує тривогу, бо коли Бог наказав Авраамові принести в жертву сина Ісака, то Авраам не сумнівався в тому, що до нього звертався Вседержитель. Тепер же Ж.-П. Сартр поставив низку питань: «І якщо я почую голоси, то що доведе, що вони доносяться з небес, а не з пекла чи підсвідомості, що це не наслідок патологічного стану. Що доведе, що вони звернені саме до мене? Чи дійсно я призначений для того, щоб нав’язати людству мою концепцію людини й мій вибір? У мене ніколи не буде ніякого доказу, мені не буде дано ніякого знамення, щоб у цьому переконатися». Малахій подібними питаннями не переймається, він переконаний, що ніхто не бачить тих прав, які «надавала революція людині! Істинно потрібні оновлені очі, щоб бачити їх!», тож його завдання — відкрити людям очі. Він відкрив свободу, але не розуміє, що власну відповідальність повинна нести кожна людина, не тільки він. Із найкращих міркувань головний герой покладає на себе місію реформатора, проте не зважає, що все більше й більше відходить від власних настанов, стаючи егоїстом. Малахій не задумується про майбутнє своєї родини, не дбає про долю Олі, а його репліки все більше й більше нагадують монолог, він ніби не чує інших. Якщо в першій дії урочистий тон Малахія вивищує його над іншими, то в наступних частинах його пафос набуває абсурдного й комічного звучання.

У п’єсі Лесь Курбас сповідує принцип амбівалентності. У комірчині режисер змушує Малахія читати Біблію та твори К. Маркса таким чином зіштовхуючи дві різні логічні площини; далі намагається поєднати романтику й фарс, психологічний гротеск та іронічну мелодраму. Навіть сам Малахій, з одного боку, постає месією, пророком у високому духовному сенсі, але з іншого боку, перед нами псевдогерой і антипророк. Так само як і радянська влада пропагувала різні свободи, Малахій лише декларує істини, на ділі ж він відходить від власних ідей. Навіть у публічному домі, (цю сцену Лесь Курбас подавав як фінальну оргію божевілля), коли Агапія повідомила, що «Любина завісилась!», Малахій відповідав: «Не тривожтесь, вірноподанко, вона не завісилась, а потонула в морі... Більш точно — в голубому морі...». Ім’я найменшої дочки є символічним — смерть Любові є знаком-метафорою загибелі головної цінності. Тут можна простежити ще одну паралель, адже в Біблії сказано, що «Бог є Любов», таким чином Лесь Курбас разом із Миколою Кулішем обігрують ніцшеанське «бог помер». Показово також, що Любов гине в домі, де торгують любов’ю. На сцені Лесь Курбас змусив хор дівчат та відвідувачів публічного будинку рефреном повторювати слова Агапії: «Завісилась! Завісилась! Ваша донечка завісилась!». Після цього клієнти втікали у спідній білизні, розбігалися працівниці. Малахій залишався сам-один. І тут дуже виразно виявляється ще одна тема Дон Кіхота — самотність «маленької людини», яка хотіла стати чимось більшим, але заблукала. Герой прислухається лише до себе, зовнішнє середовище існує для нього лише як можливість викладати свої думки та концепції. Він веде діалог із самим собою. Утопіст Малахій за фахом був поштарем, зв’язківцем, до речі пригадаймо, що означає ім’я головного героя, проте йому не вдається знайти адресата. Завершення твору трагічне, кульмінаційним моментом є зображення Малахія, що грає на своїй дудці: «Йому здавалося, що він справді творить якусь прекрасну голубу симфонію, незважаючи на те, що дудка гугнявила і лупала диким дисонансом». Догоряла свіча. Згасала вистава-притча про трагічну ілюзію, але дудка продовжувала грати.

