Микола Зеров - Українське письменство XIX ст. Від Куліша до Винниченка - О. Баган 2005


Котляревщина 40-50-х pp.
Українське письменство XIX ст.

Всі публікації щодо:
Літературознавство

Лекція IX

Пізня котляревщина - породження глухої провінції, запізнені відгуки відсталих літературним своїм вихованням або далеких від літературного осередку авторів. Психологія читача, привабленого знаменитим зразком, читача, що не втримався від проби власних сил у тому ж дусі й жанрі, для пізньої котляревщини характерна ще більше, як для ранньої, і особливо яскраво виявляється в передмові одного з її діячів - С. Олександрова - до поеми «Вовкулака». Заадресована передмова до земляків - українських письменників і починається з опису власних читацьких вражень:

Гей, українці, пани-браття!

Подайте ви мені совіт,

Живу я у маленькій хатці -

Як з неї вилізти на світ?

Бо вікна в ній маленькі дуже,

А двері замкнено навік,

Земляк ваш там смуткує, туже,

Тим що без долі чоловік.

Тільки тоді мені й утіхи,

Як попадеться ваш стишок,

Читаю з смаком, без поміхи,

Неначе паски з ’їм шматок.

Найяскравіше з вражень цього автора-читача - «Кобзар» Шевченка (згадка про нього і визначає термін, раніше якого поема не могла бути написана):

Дванадцять літ прожив я в бурсі,

Та й не прийшло тоді вдогад,

Що наша кобза в Петенбурсі

Колись-то буде грати влад.

Тепер же, як в моє віконце

Пісень знакомих з п’ять прийшло, -

Мені здалося, наче сонце

Посеред ночі ізійшло.

У клітці птичка як кочує,

То хоч співа, а есе скуча,

А голос рідних як почує,

То з радістю їм одвіча, -

Так вашим я пісням рад стільки,

Що й сам не втерпів не писать.

Та ще як кинувсь до сопілки,

Вхопив її - давай свистать.

Екскурсом в історію української літератури - переліком імен та творів - розпочинається і перша частина поеми:

Як Котляревський у Полтаві

Енейду гарно написав,

Тоді із щирости к тій славі

І з нас писати дехто став.

У Харкові Основ’яненко

Патрет салдацький змалював,

Марусю ж нарядив гарненько,

Так, що я й зроду не видав.

Іще про Пана та Собаку

Зложив Артемовський-Гулак,

Співав Могила про козаків, -

Бо то є щирий наш земляк.

А Корсуна взяла охота

Український зв’язати «Сніп», -

Пішла усім тоді робота,

В ’язав його всяк чоловік.

Отже, ми маємо точні вказівки, що саме діяло на провінціяльного автора: популярність «Енеїди»; успіх Основ’яненкових та Гулакових творів; виданий 1841 року Корсуновий альманах «Сніп»; Шевченків «Кобзар» (можливо, 1840 p.). Вони надають йому охоти «із щирости к тій славі» - «спробувать пера й чорнил».

Так і з’являються в українській літературі: священик Степан Олександров; сільський диякон, простодушний невдаха Порфирій Кореницький; отаман Кубанського козацького війська Яків Кухаренко (1800-1862); вихованець Київської духовної академії, а пізніше її бібліотекар, Костянтин Думитрашко (літературний псевдонім - Копитько; 1814-1886). Не завжди їх виступи щасливі. Здебільшого пишуть вони твори вузенькі з погляду ідейного, не блискучі щодо художніх здобутків. Стиль Котляревського, колоритний та пластичний, тратить свої кращі прикмети, часом вражаючи читача непотрібною, нічим не оправданою грубістю.

Серед писань пізніх діячів котляревщини можемо намітити дві групи, в залежності від виявлених авторами тенденцій. Одні автори культивують риси характерного для «Енеїди» етнографічного реалізму, вводячи до своїх творів картини народних звичаїв (П. Кореницький - «Вечерниці») або риси народних вірувань («Вовкулака» Олександрова, що має підзаголовок «Українське повір’я»). Другі вводять до своїх творів елемент історичний, пробують, зостаючися на ґрунті бурлескного стилю, виконуючи всі його приписи, торкатися поважних в їх очах тем («Жабоми0одраківка» Думитрашка, «Харько» Кухаренка).

