Українська література ХХ століття - О. В. Слюніна 2014

Відгалуження модернізму
Специфіка світосприйняття особистості ХХ століття. Модернізм в українській літературі

Всі публікації щодо:
Літературознавство

Імпресіонізм.

Говорячи про імпресіонізм не можна не сказати про людину, чиє полотно зрештою й дало назву цьому модерністському напряму. Французький художник Клод Моне змалював природу старого аванпорту Гавра, зобразивши момент перетворення ночі в день. Лише за допомогою кількох штрихів яскравої фарби митець зумів передати світло, що тремтить. «Враження (Імпресія). Схід сонця» — саме це полотно й дало назву цілому модерністському напряму. На картині К. Моне намагався зобразити своє миттєве враження. Ранок. Ще домінують сірі напівтони, у тумані потонули обриси труб і щогл, однак сонце починає свій рух і кидає перші промені на воду. Весною 1874 року відбулася виставка молодих художників. На цій виставці було представлене й полотно К. Моне. Пізніше художник згадував: «Мене запитали назву цієї картини для каталогу, вона дійсно не могла зійти за вид Гавра. Я відповів: Поставте «Враження». і цей твір позначили в каталозі саме так». Спершу публіка не сприйняла імпресіонізм. Хтось навіть придумав анекдот про те, що метод художників-імпресіоністів полягає в тому, що вони заряджають пістолет декількома тюбиками фарби, а потім із нього стріляють у полотно й завершують роботу над картиною надписом. Один із критиків про картину К. Моне зазначив, що «шпалери в початковій стадії обробки більш завершені, ніж цей морський пейзаж». Французький журналіст Леруа взагалі вирішив покепкувати з митців, обізвавши їх «враженнями», себто «імпресіоністами». Ця назва мала дошкульний характер, однак несподівано припала до душі художникам, тож вони й почали називати себе імпресіоністами. Незважаючи на холодний прийом, імпресіоністи не опустили рук і продовжували творити. До групи художників увійшли К. Моне, Е. Мане, О. Ренуар, Е. Дега, П. Сезанн.

У музиці імпресіонізм представлений у творах Е. Саті («Ангели», «Сільвія»), К. Дебюссі («Післяобідній відпочинок фавна», «Місячне сяйво»), М. Равеля («Гра води», «Сумні птахи»).

Клод Моне «Імпресія. Схід сонця» (1872-1873)

Імпресіонізм (від франц. Impression — враження) — художній напрям, що заснований на принципі безпосередньої фіксації вражень, спостережень, співпереживань.

Основним стильовим завданням імпресіоністи вважали зображення не самого об’єкта, а передачу вражень від нього. Брати Едмон і Жуль де Гонкури таким чином висловили головний принцип імпресіонізму: «Бачити, відчувати, виражати — у цьому все мистецтво». А. Франс продовжив цю думку: «Ми приречені до того, щоб пізнавати світ тільки через враження, яке він на нас справляє <...> Ми бачимо світ лише крізь наші почуття, які його деформують і його фарбують». Для імпресіоністів важливо було змалювати світ не таким, яким вони його пам’ятали колись, а відобразити своє бачення тут і зараз, у цю конкретну хвилину. Імпресіоніст фіксує своє перше враження від об’єкта, те враження, яке щойно виникло в нього. Подібно до інших модерністів, імпресіоністи відкидають логіку, раціональність, орієнтуючись лише на почуття. Можливо саме через це імпресіоністи й не мали жодних маніфестів, настанов, програм, адже вони містять думки й ідеї, а не почуття й емоції, а це, у свою чергу, суперечить головному принципу — фіксації вражень. Російський письменник Л. М. Андрєєв говорить, що відсутність уставів якраз і «говорить про присутність імпресіонізму», адже відповідно до основних постулатів цього напряму «свої ідеї та теорії художники не оформлювали й не обнародували». Імпресіоністичне світобачення ліричне, зовнішнє завжди подається крізь призму особистісного. Митець намагається зобразити дійсність не такою, якою він її знає чи пам’ятає, а такою, якою вона йому здається саме в цей, конкретний момент. А. П. Чехов радив братові для опису місячної ночі замість використання реалістичного методу (опис бездонного неба в зірках, яскравого повного місяця тощо) написати так: «Яскравою зіркою блиснула на греблі шийка розбитої пляшки, і чорною кулею прокотилася тінь собаки». Подібний опис сприятиме, на переконання російського письменника, більш активному сприйманню образів із боку читача, адже реципієнт повинен домалювати, домислити цілісну картину. Отже, своїм завданням імпресіоністи вважали не створення готової картини, а подачу лише нарису, ескізу до неї.

Художники-імпресіоністи використовували яскраві плями, нечіткі контури, фрагменти, мазки, щоб підкреслити ефемерність враження від реальності. В українській літературі одним із перших письменників, які сповідували принципи імпресіонізму, став М. М. Коцюбинський. Невипадковими є й самі назви його творів — він іменує їх акварелями, образками, етюдами. Портретні характеристики його героїв подаються не одразу, як у творах реалістів, письменник «малює» свого персонажа впродовж усієї оповіді, додаючи нові деталі, окреслюючи вже відомі нюанси. До такого прийому М. М. Коцюбинський вдається через те, що намагається продемонструвати своє враження від героя саме в цій ситуації. Письменник пише ніби «плямами», час від часу доповнюючи малюнок окремими штрихами. Імпресіоністична образність також повною мірою передає мікродинаміку внутрішнього світу, адже вона репрезентує миттєві враження, кожен тонкий порух душі. Імпресіоністи зверталися до вивчення перехідних та плинних станів; схопивши мить, письменник намагався «розгорнути» її, показати великим планом, знаходячи нові шляхи до розкриття основного змісту. О. П. Черненко вважає, що «імпресіоністичний світогляд домагається глянути на дійсність «іншим оком», себто звільнити себе від усяких... зобов’язань, від усіх упереджень, що постають через прийняті заздалегідь концепції, теорії чи ідеології. Тільки особистість, звільнена від усього того баласту, що немов вуалем заслоняє правдивий образ світу, речей, явищ і людини, зможе без ніякого домішку суб’єктивних почуттів, поглядів чи настанов доглянути їх дійсну суть». Митець-імпресіоніст бачить своє завдання в зображенні й описі того, що відчуває; він певен, що найменше із зафіксованих ним явищ дає змогу якщо й не осягнути смисл світобудови, то хоча б наблизитись до нього через розгляд певної ситуації.

Ще однією важливою рисою цього напрямку модернізму є одночасне існування двох чи навіть кількох полярних оцінок, що допомагає повніше розкрити усю складність людської психології. Тут автор не може виступати як людина, що володіє беззаперечними істинами, — тобто імпресіоністи у своїх творах часто застосовують прийом так званої об’єктивної манери оповіді, де присутні нейтрально забарвлені слова автора, слова героїв та їхній внутрішній монолог. Досить часто між словами автора й персонажа стирається межа, тож читач не може зрозуміти, чи це думки письменника, чи це міркування його героїв.

Герой в імпресіоністичних пошуках є стражденним і бунтівним, утомленим і агресивним. Імпресіоністичним творам притаманна сугестивність та заглибленість у внутрішній психодуховний світ індивідуума.

Вершиною українського імпресіоністичного письма можна вважати новелу М. М. Коцюбинського «Intermezzo», де автор намагається передати враження від навколишнього світу, а також глибинні переживання особистості за допомогою зорових образів. Так, квіти, птахи відображають внутрішні процеси, що відбуваються в душі персонажів.

