Ігри в які можна грати та заробляти крипту не вкладаючи власні кошти
Можешь майнити крипту навіть з телефону. Заходь швидше поки активація майнера безкоштовна
Українська література ХХ століття - О. В. Слюніна 2014
Українська література останніх десятиліть ХХ століття. Загальні тенденції розвитку
Головні риси літератури 1980-х років. Постмодерн на зламі тисячоліть: його літературно-мистецьке втілення
Всі публікації щодо:
Літературознавство
Українська література кінця ХХ — початку ХХІ століття надзвичайно цікава, але й неоднозначна; тут переплітається оригінальність і традиція, лірика й епатаж. Художня картина світу останніх десятиліть характеризується широтою й багатством тем, мотивів, глибиною та різноманітністю проблематики. У літературі цього періоду самобутньо осмислюються як нагальні, злободенні проблеми, так і «вічні»: нового звучання набувають теми природи, кохання, життя тощо. При цьому варто відзначити, що художні голоси 80-х — 90-х років різняться за емоційною напругою. Кінець минулого століття позначений поділом художнього доробку на два умовних фронти, а отже, літературу цього періоду прийнято розглядати крізь призму новаторства та традиції. До представників новаторської художньо -стильової лінії зараховують Ю. І. Андруховича, В. Д. Герасим’юка, І. А. Малковича, І. М. Римарука та багатьох інших. Водночас, поряд із шуканнями оновлених форм, на ниві художнього слова працювали й так звані представники «традиційної» лірики, або «тихої» лірики, без яких важко уявити повнобарвну палітру літературного життя України ХХ століття. Зокрема творчість П. М. Гірника, Н. Я. Дзюбенко, М. Й. Людкевич, Л. М. Талалая можна вважати класикою. Практично в кожного з них у поетичній скарбниці віршів є поезії, присвячені одне одному, що підкреслює їхню духовну близькість та спільність поглядів. У творчості прихильників традиційної манери письма порушуються теми патріотизму, наприклад, у вірші П. М. Гірника:
У зимну днину, в лиху годину
Летіли гуси над білим ставом,
а ватаг крикнув, що Україна,
і серце стало.
Торкаються поети й теми Другої світової війни. Так, у Л. М. Талалая натрапляємо на такі рядки:
Не цурайтесь коми,
Не цурайтесь крапки.
Подумайте, скільки змісту
Тільки в однім тире на обеліску між датами
1921-1941.
Характерною є й інтимна лірика, проте вона просякнута філософськими мотивами, символічна й багатозначна. Наприклад, читаємо в Л. М. Талалая:
Не попрощатись не боюся,
Чогось боюся не зустріти,
Боюся — раптом розминуся
З тобою, молодістю, світом.
Махають літу жовті віти,
А я на свіжому покосі
Хотів «прощай» сказати літу,
А промовляю: «Здрастуй, осінь».
Часто митці захоплюються надбаннями японської класики, тому деякі їхні твори нагадують за формою японські хоку чи танка:
Дощ — це музика,
Що плоттю стала,
І в землю входить, сміючись.
До новаторства зверталися такі митці, як І. П. Іов, А. К. Мойсієнко, С. Д. Пантюк. Вони тяжіють до зорової поезії, використовують тавтограми, пишуть паліндроми (Меча років — об вікна ранків, бо / вік орачем. / Меча років — об риму мир, бо вік / орачем (А. Мойсієнко)), «шахову поезію».
Літературна гра часто реалізується в сучасній поезії за допомогою моноалітеративної поезії — тавтограм — коли всі слова вірша розпочинаються з однієї літери. У А. К. Мойсієнка є збірка «Сім струн», де автор використовує канонічну форму як ґрунт для образотворення:
ТРІОЛЕТ
Слов’янства світова столиця,
Столиць столиця серед світу,
Софії славою сповита...
Слов’янства світова столиця,
Святиться, споконвік святиться
Славути синь... Стяг... Сонцевіти...
Слов’янства світова столиця.
Столиць столиця серед світу.
У віковому зрізі українська література кінця ХХ — початку ХХІ століття також представлена творчістю митців різних поколінь: старшого (переважно це письменники-шістдесятники: В. Г. Дрозд, Л. В. Костенко, Ю. М. Мушкетик, В. О. Шевчук), середнього (Н. Г. Білоцерківець, В. Д. Герасимюк, O. С. Забужко, І. М. Римарук) та молодшого (Ю. І. Андрухович, С. В. Жадан, P. В. Мельників).
Ще однією особливістю літератури кінця минулого століття є розширення жанрового та стильового спектрів, через що художню творчість називають полістилістичною. І справді, у літературі в цей період співіснують різні жанри: детектив, історичний роман, фантастика тощо.
Щодо фантастики, то безперечними лідерами в цьому жанрі є подружжя Дяченків. Про себе вони говорять, що пишуть у стилі «м-реалізму», тобто магічного реалізму. 2005 року на Всесвітніх зборах фантастів у Г лазго Марину та Сергія Дяченків було визнано найкращими письменниками-фантастами Європи. Їхні твори мають захопливий сюжет, динамічну оповідь, до того ж письменники виявили себе ще й знавцями людської душі. Саме інтерес до внутрішнього світу особистості є головною темою будь -якої оповіді українських фантастів. Так, в оповіданні «Сліпий василіск» ідеться про здатність любити, незважаючи на всі перепони.