Порфирій Кореницький, син священика, був родом з Харківщини. Учився в Харківській семінарії, але курсу не скінчив. Є переказ, ніби ще в семінарії написав він поему «Куряж», де описав звичаї підгородного харківського монастиря. Виключений з стар0их класів семінарії, Кореницький пішов на село дякувати, потім був дияконом у Харкові, і вмер у молодому віці. До літературного гурту його ввів Корсун, упорядник та видавець альманаху «Сніп». У тому альманасі вміщено «сатирицьку» поему Кореницького «Вечорниці». З інших творів письменника відомі: «Панько і верства» (у «Ластівці» Гребінки) та посмертні - «Нехай» і «Дяк та гуси»; поема «Куряж» - не знайдена. «Вечорниці» були дуже популярні на провінції 40-50-60-х pp., особливо вступ до поеми з картиною горобиної ночі («Хмара хмару швидко гоне»).

Котляревський позначається у «Вечорницях» у заспівах та апострофі до Орфея, що нагадує «Оду до князя Куракина» («Гей, Орфію, любий пане, музикантів отамане...»), численними ремінісценціями з цієї ж оди («Мов на стінах комарі, Мов у школі писарі», пор. у Котляревського: «Там паперів кучі, кучі, Писарів там тучі, тучі...»), широким уживанням мітологічних імен та персонажів (Юнона, Парнас), що зв’язуються з шаржованими, гумористично трактованими картинами українського життя та побуту. Візьмім, наприклад:

...Як без кобзи

Поплетемся на Парнас,

То достанеться небозі...

Бо богиня там Юнона

Загремить на весь Парнас:

«Де ти бігаєш, собако,

Що між нами не живеш?

Що із нами ні сивухи,

Ні смашної варенухи,

Бісів хлопець, ти не п’єш?

І щодня від нас втікаєш,

Мов собака, ти живеш,

І не знати, де блукаєш,

І пачпорту не береш?

Де ти, гаспидський п’янюго,

Побродяго, волоцюго,

Де ти шляєшся від нас?

Де ти бродиш, гольтіпако,

Чи у нас тобі не жити?

Адже є горілка пити,

Є чим, злидню, й закусити:

Є сластьонки, пампушки,

Борщ, і каша, й галушки,

Є чим, дурню, похмелиться,

Є чим, гаспиду, укриться,

Як схотів би ти заснуть...

Не кажучи про характер Юнони, Котляревського нагадують тут і реєстри різних наїдків та напоїв, і опис любовної історії, що зав’язалася на вечерницях (Еней - Дідона), і ритм вірша, і усічені на неповноголосні форми слів («Пред божницей щось чимало теліпалось голубів», «І скажи мні, як начать», «Дайте мні пустий куток») і т. ін.

Тою ж стежкою етнографічних зарисовок пішов і Степан Олександров. Сам священик з с. Цареборисівки Ізюмського повіту на Харківщині, Олександров виховувався в Харківському колегіумі. Заохотили Олександрова до українського віршописання «Енеїда» Котляревського та «Салдацький патрет» Квітки. Прочитав він з захопленням, як ми знаємо, і «Кобзаря» Шевченкового. Але власна його манера нічого спільного з Шевченковою не має. Його поема «Вовкулака», друкована в «Южном русском сборнике» (1848) Амвросія Метлинського, хоч і заснована на народному переказі, але далека від характерної для пізніших авторів манери обробляти матеріял народних повір’їв. Зміст поеми - трьохлітнє блукання вовкулакою героя Володьки, покараного прокляттям відьми. Запрошений боярином на весілля, Володька не погоджується на прийняття до числа дружок Параски Колпаківни на тій підставі, що в неї «мати злюча відьма». По весіллі, описаному дуже докладно (цілий розділ присвячено обрядові роздавання короваю), стара Колпачка, зустрівшися з Володькою, перетворює Володьку на вовкулаку. Починаються пригоди Володьчині, яким присвячено всю другу частину поеми. То він з’являється під вікном власної хати, то біжить у ліс: зустрічається з вовками; переляканий купець, утікаючи від нього, губить у лісі мішок з грішми. Вві сні Володьці сниться пекло:

Тільки казати я не хочу,

Кого там бачив із своїх;

Нехай на другий раз відстрочу,

А то рідню розсердю їх.

Нарешті, реченець закляття кінчається, і Володька вертається додому з грішми та розповідає на бенкеті свою історію. Присутній при тій «оказії» священик отець Степан виголошує моральне повчання, що випливає з усієї Володьчиної повісти:

... Не треба ворога клясти;

Її (Колпачку) без тебе Бог накаже,

А ти не лайся, а прости.