Яскраво імпресіоністичні мотиви простежуються в поезії В. Г. Чумака, особливо у вірші «Дві душі», де авторові вдалося відбити настрої та почуття тогочасного інтелігента, його душевну роздвоєність, сумніви й хитання: «Дві душі: одна шукає бурі, / струн шалених на бандурі... / А друга... друга — блакитний спокій / вдалині, де степ широкий, / танки мрій тремтячих, ніжних - ніжних». Так само імпресіонізм позначився й на вірші «Офіра»: «Смуги втоми під очима. Воскові обличчя. / Але фарбами плакатів кличем, кличем, кличем. / Шостий поверх. Цементові підраховують щаблі. / О, нарешті. Відчинили. Захапався. Ліг». Як бачимо, для імпресіоністичної поетики характерні прості непоширені речення, що допомагають відтворити мінливість вражень ліричного героя.

До рис імпресіонізму також належать: акцент на внутрішньому світі людини; несподівані й непослідовні вчинки героя; відсутність наскрізної дії в сюжеті й композиції; використання великої палітри кольорів; використання пейзажних замальовок для психологічної характеристики, а не як тла подій; уривчаста синтаксична будова речень, використання інверсій та безсполучникових конструкцій.

У світовій літературі найяскравішими представниками імпресіоністичної поетики є А. Доде, Г. де Мопассан, М. Пруст. В українській літературі до імпресіонізму вдавалися М. М. Коцюбинський, Г. В. Михайличенко, Микола Хвильовий.

Символізм.

Символізм (від грец.— знак, символ, ознака) — одна з течій модернізму, у якій замість художнього образу, що відображає певне явище, застосовується художній символ. Цікавою видається сама етимологія слова «символ». У Давній Греції символом називали пласку тарілку, половину якої із собою брав чоловік на війну або в довгу подорож. Якщо потрібно було якось зв’язатися з чоловіком, то до нього з дому посилали гінця з другою половиною тарілки. Тож, коли дві частини символу співпадали, це означало, що посланець справді з дому. Таким чином, символ означав збіг і лише пізніше набув інших значень. Цікавою є й інша версія, згідно з якою греки, коли в них виникала потреба зберігати секретну інформацію, спочатку записували всі відомості на спеціальній глиняній табличці (її називали символоном), а потім цю табличку розбивали на окремі частини, які ховали в різних місцях. Секрет можна було прочитати тільки за умови, що всі частини зібрані особою воєдино.

Хуго Симберг «Поранений ангел», 1903

Подібно до всіх модерністів, символісти мріяли про такі твори, у яких би відображався не об’єктивний світ і побут людей, а духовне буття.

Із глибокої давнини людина мала здатність бачити світ у символах. Символами просякнута антична література, до символів зверталися романтики та реалісти, проте як літературна течія символізм сформувався у французькій поезії кінця ХІХ століття. 1886 року побачила світ стаття Ж. Мореаса «Літературний маніфест. Символізм», яка містила програмні настанови нової течії. Після цього символізм активно практикували у своїх творах П. Верлен, С. Малларме, М. Метерлінк, А. Рембо та інші.

Своєрідною візитною карткою північного символізму є відома картина фінського художника Хуго Симберга. Намалював це полотно митець після виснажливої хвороби 1903 року. Картина демонструє двох хлопчиків, які несуть на ношах пораненого ангела. Довкола — досить суворий пейзаж (степовий ландшафт, скупа рослинність, домінування брунатного кольору), однак у той же час природа випромінює спокій. З одного боку, картина демонструє земне начало, яке допомагає духові, себто автор висловлює сподівання, що незважаючи на всі перипетії, яких зазнало суспільство, вищі ідеали залишилися неушкодженими й врешті-решт візьмуть вгору. З іншого боку, зображення можна інтерпретувати й інакше — дух, тобто вищий рівень людської істоти, потопає в земному бутті. Показово, що ангел містить пов’язку на очах. Зазвичай заплющені очі ангела на іконі символізують заглибленість у себе, у свій внутрішній світ. Ангел має найчистіші, найдобріші думки, тож реципієнти повинні побачити: він заглиблений у прагнення змінити світ на краще. Проте Хуго Симберг демонструє осліпленого духа. Утрата зору може бути символом підкорення долі або презирством до зовнішнього світу, небажанням бачити реальний стан речей або ж внутрішнє прозріння.

На першому, найпростішому, рівні картина символізує дитячу невинність, бо саме діти здатні врятувати ангела. Другий план картини — це внутрішній стан митця, який повернувся до життя після хвороби. Тут прагнення людини, її іделали поєднано з близькістю смерті й ефемерністю всього сущого. Символом смерті може бути й темний одяг дітей, який утворює контраст із світлим одягом ангела. Один із хлопчаків повернув голову до глядачів, ніби підкреслюючи, що тема життя та смерті має безпосередній стосунок до всіх.

Символісти проголошували існування кількох світів: реального (об’єктивного), духовного (суб’єктивного) та ідеального (світу вічних ідей). Важливим принципом символістської поезії є сугестія (натяк, навіювання). Представники символізму ніколи прямо не називали зображуваний об’єкт. За висловом С. Малларме, «назвати предмет значить знищити; навіювати- сугерувати його значить творити». Символісти створювали такі образи, які навіювали певні настрої та асоціації, однак при цьому вони не повчали, не робили висновків, дозволяючи реципієнтам додумувати написане. Символісти вважали, що за допомогою символів можна зрозуміти трансцендентний, метафізичний, потойбічний, надчуттєвий світ, адже пізнання реальності підвладне лише інтуїції, а не раціоналістичним засобам. Слово для символістів мало виконувати роль натяку, а образ мав бути загадкою.

Як і решта модерністів символісти прагнули відійти від реалізму й натуралізму, вважаючи, що ці напрями перетворюють «мистецтво на просте відображення життя» (В. Я. Брюсов). Інший російський майстер художнього слова К. Д. Бальмонт зазначав, що прихильники реалізму охоплені виявом «конкретного життя, за яким вони нічого не бачать», натомість символісти «відчужені від реальної дійсності, бачать у ній лише свою мрію». Таким чином, реалізм є своєрідним рабом матеріальності, а символізм тяжіє до ідеалізму. Доктрини символізму передбачали, що видимий світ — це знак, код вічних, позачасових ідей, а форма художнього твору має натякати на ці ідеї, навіювати їх.

Символ завжди є багатозначним. Він покликаний виражати алегоричність, знаходячи відповідності між двома світами — світом зовнішнім, матеріальним і світом ідеалів, світом мрій. На думку французького символіста Ж. Ванора, мистецтво полягає в тому, щоб «перетворити ідею у зрозумілий для людини символ». Наприклад, частими символами є такі: ранок — молодість, море — життя, голуб — мир, червоний колір — кохання тощо. Дуалістичними, багатовекторними виступають символи вогонь — небезпека, але й кохання, очищення; вода — життя, але й небезпека, смерть. У П. М. Мовчана, наприклад, натрапляємо на такі рядки: «Брати мої! Де ваше кістя? / На Колимі? На Соловках?.. / Ріка ставала кожна Стіксом — / що Об, що Волга, що Ока». Тут поет обігрує давньогрецькі уявлення про Стікс як про одну з рік, що тече в Аїді — царстві мертвих. Воду в річці Стікс вважали отруйною. Саме через Стікс перевозить Харон душі померлих у царство тіней. Промовистим художнім фактом є перетворення всіх рік на ріку смерті, таким чином автор указує на масштабність трагедії — свавілля влади, яке призвело до загибелі багатьох митців на початку ХХ століття. В історії української культури це явище має назву «розстріляного відродження». У той же час у того ж таки П. М. Мовчана наявне й інше потрактування образу води: «І праглось зачерпнуть водиці / з криниці вічного життя». Окрім цього, вода як життя виражається через варваризм aqua vitae: «Ущерть наповнюйсь світом! / і навіть із калюж / черпай лиш «аква віту ’’!». Показовим у цьому мікроконтексті є заклик автора знаходити воду життя навіть у калюжах, хоча в загальномовній системі лексема калюжа має знижену конотацію. Цим утверджується гносеологічне прагнення знаходити в реаліях зовнішнього світу лише позитивні якості. Витоками таких інтенцій варто вважати давні уявлення про первісний океан, з якого постало все живе, а також біблійний переказ про те, що світ був створений «з води і водою».

