Українська література ХХ століття - О. В. Слюніна 2014

Шістдесятництво в українській літературі
Шістдесятництво. Творчість Ліни Костенко в контексті художніх пошуків другої половини ХХ століття. Необарокові тенденції в українській літературі

Всі публікації щодо:
Літературознавство

Кожні десять років у літературі, мистецтві, світогляді творчої особистості відбуваються кардинальні зміни.

1953 року пішов із життя Й. В. Сталін, невдовзі країну очолив М. С. Хрущов, з іменем якого пов’язують період, який в історії дістав назву «відлига». Політичні й національні процеси в роки «відлиги» не лише розвінчували «культ особи», але й сприяли розвиткові різних сфер науки й культури.

Атмосфера 50-х років ХХ століття привела до того, що на теренах УРСР була сформована молода генерація митців — шістдесятників, які прагнули утвердити національні ідеали, різноманітні свободи й людську гідність. Оскільки нове покоління творчої інтелігенції заявило про себе в 60-ті роки, то їх і назвали «шістдесятниками».

1956 року в Києві заснували клуб творчої молоді «Сучасник» (лідер Л. С. Танюк), активістами якого стали М. С. Вінграновський, А. О. Горська, І. Ф. Драч, Є. О. Сверстюк тощо. Митці організовували творчі вечори, дбали

про самвидав. У той же час у Львові заснували клуб «Пролісок» (очолював його М. В. Косів). До «Проліску» входили Б. М. Горинь, М. М. Горинь, І. М. Калинець, Г. П. Чубай та інші.

Отже, шістдесятниками називають нову генерацію (покоління) радянської та української національної інтелігенції, що увійшла в культуру та політику СРСР у другій половині 50-х років ХХ століття й найповніше виявилася на початку та в середині 60 -х років.

Хвиля творчої свободи, що ширилася Україною дедалі більше, подарувала плеяду митців, чиї імена стали гордістю нації. До когорти цих майстрів слова належали М. С. Вінграновський, Є. П. Гуцало, І. Ф. Драч, Л. В. Костенко, Б. А. Нечерда, Б. І. Олійник, В. А. Симоненко, В. С. Стус, В. О. Шевчук та багато інших. Саме цих митців назвали «шістдесятниками», хоча, на думку М. Т. Рильського, термін цей не є дуже вдалим. Митці - шістдесятники прагнули сказати оригінальне слово не лише у творчості, але й у суспільному житті. Через новаторський підхід до осмислення реальності шістдесятникам почали закидати захоплення надмірною метафоричністю, космізмом, а також ускладненість та незрозумілість їхніх творів.

Спираючись на традиції вітчизняної та світової культури, шістдесятники намагалися надати своїм творам життєвості, конкретики, використовувати сучасні образи. Письменників надихали здобутки науково -технічної революції: вони захоплено писали про розщеплення атома, про перемогу над стихіями, про космічні польоти (наприклад, у Л. М. Вишеславського є цілий цикл про підкорення космічного простору), про молекулярну структуру ДНК. На особливу увагу заслуговує образ України, до якої митці ставилися майже побожно. Шістдесятники уникали будь-якої фальші у словах, героєм їхніх творів була людина, що сміливо говорила про болі народу, про несправедливість і людську гідність.

Проте після короткотривалого періоду розквіту руху шістдесятників почалося їхнє цькування з боку влади. Митці фактично мали три шляхи: дисидентство (інакодумство, відкрите протистояння з владою: В. С. Стус, І. О. Світличний), конформізм (пристосуванство, пасивне сприйняття нав’язуваної ідеології: Д. В. Павличко, І. М. Дзюба, І. Ф. Драч) та «внутрішня еміграція» (самоізоляція: Л. В. Костенко, М. М. Коцюбинська, В. О. Шевчук).

У більш пізній період шістдесятники тяжіли до екзистенціалізму. Префікс екзі- означає вихід поза межі. Людина постійно прагне здобути те, чого не має (прикладом екзистенціалізму можуть слугувати твори В. П. Підмогильного). Альбер Камю вважав, що людина є нещасною, бо має розум. Вона усвідомлює абсурдність свого існування, адже не здатна збагнути Всесвіт. У той же час трагізм буття полягає в тому, що людина починає зростати, переживаючи якісь негаразди. Ж.-П. Сартр називав екзистенціалізм «трагічним гуманізмом». Шістдесятники зверталися до філософії екзистенціалізму, щоб вижити, у більш пізній період своєї творчості вони розглядали світ як структуру, повну розпачу, адже «відлига» не відбулася. Наприклад, поезії В. С. Стуса притаманна антитетичність. З одного боку, він виступає богоборцем, з іншого — благає захисту у вищих сил.

