Українська література ХХ століття - О. В. Слюніна 2014
Нью-Йоркська група
Українська екзильна література. Особливості поетики представників празької школи. Художньо-естетичні пошуки членів нью-йоркської групи
Всі публікації щодо:
Літературознавство
Поезія, будучи своєрідним мовним феноменом, репрезентує багатоаспектне ставлення до реалій буття.
Після 50-х років головна сцена української закордонної літератури переміщається на Захід, до Сполучених Штатів Америки та Канади. Саме сюди емігрувала переважна більшість людей, які народилися в Україні в 20-ті — 30- ті роки ХХ століття, але змушені були емігрувати за кордон. Ці особистості, на відміну від своїх батьків, були носіями двох культур — української та західної.
Отже, літературна організація, відома під назвою Нью -Йоркська група, була заснована 20 грудня 1958 року в кав’ярні «Павич» у Нью -Йорку. Богдан Бойчук, Патриція Килина, Юрій Тарнавський за кавою обговорювали можливі перспективи розвитку української літератури й вирішили видавати журнал «Нові поезії», а себе називати Нью-Йоркською групою. Журнал побачив світ уже 1959 року, а надрукувати свої твори в ньому вирішило сім поетів: Емма Андієвська, Богдан Бойчук, Женя Васильківська, Віра Вовк, Патриція Килина, Богдан Рубчак, Юрій Тарнавський. Трохи згодом до них приєднався Юрій Коломієць, Олег Коверко, Роман Бабовал, а у 80-ті роки — Марія Ревакович. Митці, яких об’єднують назвою «Нью-Йоркська» група, не мали якихось певних загальних ідей, спільних естетичних позицій, майже кожен митець підкреслював свою унікальність та неповторність індивідуального стилю. Як зазначав Юрій Тарнавський, Нью -Йоркська група «власне організацією не була, бо не мали ми виборів, членських внесків, сходин і т. д. Не мали ми голови, ні скарбника, ні секретаря. Були ми друзями, колегами, і об’єднувало нас не так те, що ми мали спільного із собою, як те, чого не мали спільного з довколишнім світом, себто зі старшим поколінням українських письменників. Був це, у першу чергу, факт, що дозрівали ми всі на еміграції й наше ставлення до України було цілком інакше, ніж ставлення старших. Іншим негативним спільним була в більшості з нас відраза до традиційних літературних форм». Емма Андієвська, після того, як група майже перестала існувати заявила таке: «Групу мусять єднати якісь спільні принципи. Спільних принципів із тими, кого зараховують до Нью-Йоркської групи, я ні з ким не маю. Я — кіт, який ходить сам». Представникам угруповання навіть важко були визначитися з тим, хто ж таки запропонував назву для їхньої літературної організації. Та сама Емма Андієвська 1988 року зазначила, що «якби 1957 р. я не приїхала до Нью- Йорку, то так званої НЙГ не було б». Трохи м’якше висловлювалася Віра Вовк, зазначаючи, що між учасниками групи була дружба, але водночас й «автономія думки і смаку». Насправді ж, незважаючи на заяви представників групи про свою виняткову індивідуальність, між ними була близькість як духовна, так і поетична. Спільні принципи в них були, хоча й не мали форм колективно підписаних маніфестів. Чинником, своєрідною домінантою, що об’єднувала всіх поетів, було спільне завдання: створити вільну, радикальну літературу, повністю відірвану від «рідних» традицій, від хуторянства та провінціалізму. Від самого початку представників Нью-Йоркської групи єднало неприйняття пафосності, народництва, сентиментів, традиційних кліше. Назва групи відображала не географічне розташування (адже не всі представники угруповання проживали в Нью -Йорку. Вони мали домівки в інших містах США чи взагалі в інших країнах. Емма Андієвська, наприклад, мешкає в Мюнхені; Віра Вовк проживала в Німеччині, потім у Бразилії). Думається, що назва групи експлікує певний символізм. Митці ніби протиставляли себе засновникам журналу «Київ», що виходив в Америці. Назва «Київ» є дуже промовистою. Видавці, напевно, хотіли підкреслити, що за будь-яких умов, куди б їх не закинула доля, вони завжди лишатимуться українцями й вважатимуть Київ столицею української культури. Таким