До рис символізму належить також захоплення естетичним складником — витонченою поетичною формою, але при цьому категорія краси в символізмі трохи відрізняється від краси класицизму чи сентименталізму. Ще Е. По, якого вважають за провісника символізму, зазначав, що митцеві легше справити враження на читача, показавши красу в гротескному, жахливому, бридкому — продемонструвати «красу медузи». Так, Е. По стверджував, що смерть дівчини не несе ні етичного (жаль), ні психологічного (чому вона покинула цей світ) значення, але поетичний ефект створюється. Символісти культивували екзотичні та заборонені теми, виявляючи увагу до рефлексій несвідомого, мотивуючи свої пошуки прагненням вийти за межі повсякденності, зазирнути у внутрішню сутність людини.

В українській літературі символізм поширився на початку ХХ століття. Найвизначнішими символістами справедливо вважають Лесю Українку та Миколу Вороного. Наприклад, поетично викладаючи зміст літописної оповіді про полоненого половця (ліро-епічна поема «Євшан-зілля»), М. К. Вороний возводить духмяний полин до символу рідного краю, любові до Батьківщини.

Риси символізму наявні у творах представників «Молодої Музи» (П. С. Карманський, Б. С. Лепкий, О. М. Луцький, В. М. Пачовський, С. М. Чернецький), а також у Д. Ю. Загули, О. А. Слісаренка, Г. А. Чупринки. Так, одна із збірок «молодомузівців» мала назву «Розсипані перла». Навіть ця назва є символічною. У різних народів семантика образу перлини наділена позитивною оцінкою: у Єгипті перла — це відродження, жіночність; у Китаї — символ мудрості, здобутої власним розумом; в античному світогляді — обереги від зла (якщо намисто нареченої раптом розривалося, то це віщувало сльози, тому пізніше перлина стала символізувати також сльози, порівняйте: сльоза, як перлина). У В. М. Пачовського «розсипані перла», як зазначає О. П. Шегеда, символізують сльози «над розтоптаним коханням (перший вірш циклу) і водночас (це видно з інших поезій циклу) — це те дороге й цінне в житті, що приносить людині щастя: радість бути в парі, взаєморозуміння, гармонія у стосунках із милою людиною». Дзвони у В. М. Пачовського можуть символізувати смерть або воскресіння, причому не лише в особистісному плані, але й стосуватися національного пробудження. Наприклад, дзвони дзвонять по народові, який зрікається свого історичного минулого, своєї культури: «І відреклися нас, неначе й нас не знали, / і рідним словом били в гучний дзвін». Почути дзвін означає почути голос свого народу: «І всі, розділені кордоном, / у Матері зійдуться, / і всі підуть за одним дзвоном, /у сльозах обіймуться!».

Символізм притаманний і творчим пошукам Олександра Олеся. Зокрема його вірш «Чари ночі» повністю відповідає доктринам символістів. Ліричний герой — людина-гедоніст (людина, що шукає насолоди від життя; це є найвищим благом), зрештою вся поезія сповнена вітаїстичних (життєлюбних) мотивів, ліричний герой захоплюється коханою, своїм почуттям, усім світом. Здається, він ладен услід за Фаустом вигукнути: «Зупинися, мить, ти прекрасна!».

Сміються, плачуть солов’ї

І б’ють піснями в груди:

«Цілуй, цілуй, цілуй її, —

Знов молодість не буде!

Ти не дивись, що буде там,

Чи забуття, чи зрада:

Весна іде назустріч вам,

Весна в сей час вам рада.

На мент єдиний залиши

Свій сум, думки і горе —

І струмінь власної душі

Улий в шумляче море.

Лови летючу мить життя!

Чаруйсь, хмелій, впивайся

І серед мрій і забуття

В розкошах закохайся.

Поглянь, уся земля тремтить

В палких обіймах ночі,

Лист квітці рвійно шелестить,

Траві струмок воркоче.

Відбились зорі у воді,

Летять до хмар тумани...

Тут ллються пахощі густі,

Там гнуться верби п ’яні.

Як іскра ще в тобі горить

І згаснути не вспіла, —

Гори! Життя — єдина мить,

Для смерті ж — вічність ціла.

Чому ж стоїш без руху ти,

Коли ввесь світ співає?

Налагодь струни золоті:

Бенкет весна справляє.

І сміло йди під дзвін чарок

З вогнем, з піснями в гості

На свято радісне квіток,

Кохання, снів і млості.

Загине все без вороття:

Що візьме час, що люди,

Погасне в серці багаття,

І захолонуть груди.

І схочеш ти вернуть собі,

Як Фауст, дні минулі...

Та знай: над нас — боги скупі,

Над нас — глухі й нечулі... »

Сміються, плачуть солов’ї

І б ’ють піснями в груди:

«Цілуй, цілуй, цілуй її —

Знов молодість не буде!»

Отже, у поезії наявні символи весни — це молодість, моря — це символ життя, багаття — символ життя й любові.

На думку І. М. Дзюби, український символізм відрізняється від європейського тим, що в ньому «менше езотеризму, окультності й містицизму, більше відгуків на життя; він небайдужий до ідеї національного визволення, що набирала часом форми «національного містицизму»».

Таким чином, символісти надавали відтворенню дійсності додатковий вимір, що базувався на ставленні суб’єкта до об’єкта. Зовнішній світ постає своєрідною проекцією внутрішнього, явища переплітаються, ускладнюються, стають багатогранними. Знову ж таки, тут яскраво виявляється така риса модернізму, як елітаризація мистецтва, адже складні форми, наявність символів утворювали певний метафізичний, паралельний світ, який пізнати могла лише освічена особистість.

Неоромантизм.

Колись У. Еко висловив думку про те, що мистецтво не скільки пізнає світ, скільки привносить у нього певні доповнення, свої форми. Так доба модернізму збагатила літературу ще одним напрямом, що дістав назву неоромантизм.

Як уже було зазначено, мистецтво кінця ХІХ — початку ХХ століття переживає співіснування двох течій — реалізму й модернізму. Неоромантизм за своєю суттю опинився ніби на перехресті цих систем, ставши першим кроком до авангарду. Про це свідчить сама назва напряму — неоромантизм, тобто новий романтизм. Від класичного романтизму неоромантизм успадкував конфлікт із дійсністю, що породжує гострий сюжет, проте, як багато інших напрямів модернізму, неоромантизм відкидає раціоцентризм, віддаючи перевагу чуттєвій сфері, емоційно-інтуїтивному пізнанню.

До найяскравіших проявів неоромантизму тяжіє творчість Лесі Українки, Олени Теліги, Олега Ольжича, Євгена Плужника.

Неоромантичній творчості властиве прагнення подолати розрив між дійсністю та ідеалом завдяки могутній силі волі. Неоромантики змальовували сильну особистість, стверджували єдність побутового й благородного, можливість співіснування мрії та дійсності. Представники цього напряму модернізму вірили, що всі ідеальні цінності можна віднайти при спогляданні реальності, але лише за умови, що спостерігач буде мати певний кут зору. Отже, у творах неоромантиків зображено активну особистість, яка має досить складні стосунки із суспільством (хоча й відкрито це протистояння не показано). Неоромантики активно послуговувалися символами, вдавалися до гіперболізації, використовували у творах гру кольорів.