Цікавою для аналізу постає збірка «Палімпсети». Це четверта книга поезій В. С. Стуса. За іронією долі її уклав не сам автор, а слідчі. Під час арешту в письменника вилучили твори, що були записані на різних зшитках паперу. Назву «Палімпсети» ці вірші отримали вже пізніше. Пергамент у давні часи був досить дорогим матеріалом, тож люди, які займалися переписуванням матеріалів, намагалися за будь -яку ціну знизити вартість книг. Отже, для переписування часто брали пергамент, що вже був у використанні, але на ньому, на думку автора, містилася не надто важлива інформація. Старий текст змивали, а на очищених аркушах писали знову. Такі рукописи називали палімпсетами. Назва збірки В. С. Стуса вказує на те, що кожен твір має прихований зміст, однак цей зміст треба вміти побачити й прочитати між рядків.

Естетико-художні пошуки Л. В. Костенко.

Уже перші вірші Л. В. Костенко засвідчили, що в українській літературі ХХ століття з’явилася сильна творча особистість. Твори цієї поетеси надзвичайно багаті на метафори та афоризми; Ліна Василівна Костенко порушує натурфілософські, культурософські, історіософські та морально-етичні проблеми, що не можуть лишити байдужою жодну особистість, яка задумується над сенсом свого буття. Напевно, саме тому вірші поетеси зараховують до найвищих взірців української класики.

Народилася Л. В. Костенко в смт Ржищев, що на Київщині, 19 березня 1930 року в родині вчителів. Коли дівчинці минуло шість років, її родина переїхала до столиці України. Тут майбутня поетеса закінчила школу, вступила до Київського педагогічного інституту, а згодом, виявивши хист до красного письменства, продовжила навчання в Літературному інституті імені Максима Горького в Москві.

Творчості Л. В. Костенко притаманний тонкий, вишуканий ліризм, але в той же час і глибока філософічність. Слід зазначити, що назви для своїх збірок поетеса обирала символічні. Як зазначає І. М. Дзюба, вони «ніколи не є випадково обраними, приблизно -характеристичними, вони — точні метафори - девізи, етичний і емоційний ключ до розмаїття тем і мотивів». Так, перша поетична збірка Л. В. Костенко була надрукована 1957 р. і називалася «Проміння Землі». Тут простежується метафоричність мислення художниці слова, адже будь-яка планета здатна лише відбивати проміння, а не виробляти його самостійно, подібно до зірок. Проте Л. В. Костенко стверджує, що все добро, яке існує на Землі, здатне осяяти нашу планету. Кожна людина є променем, тому добрі справи освітлюють Землю й здатні впливати навіть на Всесвіт.

Л. В. Костенко

Збірка «Мандрівки серця» (1961) завдячує своєю назвою однойменній казці. Згідно із сюжетом казки, колись у бідній родині народилася дитина з надзвичайно великим серцем. Те серце дуже сильно билося й тривожило людей, а сам хлопець, підростаючи, почав відчувати порожнечу у своєму серці. Тоді він вирішив піти в мандри, по дорозі наповнюючи серце різноманітними враженнями: стражданнями і надіями людей, їхніми бідами й вірою. Від цього серце головного героя поступово наповнилося любов’ю до світу. Мотив мандрівок серця є провідним для лірики Л. В. Костенко. Упродовж життя людина здобуває певний досвід, наповнюючи душу переживаннями й емоціями. Ще одним обертоном мандрівок серця постає неслухняність центрального органу. Навіть у той час, коли логіка, людське ratio підказує правильний шлях, коли людина розуміє, що її більше не люблять, серце противиться цим настановам, домінує емоціо, почуття. Яскравим прикладом можуть слугувати рядки з поезії «Ідол»: «Його давно із пам’яті пора / жбурнути прямо у ріку Почайну. /Хай відпливає, тоне у воді... / Але боюсь, що це не допоможе, / що бігтиму вздовж берега тоді: / — Видибай, боже! Видибай, боже!». Тут Л. В. Костенко робить алюзію на 988 рік, коли князь Володимир офіційно охрестив Київську Русь. Деякі з язичників не бажали зрікатися своїх богів (Перуна, Дажбога, Сварога та інших), тож коли за наказом князя Володимира знищили капища, а ритуальний «дуб Перуна» скинули в Дніпро, сонцепоклонники бігли понад берегом і кричали до дуба: «Випливай, боже!». Для Л. В. Костенко таким ідолом є залежність у коханні.

