Українська література ХХ століття - О. В. Слюніна 2014

Празька школа
Українська екзильна література. Особливості поетики представників празької школи. Художньо-естетичні пошуки членів нью-йоркської групи

Всі публікації щодо:
Літературознавство

Після поразки національно-визвольної боротьби в Україні (1917-1920) значно збільшилася українська діаспора. Так, одним із помітних осередків української еміграції в той час стала Прага. Уряд Чехословаччини з розумінням поставився до емігрантів з України. Люди отримали змогу здобути вищу освіту, вільно працювати, розвивати власні культурні традиції. Тут відкрили Український університет, де викладали Д. І. Дорошенко, В. М. Кубійович, Д. І. Чижевський та інші науковці, чиї доробки гідно представили Україну у світі. Разом із тим із культурним життям у Празі тісно пов’язана діяльність значної кількості українських митців.

«Празька школа» — умовна назва письменників-емігрантів, які покинули Україну в 20-х роках ХХ століття й певний час працювали на ниві художнього слова в Празі. Безперечно, це лише формальна ознака. Більш суттєвим

чинником, що дав змогу дослідникам об’єднувати митців в одну групу, стала ідеологія сильної людини, державника, аристократа. «Пражанам» притаманний певний волюнтаризм, їм імпонували думки Ф. Ніцше про надлюдину. До представників «Празької школи» належать Є. Ф. Маланюк, О. І. Теліга, Ю. Ю. Дараган, Л. М. Мосендз, Олег Ольжич, Н. А. Лівицька-Холодна. Поразку в громадянській війні ці майстри слова сприйняли не як крах усіх систем і не впали в розпач на противагу старшому поколінню письменників-емігрантів (М. К. Вороний, Олександр Олесь, В. І. Самійленко). Вони гуртувалися навколо відомого мецената, ідеолога українського націоналізму Д. І. Донцова й поділяли його ідеї щодо формування нового типу українця — національно свідомої особистості, патріота рідної країни. «Пражани», щоправда, не поділяли думки про силове протистояння, вважаючи, що основною зброєю має бути «стилос». Д. І. Донцов допомагав письменникам друкуватися в журналі «Літературно-науковий вісник» («Вісник» з 1933 р.). Д. І. Донцов усіляко намагався сприяти відродженню волі нації до життя, хотів утвердити владу меншості («касту ліпших людей»). При цьому такою «кастою» мала стати аристократія, яку поповнювали б лише найкращі представники нації, високоморальні, високодуховні люди. Д. І. Донцов хотів перевиховати українців, здолати принцип «крайньої хати», пасивність українського народу.

Є. Ф. Маланюк

Такі погляди здобули підтримку з боку поетів «вісниковської», або «Донцовської квадриги». Д. І. Донцов, публікуючи на сторінках журналу «Вісник» твори Євгена Маланюка, Олега Ольжича, Леоніда Мосендза й Олени Теліги, вважав, що саме ця «квадрига» (четвірка) спроможна підняти український дух. На переконання Д. І. Донцова, основна функція митця — виховувати націю. У цьому позиції Є. Ф. Маланюка розходилися із світобаченням ідеолога українського націоналізму. Поет був переконаний, що роль митця не зводиться до виконання службової повинності. Він усіляко обстоював тезу про те, що «мистецтво — вічний абсолют, які б напрямки не були, тому всі закони над мистецтвом безсилі».

Пражани не мали жодних організаційних структур, не видавали маніфестів, не складали статутів, не вели обліку своїх членів. Формально вони не становили літературного угруповання. Літературознавець Ю. Г. Бойко стверджує, що в цих митцях багато «індивідуального, свого у стилі й в лірико - тематичному засягові. Але всі вони споєні єдністю духу, ідейною спрямованістю шукань. Усі вони окрилені пафосом національного пориву». Словацький дослідник М. Неврлий доводить, що «всі ці поети були зближені світоглядно, стильово й тематично. Їхня творчість викликала низку наслідувань, для їхнього й пізнішого поколінь стала школою».

Представники «Празької школи» прагнули відродити в українській літературі тип вченого-митця. Їхні поезії сповнені алюзій на історичне минуле Київської Русі, культуру Еллади. Наприклад, у Є. Ф. Маланюка образ України виростає до образу Давньої Греції. Поет ставить риторичне питання: «Куди ж поділа, степова Елладо, / Варязьку сталь і візантійську мідь?». Таким чином, поет натякає на колишню могутність Київської Русі, коли всі європейські країни змушені були рахуватися з міццю держави, а королі Німеччини, Франції мали за честь одружитися з дочками Ярослава Мудрого. Митець простежує боротьбу двох тенденцій в історії України. З одного боку, він говорить про еллінську культуру, адже на цінностях Давньої Греції вихована вся сучасна Європа; з іншого боку, Є. Ф. Маланюк зазначає про силу норманської руки, що звільнила Київ від хозар. Отже, поєднання сили й краси, культурності й патріотизму повинно привести до процвітання України:

Там обертав в державну бронзу владно

Це мудре злото — кремезний варяг,

І звідтіля ж воно текло безладно

Під ноги орд — на кочовничий шлях.