Лесь Курбас намагався представити публіці містичну й метафізичну виставу, яку можна було інтерпретувати як притчу, як трагікомедію, як попередження. Критика зустріла постановку п’єси неоднозначно. Велика кількість відгуків була позитивною, митці одностайно визнали майстерність режисера, проте часто лунали й звинувачення на адресу Леся Курбаса: «Критичні стріли «Народного Малахія» спрямовані не проти окремих негативних сторін нашого життя, а проти самого процесу розвитку і зміцнення української соціалістичної державності й культури», — такий відгук можна знайти у статті З. Гуревич у журналі «Критика» за 1928 рік. У той же час К. Кравченко в «Пролетарській правді» за 1929 рік підкреслював: «Виставу ми вважаємо великою, епохальною подією в історії нашого театру. Тут на всю потугу розгорнувся величезний режисерський талант Курбаса, що привів до нечуваної гармонії...».

Лесь Курбас на вимогу влади кілька разів змушений був переробляти «Народного Малахія», але все одно зрештою п’єса була заборонена. Проблематика п’єси «Патетична соната».

Матеріалом для п’єси послужили реалії революції та громадянської війни. Центральними образами є Ілько Юга — сором’язливий хлопець, який «вірить у Петрарку і вічну любов», та піаністка Марина, у яку головний герой безтямно закоханий. Марина постійно грає на піаніно «Патетичну сонату» Людвіга ван Бетховена. Дівчина під іменем Чайки відстоює самостійність України, у той час як її батько поки що вагається між самостійниками, соціалістами, більшовиками. Цікаво, що Ступай-Ступайченко, захоплюючись Україною, стверджує, що автором «Патетичної сонати» має бути українець, а на заперечення дочки говорить: «Значить, мати була українка».

М. Г. Куліш подає нам розповідь від першої особи, що не дуже типово для драматичних творів, тут можна простежити своєрідний перегук із твором Миколи Хвильового «Я (Романтика)», адже обидва герої врешті-решт жертвують найдорожчим на благо партії (показово, що в обох творах діє персонаж на ім’я Лука). Будучи несміливим, Ілько Юга (це його «я» знаходиться в центрі п’єси) написав сто тридцять листів до своєї коханої, але знищив їх, бо не наважувався підійти та заговорити до дівчини. Нарешті він наважується зробити перший крок, але зустрічає в дверях Марини офіцера — Андре Пероцького, який благає дівчину посвятити його в лицарі. Марина думає, що Андре допоможе їй утвердити національні ідеали, пізніше, коли Андре потрапить до рук червоних, вона попрохає Ілька допомогти влаштувати втечу хлопця.

Текст твору «Патетична соната» перейнятий релігійними мотивами. Одним із них є згадка Великодня, адже дія відбувається фактично напередодні найбільш значущого для християн свята. Перед Великоднем обов’язково відбувається літургія — спеціальне богослужіння. У християнстві під час такої служби приносять безкровну жертву Богові та подяку. Літургійна жертва має бути актом любові, адже й Христос постраждав за світ заради звільнення людства від гріха. Жертву приносять, щоб очиститися, а у творі Ілько, Марина зогрішили — Марина тим, що не була чесною з хлопцем, коли просила звільнити Андре, а Ілько — тим, що зрадив своїм ідеалам. Отже, обидва персонажі стають жертвами. Ілько виказує Марину, а також зізнається сам у своєму злочині. Для героїв воскресіння не настає, оскільки обидва почали жертвоприношення, будучи «нечистими».

«Патетичну сонату» можна розглядати як драму абсурду, адже твір базується на парадоксах. Перший парадокс — це настання Великодня в революційну весну. Автор намагається поєднати два антагоністичних світи — християнський та більшовицький, революційний. Другий парадокс — життя різних верств населення під одним дахом. Так, у підвалі мешкають робітник Оврам та його дружина Настя, на першому поверсі живе вчитель Ступай - Ступайченко з донькою Мариною, вище — генерал Пероцький, на горищі — студент Ілько та повія Зіна. Згідно з поетикою театру абсурду, герої не можуть спілкуватися один з одним — вони просто не чують свого співрозмовника, не розуміють його.