Котляревський дається відчути в поемі Олександрова не менше, як у Кореницького. Від нього деякі ритмічні ходи «Вовкулаки». («Наїздився та нагулявся Після того, що я писав, Наплакався і насміявся». А в Котляревського: «Розжеврілось і розгорілось» і т. ін.), ремінісценції окремих віршів («За що ти кров невинну ллєш»), переліки страв та напоїв і т. д.

Були лемішки, путра, кваша,

Індик, печене порося,

Вареники, молочна каша,

Варене з морквою гуся.

Костянтин Думитрашко (дебютував як український автор у «Маяку» під псевдонімом К. Копитько р. 1843) далеко менше зв’язаний з Котляревським.

Його «Жабомишодраківка» (Batrachomyomachia) вийшла в Петербурзі р. 1859 заходами В. Аскоченського, викладача та історіографа Київської академії (реакційного публіциста, редактора «Домашней беседы»), але написана була, мабуть, раніше. Думитрашко у передмові пропонує свою поему, як «опыт малороссийского гекзаметра», і, як гадав Петров, що мав ті відомості з перших рук, «имеет целью изобразить взаимные политические отношения между малороссами, поляками и русскими». «По словам перелагателя, жабам дан характер сечевых казаков, а мышам - ляхов прежних». - «Мы со своей стороны скажем, - говорить Петров; розшифровуючи поему, як історичну алегорію, - что появившиеся в конце поэмы раки похожи на русские войска, положившие конец столкновениям казаков с поляками». Юпітер держить за жабами, кидає блискавкою, коли миші починають перемагати, він насилає і раків, що долають мишей остаточно:

І поламали їм ратища, і покололи муницю.

Бас увірвався мишам, і од раків дали вони драла.

Сонечко в дальній байрак спочивати лягало, а раки

Жаб і мишей порозпуджували і війну порішили.

При всьому тому у Думитрашка розуміння свого твору, мотиви його літературної праці, стилістика - великою мірою спільні з усіма епігонами котляревщини. Заголовком свого твору він немов підкреслює його травестійний характер: «Жабомишодраківка, на нашу руську мову перештопав К. Думитрашко». У присвяті О. П. М-ку він підкреслює жартівливий характер своєї поеми:

Деколи сам компоную ледащенькі вірші від скуки...

От і тепер перештопав старинну Гомерову казку,

Тільки довгенько не знав, де б мені казку цю діти...

А далі думаю, дам лишень я її О... брату,

Може, він єю забавить хоть діток, як сам не вподоба.

Лексика Думитрашка визначається грубістю та вульгарними спотвореннями «культурних» слів: гемон замість ігемон, Явропа - Європа, муниця - амуніція. Грубістю позначена і фразеологія («москаля підвозити», «дати дуба», «І на тім місці, мовляв, дала йому жаба і цицьки»).

Сміливішу, хоч і безпораднішу художньо, спробу розгорнути твір на історичному тлі маємо в поемі «Харько, запорозький кошовий». Автор поеми був, як довів це І. М. Стешенко, приятель Шевченків, отаман Кубанського війська - Яків Кухаренко. Кубанський патріотизм спонукав Кухаренка змалювати в поемі початок Кубанського війська та перші кроки української колонізації на Кубані - прихід запорожців та втікачів-селян зі старої України. Еней останніх частин поеми Котляревського, Еней, опікун і ватажок, що «умом і храбрістю своєю в опрічнеє попав число» («Енеїда», V, 36), став за зразок Я. Кухаренкові для змалювання постаті Харька. Коли у Котляревського, за проф. Дашкевичем, «Эней и его спутники - это как бы казачество, бродившее по свету после разрушения Сечи», тобто, коли «Енеїда» мимоволі натякає на певні події української історії, Кухаренко свідомо дає спробу поетичної обробки історії Кубанського війська. Але це завдання вимагало від автора розірвати з усіма засобами травестійного письма, дати історичну поему типу пушкінської «Полтави». На такий крок розриву з травестійною традицією Кухаренко не зважився.