Неоромантикам властива велика увага до внутрішнього життя ліричного героя. Письменники намагаються показати широку палітру переживань, почуттів особистості, змалювати її прагнення, бажання, сумніви тощо. Як правило, герой у неоромантизмі має вразливу й чутливу душу.

Авангардизм.

Авангардизм у мистецтві виникає періодично як реакція на певні процеси в житті суспільства. До передумов розвитку авангардизму на початку ХХ століття належать революції у багатьох країнах, зубожіння народів, голод, Перша світова війна, а також криза в мистецтві. Авангардисти відчувають, що певний напрям уже вичерпав свої можливості, що він уже не задовольняє широкі верстви населення. Тож митці намагаються зруйнувати попередні естетичні системи, розчистити місце для чогось нового.

Одне з найбільших відгалужень модернізму становлять авангардні напрями, до яких зараховують кубізм, футуризм, експресіонізм, дадаїзм, сюрреалізм. Програмові настанови авангардизму відрізняються від загальномодерністських. М. К. Вороний (якого вважають родоначальником українського модернізму) виголосив вимогу про обов’язковий естетичний складник у творах («На естетичний бік творів має бути звернена найбільша увага»). Тобто модернізм проголошував спрямування на витонченість, вишуканість, рафінованість як у плані відчуттів, так і у сфері їхнього адекватного відтворення в художньому тексті. У той же час настанови авангардистів кардинальним чином відрізнялися від цих векторів. Авангардисти проголошували курс на деестетизацію мистецтва, формулюючи лозунги на кшталт: «смерть ліриці», «дайош масову культуру», «смерть мистецтву» тощо. Це виявилося у формі різних провокацій, скандалів як способу ведення літературної полеміки, епатажу (навіть у назвах! «Справа про труп» М. В. Семенка, «Онан» В. Л. Поліщука»). Авангардизму притаманне спрямування на руйнацію як змісту, так і форми, а також гонитва за новими прийомами, за стилем.

До літературно-поетичних засобів авангардизму належать пародійні прийоми, вульгаризм, використання нецензурної лексики, «прозаїзації» поетичного стилю.

Першою хвилею авангардизму в Україні став так званий історичний авангардизм 1910-1930 років. Представники цього напряму намагалися очистити українську літературу від застарілих тенденцій — народництва, консерватизму, хуторянства.

В українській літературі початку ХХ століття найвиразніше виявилися такі напрями авангардизму, як експресіонізм та футуризм. Експресіонізм. Експресіоністичні елементи у творах українських письменників.

У світі експресіонізм зародився як реакція на ті негативні події, що мали місце в ХХ столітті: Першу світову війну, голод, хвороби, громадянські війни тощо). Експресіонізм (від лат. expressio «вираження) — це напрям модернізму, який мав передавати не стільки враження від дійсності, скільки вираження авторського ставлення до неї. Експресіонізму притаманне напружене, гранично емоційне світосприйняття.

Едвард Мунк «Крик» (1893)

Говорячи про експресіонізм, не можна не згадати про картину норвезького художника Едварда Мунка «Крик» (1893), яку справедливо почали вважати своєрідною емблемою цього напряму. Вона відображає властиві модернізмові теми самотності та повного відчаю. На картині зображено примітивізовану фігуру, що нагадує скелет чи ембріон. Хвилясті лінії узагальненого пейзажу подібні до луни, вони повторюють контури голови й широко розкритого рота, ніби звук крику поширюється на весь Усесвіт. Таким чином, світ наповнюється жахом та горем, що відчуває фігура. Можливе й інше потрактування — людина кричить, бо повсюди бачить жах, це крик відчаю, «крик природи», як висловився сам художник. Недаремно О. І. Білецький назвав мистецтво експресіонізму «мистецтвом кричати». Цей крик — прагнення збудити, струснути людину, пройняти її жахом заради майбутнього, спрямувати енергію на творення нового світу.

У музику експресіонізм проникає в першому десятилітті ХХ століття. Німецький музикознавець А. Ширінг назвав твори А. Берга, А. Шенберга та А. фон Веберна «антимузикою», «надмузикою» через їхню аритмічність й амелодійність. До експресіонізму тяжіють також творчі пошуки Р. Вагнера, наприклад, його Симфонія № 9. У музиці звучить безнадійна туга, зловісний гротеск, переживання близької катастрофи. Елементи експресіонізму притаманні й операм Р. Штрауса «Саломея», «Електра». Музика не просто викликає переживання, вона приголомшує.

Створення нового, як переконані експресіоністи, повинне відбуватися через страждання, які повертають віру у високу мораль. Деструкція в експресіонізмі є трохи відмінною від настанов інших авангардистських напрямів. Вона підносить людину на найвищий щабель, людина тут повинна бути лише людиною, не громадянином, а істотою, вище якої тільки деміург (Бог). Експресіонізм сприймає колізії світу нервово й трагічно, тому й тематика творів, написаних у цьому напрямі, тяжіє до висловлення не почуття, а афекту, крику. Сам світ в експресіоністів постає ворожим для людини. Письменники переконані, що світ технічного прогресу перебуває напередодні апокаліптичної катастрофи, а отже, є абсурдним, хаотичним, таким, що несе лише страждання. Звідси й біль за майбутнє, за кожну конкретну особистість. Одним із філософських принципів експресіонізму є прагнення повернути людей до загальнолюдських цінностей, до братерства, дружби. Основне призначення творів — пробудити співчуття.

На відміну від імпресіонізму й натуралізму, експресіонізм покликаний не просто зобразити дійсність, а виразити її суть, тобто митець не копіює дійсність, а насамперед прагне висловити своє ставлення до зображуваного. При цьому це ставлення є особистісним, суб’єктивним, глибоко емоційним. Як наголошував Е. Толлер, «експресіонізм хотів більшого, ніж фотографія <...>. Реальність має бути пронизаною світлом ідеї». К. Едшмід зазначив, що «весь простір митця-експресіоніста стає видінням. У нього не погляд — у нього бачення. Він не описує — він співпереживає. Він не відображає — він зображає. Він не бере — він шукає».

Експресіоністи прагнули до того, щоб мистецтво відображало внутрішні переживання людини, її свідомість, але водночас і було експресією ритму життя. Життя зображувалося в усіх його проявах, без ідеалізації, описувалися події як підлі, так і шляхетні, злі й добрі, сумні й радісні, оскільки все це притаманно людській свідомості.

Чільне місце в експресіоністичних творах посідають біль, страждання, смерть, які, на глибоке переконання митців, дозволяють людині осмислити суть буття. Тут виявляється тяжіння експресіонізму до філософії С. К’єркегора, який уважав, що страждання випадають на долю людини задля того, щоб допомогти зреалізуватися їй, ці випробування, що сприяють утвердженню духу. Таким чином, земне життя поставало в уявленні експресіоністів своєрідним фільтром, чистилищем. Також великий вплив на формування експресіонізму мала песимістична філософія А. Шопенгауера, у роботах якого життя інтерпретується як вічна й безглузда боротьба зі смертю, котра врешті -решт здобуває перемогу. Бажання жити дамоклевим мечем висить над людиною, змушує страждати, усілякими способами відтягувати неминуче. Смерть в A. Шопенгауера — момент свободи, коли індивідуальність зливається зі світовою Волею. Людина повинна погасити в собі волю до життя і розуміти смерть як повернення у стан гармонії. Отож часто творчість митців- експресіоністів віддзеркалює ці міркування: герої знаходять порятунок у самогубстві, відмовляють собі в комфорті, свідомо чинять насильство над собою. Улюбленими мотивами експресіоністів початку ХХ століття є голод, злидні, хвороби, смерть, війни, соціальна несправедливість.