Музичне тло надзвичайно важливе для композиції твору, воно створює емоційне напруження, визначає ритм дії. «Патетична соната» пробуджує почуття кохання в головного героя, натомість для батька Марини звучання акордів зіставне з патріотизмом. Ілько також небайдужий до музики, зокрема, він учиться грати на геліконі (музичний духовий інструмент). Цей інструмент дуже схожий на змія, тому прагнення Ілька грати так, щоб «гасити зорі на небі» можна інтерпретувати як торжество темних сил, адже кожна погасла зоря здавна в українському фольклорі символізувала чиюсь смерть. Цікаво, що назва музичного інструменту походить від грецького «геліос» — сонячний, яскравий, тож маємо іронічну пародію — музичний інструмент, який вирізнявся своєю здатністю сяяти, перетворюється на удава-душителя світла. Інколи в п’єсі зринає образ Арго. Це своєрідна алюзія на Ковчег — засіб порятунку, однак корабель безслідно зникає уві млі.

Проблематика та особливості постановки п’єси «Маклена Граса».

Постановка вистави «Маклена Граса» стала останнім акордом у «вільній» творчості Леся Курбаса. 1933 рік... Рік голодомору, рік світової економічної кризи, рік становлення фашистської Німеччини, рік самогубства Миколи Хвильового. Звичайно, усі ці реалії тогочасного життя не могли не позначитися на творчості митців. За жанром «Маклена Граса», як і «Народний Малахій», тяжіла до філософської трагікомедії.

Дія у творі відбувається в Польщі, охопленій економічною кризою. П’єса «Маклена Граса» стала спектаклем про деформацію логіки розвитку світу, коли на перше місце виходять вторинні цінності, якими є гроші та партійні інтереси. Як стверджують науковці, сюжет для драми М. Г. Куліш почерпнув із газетної замітки. Там ішлося про арешт збанкрутілого капіталіста, який знайшов вельми цікавий вихід із скрутного становища: маючи страхові внески, він найняв за 500 злотих безробітного, щоб той убив його. Після вбивства годувальника родина мала б отримати гроші. Однак чоловіка заарештували й кинули до в’язниці. М. Г. Куліш переосмислює зміст газетного повідомлення й пише свій останній твір «Маклену Грасу».

Одним із головних героїв п’єси є маклер Юзеф Зброжек, який працює на пана Зарембського — фабриканта. У Леся Курбаса Зброжека грав Й. Й. Гірняк. На початку вистави цей персонаж перебуває в чудовому настрої, він сміється й жартує, оскільки сподівається за безцінь на аукціоні викупити фабрику свого господаря — пана Зарембського. Тріумф Зброжека Й. Й. Гірняк передає за допомогою легких рухів, пластичності, грайливості персонажа.

Коли пан Зарембський дізнається про своє банкрутство й про плани Зброжека викупити фабрику, то робить пропозицію руки й серця дочці Зброжека — Анелі. Щоправда, батько не радить Анелі погоджуватися, а пропонує кілька днів зачекати. Передбачливий і успішний, на цей раз маклер прорахувався, також ставши банкрутом. На сцену повертається вже зовсім інший актор — він морально знищений, розгублений. Тепер Зброжек уже не жартує, піджак у нього обдертий, брудний, пом’ятий. Він ледве впізнає дочку й дружину, а потім жахливо лається й у нього починається напад астми. Режисер показує, що Зброжек вирішив закінчити життя самогубством і навіть перекинув шнурок через балкон, однак це лише художній прийом, щоб ошукати глядачів, бо насправді маклер не збирається помирати. Його гнітить себелюбство: як це він, такий завжди успішний і передбачливий, проґавив момент свого краху?! У цей же момент Зброжек знаходить, як йому здається, вихід. Він планує провернути аферу: заробити на власній смерті. Задля цього маклер застрахував своє життя, тому, якщо його вб’ють, родина Зброжика отримає страховку й зможе розрахуватися з боргами та навіть викупити фабрику. Герой постає втіленням homo ludens, він ретельно продумає нюанси своєї смерті, ще й тішиться, що всіх здорово надурить. Гра у смерть постає апогеєм експресіонізму, адже Зброжек не просто вирішує померти, він насмілюється визначити ціну життя. Єдина трудність для нього полягала в тому, що слід було десь відшукати вбивцю для самого себе.