У творі Мішковського-Кухаренка збережено псевдокласичний план поеми. Харько з’являється читачеві in mediis rebus, тобто в середині подій. Він блукає в лісі у невідомій стороні, потрапляє в яму, викопану на вовків. З вовками він сидить цілу ніч, а вранці другого дня його визволяють звідти звіролови. Такий зміст першої пісні. В дальших піснях дається експозиція: подібно до Енея у Верґілієвій поемі, Харько оповідає своїм господарям попередню історію, як став він запорозьким кошовим, які робив походи, як боровся з полонофільством городової старшини. Це оповідання повне анахронізмів; там згадуються як сучасники всі помітні історичні діячі двох століть - XVII і XVIII (польський король Владислав, Катерина II, Виговський, Конецпольський і Калнишевський з Глобою); тільки в кінці IV розділу це оповідання перебиває господиня дому, що дала захист Кошовому в «країні імгеретин». Вона веде його в пущу, купає в багні і показує Харькові в чарівному люстрі майбутню долю Кубанського війська.

Слобідок було хоть мало

І не встроєні були,

Но Харькові легше стало,

Що щасливо там жили:

Рибу по морях ловили,

Бога у церквах молили,

Щоб Господь вмилостивлявсь.

Табуни, отари ходять,

Череди скотини бродять, -

Наш Харько аж засміявсь...

Далі Харько знов продовжує своє оповідання і доводить його аж до зруйнування Січі. Чутка про Харька досягає імгеретинської цариці Ганни (Дідона «Енеїди»). Тут поема обривається. Спланована дуже широко, вона розгортається поволі й обростає непотрібними деталями. Друга риса Кухаренкової поеми (риса травестії, від якої він не міг звільнитися, незважаючи на серйозність задачі) - це численні описи гулянок та пияцтва, дуже розтягнені й позбавлені влучности Котляревського.

Випили вони по чарці,

Трохи згодом по другій;

З ’їли м’яса, по ковбасці,

Як ось, глянь, іде Сергій,

Сват, за ним кума і сваха,

Шурин Дорош, Клим, Домаха,

Пимен, Васька і Улас.

«Будьте-здраствуйте», - сказали,

Та і хліб на стіл поклали.

«Дякуєм! Сідайте в нас».

Сцена частування розтягується на цілих десять строф, домішуючи в історичну поему чужі тоном і непотрібні для неї побутово-описові елементи.

Таким чином Кухаренкова спроба дати історичну поему в жанрі «Енеїди» не вдалася. Поважности історичного сюжету суперечило тут травестійне оформлення. Історичне тло зникло під бурлесково освітленими побутовими сценами та хронологічною плутаниною. Бурлесковому ж колоритові пошкодила велика кількість історичних імен та подій, трактованих іноді поважно і не без патріотичного захоплення. Та й невеликий хист авторів, що позначився в кострубатому, важкому вірші, в схематичному, невиразному змалюванні героїв та в переобтяженні твору зайвими деталями, негативно відбився на поемі.

Але в історії української літератури «Харько, запорозький кошовий» Я. Кухаренка (у парі з «Жабомишодраківкою» К. Думитрашка), являється твором характерним, показуючи, як у 40-х роках навіть стилістично залежні від Котляревського автори змагаються до розв’язання поважніших літературних задач.

У 50-х роках бурлескний жартівливий стиль остаточно переходить до поля здебільшого анонімної, провінціяльної творчости, надзвичайно далекої від усього, що обходить літературні кола. Твори цього ґатунку ще до недавніх пір можна було знаходити по родинних альбомах - безбарвні, безідейні, формально невитримані. Найталановитішою з цього роду творів, нам відомих, можна вважати півросійську-півукраїнську поему «Последние минуты Завадовского», написану десь у середині 50-х pp. Герой її, кавказький генерал, «палач Кавказа» Завадовський, змальований як «вольнодумець», цинік, що, подібно до легендарного польського Твардовського чи російського Громобоя, запродав душу чортові. Перед смертю до нього приходить священик і сповідає його по порядку десяти Мойсеевих заповідей. Завадовський дає йому відповідь українською мовою (священик звертається до нього російськими віршами), не позбавлену добродушного дотепу. Так, наприклад, про почитания дня суботнього він говорить:

Конечно, иногда для виду

Я церкву Божу посіщав:

Не можна, бач, я ж генерал, -

Було постою та і вийду.

Священик, безсилий привести нерозкаяного грішника до скрухи й покути, відходить. З’являється демон, що тягне генерала в геєну. Завадовський розпачливо прощається з маєтком: «Прощай, Платонівко, прощай!»

Цікаво: образ кавказького генерала, змальований у поемі, збігається з даними мемуарної літератури («Наше минуле». - 1919. - І. - С. 157).







На нашому каналі стартував марафон підготовки до ЗНО з української літератури. В рамках якого ми кожного дня будем викладати відео з новим твором. Підписуйтесь на наш канал та приєднуйтесь до марафону.