До найяскравіших представників експресіонізму у світовій літературі варто відносити ранні твори Г. Гессе та Л. М. Андрєєва. В українській літературі яскравими прикладами експресіонізму є новели В. С. Стефаника, твори М. Г. Куліша, М. Хвильового, А. Ю. Тесленка, Ю. І. Яновського.

Родоначальником експресіонізму на українській літературній ниві вважають В. С. Стефаника. Його твори «Новина», «Шкода», «Портрет», «Сама- самісінька» є взірцями експресіоністичної прози.

Серед літературознавців поширеною є думка про те, що в новелі B. С. Стефаника «Новина» продемонстровано не лише зовнішню проблему (голод та злиденне життя на початку ХХ століття, які призвели до трагедії — Гриць Летючий, доведений до розпачу нестатками, прагнучи позбавити своїх дітей від страждань, утопив одну зі своїх дочок). Варто зазначити, що за основу своєї новели В. С. Стефаник узяв реальну подію, яка відбулася на Покутті. Після смерті дружини бідняк Михайло не зміг прогодувати двох маленьких дітей і повів їх до річки, щоб утопити, однак старша, восьмирічна дівчинка, умовили батька подарувати їй життя. Ця історія дуже схвилювала В. С. Стефаника, однак митець не став просто відтворювати емоційну атмосферу одного злочину. Гриць — це типовий представник тогочасного селянства. В. І. Пахаренко зазначає, що «ідея твору в тому, що людина для самооновлення, досягнення вічного життя мусить убити в собі своє егоїстичне «я», яке прив’язує її до примітивного, гріховного земного світу. Кажучи про вдівство та матеріальні нестатки Гриця, автор натякає на убозтво його душі. Дві доньки, яких він ніяк не може нагодувати, — уособлення його самості, яка страждає, гине в душевному убозтві, психічній примітивності». Холод і пустка є своєрідними метафорами — такою є душа головного героя. Ідеться не лише про фізичний, а також і про духовний голод. Боротьба з долею, із трагедією здатна підносити й очищати душі через переживання катарсису. Г оре народжує не лише відчай, але й будить самосвідомість, змушує людину замислитися не стільки над соціально-побутовими проблемами, скільки над проблемами морально-духовними, трансцендентними. Злочин в оповіданні «Новина» не варто виправдовувати, адже виправдати вбивство власної дитини неможливо. Якби автором цього твору був письменник-реаліст, то він шукав би пояснення, мотиви вчинку Гриця в його божевіллі, доведення чоловіка «до межі». Однак В. С. Стефаник лише пунктирно означує причини злочину, незважаючи на його соціальні та психологічні причини, адже експресіонізм подає суть існуючого, а не описує його. Майстер слова дозволяє своєму героєві скинути провину на обставини, проте в глибині душі Гриць не може виправдатися перед собою й іде здаватися в руки владі. Цей учинок стає порятунком для протагоніста, оскільки означає зречення самого себе.

Головна героїня з повісті А. Ю. Тесленка «Страчене життя» вдається до самогубства не лише через соціальні чинники: бідність, постійні сварки в домі, а й психологічні: неможливість самореалізації, розчарування в коханні, презирство до неї — освіченої, розумної. Її мрії стосувалися майбутнього, Оленка живе не тут і зараз, а десь далеко від реальності. Автору важливо показати духовний світ дівчини, який є трохи ідеалістичним, вона бачить або лише світле й добре, або, навпаки, темне, підле й зле. Про експресіоністичну спрямованість тексту свідчить те, що дійсність зображується лише крізь призму свідомості Оленки, її візія становить єдино можливий спосіб стежити за сюжетом, тобто йдеться про деформацію реальної картини (пам’ятаймо, що модернізм — це бунт проти реалізму). Автор подає зображення убогого села, ницості людей, але вони такими є лише у свідомості головної героїні. Розбиті мрії спричиняють самогубство: «Де ж щось гарне, велике? — думає. — у мріях, надіях, у книгах!.. А в житті? Нікчемність, нісенітниця, зло... Стоїть пак турбуватися, корчиться, поринать у злі, в багнюці?.. Яка цього ціль? Кому це потрібне?.. Не краще пак спокій.. вічний, тихий, хороший... ». Так Оленка зрікається вигод світу, фактично вона зрікається себе й своїх прагнень. Навіть після смерті заповіт дівчини не виконали: її поховали не під березами, як вона того хотіла, а в найглухішому місці цвинтаря як самогубцю. А. Ю. Тесленко не забуває й про театр абсурду, адже в кінці твору вказано, що після смерті головної героїні прийшов лист -запит, у якому дівчину запрошували працювати в іншу єпархію.

Поетика експресіонізму позначилася й на іншому творі А. Ю. Тесленка «Як же так?». У цьому оповіданні йдеться про переживання дівчини Тані, яка випадково дізналася про смерть свого друга. Ситуація тут аналогічна — автор подає лише переживання головної героїні. Соціальні чинники взагалі не враховані. Таня починає думати про смерть, як про щось невідворотне, щось, що не залежить від статків, від краси, від молодості. Дівчина переосмислює свої попередні думки та поведінку (вона вважала себе надто красивою, здатною завойовувати увагу чоловіків, крутити «романи» з кількома одразу).

Елементи експресіонізму наявні й у творах Миколи Хвильового. Зокрема, його оповідання «Мати», у якому йдеться про двох братів (Остапа і Андрія — це відверта алюзія на твір М. В. Гоголя «Тарас Бульба»). Остап отримав гарну освіту, Андрій через смерть батька (тепер сім’я не мала коштів, тож не могла забезпечити навчання молодшому синові) змушений був працювати здебільшого на полі. Після початку громадянської війни брати опиняються по різні боки барикад. Це призводить до трагедії. Мати не може змиритися з прагненням синів повбивати одне одного, тому обманює Андрія, і той, думаючи, що на ліжку його ворог Остап, убиває рідну матір. Убиває, але навіть не помічає своєї помилки. Микола Хвильовий намагається відтворити апокаліптичну картину абсурду, коли зруйновано саму основу світобудови — родину. Смерть жінці уявляється порятунком із пекла, у яке вона потрапила. Як і у В. С. Стефаника та А. Ю. Тесленка смерть у цьому творі — це благо, позбавлення від земних мук. У Миколи Хвильового простежується ефект «нервового письма», коли автор уводить у текст спонукальні чи питальні речення, використовує уривчасту оповідь, нанизує безособові речення, що покликані динамізувати оповідь, продемонструвати конденсацію емоцій.

Герої експресіоністичних творів часто намагаються відшукати своє місце у світі, знайти мету свого існування, однак їхні бажання, прагнення, мрії не відповідають дійсності, що призводить до руйнування ілюзій.

Футуризм. Михайль Семенко як лідер українського футуризму. Гео Шкурупій.

Футуризм (від лат. futurum — майбутнє) — відгалуження модернізму, авангардистська течія початку ХХ століття.

Картина Дж. Балла «Політ ластівок» яскраво демонструє всі принципи футуризму. Художника передусім цікавить можливість продемонструвати динаміку, усі фази руху. Завдяки зображенню кольорового ритму різних крапок однакового розміру він досяг повного злиття фігури й навколишнього світу, втіливши в картині головні ознаки футуризму: синтез часу, місця, форми, кольору, тону. Перу Дж. Балла належать також полотна «Динаміка собаки на поводі», «Дівчина, що біжить на балкон».