У романі «Долина совісті» описуються події нашого часопростору. Тут немає фентезійної реальності й фантастичний істот. Ідеться про звичайного хлопця, який випадково виявив у себе здатність «прив’язувати» до себе людей. Якщо хтось довго спілкується з Владом, то вже не може жити без його товариства. Коли після закінчення школи хлопець поїхав вступати до вишу, усі його однокласники тяжко захворіли, а найкращий друг Дімка помер. Після цієї історії Влад намагається уникати людей, аби не викликати в них залежність. Хлопець стає відомим письменником (цікаво, що кульмінаційну фразу вимовляє герой романів Влада — троль Гран-Грем: «Ми не пройдемо через Долину Совісті <...> Тільки безсовісна людина, яка не знає почуття провини, може там вижити». Трохи згодом він зустрічає Анжелу, жінку, яка так само може «прив’язувати» до себе інших, чим і користується задля примноження своїх статків. Анжела, не знаючи з ким має справу, намагається використати Влада. Вони тепер залежать одне від одного й намагаються налагодити спільне життя, проте з цього майже нічого не виходить, бо Влад не бажає використовувати свою здатність. У творі відкритий фінал — після загибелі Анжели головний герой зважується на зустріч із коханою, адже тепер йому жити лишилося кілька діб, за цей період він не встигне «прив’язати» близьку людину.
Проблема морального вибору порушена й у романі «Мідний король». Марина та Сергій Дяченки пропонують поринути у світ, де панує магія. Письменники ретельно прописують емоції головних персонажів, розповідають, наскільки важко головному героєві Розвіяру робити моральний вибір між прагненням до безмежної влади, безмежного знання, прагненням до апофеозу та любов’ю до своїх близьких: Яски, Дарунка. Згідно із сюжетною лінією, Розвіяр випадково зустрічає сивого відлюдника, який намагається уникати всіляких контактів зі світом. Навіть, коли в його помешканні з’являється Розвіяр, старий не спілкується з хлопцем. Лише під час скрути, у яку потрапив головний герой, старий вирішив допомогти й поділився секретом заклинання. Згідно з цим заклинанням, слід було звернутися до Мідного короля з проханням надати необхідну річ, але в той же час пожертвувати Мідному королю найважливіше. Першою річчю, яку жертвує голодний і виснажений Розвіяр, стає хліб. Після цього хлопець здобуває свободу, отримує гроші, славу, владу, знаходить нових друзів, однак Мідний король вимагає щоразу значніших жертв, останньою з яких має стати Дарунок — син його друга та коханої.
Утверджуючи гуманістичні цінності, Марина та Сергій Дяченки не дозволяють своєму героєві вчинити цей злочин, тож Розвіяр вирішує оселитися біля маяка й почати спокутувати свою провину.
Цікаво простежити й за «жіночими» романами, які представляють Оксана Стефанівна Забужко та Марія Василівна Матіос.
Марія Василівна Матіос представляє західний регіон нашої країни. Народжена на Буковині, вона досить часто у своїх романах та повістях описує життя та побут мешканців саме цього регіону. Найвідомішими її творами є «Солодка Даруся» (за цей роман М. В. Матіос отримала Національну премію імені Т. Г. Шевченка), «Нація», «Майже ніколи не навпаки». У більшості з цих творів письменниця сповідує одну із своїх основних тез про те, що «важить не час, а людина в обставинах часу».
Роман «Солодка Даруся» складається з трьох частин: «Даруся» — драма щоденна, «Іван Цвичок» — драма попередня, «Михайлове чудо» — драма найголовніша. М. В. Матіос, описуючи події на Гуцульщині, виступає як новаторка, уводячи новий жанр роману-драми в українській літературі. У «Солодкій Дарусі» дивним чином переплітається літературна й діалектна оповідь, кінематографічність і драматургійність. Так, діалоги наближають епічну оповідь до драматичної, а думки черемошнянців про головних героїв надають творові соціального звучання, розширюючи епічні й драматичні межі. Перехід від емоційно забарвлених голосів до авторської розповіді моделюють художній універсум роману.
У «Солодкій Дарусі» йдеться про трагедію, яка спіткала родину Ілащуків — Михайла, його дружину Матронку та доньку Дарусю. Спершу видається, що головною героїнею оповіді є Даруся, однак потім з’ясовується, що вона — лише одна з головних героїнь, адже основна драма стосувалася її батьків, які жили в маленькому буковинському селищі Черемошне в прикордонній зоні з Румунією. Марія Василівна Матіос використовує свій улюблений прийом розгортання події із кінця, тобто лише наприкінці твору ми дізнаємося, чому ж Дарусю називають «солодкою» та чому в неї починає боліти голова лише при згадці слова «конхвєта».