Ще однією вельми цікавою постаттю у творі є філософ -жебрак Ігнацій Падур, який мешкає в собачій будці (його грав М. М. Крушельницький).У загальному розвитку сюжету цей образ посідає незначне місце, оскільки в конфлікті майже не бере участі. Проте його роль важлива для розуміння концептуально-символічного аспекту драми. Колись Падур був знаменитим музикантом, однак покинув своє покликання через те, що став не потрібним владі. Його місце посіли інші, ті, що є зручними, як зазначає сам герой, бо «грають на казенних струнах улесливі симфонії диктаторові».

Падур має себе за видатного філософа (можна провести аналогію між його життям у буді та життям Діогена Синопського в діжці), шляхетні манери видають колишнього аристократа, він уявляє себе чи не Сократом, проте на прості запитання Маклени чоловік дати відповіді не може (дівчина запитує, чи має він матір, для чого поліз у будку). Після невдалих розповідей про основу світобудови Падур стає самим собою — зневіреним інтелігентом-скептиком. Маклена, яка на той час захоплена революційними ідеями та ватажком комуністів, радить Падуру вступити до лав протестуючих, однак філософ відповідає, що все це є лише юнацькими фантазіями та мріями, він вказує, що «соціалізм — це буде лише друга після християнства світова ілюзія».

Маклена Г раса є дочкою пролетаря Стефана Г раси (до речі, він працює на фабриці Зарембського, хоча частково через хворобу, частково через загальний страйк на роботу не ходить). Її родина потерпає від бідності, вона, батько та маленька сестричка Христина практично гинуть від голоду. До того ж господар вимагає плату за квартиру, погрожує викинути сім’ю на вулицю. Доведена до відчаю, Маклена вирішує заробити гроші, пішовши на панель. Стан психологічної розгубленості дівчини передають мотиви дощу й вітру, темряви й холоду. М. Станіславський розповідав, як режисер поставив цю сцену: «Дивовижну гру з парасолями створив Курбас у цій масовці. Коли дощ ущухав — затихав і прелюд Шопена, перехожі на якусь мить зупинялись, закривали парасолі, струшували краплі. У цю мить Маклена жвавішала, з відчайдушною енергією намагаючись привернути до себе увагу самотніх чоловіків. Та ось дощ раптом переходив у зливу, гучнішали звуки прелюда, парасолі, розкриваючись, здіймалися над головами перехожих, люди прискорювали кроки і зникали один за одним у дощовій імлі. Похилі площини сценічного оформлення чітко вимальовували силуети байдужих людей, а їхні парасолі, наче живі істоти, промовляли про характерні особливості своїх володарів. Ця, одна з найвдаліших у виставі, сцена була бездоганно вирішена і психологічно, і пластично, і музично». Отже, Лесь Курбас використав дві стихії — витворену людиною музику (Ф. Шопена) та природу — шум дощу. У поєднанні вони створювали атмосферу тривоги, вражаючи глядачів своєю дисонансною органічністю. Коли Маклені (до речі, роль дівчинки виконувала Наталія Ужвій) «пощастило» й до неї підійшов «клієнт», дівчина зрозуміла, що не може продавати саму себе. Цей момент Лесь Курбас вважав переломним, тому, коли героїня підносила долоню до скроні, усе місто перед її поглядом розколювалося. Режисер досягав цього за допомогою зміни кута проекції, світовою ілюзією руху пейзажу. Таким чином глядач бачив світ очима Маклени, відчував зміну її точки зору, переживав зрушення у свідомості дівчинки. Героїня дорослішала, перед нею руйнувався Всесвіт, усе те, у що вона вірила.