Джакомо Балла «Політ ластівок» (1912)

Футуризм як явище в мистецтві виник 1909 року в Італії, а автором першого маніфесту футуристів був поет Філіппо Томмазо Марінетті (1876— 1949). Маніфест було надруковано в паризькому журналі «Фігаро». Автор зазначав, що футуристи передусім бажають сповідувати принципи енергійності та хоробрості, зухвальства та бунту, адже, як переконував Ф. -Т. Марінетті, естетика наявна лише в боротьбі.

Представники футуризму виступали проти традиціоналізму в літературі. Вони прагнули зруйнувати стару культуру, яка, на їхній погляд, оспівувала бездіяльність і лінощі. Футуристи прагнули створити антикультуру: «Ми вщент рознесемо всі музеї, бібліотеки». Водночас вони пропагували нові ідеали, що возвеличували зухвалість та руйнацію. Ф.-Т. Марінетті навіть називав війну «гігієною світу» та «великою симфонією», що здатна «очистити світ. Хай живе озброєння, — стверджував родоначальник футуризму, — любов до Батьківщини, знищувальна сила анархізму». Мистецтво футуризму заперечувало психологізм, людську душу, відповідно, і гуманістичні цінності. Це мистецтво антигуманізму, мистецтво техніки. Якщо експресіоністи сприймали світ із жахом, то футуристи, навпаки, стверджували, що завдяки настанню технічної цивілізації «наш чудовий світ став іще більш чудовим — тепер у ньому є швидкість», а з красою реву автомобіля «не зрівняється ніяка Ніка Самофракійська».

Головний принцип футуристів — руйнування всіх принципів написання текстів, деструкція самої природи мови. Так, у поезії Дж. Балли «Друкарський верстат» (1914) наявні дванадцять звукоімітуючих ліній, що передають рух друкарської машини. Цей твір ставили й на сцені — дванадцятеро учасників зображували літери та частину ротаційного друкарського верстата.

У літературі футуризм виступає проти емоційності, психологізму, бо про внутрішній світ людини вже все сказано, тому варто говорити про лірику неживої матерії. Футуристам була важлива філософія «трьох М» (місто, машина, маса). Твори представників цього напряму урбаністично спрямовані, у них уже немає сільських пейзажів та замилування тихою красою природи; захоплюючись технічним прогресом, футуристи естетизують машини, техніку. Слушно зауважує М. О. Бердяєв, що «принадність мотора замінила для них чарівність жіночого тіла чи квітки. <...> Чудеса електрики замінили для них чудеса божественно-прекрасної природи».

На мовному рівні також спостерігається деструкція. Зокрема, футуристи закликали іменники ставити в тій формі, у якій вони спадають на думку; відмовитися від уживання прикметників, бо вони затримують динаміку; уникати метафор, а слова поєднувати без допомоги службових частин мови. Знаходимо такі рядки в українського лідера футуризму Михайля Семенка: «Річка неслухняно й несміливо / Прокладає маленьку волю, / Відбиваючи хвилинні стріли, / Морщиться легенького болю». Майстер слова відкидає використання прийменників. Мотивували таку свою візію футуристи тим, що прикметники й прийменники створюють найбільше перешкод для руху (так само, до речі, як і розділові знаки), а оскільки світ є динамічним, усюди відбувається прискорення, то слід зважати на цей динамізм і відображати його у творах. Ось як, наприклад, виглядає вірш М. В. Семенка, що має назву «Місто».

Осте сте бі бо бу

візники — люди

трамваї — люди

автомобілі білі

бігорух рухобіги

рухливобіги

berceus kapy

селі

елі

лілі

пути велетні

диму сталь

палять

пах пахка

пахітоска

дим синій

чорний ди

м

пускають

БЕНЗІН

чаду жить

чаду благать

кохать кахикать

життєдать життєрух

життєве

нзін

авто

трам.

У наведеному вірші слова «бі», «бо», «бу» не є випадковими. По-перше вони відтворюють різні звуки, притаманні життю в місті: звук трамваїв сигнали автомобілів. А по-друге, Бі Бо Бу — це назва старого японською театру. Тобто у вірші М. В. Семенко не просто описує життя в індустріальному місті, а ніби стверджує, що життя в місті — це театр. І тут неможливо не простежити алюзію на безсмертного У. Шекспіра та його знаменитий афоризм («Життя — театр, а люди в ньому актори»). Окрім цього, самі звуки відображають поспіх, гамір, суєту, а на цьому тлі спокійно живуть люди — радіють, кохають, хворіють. Показовою є літера «м», що стоїть посередині поезії — автор таким чином натякає, який образ є основним у творі. Михайли Семенка взагалі називали поетом, який усією творчістю «споруджує в українській поезії культ урбанізму» (В. Д. Коряк). Дійсно, до нього ніхто в українській літературі не акцентував уваги на окремих деталях міста, на його звуках та його динаміці. М. В. Семенко змальовує місто в різні пори року пропонує дослухатися до звуків міста, придивитися до його кольорів («Вдихаю я тонку отруту...», «Блимно і крапно», «Місто мокре», «Будинки» тощо).

Цікавим видається факт, що в різних країнах футуристи називалися по-різному. Наприклад, в Англії панувала назва вортисти (від англ. vortex — вихор), у Франції — пароксисти (від грец. paroxynos — подразнення).

На слов’янських землях футуризм найяскравіше виявився в роботах російських письменників. Зокрема, 1911 року побачив світ «Пролог егофутуризму» Ігоря Северяніна. До російських футуристів належали С. І. Кірсанов, В. В. Маяковський, В. В. Хлєбніков.

Коли говорити про футуризм на теренах України, то в першу чергу варто називати ім’я Михайля Семенка. Саме його справедливо вважають засновником цього авангардистського напряму в Україні. Показово, що й перші вірші М. В. Семенка зі збірки «Дерзання» були написані в день виступу В. В. Маяковського.

Михайль (Михайло) Васильович Семенко

Щодо біографії М. В. Семенка, то він народився в с. Кобинці Миргородського району, що на Полтавщині. Його мати також захоплювалася літературою та пробувала писати, хоча її твори були аматорськими. Проте з ранніх літ саме вона прищеплювала синові любов до слова. Михайль закінчив Хорольську школу, а потім Курське училище, після чого вступив до Петербурзького психоневрологічного інституту, хоча спершу він мав намір навчатися музиці. Через матеріальну скруту М. В. Семенко змушений був покинути курси й консерваторію. У Росії митець ознайомився з творчістю футуристів. Уже в дебютній збірці «Prelude» (1913) М. В. Семенко заявив про себе як про поета-радикала, який хотів відкинути звичні теми, відійти від традицій «хатян», покинути романтизм та одразу перейти до мистецтва майбутнього — до футуризму. У збірці «Дерзання» М. В. Семенко навіть викладає маніфест футуристів, що має назву «Сам». Маніфест написаний у формі іронічного діалогу з чоловіком, який репрезентує провінціальне мистецтво. Проте іронія дуже скоро зникає, а автор навіть відмовляється далі продовжувати бесіду з опонентом. Автор заперечує цінність «Кобзаря»: «Ти підносиш мені заяложені мистецькі ідеї, й мене канудить. Чоловіче. Мистецтво є щось таке, що тобі й не снилось. Я хочу сказати, що де є культ, там немає мистецтва. А передовсім воно не боїться нападів. Навпаки. В нападах воно гартується. А ти вхопивсь за свого «Кобзаря», від якого тхне дьогтем і салом, і думаєш, що його захистить твоя пошана. Пошана твоя його вбила... Поживши з вами, відстаєш на десятиріччя. Я не приймаю такого мистецтва. Якби я тобі отсе не сказав, що думаю, то я б задушився в атмосфері вашого «щирого» українського мистецтва. Я бажаю йому смерті». Свій маніфест М. В. Семенко завершує прагненням спалити «Кобзар». Насправді М. В. Семенко протестував не проти творчості Т. Г. Шевченка, його бунт був спрямований проти ідолопоклонства, проти канонізованої літературної моделі. Поет вважає, що справжня література не потребує захисту, бо вона все одно буде затребуваною. Окрім цього, майстер слова заперечує усталені традиції, що сформувалися на літературній ниві, він бажає творити нове. І все ж, спалення «Кобзаря» викликало скандал. М. В. Семенко став майже опальним письменником, зазнавши нищівної критики з боку М. К. Зерова, Миколи Хвильового, П. П. Филиповича. Про своє становище він іронічно писав: Легше 3-м верблюдам з теличкою в 1/8 вушка голки зараз пролізти ніж футуристові крізь українську. літературу до своїх продертись.