Раніше степ становив собою незахищений простір, який вабив кочовиків (половців, печенігів, торків, монголо-татар). Це був своєрідний «коридор» для завойовників, але для автохтонного населення степ асоціювався з неспокоєм, ворожою територією. Родючі ґрунти виявлялися приреченими на руйнацію, тож потребували гарного захисту, «варязької сталі», як висловився Є. Ф. Маланюк.

У поета Україна постає не лише в образі степової Еллади, але також і в образах Антимарії, покритки, зґвалтованої жінки, Мадонни степів. Подібні інтенції створюють образ скаліченої цивілізації, гірко звучать слова: «ти коханка, а не мати». Щоправда, при цьому митець благає пробачення в країни як у знедоленої матері:

Я припадаю знов до Твоїх ніг, —

Прости, прости, — молю, невтішний митар,

Прости, що я — останній печеніг,

Прости, що я не син, не син Тобі ще,

Бо й Ти — не мати, бранко степова!

Цікаво, що Є. Ф. Маланюк використовує різне написання займенників ти та твоя. Спершу він пише їх із маленької літери, демонструючи таким чином свою зневагу. Можна припустити, що тут автор говорить не про Батьківщину- державу, а про батьківщину-територію, де він народився, але не став її сином.

Поезії Є. Ф. Маланюка більш пізнього періоду містять трохи інакші акценти. Потроху згасає амплітуда волюнтаристських поривів, натомість з’являється елегійність, медитативність. Кохання, тема якого бурхливо порушувалася в ранніх творах (у поезіях, присвячених Н. А. Лівицькій-Холодній):

Як перший пелюсток весни —

Ваш променистий лист.

І знов, і знов в казкові сни

Ці дні перелились.

І знов веселий вітер п'є

Цей вогкий дух землі,

І серце збуджено моє

Сплітати циклі літ.

Тепер подібні мотиви відходять на другий план, поступаючись місцем більш філософським роздумам над швидкоплинністю людського життя. Поезія останнього періоду має більш автобіографічний характер. Тут і згадки про рідних, і про край дитинства, конкретні адресати, гостре переживання своєї самотності, як у віршах «Ностальгія», «Серпень», «Ранок», «Мушу випити келих до краю — Полиновий мед самоти...».

Ранок

Білий серп у ранішній блакиті —

Мертвою медузою місяця.

Гори велично висяться,

Лісом карпатським вкриті.

Роси — рясними: слізьми,

Дим ніби жертва над ватрою.

Час зупинився, і ми

Завмерли з малою Катрею —

В молитві, що несе ввись

Нерухомо, як лет космічний.

Ось зовсім поруч: вічність

Блакитна близь.

Олег Ольжич, син Олександра Олеся, вважав творчість свого батька минулим етапом, зазначаючи, що вірші останнього надто перейняті ліричними мотивами й не здатні підняти на боротьбу, а отже — нічим не допоможуть поневоленій нації.

Цикл «Залізо» (збірка «Рінь») покликаний відобразити новий щабель. Тут реалії мирного життя показані поряд із романтикою битв. Буденні клопоти, будучи приємними, у той же час одноманітні й надокучливі для відважного лицаря. Г ерой Олега Ольжича — грек, вікінг, кельт (самі ці народи впливали на формування української нації) — це відчайдушний сміливець, якого гнітить бездіяльність. Його не вабить багатство, розкіш; свій порятунок від нудьги він вбачає в боротьбі, у походах. Героя навіть не лякає можлива смерть:

А стріли, як злива.

Десь кочовник невідомий мою наклада,

В день такий смерть — як цілюща холодна вода.

Дещо окремо від решти пражан знаходиться творча постать О. К. Стефановича. Його поезія здебільшого — це суголосні сковородинівським роздуми філософа-самітника. Він вважав, що не активне втручання на часі, не програмові гасла, а саме глибина осмислення проблеми, мудрість має допомогти Україні. О. К. Стефанович більше тяжіє до споглядального типу. Він досліджує історичне минуле, відшукує в ньому витоки державності, розглядає причини, що призвели до занепаду культури Київської Русі.

СОН ПЕРУНА

Зростає грім Дніпрових струн,

Замурували хмари обрій...

Як ніч, нахмурився Перун, —

Його обурив сон недобрий,

Таке ввижалося йому:

Чужий, нахабний хтось приходив

І насміхався: «Затамуй,

коли ти бог, Дніпрові води...»

І котить гнів стара душа,

Кремінно витесана з дуба:

У хмарах — темрява й пожар,

У хмарах — рокоти і труби.

Реве та стогне Дніпр у млі,

Земля здригається, як в трясцях...

І шепчуть злякано в селі:

«О, він ніколи їм не дасться...».

Як срібно скрізь! Куди не кинь,

Усе виблискує, іскриться...

Як чисто може засвітиться

Земне в небесну голубінь!

Душа окрилена, окріпла:

«Кому хвалу свою пошлю?!»

Не день в саду моїм, а шлюб

Блакиті ясної і срібла.

Поети-пражани усвідомлювали самоцінність мистецтва й свою приналежність до української нації, тож прагнули поєднати художню діяльність із націотворчими завданнями. Продовжуючи кращі традиції неокласиків, ці майстри слова намагалися представити світові вченого-митця, поєднати раціональне начало та емоційну складову.







На нашому каналі стартував марафон підготовки до ЗНО з української літератури. В рамках якого ми кожного дня будем викладати відео з новим твором. Підписуйтесь на наш канал та приєднуйтесь до марафону.