Українська література ХХ століття - О. В. Слюніна 2014

Українська химерна проза. Необарокові тенденції в українській літературі
Шістдесятництво. Творчість Ліни Костенко в контексті художніх пошуків другої половини ХХ століття. Необарокові тенденції в українській літературі

Всі публікації щодо:
Літературознавство

Говорячи про український літературний процес 60 -х — 80-х років ХХ століття, неможливо не звернути увагу на химерну прозу. Традиційно вважають, що започаткував жанр химерного роману твір О. Є. Ільченка «Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай і Чужа молодиця» (1958). Автор визначив свій твір як «український химерний роман із народних уст». Ця дефініція утвердилася в літературній традиції. Отже, химерна проза — прозовий твір, у якому реальне поєднується з фантастичним, умовним, часто наявні елементи фольклорної, міфологічної поетики; при цьому автор активно послуговується такими засобами, як іронія, сарказм, бурлеск, гротеск. Наприклад, у творі «Козацькому роду нема переводу...» реципієнт одразу ж потрапляє в химерну атмосферу, адже в романі діють Господь Бог, апостол Петро, козак Мамай та Чужа молодиця (Смерть). Герої переживають значну кількість дивних пригод. Увесь твір нагадує казку, у якій відчувається присутність автора (хоча оповідь ведеться від першої особи), що розважає оповіддю про давноминулі події.

Витоки химерної прози 60-х — 80-х років варто шукати у творах І. П. Котляревського («Енеїда»), Г. Ф. Квітки-Основ’яненка («Конотопська відьма»), О. П. Стороженка («Марко у пеклі»), М. В. Гоголя («Вечори на хуторі біля Диканьки»), М. М. Коцюбинського («Тіні забутих предків»).

До головних рис химерної прози належать: фольклорність, використання міфів, наявність фантастичних, химерних образів, гумор та сатира, пародія, висміювання офіційної манери викладу, історизм із збереженням актуальності та сучасної проблематики, постійна присутність автора. Увібравши в себе низку барокових рис, за своєю суттю химерна проза тяжіє до необарокової. Ідеться, зокрема, про необарокового героя, який відчуває глибоку самотність, відрив від реальності, усвідомлює марність людського існування, життя такого персонажа переповнене химерами, вічним пошуком істини, це вічний філософ, блазень, мандрівник. Химерній прозі властиві й ознаки, характерні традиції «низового бароко»: грубий гумор, потяг до гри.

Повість В. Г. Дрозда «Самотній вовк» (інша назва «Вовкулака») одразу ж викликала жвавий інтерес. Чи справді Андрій Шишига — головний герой твору — людина-вовк? Уявлення про те, що люди можуть перетворюватися на тварин, поширене майже в усіх культурах. Особливо популярним є образ воїнів-вовків, які не знають страху, жалю, сорому, є втіленням жорстокості й хитрості. Зазвичай вовкулака є уособленням зла, це демонічний образ. У зв’язку з цим викликає інтерес прізвище Андрія. Згідно з народними уявленнями, шишига — нечиста сила. Переносне значення — незібрана, некваплива людина. У філософському розумінні символ вовка є своєрідним ніцшеанським протиставленням людини натовпу, стадного інстинкту та диференційованої самотньої особистості, яку Ф. Ніцше називає «звіром» та «генієм». Вовк є наслідком внутрішньої боротьби та прагнення людини до душевної свободи.

В. Г. Дрозд у творі обігрує міф про передачу лікантропії від однієї особи до іншої. Так, прокляття вовка переходить на Шишигу через теку, що її герой узяв із рук загиблого Харлана. Далі Андрій вимушений відбути низку випробувань, а головне — навчитися маскувати своє вовче єство в людському суспільстві. Спочатку Андрій переживає, що став заручником обставин: «Автоматичний замок клацнув за його спиною, це був вкрадливий звук пастки, що раптово зачинилася», його лякає «чорна Харланова сила», але далі персонаж відчуває себе послідовником, наступником Петра, намагається думати, як Петро, чинити так, як Петро.