1962 року чергова збірка «Зоряний інтеграл» була визнана цензурою як неприйнятна, отже не була надрукована. Далі — заборона художнього слова Л. В. Костенко, тож на багато років стих її поетичний голос. Однак письменниця не покинула свого пера. Незважаючи на те, що ім’я авторки зникло зі сторінок періодики, а її книги — із прилавків крамниць, поетеса продовжувала творити, писала «в шухляду». Саме тоді була розпочата робота над «Берестечком», написані «Маруся Чурай» та поезії, що склали збірки «Над берегами вічної ріки» і «Неповторність». Лише 1972 року побачила світ збірка «Княжа гора», і тільки потім, 1977 року, надрукували інші твори письменниці. 1987 рік — рік виходу «Саду нетанучих скульптур».

Ліна Василівна Костенко є лауреатом Національної премії України імені Т. Г. Шевченка, яку вона отримала за збірку «Неповторність» та роман у віршах «Маруся Чурай». За книжку «Інкрустрації» 1994 року Консорціум венеціанських видавців поетесі присудив престижну премію Франческа Петрарки.

У творчому доробку Л. В. Костенко філософські пошуки, інтимна лірика, також не могла лишитися поетеса байдужою й до суспільно-політичних проблем.

Поезії інтимного характеру дуже делікатно й обережно окреслюють малюнок почуття. Л. В. Костенко майже ніколи прямо не драматизує, у віршах про кохання досить часто під сказаним приховане несказане: ті колізії, які переживає людина, тривога, невпевненість, душевне сум’яття. Тут і сумнів: «Закохані люди дуже вродливі, /Милий, чому ти не дуже вродливий? ». Авторка обігрує риторичний прийом, подаючи тезу (усі закохані красиві) й робить дедуктивний умовивід (ти вже не так кохаєш мене), позначений прикрою проникливістю; тут і намагання переконати себе: «Я спокійна. / Я щаслива з другим. / Я тебе нітрохи не люблю». Л. В. Костенко дуже болісно переживає помилки серця: «Краще зроду не знати жодної хвилі кохання, / ніж образити початок таким нелюдським кінцем» (тобто почути: «Не люблю»). Ще одним зразком інтимної лірики поетеси може слугувати поезія «Не знаю, чи побачу Вас, чи ні...», у якій Л. В. Костенко розмірковує над тим, що навіть невзаємна любов окриляє людину:

Не знаю, чи побачу Вас, чи ні.

А може, власне, і не в тому справа.

А головне, що десь вдалечині

Є хтось такий, як невтоленна спрага.

Я не покличу щастя не моє.

Луна луни туди не долітає.

Я думаю про Вас. Я знаю, що Ви є.

Моя душа й від цього вже світає.

Збірка «Над берегами вічної ріки» завершується розділом «Моя любове, я перед тобою.». Ця поезія є своєрідним інтимним щоденником, у якому розкривається радість справдженої мрії.

Окремого розгляду вимагають філософські поезії Л. В. Костенко. Ще з давніх часів література й філософія були тісно пов’язаними. Про це свідчать праці видатних філософів, які водночас випробовували себе й на ниві літературного слова. У принципі, кожен твір має певний філософський зміст, однак це ще не свідчить про філософічність цього твору. Є філософська лірика, яка становить собою своєрідну жанрову структуру. У таких поезіях філософська ідея перебуває в центрі й постає основним способом осмислення дійсності. Філософську лірику називають «лірикою думки» (Б. Л. Корсунська). Предметом зображення в такій поезії є всезагальні основи буття. До того ж існує поділ філософської лірики на соціально-філософську, морально- філософську чи натурфілософську, залежно від тих проблем, яких торкається автор.