Другий маніфест М. В. Семенка побачив світ 1914 року у збірці «Кверофутуризм» (із латинської quaero — досліджувати, шукати) і слугував своєрідною передмовою до цього видання. Цей маніфест є фактично своєрідною проекцією на мистецтво загальновідомої сентенції, виголошеної Е. Бернштейном: «Рух — усе, кінцева мета — ніщо». М. В. Семенко проголошував динамічність мистецтва, його неможливість замикатися на досягнутих результатах і заперечував абсолютне мистецтво: «Абсолютного мистецтва — чогось досягнутого — немає, не було й не повинно бути». У «Кверофутуризмі» поет продовжує вже намічені в маніфесті «Сам» тенденції про те, що мистецтво перестає існувати «там, де починається в ньому канон, культ задоволення і преклоніння». Отже, М. В. Семенко заперечує існування ідеалів та кумирів, для нього є лише динаміка — рух уперед. У цей же час функціонує група «Кверо», до складу якої входили художники Василь (Базиль) Семенко — брат поета — та Павло (Павль) Кожун. Окрім цього, як вважає М. В. Семенко, у мистецтві не може бути національного, бо це є ознакою примітивізму.

1919 рік позначений переїздом М. В. Семенка до Києва та створення нового літературно-художнього об’єднання футуристів, що отримало назву «Фламінго». До нього увійшли художники А. Г. Петрицький, Р. А. Лісовський, а також письменники Г. В. Михайличенко, В. М. Блакитний і В. Г. Чумак. Проте Київ захопили денікінці й угруповання перестало існувати.

1921 рік варто вважати переломним для футуризму на Україні. Тоді «Космос» перетворюється на «Аспанфут» (Мирослав Ірчан, М. В. Семенко, О. А. Слісаренко, Гео Шкурупій, Юліан Шпол (М. О. Яловий), М. С. Терещенко та художник О. Шимков), а футуристи пропонують теоретичне обґрунтування своїх позицій. У цей період починається фінальний етап розвитку «мистецтва майбутнього», який М. В. Семенко влучно назвав «панфутуризмом». У цей час футуристи активно використовують відомий вислів марксизму, щоправда, трохи перефразований: «Привид бродить по Європі — привид футуризму».

Панфутуристи проголошували смерть мистецтва й закликали не чекати, поки воно «відміре» само собою, а «добивати», деструктувати задля створення нового. Митці навіть погодилися видавати щоденний журнал із красномовною назвою «Катафалк мистецтва». На глибоке переконання представників цього напряму, футуризм передбачає три етапи становлення нового мистецтва: деструкцію, екструкцію та конструкцію. Деструкція як перший етап передбачає руйнування всіх традиційних принципів письма. Екструкція — вимушений, проміжний, етап між традиційним мистецтвом і новим метамистецтвом. Конструкція — це етап творення абсолютно нового мистецтва на базі зруйнованого із сегментів, які залишилися.

Панфутуристи проіснували недовго — члени угруповання просто розчинилися в реаліях розвитку українського модернізму. М. В. Семенко як лідер футуризму не хотів миритися з подібним становищем, тому зробив ще одну спробу «оживити» авангардистський напрям, заснувавши нову групу під назвою «Нова генерація». Одним із важливих завдань учасники вважали культуроренегатство та боротьбу з «хвильовизмом». Заразом поменшало деструкції, оскільки її вважали вже пройденим етапом. Трохи згодом представники «Нової генерації» висловили бажання вступити до ВУСПП (Всеукраїнська спілка пролетарських письменників), проте їм у цьому відмовили через «хуліганську» літературну діяльність. Почалася полеміка, у результаті якої футуризм було визначено як «ліве шахрайство». Про український футуризм вкрай несхвально відгукнулися й інші письменники, вважаючи його останнім словом «механістичної» культури Заходу, апофеозом матеріального. Тому 17 січня 1931 року відбулася «самоліквідація» «Нової генерації».

Варто пам’ятати, що футуристи обстоювали настанови мистецтва на сучасність, прагнули боротися з провінційністю та відсталістю.

У творах футуристів багато неологізмів. Не знаходячи потрібного слова, митці вдаються до словотворення. Наприклад, у М. В. Семенка читаємо: «Аллеються звуки тимпанів, тромбонів», «Настрій мій розметерлінчиться», «омагазинив свою зверненість». Щодо синтаксичної організації речень, то тут домінують такі авангардні прийоми, як «телеграфний стиль» та синтаксичний максималізм.

Ще однією ознакою футуризму була іронія та самоіронія. Ось як М. В. Семенко говорить про митців, які його надихали (уривок із поезії «Притиснутий»):

Ще нижче поклонись!

Ще кланяйсь, кланяйсь

Вони здобутки всі зараз тобі дали —

І Ігорь, і Бальмонт, і Білий, і Чурнляніс —

Всі хором, і ретельно так, гули:

Семенко — кланяйсь, кланяйсь!

— Ні, не схилюсь...

Наявна у творах футуристів і згрубіла лексика. Митці свідомо відмовилися від вишуканих слів та манери письма, що властиві символізму й неокласицизму. Письменники використовують здебільшого розмовний стиль. Антисементалізм виявляється й у різних дотепах, скептицизмові, сатирі, пародії, що стали ознаками естетичної платформи футуризму. У вірші з таємничою назвою «6 NP» М. В. Семенко використовує звичну для себе прозаїчну манеру письма, а загальна тональність поезії позначена певною антитетичністю — вона брутальна й сумовита водночас:

Тобі — дитино моя — що завтра на аборт підеш —

Тобі — що тільки місяць йому —

Тобі — що місяць як зародилося, а живеш міліони віків у животі цієї жінки, що я люблю —

Місяць уже тобі, а завтра ти — ніщо, викинуть твій кавалочок у відро з помиями —

І попливеш ти каналізаційною трубою аж у Чорне море, де й зародилось од мене —

Тобі —

Тобі —

Тобі це.

Представники футуризму прагнули до експериментів, оскільки, як слушно зауважував Леонід Френкель, «поза експериментами не буває винаходу». Так, М. В. Семенко вдавався до зорової поезії. Свої твори такого типу він називав «поезомалярством». Розгляньмо один із них, що має назву «Сільський пейзаж»:

О

АО

АОО

ПАВЛО

ПОПАСИ

КОРООВУ

Тут має місце фонетичний експеримент, що демонструє відлуння голосу. До експериментів можна віднести й поезію «Автопортрет», у якій М. В. Семенко шляхом довільного монтажу мовного матеріалу намагався досягти нової якості, граючи зі складниками свого імені, створюючи анаграми й звукові повтори:

Хайль семе коми

ихайль кохайль

альсе комих

ихай месен михсе

охай мх иль кмс мих

мих Семенко енко нко

Михайль Семенко

мих михайльсе менко

О семенко михайль!