Роман розпочинає діалог двох сусідок про жоржини, ружі, лілеї. Жінки зазначають, що солодка Даруся має дуже тонку душевну організацію, вона дбає про рослини, опікується ними, наче дітьми. Показово, що завершується твір так само розмовою сусідок про червону ружу. До речі, письменниця мала намір назвати свій твір «Троякою ружею». Ружа — це троянда, це символ краси, оновлення, процвітання. В українській лінгвокультурі ружа є символом любові до рідної землі, любові до свого народу. Згідно з філософією, висловленою в романі, життя також нагадує трояку ружу: «то чорне тобі покажеться, то жовте, а там, дивися, загориться червоним».
Роман, який сама письменниця назвала сімейною сагою, «Майже ніколи не навпаки» зачаровує бездоганним стилем. Одразу читача захоплює інтрига — чому ж сталося те, що сталося? Однак відповідь на це питання віднаходимо лише наприкінці твору. «У світі завжди одне й те ж: одні люди вбивають
інших людей, а якісь інші люди в цей самий час — люблять іще інших. А ще інші — ненавидять тих, хто любить.
І не можуть собі дати ради ні перші, ні другі.
Ні з любов’ю.
Ні з ненавистю.
І майже ніколи не є навпаки».
Невипадковою й є назва. Марія Матіос використовує не іменникову форму, не вербальний образ, а своєрідну метафору-афоризм. Як зазначає С. Жила: «Назва як метафора — символ, як констатація і надія. Стверджувальне «ніколи» групується з обнадійливим «майже», «навпаки» (перевернутість світу) — з «не». Мовні структури граються з читачем, але це не просто гра. Це — розуміння в кінці логічного словесного лабіринту».
Сімейна сага складається з кількох новел: «Чотири — як рідні — брати» (алюзія на твір Юрія Федьковича «Три як рідні брати»), «Будьте здорові, тату» та «Гойданка життя». Слова «сага» означає «сказання». Саги були поширені в Ірландії та Ісландії у VIII-ХIII століттях та містили розповіді про життя простих людей. У романі М. В. Матіос ідеться про родину Кирила Чев’юка. Чоловік має чотирьох синів: Павла, Андрія, Оксентія та Дмитрика. У першій новелі авторка розповідає про трагічну загибель наймолодшого сина — Дмитрика, якого забили до смерті його хрещений батько Грицько та сусід Іван Варварчук. Хлопець «пішов у глину через молоду свою кров, не маючи й двадцяти років». Перед смертю юнак розповів дружині свого брата Павла — Докії — про те, що його били за перелюб із дружиною сусіда. Далі на полюванні вбили Кирила, а брати — Павло, Оксентій та Андрій — розсварилися між собою через землю.
Друга новела доповнює головні події. Тут ідеться про історію одруження Петруні (яку й покохав Дмитрик) з «невдатним до жінки» Іваном Варваруком. Підступність чоловіка (він зазначив, що Петруня «не була чесною дівкою» й на весіллі осоромив її перед гостями) відштовхнула від дівчини батька та друзів.
Третя новела прояснює попередні. Автор розповідає про любов Мариньки богодухої до Кирила, зраду останнього, переживання Олекси Німого (який був закоханий у Мариньку). Також ідеться тут про родину Кейванів. Під час війни, коли Грицько поїхав на фронт, його дружину — Теофілу — зґвалтував черкес і вона народила двох дітей. Свою лють Грицько й вимістив на Дмитрикові.
Головна концепція, модель людського буття, що її демонструє письменниця в новелах сімейної саги «Майже ніколи не навпаки», заснована на глибокому психологізмі. Життєві шляхи головних героїв Марія Матіос змальовує як досить суперечливі, складні, у яких переплітається фізіологічне, психологічне та соціальне начало.
Я. Ю. Голобородько відзначає: «Марія Матіос від природи є психологом емоцій і прагне зазирнути в безодню людських станів. Наодинці з безоднею людських почуттів її зору відкривається те, що я назвав би віконцем у вічність. Вона проникливо, щемно, глибинно передає психологічні перипетії своїх персонажів, що також має знаки — ознаки безальтернативної традиційності.
Вона цілком традиційно практикує психологічне розроблення фабули, композиції, характеру з тим, щоб довести інтонаційні, настроєві регістри до максимуму, до найдраматичніших нот напруги. І саме на психологічних говерлах, ельбрусах, еверестах тримаються художньо найсильніші, найсокровенніші її тексти...».
Щодо мовного оформлення сучасних творів, то мова є різновимірною. Трапляється й висока, поетизована лексика, але найчастіше автори- постмодерністи послуговуються низьким стилем, вживають навіть нецензурні вислови й суржик.
Для того, щоб зрозуміти причини деяких віянь у літературі межі століть, варто зважати на історичні події. По-перше, кінець ХХ століття — це новий етап, пов’язаний із змінами, що відбулися в суспільному житті. У цей період розпався Радянський Союз та утворилося багато нових держав. По-друге, після зникнення цензури письменники отримали змогу подивитися на навколишню дійсність по-новому, не під кутом зору соцреалізму.