чином, на просторах чужого «Київ» стає осередком свого, рідного. Натомість Нью-Йоркська група позиціонувала себе інакше. їхнє завдання — інтеграція з іншими культурами. Асоціація з Нью-Йорком — це натяк на космополітизм, динаміку, авангардизм. Якщо представники «Празької школи» намагалися уникати асиміляції, плекали національні традиції, то нью-йоркці жодним чином не хотіли «пересаджувати вишневі садки та стрункі тополі на нью-йоркські бруки», як зазначав Богдан Рубчак. Творчість представників Нью -Йоркської групи стала своєрідним бунтом у поетиці. Це була відмова від усталеної життєвої філософії, цілковита втрата інтересу до політичних гасел, абстрагування від реалій життя, орієнтація на модерні віяння. Інколи нью- йоркців називають предтечами постмодернізму: «Була це реакція проти стилів, що існували в українській літературі того часу як на еміґрації, так і на Україні, — зазначав Юрій Тарнавський. — Зверталися ми майже виключно до особистих тем, свідомо цураючись патріотичних. Це було перше, що нас єднало. Декого з нас — Бойчука, Васильківську, Килину й мене — єднало теж зацікавлення іспаномовною поезією. Декого — Андієвську, Васильківську, Килину й мене — сюрреалізм чи, радше ірраціоналізм. У додатку, як мені здається, відчували ми всі, що українська література цілковито лишилась поза модерними літературними рухами західного світу і що нашим обов'язком було те змінити». Члени Нью-Йоркської групи не терпіли жодного натяку на патріотизм чи політику. Твори подібного характеру вони вважали недосконалими, неякісними з мистецького погляду. Отже, на сльози за бідною Україною учасники Нью-Йоркської групи наклали своєрідне вето. На часі була новизна. Нова мова, нові принципи, нова філософія, нові почуття. Тож художні тексти, створені представниками угруповання, були не схожі ні на що, будь - коли писане українською. Домінантним принципом у їхніх творах постає екзистенціалізм. Здебільшого митці писали про урбанізоване суспільство, у якому центральний образ — образ самотньої, знудженої особистості. Переважна кількість поезій представників Нью -Йоркської групи глибоко інтелектуальні, сповнені алюзій та підтекстів.
Оригінальна поетика ньюйоркців ґрунтується на відчутті звукової, звукосмислової природи слова: «моя любов / банальна,/як смак банана в роті» (Ю. Тарнавський), «Чорний біль / Чорнобиль» (В. Вовк); «білим болем прозрів лиш тоді, як побачив / синьокриле мовчання в його очах» (Б. Рубчак); «вибілю болем уста» (Б. Бойчук).
Таким чином, до основних рис творчих пошуків Нью -Йоркської групи належать:
✵ відмежування від традиції;
✵ відокремлення від політики;
✵ орієнтація на екзистенціалізм та сюрреалізм;
✵ наявність індивідуальних рис манери письма в кожного з митців.
Юрій Тарнавський народився 3 лютого 1934 року в м. Турка Самбірського повіту в родині вчителів. 1944 року його родина переїхала до Німеччини, а 1952 року сім’я прибула до США й оселилася в штаті Нью - Джерсі. Тут Юрій Тарнавський закінчив Технічний інститут і здобув фах інженера. Із 1956 року він працював у фірмі ІВМ, захоплювався комп’ютерами та проблемами автоматизованого перекладу, тож не дивно, що 1962 року він очолював відділ прикладної лінгвістики. Усі напрацювання Юрій Тарнавський висвітлив у докторській дисертації, яку захистив 1981 року.
Юрій Тарнавський
Перша поезія митця побачила світ 1953 р. у студентському додатку до газети, а 1956 р. Юрій Тарнавський опублікував книжку «Життя в місті». За своїми поглядами письменник тяжів до модерністів, хотів утвердити в літературі нові форми, збагатити тематику.
У творчості Ю. Тарнавського наявна поезія «Антиукраїна», назва якою сама свідчить про себе.
Деякі стараються закрити свою совість вишивками, які до цього замалі, інші прикривають її бандурами, як наготу фіговими листками, і всі, говорячи, вживають то тут, то там слова «борщ» і «вареники», ніби вірячи в забобон, що вони магічні.
У вірші йдеться про те, що багато хто з українців намагається стверджувати свою любов до рідної держави, але роблять про людське око.