До віршів філософської спрямованості у творчій скарбниці Л. В. Костенко належить значна кількість поезій. Наприклад «Життя іде і все без коректур», у якому письменниця наголошує на тому, що життя неможливо написати на чернетці, що неможливо змінити минуле, отже жити слід так, щоб мати менше приводів для шкодування.

Не можна обійти увагою збірку «Вітрила», у якій Л. В. Костенко демонструє інтерес до притчових оповідок. Наприклад, у «Казці про Мару» письменниця обмірковує морально-етичний вибір людини. Згідно з фабулою твору, колись в однієї жінки народилася дівчина, обличчя якої з одного боку було прекрасним, а з другого — потворним. Більшість людей сахалася Марії - Мари, уникала її товариства. Дівчина вирішила будь-що позбутися своєї

потворності. Вона шукала допомоги всюди, однак ніхто не зміг їй зарадити. Залишилася лише одна надія на Дурного Чоловіка, який усе майно роздав іншим, а сам жив у лісі із звірами (до речі саме через такий учинок його й прозвали Дурним). Відшукавши мудреця, Марія-Мара отримує пораду: або загнати потворність у душу — тоді дівчина буде «прекрасна з обох сторін. / Тільки душа <... > буде потворна», або душа буде прекрасна, а обличчя стане негарним. Дівчина довго вагалася, але обрала все ж зовнішню вроду. Вона стала красивою, але доброта душі зникла. Хлопцям Мара подобалася, вони захоплювалися її привабливістю, однак, трохи більше пізнавши її, цуралися. Коханий же Мари, заради якого вона й хотіла стати красунею, повернувся до своєї нареченої: «Та душа у Галі ніби сонце, / а у тебе чорна й завидюща».

Філософськими роздумами сповнені поезії «Життя іде і все без коректур», «Вже почалось, мабуть, майбутнє», «Пісенька з варіаціями» тощо. У першій поезії йдеться про швидкоплинність людського життя, про проблему морального вибору: «Людині бійся душу ошукать, бо в цьому схибиш — то навіки». Вірш «Пісенька з варіаціями» також апелює до проблеми добра, проте тут Л. В. Костенко пристає до лав фаталістів і зауважує, що від нас мало що залежить у цьому світі, проте все одно кожна людина має прагнути творити добро: «Хай буде все небачене побачено. /Хай буде все пробачене пробачено. / Єдине, що від нас залежить, — / принаймні вік прожити як належить».

«Притча про ріку» — ще один твір, на якому позначилося прагнення поетеси збагнути природу світу. Ідеться про засудження людської пихи. Цар Кір хотів покарати річку Діалу через те, що в ній випадково потонув кінь можновладця, і наказав засипати потік піском, проте минуло кілька століть, а ріка повернулася в своє русло: «Царя немає. Є ріка Діала. / Немає Кіра. А Діала є».

Не оминає Л. В. Костенко й громадської тематики, пишучи про наболіле. Зокрема, у вірші «Пастораль ХХ сторіччя» авторка засуджує війну, що її відгомін лунає не одне десятиліття й здатен забрати невинне дитяче життя.

Тема війни порушена й у поезії «Тут обелісків ціла рота». Кожен обеліск — це життя, ціла рота загублених життів молодих людей, що не прожили «й півжиття». Із глибоким сумом констатує письменниця, що більшість «наморених солдатів» не спізнали простих радощів, поклавши найдорожче на вівтар Вітчизни.

Заслуговують на увагу поезії, у яких письменниця апелює до проблеми «митця і влади». Як і для Т. Г. Шевченка, для Л. В. Костенко надзвичайно гостро постає тема служіння митця народові. У багатьох поезіях авторка підкреслює, що поет зобов’язаний свідомо ставиться до свого таланту, свого призначення, бути готовим до випробувань, до страждань, нерозуміння з боку суспільства («Вирлооке сонце», «О, не взискуй гіркого меду слави!», «Страшні слова, коли вони мовчать...», «Доля», «Поетів ніколи не був мільйон» тощо).

До творів, що стосуються дилеми «митець і влада», можна зарахувати й «Сніг у Флоренції». «Як важко бути в наші дні митцем!», — зазначає Старий із цієї драматичної поеми.