Твір В. Г. Дрозда є втіленою химерою. Досить часто дослідники проводять аналогії між повістю «Самотній вовк» В. Г. Дрозда та відомим романом Г. Гессе «Степовий вовк». Навіть асоціативна близькість назв творів спричиняє переконання, що митці сповідували подібні засади у відображенні внутрішнього світу героїв, боротьби протилежностей у їхніх натурах. Радянська критика однозначно визнавала «Самотнього вовка» як такий твір, що засуджує пристосуванство, кар’єризм, спекуляцію совістю та честю. Саме через це, на думку радянських дослідників, і відбулося перетворення Андрія Шишиги на хижака, себто головний герой переродився, став вовком, «пожертвувавши людиною в собі». Цим фантасмагоричним перетворенням В. Г. Дрозд засуджує цинізм, егоїзм, використання службового становища з корисливою метою. Однак проблематика твору є дещо глибшою. Андрій Шишига — людина, що глибоко переживає свою самотність, абсурдність життя. І в цьому плані проблематика «Самотнього вовка» повністю збігається з романом Г. Гессе «Степовий вовк». Обидва письменники зображують роздвоєність особистості, яка, з одного боку, прагне до людських цінностей, з іншого — сповідує принципи діонісійського начала, принципи архетипу тіні, тваринні інстинкти. В обох творах зображено глибокі переживання особистості, що важко переживає відчуженість від суспільства — Гаррі з роману «Степовий вовк» та Андрій із «Самотнього вовка» інтерпретують свою самотність як наслідок «ововчення». У душах обох персонажів точиться складна боротьба, прагнення знайти своє місце у світі.

В. Г. Дрозд використовує психологічний експеримент: подає роздвоєння свого героя за допомогою опису незвичних снів (у них Андрій Шишига зазвичай усвідомлює себе вовком, оскільки саме у снах, згідно з відомостями теорії К. Г. Юнга, відбувається вихід підсвідомого назовні). Інколи Андрій навіть не ототожнює себе із своїм «я». Через це розповідь від першої особи перемежовується з авторською оповіддю, розповідь іде від третьої особи, себто герой ніби аналізує свої вчинки як стороння людина. Цей прийом актуалізує ідею самовідчуження.

Цікаво, що Андрій Шишига свідомо бажає стати «вовком», зайняти місце свого абсурдно загиблого товариша Петра Харлана. Упродовж усього твору головний герой намагається розмірковувати так, як це робив Харлан, проте Харлан утілює активність, він відчував, можливо, навіть кохав Льольку, а Андрій відчуває лише порожнечу. Петро Харлан зрікається Льольки через її сільське походження, проте робить це не відкрито, а змушує обставини скластися таким чином, щоб Льолька й Великий Механік зустрілися й покохали одне одного. Андрій думає про це так: «Та якби Харлан сам не підсунув йому Льольки, у рахітичній голові Великого Механіка навіть думка про щось таке ніколи б не зблиснула Харлан любив Льольку, але пожертвував нею, реальністю, в ім’я власної ідеї. У цій жертві Петро Харлан був великим, а Юрко так і залишився рибкою-прилипалою, що ласує недоїдками океанської акули». Насправді Андрій заздрить Юркові — Великому Механіку саме через самодостатність останнього.

