Ігри в які можна грати та заробляти крипту не вкладаючи власні кошти
Можешь майнити крипту навіть з телефону. Заходь швидше поки активація майнера безкоштовна
Українська література ХХ століття - О. В. Слюніна 2014
Модернізм. Філософське підґрунтя модернізму
Специфіка світосприйняття особистості ХХ століття. Модернізм в українській літературі
Всі публікації щодо:
Літературознавство
ХХ століття для людства є відкриттям нової епохи, при цьому епохи не лише календарної, а й такої, що стосується естетико-культурних парадигм. Перехідна доба завжди постає як період пошуку нових світоглядних, ціннісних, художніх орієнтирів. Кінець ХІХ — початок ХХ століття став періодом становлення нової концепції людини, нової картини світу, нової художньої системи.
Перехід від однієї епохи до іншої визначає зміна самої дійсності, що знаходить відображення в духовному світі людини. Якщо митець живе в епоху світлого, гармонійного світосприйняття (наприклад «Золотий вік» Перікла в Давній Греції), то він змальовує дійсність з любов’ю та радістю. У час
похмурий, коли кожна особистість пригнічена тягарем обставин, прекрасне у творчості відходить на другий план. Так, якщо порівняти мистецтво Римської Імперії з мистецтвом Давньої Греції, то перше можна назвати занепадом. Проте при цьому варто пам’ятати, що головною ознакою мистецтва є не зображення прекрасних картин, а те враження, яке справляє твір на свідомість реципієнта.
На межі ХІХ-ХХ століть в європейському письменстві назріла криза, що стосувалася панівної на той час стильової тенденції — реалізму. Базовою ідеєю цього напряму був постулат про те, що мистецтво повинно відображати всі грані життя, імітувати як суспільні процеси, так і психологічні. На початку ХХ століття люди збагнули, що об’єктивні закони дійсності не завжди спрацьовують, а релігія неспроможна дати задовільні відповіді на всі питання соціуму.
Одна з картин відомого французького художника Поля Гогена має назву «Звідки ми, хто ми, куди йдемо». Саме ці питання турбували людей наприкінці ХІХ — на почату ХХ століть.
П. Гоген «Звідки ми, хто ми, куди йдемо» (1897-1898)
Картину П. Гогена дослідники радять «прочитувати» справа наліво (як східні рукописи), адже саме тоді реципієнт отримує змогу побачити, як перед ним розкривається перебіг людського життя — від зародження до смерті. На картині зображено берег лісового струмка. З одного боку — якісь таємничі тіні, з іншого — густа рослинність, дивні дерева. На ближньому плані картини знаходяться люди. Ось спить немовля. Його сон охороняє чорний пес, три жінки ніби слухають одна одну, а посередині картини гігантська фігура намагається зірвати плід. Усі персонажі ніби заглиблені в себе, у свої переживання. На перший погляд, картина зображує повсякденне життя. Насправді ж, полотно є глибоко символічним. Так, струмок — це традиційна метафора життя. Немовля, що спить, уособлює чистоту, яка властива початку людського існування. Жінки втілюють ідею гармонії людини та природи. Людина, що з подивом дивиться на своїх подруг — це перше занепокоєння, перше прагнення пізнавати таємниці світу. Чоловік, що тягнеться за плодом, — безпосередня алюзія на біблійний переказ, згідно з яким саме через куштування плодів дерева добра і зла людина отримала пізнання. Наступна ключова фігура — це жінка похилого віку. Здається, вона вже примирилася з майбутнім, адже біла пташка (можливо, голуб) — символ миру. Три основні фігури уособлюють три питання, якими власне й названо картину. Таким чином, сюжет полотна демонструє поступовий відхід від стану спокою до стану прихованої тривоги, невирішених загадок буття. П. Гоген свідомо не став виправляти неправильні пропорції, бажаючи зберегти ескізну манеру, створити ефект незавершеності.