Існує думка, що творчий імпульс уяві Л. В. Костенко могла дати коротка згадка одного з відомих скульпторів і архітекторів Джорджо Вазарі в роботі «Життєписи найславетніших живописців, скульпторів і зодчих» про те, що колись у Флоренції на превеликий подив випав сніг, а П’єтро Медичі (представники династії Медичі, починаючи з ХІІІ століття, неодноразово ставали правителями Флоренції, вони також виступали як меценати, підтримуючи талановитих художників, архітекторів, скульпторів) замовив Мікеланджело зліпити статую. У творі Л. В. Костенко про це міркує учень видатного майстра Джованфранческо Рустичі. Це цілком реальна особистість. Згідно з біографічними даними Джованні Франческо Рустичі народився 1474 року у Флоренції в родині мініатюриста. Він був особисто знайомий із Леонардо да Вінчі та Мікеланджело Буанарроті. Працював у Сан-Марко, де Лоренцо Медичі створив першу в Європі Академію мистецтв. 1528 року родину Медичі вигнали з Флоренції, а Дж. Рустичі, отримавши запрошення від короля Франції, виїхав із країни. Помер у Франції, у місті Тур. Саме в цьому місті відбувається дія драматичної поеми Л. В. Костенко. Тут на лавці дрімає Старий, поряд ченці грають у заборонені шахи, криючись від інших монахів. Л. В. Костенко не може обійти проблему тотальної заборони. Заборона шахів — це натяк на жорстку цензуру радянської влади: «Куди не глянеш — все якийсь запрет». У саду панує атмосфера страху й духовної неволі.

Після коротенької інтродукції розгортається основна дія. Старому вперше являється Флорентієць. Герої не впізнають одне одного, хоча Флорентієць і Старий — це Рустичі, однак перший представляє молодість, а другий — результат життєвих пошуків. Далі Л. В. Костенко демонструє болюче з’ясування стосунків між молодістю й старістю. Спершу Флорентієць не відчуває за собою провини, його слова сповнені зневаги й пихи, він навіть відмовляється бачити у Старому себе. Старий же розповідає про якості характеру Флорентійця, доводить, що знає його думки й почуття. Аж тоді Флорентієць розуміє, що привело його з милої Італії до Франції, де талант остаточно зник. Колись він був поряд із Мікеланджело, мріяв про видатне майбутнє, про те, що зможе досягти значних висот.

У поемі Л. В. Костенко йдеться про загальнолюдські проблеми. Мистецтво — це складник духовного світу, а митець — наставник, учитель, його внутрішній світ вияскравлює стан усього суспільства. Сюжет поеми, як уже було зазначено вище, базується на діалозі між Флорентійцем і Старим, хоча цей діалог можна вважати й монологом, адже він відбувається радше в душі головного героя, аніж у реальному світі. У монолозі продемонстровані висоти, яких вдалося досягти митцю, проте ці висоти вимагали компромісів, тож Старий виголошує, що весь вік «залежав від замовників і те створив, що треба було їм». Невпевнено звучить і виправдання: «Коли цькували — я протистояв. Лише коли наблизили — піддався».

Л. В. Костенко порушує одну з вічних проблем — проблему внутрішньої свободи, проблему вибору громадської позиції. Флорентієць, вигнаний з Італії, однак пригрітий біля короля, не помічає, що насправді він все одно залишається

чужинцем, не помічає, як вбивають його побратимів. Уже пізніше Флорентієць усвідомлює хибність своєї позиції: «То як же так?! І хто з вас кого зрадив — / ти свій талант чи твій талант тебе? /І що ж тепер? Якби ж було знаття! / Я ж міг створити незабутні речі! /На що ж потратив я своє життя?!». Рустичі не існує, його ніхто не знайде, адже він мертвий, він сам убив себе як митця: «Де ж ти подівся, Рустичі, Джованні? Джованфранческо Рустичі?..».

Наприкінці твору монахи дивуються появі нової статуї — Маріелли. Вона є уособленням ідеалу, таланту, який Рустичі загубив, водночас це також утілення надії, що колись ті, хто шукав скульптора, віднайдуть красу й гармонію.







На нашому каналі стартував марафон підготовки до ЗНО з української літератури. В рамках якого ми кожного дня будем викладати відео з новим твором. Підписуйтесь на наш канал та приєднуйтесь до марафону.