Андрій не відчуває жалості до загиблого Харлана, йому не шкода дружини інженера. Головний герой абсолютно самотній. Принцип Шишиги можна сформулювати так: «Усе життя людське — це полювання. Полюють на тебе, ти полюєш на інших. Хто перший і влучніше стрелить. Закони лісу. Закони війни, яка ніколи не припинялася і не припиниться на Землі». Навіть із кошеням, якого Андрій підібрав, відвідуючи рідні місця, герой змушений розлучитися, бо не витримує чужої присутності у своїй оселі, хоча далі шкодує про це. Андрій Шишига переживає стан «самотності в натовпі». Це, зокрема, підтверджують думки героя: «Я завжди почувався самотнім у натовпі», «Ще ніколи я не почувався таким самотнім на гомінкій вечірній вулиці», «Я був один у всьому місті», «Я мучився від самотності — і водночас мене дратували людські голоси». Остання фраза демонструє антиномію переживань Андрія. Він переживає гостру відчуженість від світу: «Я гукнув — вони навіть не озирнулись», «у всьому місті не було людини, якій я міг би довіритися». Андрій відсторонюється не лише від світу, але й від самого себе, повністю перетворюючись на «вовка». «Перетворення», звичайно, виникає не на рівному місці. Задатки «вовчої» натури в Андрієвій душі були від початку, просто він стримував їх. Ще будучи школярем, коли обирали старосту, Андрій відчув, як несподівано для себе, проголосував за свою кандидатуру. Далі головний герой згадує про свою наречену, із якою хотів одружитися лише через її посаг. Стосунки з Вікторією так само від початку базувалися на тому, що Андрій намагався зробити кар’єру, закохавши в себе доньку директора. Апофеозом розчинення власного Андрієвого «я», відчуття власної відчуженості є діалог головного героя та Вікторії. На запитання дівчини «хто він?», головний герой відповідає: «Людина...». Однак це слово вже є чужим для Шишиги: «я ледве спромігся вимовити це слово, таке чуже й неприємне було воно мені». Андрій настільки відсторонений від світу, що вже не знає, яким він є насправді. Він «так часто міняв маски і розгублено никав від подоби до подоби». Світ для Шишиги є не просто театром, а «цирком». Вибір маски — вибір ролі, необхідної за певних обставин. У результаті Андрій починає розглядати людей лише як маріонеток, якими намагається маніпулювати. Стосунки з оточуючими руйнуються, а мотив перетворення на вовка набуває рис мотиву гри. Ця гра наявна і в «Степовому вовкові» Г. Гессе, коли Гаррі Галлер потрапляє до «Магічного театру». У В. Г. Дрозда ця гра дещо парадоксальна, позначена амбівалентністю, адже підсвідомо Шишига. хоче програти. Він зазначає, що «справді любив піддавки: це геніальна гра, антигра — перемагає той, хто програє».

Головний герой В. Г. Дрозда зазнає поразки в гонитві за примарним матеріальним щастям, на вечірці з нього всі глузують, лише Вікторія намагається погамувати нестерпний біль у душі Шишиги, проте він каже, що вже занадто пізно й тікає, усвідомивши своє остаточне перетворення на хижака.

Якщо в Г. Гессе розвиток «вовчих» рис уособлює не падіння людини, а сприяє створенню гармонійно розвиненої особистості, то у В. Г. Дрозда «вовкодухість» є однією з хвороб суспільства. Її зумовлює занепад духовності й моральності.

До української химерної прози належать також романи В. О. Шевчука «Дім на горі», «На полі смиренному», «Срібне молоко», В. С. Земляка «Лебедина зграя», П. А. Загребельного «Левине серце», В. О. Яворівського «Оглянься з осені» тощо.

В. О. Шевчук — письменник, вихований на традиціях барокової творчості. Дослідники, розглядаючи творчість цього митця, говорять про інтелектуалізм. У його творах реальність переплітається зі світом химерного. Наприклад, у творі «Срібне молоко» автор моделює паралельну реальність завдяки образам-символам срібного молока, Змія, численним метаморфозам, що відбуваються з героями. Поряд із цим існує реальна дійсність (пригоди дяка Григорія Комарницького). Від барокової традиції В. О. Шевчук поєднує іронію з трагічними мотивами самотності героя. Григорій Комарницький волею долі потрапляє у вир любовних, досить комічних, химерних, подій. Зокрема, він вимушений «кочувати» від села до села через надмірну любов до жінок. Практично завжди перехід з одного місця до іншого супроводжується судом та погрозами з боку чоловіка або братів спокушеної жінки. Символічною є й назва, адже на сугестивному рівні молоко є символом статевої сили, що існує незалежно від бажання людини. Змій же є символом потойбічних сил, а також і символом дороги. Композиційно сюжет також нагадує спіральний рух: перша половина твору становить бурлескну пародію на мотиви донжуанівських походеньок, коли Григорій Комарницький зустрічається із коханками до свого перетворення на вовкулаку, а в другій половині описані події після перетворення та повернення до людської подоби, головний герой знову навідуються селищ, у яких він побував раніше.