Відгукнувся поет і на трагедію, що сталася 1986 року на ЧАЕС. Так, поезії циклу «Дорослі вірші» (1987) присвячені саме цій події. Продовженням цих інтенцій стала поема «У ра на». Показовою є назва твору, яка собою
становить спотворений топонім «Україна». Із нього Ю. Тарнавський свідомо вилучає дві літери, залишаючи пропуски, що зяють, наче рани. Спотворене слово має суттєве метафізичне навантаження, з одного боку, воно викликає асоціацію з уранієм — радіоактивним елементом, тобто, це своєрідна алюзія на аварію; з іншого ж боку, викривлена назва виростає до символу спотвореної історії та національної долі України.
Поезія Б. Бойчука, Б. Рубчака, Ю. Тарнавського містила певне політичне нюансування. Наприклад, цікавим постає гнів Ю. Тарнавського, спрямований проти колонізаторської політики Росії:
Країно, що страждаєш на комплекс материнства, і обмотуєш інші народи колючим дротом своєї любови, хіба не знайдеться серед твоїх синів хоч один, який сказав би: «Залиши їх, мамо!».
Цікавими в межах Нью-Йоркської групи постають творчі пошуки Емми Андієвської. Народилася ця письменниця в м. Сталіно (Донецьк) 19 березня 1931 року. Під час Другої світової війни родина емігрувала до Німеччини.
Пізніше Емма Андієвська мешкала у Франції, згодом в Америці. Уже в зрілому віці вона повернулася до Німеччини. Наразі Емма Андієвська є автором низки поетичних збірок та прозових творів. Окрім цього, у світі її знають як художницю, що працює в сюрреалістичному напрямі.
У прозових творах Емми Андієвської реальність часто переплітається з химерними епізодами, філософськими роздумами. Емма Андієвська є однією з тих письменниць, які беззастережно стоять на боці добра. Деякі з її творів за глибиною порушеної проблематики дорівнюють притчам. Наприклад, є у доробку цієї майстрині слова збірка, що складається з 18 казок. Перед початком кожної казки та після неї відбувається розмова між шакалом та консервною бляшанкою (саме вони розповідають один одному казки, при цьому шакал розповідає казки із сумним закінченням, а бляшанка — із щасливим). Тут казки про говорючу рибу, блискавку, слимака, пихатість, казка про яян, про кулі зла, про мандрівника тощо. Усі оповіді сповнені гуманізму, у них автор порушує проблеми морального вибору, утверджує загальнолюдські цінності. «Неправда, що людина не має права вибору, — зазначає Емма Андієвська. — Вона його має повсякчас».
Цікавим для осмислення постають філософський роман «Герострата», роман «Роман про добру людину», у яких письменниця порушує низку важливих питань для кожної особистості. У творах події розгортаються на тлі химерних явищ, що додає прозі Емми Андієвської особливий шарм.
Емма Андієвська
Щодо поетичних пошуків, то Емма Андієвська тяжіє до сюрреалізму. Вона є автором збірок «Поезія» (1951), «Народження ідола» (1958), «Вігілії» (1987) тощо.
До шістдесятників члени Нью -Йоркської групи ставилися без захоплення. Єдиним винятком була Віра Вовк, яка тричі відвідала Україну в 60-ті роки. Після подорожі письменниця написала нотатки «Україно, моя любове». Це було своєрідне освідчення рідній країні на тлі філософських роздумів. Щоправда, інші представники Нью -Йоркської групи поставилися до таких міркувань критично. Вони засудили Віру Вовк за захоплення традиційною символікою. Для представників Нью-Йоркської групи поняття Батьківщини було суголосне словам Емми Андієвської, яка зазначила: «Я свою Україну ношу, як слимак свою хатку, в ній живу».
Віра Вовк, бажаючи донести свою позицію іншим членам угруповання, почала нотатки про своє перебування в Україні вступом, який назвала «Уявний лист до Юрка Тарнавського». Тут вона пояснила, що вишиванки зовсім не суперечать орієнтації на авангардизм, а любов до України — це не те саме, що любов до Радянського Союзу. Богдан Бойчук зреагував на таке послання досить гостро, зазначивши, що Нью-Йоркська група ніколи не піддасться на подібну «патріотику». Така жвава дискусія щодо сприйняття України призвела до того, що в рядах угруповання з’явилася тріщина. Наприкінці 60-х років групу покинула Женя Васильківська, а 1973 року, після розлучення з Юрієм Тарнавським, від групи відійшла Патриція Килина. Уже в 70-х стало зрозуміло, що Нью-Йоркська група посіла своє місце в історії літератури як самобутнє й оригінальне явище.