О михайль семенко!

1924 року побачив світ повний збірник творів М. В. Семенка під назвою «Кобзар». До нього ввійшли поезії написані упродовж 1910-1922 років. Сам автор таким чином пояснював обрання саме такої епатажної назви: «То був «Кобзар» однієї епохи, а це — іншої», підкреслюючи цим самим відмінність літератури ХХ століття від попередніх епох.

Ще одним з яскравих прихильників авангардистської поетики на теренах сучасної України був Георгій Данилович Шкурупій, більш відомий як Гео Шкурупій. Він народився 20 квітня 1903 року в м. Бендерах.

Гео Шкурупій

Цей митець, подібно до Михайля Семенка, також захоплювався звуковими експериментами. Деякі з цих поезій мають за основу дадаїзм (напрям авангардизму, суть якого полягала в заперечуванні раціоналізму, логіки, моральних канонів, будь -якої естетики взагалі). Слід зазначити, що творцем дадаїзму визнають румунського поета Трістана Тцару (С. Розенштока). Саме слово дадаїзм (франц. dadaisme від dada — дитячий дерев’яний коник; перен.: незв’язний дитячий лепет), як стверджують науковці, Трістан Тцара знайшов у словнику П. Ларусса. Митець так пояснював свій вибір саме цього слова: «Мовою негритянського племені Кру воно означає хвіст священної корови, у деяких регіонах Італії так називають матір, це може бути позначенням дитячого дерев’яного коника, подвійним ствердженням у російській та румунській мовах. Це може бути й відтворення незв’язного дитячого белькотіння. В усякому разі — дещо абсолютно безглузде». Дадаїсти вважали, що мистецтво — це несерйозно, що можна вирізати якісь фрагменти з газети й скласти їх у поезію. Прихильники дадаїзму вірили у вільну гру уяви, що мала відбуватися підсвідомо, утворюючи парадокси, нонсенси. Митці намагалися вихопити з потоку життя непов’язані між собою елементи й створити з них певну сполуку. Світогляду дадаїста властивий певний інфантилізм, адже світ, на їхнє переконання, має сприйматися очима дитини. Дадаїсти уникали будь-яких правил композиції чи сюжетотворення, використовували какофонію в музиці та поезії, вдавалися до беззмістовної словотворчості. Повсюди й повсякчас навколо прихильників цього напряму розгортався скандал, адже вони могли влаштовувати виставки в темних приміщеннях, обсипаючи при цьому відвідувачів добірною лайкою, могли публічно остригати собі волосся, підпалювати бороди тощо. Програмовим для дадаїстів можна вважати твір «Пісня коників» Трістана Тцару: пісня в серці дадаїста дуду дуже дадаїста аж стомила двигуна даданого дадана ліфт із королем носився з автонімом престарим десницею

спокусився відкусив

і пап і рим ліфт

мав люфт

серцем ліфт знедадаївся

їжте ж шоколад

мийте мізків вроду

дада дад

попивайте воду

(Переклад О. Мокровольського).

Дадаїзм запровадив нові форми в мистецтві — переважно експериментальні, ігрові, пародійні. Представники дадаїзму змальовували дійсність як абсурдизовану реальність.

Отже, у Гео Шкурупія до дадаїстичних поезій тяжіє, наприклад, його вірш «Avtoportret», який демонструє гру з візуальними образами, а також морфологічною омонімією. Так, ім’я автора виступає об’єктом для вільних асоціацій:

У наведеній поезії автор ніби фрагментує свою самість, розглядає себе з різних позицій, приміряє низку ідентичностей: географ, геолог, логіст, егоїст. Можна зазначити й гру на рівні самого псевдоніма — аж надто прозорим є натяк на античну міфологію, де Гея була богинею землі (та й саме ім’я Георгій у перекладі з грецької означає «хлібороб»), отже, письменник ніби наголошує на тому, що в цьому світі існує вибір, ким бути, але все одно на цьому світі людина залишається врешті -решт самою собою — земною істотою.

Гео Шкурупій так само як і Михайль Семенко експериментує зі звучанням. У таких поезіях відбувається звільнення мови від сенсу. Наприклад, у вірші «Ляля» наявне лише одне повнозначне слово — бумеранг. Решта слів становить просто набір літер. Очевидно, автор намагався передати звуки, які притаманні життю австралійського племені аборигенів:

бумеранг, бумеранц

пфуїті твіті лю лю

банг банг ре

мікі мікі міки

шанг шанг

Творчий дебют Гео Шкурупія відбувся 1922 року, коли була опублікована його перша збірка поезій «Психотези. Вітрина третя». Через рік вийшла ще одна збірка «Барабан. Вітрина друга». Обидві книжки написані у стилі футуристичної поетики. Письменник уживає інвективи, згрубілі слова, дотримується антиестетичних, агресивних, деструктивних позицій. Він торкається теми історичного минулого України, політичного устрою, використовуючи при цьому вульгарну лексику, наприклад, у творі «Лікарепопиніада»:

Ох! в задницю в’їлися раки:

праворуч Москва,

ліворуч поляки, а прямо шибениця!

О, загубилась, заблукалась

між трьома цими соснами

українська душа!

Гео Шкурупій, подібно до інших футуристів, підкреслено деромантизує природу: «Вибачте, шановні Товариші Гори, але ваш вигляд такий огидний», при описі сільських пейзажів вдається до пародії: «пасеться отарами живий шашлик», використовує сатиру при описі самого себе: « У мене розпухла морда / і болить зуб /у мене стала пика гордою / од одвислих губ».

Варто зазначити, що Гео Шкурупій писав не лише поезію, але й прозу. 1925 рік — це рік виходу у світ книжки гостросюжетних оповідань «Переможець дракона». Цікаво, що в автора є вірш, який слугує своєрідним поясненням до цієї збірки:

Я — король,

Я — святий,

Я — Георгій Переможець Дракона!

Не підходьте до мене,

бо,

бо,

бо,

бо з ’їм.

Ця поезія — ще один варіант автопортрету митця. Тут наявна алюзія на християнський переказ, згідно з яким Георгій Побідоносець (цікаво, що друге ім’я цього героя — Юрій, так само звали й Георгія Шкурупія) переміг змія, який мучив людей. Футуристи вважали, що людина майбутнього — герой.

1921 року Гео Шкурупій спробував заснувати групу «Комкосмос» (усічення від «Комуністичний космос»), до якої, окрім нього, увійшли О. А. Слісаренко, М. С. Терещенко та художник О. Шимков. Представники «Комкосмосу» прагнули створити нове мистецтво на основі пролеткультівських ідей. Згодом комкосмівці приєдналися до «Аспанфуту» Михайля Семенка.

Отже, якщо в експресіонізмі митці намагалися зобразити «голу» душу, то футуристи — «голу» річ, у чому вони вбачали превалювання об’єктності над суб’єктністю. Експериментальність, пошуки нового, пародіювання, гра зі словом, руйнування канонів, урбаністична орієнтація — ось головні риси українського футуризму.

Загалом орієнтація на модернізм суттєвим чином вплинула на становлення української літератури ХХ століття. Автори починають експансію нових тем, нових типів героїв, використовують різні стилістичні засоби; прагнучи задовольнити потреби передусім інтелігентного читача, відмовляються від народництва. Усе це видозмінює не тільки літературний процес, але й саму національну культуру, що стає тепер елітарною, високою.







На нашому каналі стартував марафон підготовки до ЗНО з української літератури. В рамках якого ми кожного дня будем викладати відео з новим твором. Підписуйтесь на наш канал та приєднуйтесь до марафону.