Загострене відчуття абсурдності людського існування покладене в основу роману «На полі смиренному». В. О. Шевчук намагається продемонструвати природу тоталітаризму. Так, саме за образом життя в монастирі прихована модель тоталітарного суспільства. Життя ченців нагадує на устрій тоталітарних держав, а «ідейна» одноманітність сповнена відвертим лицемірством. У цілому ж, основна ідея, яку сповідують у монастирі, є гарною, проте її реалізація, її наслідки суперечать проголошеним принципам. Герой стверджує, що, люди приходять до монастиря через бажання присвятити своє життя Богові, через те, що їм «болять болі світові», проте саме тут і виявляється невідповідність між задекларованим та реальним. Показовим у цьому плані є образ Ісакія. Чоловік отримує одкровення від Бога, однак набуте знання зовсім не потрібне ігуменові та іншим предстоятелям храму Божого — вони змушують Ісакія зректися віри. Лише вдаючи юродивого чоловік може говорити правду. Головний герой роману «На полі смиренному» так само фактично зрікається істини, оскільки бажає чинити добрі справи тихо, не повстаючи проти домінуючої сили. Основна трагедія багатьох персонажів — Іоана, Ісакія, оповідача — не в тому, що вони всі щось втратили: кохання, гідність, добре ім’я, а в тому, що вони усвідомлюють хибність обраного шляху, марність своїх жертв.

Символічною постає й назва твору. Поле — це життя. Епітет «смиренний» В. О. Шевчук часто протиставляє поняттям свободи, волі, пізнанню. Таким чином, сповнене «високих» помислів смиренних ченців поле життя не є самодостатнім (як наприклад, у Києво-Печерському патерику), оскільки монахи втратили гармонію із самими собою, із природою — тим простором, до краси якого часто в думках лине Семен. Сірість і уподібнення — дві вади перебування в монастирі.

Роман «Три листки за вікном» безперечно належить до вершин творчості В. О. Шевчука. Цей твір митець писав упродовж 15 років. Структурально роман складається з трьох повістей: «Ілля Турчиновський», «Петро утеклий» та «Ліс людей». Саму ж назву роману можна інтерпретувати як метафору, що експлікує сакральний зміст числа «три»: три листка з дерева життя — це історії трьох осіб у три різні епохи — XVII, XVIII і XIX століттях.

В. О. Шевчук сповідує принципи історичної белетристики, звертаючись до першоджерел епохи Бароко. Він представляє реципієнтам художнє осмислення історико-літературної пам’ятки початку XVII століття — автобіографію мандрівного дяка Іллі Турчиновського, яка й стає першою частиною роману. Проте, слід зазначити, що В. О. Шевчук далекий від того, аби просто зображувати історичні реалії певної доби, письменника цікавлять проблеми вічні. В основу першої повісті митець поклав загальновідомий усім мотив мандрів. Людині Середньовіччя потрібно було побачити світ, щоб зрозуміти себе та своє призначення. Єдиний спосіб вийти за межі буденності, з’ясувати своє місце у світі — стати мандрівником. При цьому слід зазначити про своєрідну модернізацію, переосмислення автором біблійної притчі про блудного сина, адже Ілля Турчиновський урешті -решт повертається додому після важких мандрів. До того ж ці мандри є подорожжю по колу. І тут простежується апелювання В. О. Шевчука до філософії Г. С. Сковороди, адже одним з улюблених образів останнього було коло-кільце як вияв нескінченності. Образ кола виринає у творчості В. О. Шевчука в багатьох творах і становить мотив розсіченого кола («Розсічене коло», «Око прірви»), про яке часто згадують персонажі, зокрема й Ілля Турчиновський: «Коло нашого світу не змикається з початком своїм, а закручується в нове, входячи, як гвинт, у таку високість, куди не зазирнути». Традиційною є метафора світового дерева (окремі люди — це листки, про що зазначає вже герой третьої повісті Киріяк Сатановський: «людина все -таки може бути у світі наче листок чи трава»), але й воно підпорядковане законам кола: «Мій син і я — це було як кільця дерева: вужче і ширше. Він шукатиме свого, а я свого нашукував. Наші кола, можливо, й справді не поєднаються, але все-таки ми одне дерево».