Людина кінця ХІХ — початку ХХ століття починає задумуватися над сенсом буття, над своєю подальшою долею; вона невпевнена в завтрашньому дні й відчуває глибоку тривогу за майбутнє. До найбільш суттєвих положень філософії модернізму належать такі: визнання глухого кута, у якому опинилося людство через бурхливий розвиток; труднощі, що виникають під час зіткнення людини й навколишнього середовища (незважаючи на технічний прогрес, відповіді на головні, «вічні» питання так і не знайдені, а отже, світ або непізнанний, або його можна пізнати лише інтуїтивно, несвідомо); усвідомлення самотності людини в багатомільярдному світі (доречно згадати вислів Г. Флобера про «вежу зі слонової кістки», що є символом самотнього життя особистості, яка існує без сподівання на розуміння з боку оточуючих); глобалізація та інтерналізація культурних процесів, відповідно і втрата національної специфіки; техноцентризм, його перевага над антропоцентризмом. Філософія цієї доби є вкрай песимістичною — у роботі І. Канта «Критика чистого розуму» послідовно доведено, що можливості людських суджень обмежуються досвідом, апріорне знання не допоможе аналізувати дійсність; у працях А. Шопенгауера наголошено, що все пізнане людиною є лише уявленням і не має жодної гносеологічної цінності; ще далі пішов Ф. Ніцше, заявивши про смерть деміурга, і, як наслідок, людство здобуло вседозволеність. Якщо «Бог помер» (за логікою філософа, якби існував бог, то хіба б він допустив страждання, війни й голод?), то не варто боятися гріха, а отже кожен може робити те, що хоче. Намагаючись створити оптимістичне вчення, Ф. Ніцше вводить культ надлюдини — особистість із сильною волею, яка здатна протистояти загальному хаосу. Людина в доктринах цього філософа є вищою за бога, оскільки без посередників здатна перетворювати світ навколо себе й прилаштовувати його до своїх потреб. Мислитель заперечує логіку пізнання, лише людина із сильною волею здатна збагнути таємниці Всесвіту. Великий вплив на становлення модернізму мала й філософія З. Фрейда. Австрійський психолог доводив, що велику роль на вчинки та на фантазію особистості має несвідоме та підсвідоме. З. Фрейд вважав, що поведінкою людей керують ірраціональні психічні сили, а розум, інтелект не є засобом відображення реальності, а лише маскує ці психічні сили. Окрім цього З. Фрейд стверджував, що в колективному несвідомому містяться архетипи — цеглинки, «пам’ять поколінь, яка сформувалася тоді, коли наші предки переживали схожі події». На основі цих архетипів формуються символи, виникають метафори, алегорії тощо.
Отже, на зламі ХІХ і ХХ століть відбулася не просто зміна літературних тенденцій, а почався глибинний переворот у світогляді, що за своїми масштабами прирівнюється до переходу від античності до середньовіччя або переходу від середньовіччя до Нового часу. Нове віяння дістало назву модернізм (від франц. moderne — новітній, сучасний). Модернізм — це складний комплекс літературно-мистецьких тенденцій, які заперечували реалістично-натуралістичну практику в художній дійсності. Модернізм не є певною групою, періодом, напрямом чи школою. Це різні явища різних періодів, але водночас модерністів об’єднує певний естетичний світогляд, що базується на філософських тенденціях. До представників модерного мистецтва зараховують Ш. Бодлера, П. Верлена, М. Метерлінка, А. Рембо тощо. В українській літературі першим висунув гасла модернізму поет М. К. Вороний 1901 року. Він опублікував відкритий лист у «Літературно-науковому віснику», де закликав повернутися до «справжньої запашної поезії», розширити межі тогочасної літератури. Таким чином, наприкінці ХІХ — на початку ХХ століття на літературній ниві окреслилися дві головні тенденції: збереження національно-культурної ідентичності (народництва) та прагнення наслідувати європейські зразки (модернізм). Представники «старшого покоління» О. Ю. Кобилянська, М. М. Коцюбинський, Леся Українка, В. С. Стефаник у своїй творчості намагалися знайти певний компроміс між новаторськими віяннями та моделлю народництва. Вони органічно поєднували традиційний етнографізм із модерністськими прийомами: символізмом, психоаналізом.
Поступово відбувається повний перехід до модерного мистецтва, що було пов’язане із соціально-політичними обставинами в Україні на зламі віків. Кінець ХІХ — початок ХХ століття для українців досить неоднорідний. З одного боку, це період індустріалізації, урбанізації, а з іншого — це доба воєнних конфліктів, голоду, боротьби з неосвіченістю. Це епоха кризової свідомості, епоха прагнення до нового. Очевидно, саме з цих причин модернізм і став панівним напрямом літератури означеного періоду.