Прагнучи загострити сюжет, М. Г. Куліш поставив батька Маклени перед вибором: пристати на пропозицію Зброжека й вбити його та отримати за це вкрай необхідні для родини гроші. Ця дилема дуже важка, адже Зброжек постає своєрідним «ворогом» родини Грасів — його донька принижувала Маклену, а сам він змушував Стефана ставати перед собою на коліна. Моральний вибір Граси такий: «Я задля своїх дітей на коліна стану, а задля твоїх вбивати й тебе не стану. Хотів ще раз перед своєю загибеллю на мені заробити!». По-перше, бачимо, що чоловік не може позбавити дітей батька, оскільки розуміє, життя — найвища цінність, жодні гроші не зможуть замінити рідну людину, її піклування; по-друге, Стефан обурений тим, що Зброжек навіть перед смертю ладен використати його. Маклена випадково підслуховує цю розмову й зголошується вбити Зброжека. Дівчина налаштована рішуче. Натомість маклер думає обманути Маклену й дати їй меншу суму, аніж вони домовлялися. І тут автор знову змінює колізію драми. Розуміючи, що її бажають ошукати, дівчина рве злоті й стріляє в Зброжека. Таким чином, аспект «гроші заради життя» змінено на інший — «життя заради протесту».

Символічним у драмі є й те, що автор відтворює соціальну ієрархію в суспільстві, поміщаючи основних персонажів в одному будинку. Лесь Курбас на сцені також відтворив цей факт. Нагорі, у найкращих апартаментах, мешкає пан Заребський, ґанок відведено Зброжекам, Граси ж живуть у підвалі. Такий тричастинний поділ символізує модель світобудови — рай, чистилище та пекло. Водночас М. Г. Куліш ніби нагадує, що багатство й бідність знаходяться поряд, тому доля може легко перемістити особистість з одного поверху на інший.

У творі Маклені 13 років. Це персонаж, як зазначає Н. М. Корнієнко, нагадує Джульєтту, хоча «з відсилом до еквіваленту — «дитина», «немовля», «ангел», «ближній до Бога». Тому у Маклени особливі права. І коли смерть дано здійснити їй — у цьому є особливо драматичне звинувачення життя. Теза Достоєвського про сльозу дитини трансформується в реальність «плати» за неї смертю того, хто уособлює світ зла». Юрій Шерех відзначив, що одним із головних мотивів у творі є мотив розчавленого дитинства. Проте образ Маклени, безрозсудної, наївної бунтарки, яка продовжує боротися, протестує, бунтує, коли всі інші, можливо, мудріші й досвідченіші за неї, переконують залишити надії, в усій Кулішевій творчості є втіленням сподівань самого автора. У дівчинці втілене найвище призначення людини як стоїка в хаотичному світі, де панує морок і темрява, де перемога неможлива в принципі. Радянська критика дуже гостро відреагувала на постановку п’єси «Маклена Граса», оскільки вважали, що коли діти стають убивцями — суспільство є на краю безодні, адже діти — це майбутнє. Критики вважали, що, зробивши Маклену вбивцею, М. Г. Куліш заперечував майбутнє Радянського Союзу. Мабуть, через це «Маклена Граса» й стала останньою п’єсою, яку створили Микола Куліш та Лесь Курбас, адже невдовзі після прем’єри обох митців було заарештовано й відправлено до таборів, а потім страчено.

В основі багатьох творів М. Г. Куліша знаходиться традиційна неоромантична концепція, конфлікт героїв із реальністю, хоча вирішує конфлікт письменник за допомогою експресіоністичної поетики. Розглянувши шлях головних героїв п’єс «Народний Малахій», «Патетична соната», «Маклена Граса», можна зробити висновок, що автор демонструє глухий кут, у якому опинулось суспіьство. Малахія Стаканчика, Ілька Югу, Маклену Грасу об’єднує прагнення знайти вихід із брудного повсякдення. Усі вони мають мету, яка полягає в намаганні переробити світ відповідно до своїх мрій. Малахій хоче змінити реальність за допомогою своєї «голубої мрії», Ілько та Падур покладаються на силу мистецтва, а Марина й Маклена схиляються до збройної боротьби. Проте всі вони терплять поразку, таким чином Куліш сповідує принцип неподоланності зла й несправедливості світоустрою. Однак митець переконаний, що бунт потрібен, бо він дозволяє зрозуміти цінність життя. Це своєрідне поєднання ніцшеанських принципів amor fati та odium fati.







На нашому каналі стартував марафон підготовки до ЗНО з української літератури. В рамках якого ми кожного дня будем викладати відео з новим твором. Підписуйтесь на наш канал та приєднуйтесь до марафону.