Цікаво, що структура кожної з повістей В. О. Шевчука також розпадається на історії інших людей, таким чином автор творить роман-притчу про вічні пошуки сенсу буття. Ілля Турчиновський намагається укласти збірку притчових оповідей «Мудрість передвічна» (оповіді «Розум», «Воля», «Гординя», «Заздрість», «Отара», «Повстримність»). Під час подорожі Ілля Турчиновський неодноразово натрапляє на зло. Чого варта лише зрада попутчиків (Івана та Семена) або підлий вчинок регента, який просто зіштовхнув головного героя з кліросу. Упродовж оповіді Ілля Турчиновський неодноразово повертається до думки, чого у світі існують люди, які не знають його, але вже ненавидять. Керують головним героєм барокові сентенції Г. С. Сковороди про обов’язкове осягнення свого призначення у світі. Він також намагається відшукати відповідь на одне з найважливіших екзистенційних питань: що є добро, що є зло. Ілля Турчиновський жодного разу не відповів на зло злом, а коли його недругів карали, то дуже переживав за їхню подальшу долю: «Пізнавай світ, а не проклинай його — ось тобі джерело. Пий із нього і здобудеш радість». Подібні міркування співзвучні з філософією Г. С. Сковороди, герої якого так само прагнуть до самопізнання та самовдосконалення завдяки пізнання світу.

Ілля Турчиновський приходить до висновку, що світ багатозначний і двовимірний, є в ньому друзі й вороги, добрі й злі, сильні й слабкі: «Все, що існує на нашій землі, розполовинено», «Світ розділено надвоє: з одного боку — світле, а з другого — темне. Ті, що на світлій стороні, бачать супротивне собі темним. Для тих, хто на темному боці, — темрява у світлому». Тут простежується натяк на біблійну мудрість, про те, що між світлом і темрявої згоди бути не може, як і між людьми, які сповідують принципово відмінні позиції.

Оскільки герої В. О. Шевчука є бароковими персонажами, то Іллю Турчиновського (як і Киріяка Сатановського) часом долають сумніви, адже барокові герої приречені страждати від власної роздвоєності (у Киріяка це виявляється ще й у надприродній здібності «половинитися»). Персоніфікований образ страху якраз і є виявом alter ego Іллі Турчиновського, Страх народжений підсвідомістю головного героя першої повісті. Проте до Страху не варто ставитися як до суто негативного персонажа, оскільки «страх же мусить жити в людях... Без страху людина стала б удвічі більшим хижаком, ніж є». Ілля Турчиновський одразу не може осягнути цю істину, адже прагне перемагати добром зло, не знаючи про особливості своєї природи з усіма її недоліками й чеснотами.

У другій частині внук Іллі Петро Турчиновський досліджує загадкове вбивство свого тезки Петра. У спробах віднайти істину він дізнається чимало розповідей про інших чоловіків із таким самим іменем: хтось утік через невдале кохання, хтось постраждав через власний злочин (один із Петрів, неначе Едіп, ненавмисне вбив свого батька), хто постраждав через власну хіть. Пізніше Петро Турчиновський здогадується, що вбивство пов’язане з чутками про появу нового месії. Дяк Степан міг легко позбавити життя людину, яка знову могла зрадити нового спасителя.

Для людини ХІХ століття мотив мандрів стає анахронізмом, викликає подив нащадка роду Турчиновських Киріяка Сатановського: «Дивні то були часи: хлопець захотів мандрувати, а батько не чинить йому заборони; син діда Іллі тікає з дому, а він, як божевільний, регоче. А чого вартий опис суду на Поповій Горі: лад у тодішній державі, між нами кажучи, був увіч негодящий. Загалом мого предка треба було б судити як волоцюгу, і я дивуюся з доброти тодішніх владик, які ставилися до нього непростимо співчутливо». Отже, третя частина роману збігається з часом правління Миколи І. Як і у двох попередніх повістях оповідь ведеться від першої особи. Головним героєм є Киріяк Автомонович Сатановський — молодий хлопець, який щойно дістав призначення на посаду вчителя в одній із житомирських шкіл. Киріяк Сатановський має химерну надприродну здібність приєднувати свою тінь до тіней інших. Завдяки цьому умінню головний герой отримує здатність непомітно супроводжувати людей, дослухатися до їхніх думок і переживань, дізнаватися секрети життя. Як зазначає М. Р. Павлишин: «Маємо тут справу, очевидно, з варіянтом романтичного мотиву загубленої тіні, що його популяризував особливо Адельберт фон Шаміссо своїм оповіданням —Дивовижна історія Петера Шлеміля» (1814), у якому герой продає свою тінь «сірому чоловікові», демонічному спокусникові, і в ту ж мить стає об’єктом жаху в людському суспільстві. До речі, Шевчук міг ознайомитися з твором Шаміссо в українському виданні 1966 р. Воно появилося з післямовою Євгена Сверстюка, в якій загадковий символ втрати тіні пов’язується з біографічним фактом авторової втрати своєї батьківщини, Франції). Одна з важливих різниць у використанні мотиву обома авторами полягає в тому, що в Шевчука дияволоподібний персонаж не забирає тінь в її власника, а тільки непомітно користується нею. У «Трьох листках», отже, не відбувається та втрата тіні, яка в Шаміссо ставить героя віч-на-віч з проблематикою власної ідентичності й змушує його глибше пізнати своє «я». Обивателі, що на їхніх тінях їздить Сатановський, так і не зазнають прозріння. Вони залишаються такими, якими були».

Отже, В. О. Шевчук намагається відстежити еволюцію пізнавальних прагнень людей на теренах України. Ілля Турчиновський шукає істину як самоціль, ця істина є понадчасовою, вічною; Петра Турчиновського цікавлять лише об’єктивні факти, себто дійсність, як вона є; Киріяка Сатановського не захоплюють вже ні вічні проблеми, ані тимчасова реальність, адже він вважає, що володіє абсолютною істиною — увесь світ для нього цілком передбачуваний. Г оловний герой навіть веде спеціальну «Чорну книгу», до якої вносить усі інтриги, які вважає апріорною істиною. Киріяк — дослідник людської душі, однак його серце перейняте цинізмом й утилітаризмом. При цьому герой і сам страждає від своєї роздвоєності, перед нами ніби розчарований романтик, який понад усе бажає, аби його переконали в тому, що він не має рації, однак у той же час Киріяк відкидає всі ці намагання.

Несподівані варіанти такого лабіринту свідомості пропонує читачам В. О. Шевчук у збірці ґотично-притчевих оповідань «Сон сподіваної віри». Так, в оповіданні, що завершує книгу — у творі «Павло-диякон» — образ, що його автор виніс у заголовок, якраз і є тією частиною власного «я», яке людина має сама в собі пізнати. Молодий Дмитро Туптало став дияконом, однак одного разу уві сні побачив спудея Павла, який дорікнув головного героя тим, що, мовляв, дияконом повинен був стати саме Павло, а не Дмитро. Після цього хлопець втратив спокій, намагаючись дізнатися, чи дійсно існував Павло. Мораль притчи, як зазначають дослідники, цілком барокова: «Коли тебе вивищують у чомусь, то, знай, якась частина у тобі все одно залишиться приниженою, упослідженою, котру й уособлює вигаданий химерами образ «Павла-диякона», що надає відчуттю переможця над собою солодкого і водночас гіркого присмаку».

Узагалі оповідання, уміщені в збірку «Сон сподіваної мрії» за стильовим ознаками можна поділити на такі типи: 1) із реально-побутовим сюжетом і притчовим підтекстом («Хмари», «Хованець», «Поглинач запахів». У цих творах автор утверджує загальнолюдські цінності. Наприклад, у «Хованці» йдеться про жінку, яка втратила дочку. Жінка не може змиритися зі своєю втратою. Одного разу дочка з хованцем вирішують пограти в гру на життя матері, дівчинка готова програти, аби її мама жила); 2) із притчевим сюжетом, заснованім на реально-побутовому сюжеті («Сивий», «Зелений тесля», «Смуга нещасть»); 3) містифіковані оповідання, що базуються на психоаналітичних спостереженнях, часто — з еротичним підтекстом («Двері навстіж», «Жінка- змія», «Павло-диякон», «Сон сподіваної віри»).







На нашому каналі стартував марафон підготовки до ЗНО з української літератури. В рамках якого ми кожного дня будем викладати відео з новим твором. Підписуйтесь на наш канал та приєднуйтесь до марафону.