Микола Зеров - Українське письменство XIX ст. Від Куліша до Винниченка - О. Баган 2005


Григорій Квітка-Основ'яненко
Українське письменство XIX ст.

Всі публікації щодо:
Квітка-Основ’яненко Григорій

Лекція XI

Перше видання Квітчиних творів з’явилося у Москві 18311837 pp., друге - 1841 р. По смерті автора вперше видав його твори П. О. Куліш (р. 1858), з своєю передмовою, де високо підносив роль і значення Квітки. Текст опрацьовано й проретушовано в дусі Кулішевих поглядів на письменника. Найавторитетнішим з видань вважається видання Харківського губернського земства, розпочате за редакцією Потебні й закінчене по його смерті (Харків, 1887-1894). У революційну пору Квітчині твори розпочала видавати «Криниця» під редакцією В. Бойка. Нині коло повного видання Квітки заходжується ДВУ (цілий том має бути присвячений біо-бібліографічним матеріялам).

Квітка - друга велика, поряд з Котляревським, постать в українській літературі 20-40-х pp. XIX віку, творець української повісти - психологічної, витриманої в сентиментальних тонах, і жанрово- анекдотичної, де він талановито дотримується лінії народного гумору.

Серед сучасних йому українських письменників Квітка - аристократ. Рід його в Слобідській Україні один з найпомітніших і відіграє в історії Слобожанщини значливу ролю. Прадід Квітки був харківським полковим суддею; дід - волконським сотником.

Григорій Федорович Квітка народився 18.XI.1778 року в родовому маєтку Основі. З переказів довідуємося, що він був змалку дитиною хворовитою і один час навіть осліп. Але на п’ятому році життя прозрів, коли повезли його на богомілля в Озерянський монастир. Це, мабуть, спричинилося до надзвичайної і ранньої побожности Г. Квітки: 1790 року він просить у батька дозволу вступити в монастир. Однак у монастир його не пустили, а 1794 року записали у лейбґвардійський полк. Через рік юнак перейшов на цивільну службу при департаменті герольдії, а 1797 року знову вступив на військову службу в Харківський кірасирський полк. Тільки 1800 року Квітка таки вступає послушником до Курязького монастиря, де з перервами перебуває коло чотирьох років. Покінчивши з монастирем, живе в Основі, служить по різних губерніяльних установах, беручи жваву участь у культурно-громадських заходах слобожан (театри, клуби, дівочий інститут та ін.).

1816 р. в Харкові з ініціятиви кіл, близьких до університету, починають виходити журнали «Харьковский Демокрит» та «Украинский вестник», і в них Квітка бере гарячу участь. Завідуючи репертуаром у Харківському театрі, він, як свідчить Щепкін, допевняється в його бенефіс постановки «Наталки Полтавки» Котляревського. В 1817 році Квітку обирають повітовим маршалком (займає він цю посаду до 1829 року). 1832 року обрано Квітку совісним суддею; виконує він цей обов’язок до 1840 p., коли його призначено головою Харківської палати кримінального суду.

На 40 році життя Квітка одружився з Анною Григорівною Вульф.

Дружина мала неабиякий вплив на художню творчість письменника. Помер Квітка 8 серпня 1843 року.

Початки літературної діяльности Квітки припадають на кінець другого десятиліття минулого віку, коли він почав друкувати свої перші прозові твори російською мовою. Року 1816 в «Харьковском Демокрите» Квітка містить анекдоти, каламбури й т. п. Такого ж роду твори друкує і в 1816-19 pp. в «Украинском вестнике». Після деякої перерви, 1829 року в Москві без імені автора, вийшла його комедія «Дворянские выборы», а 1830 - «Выборы исправника». 1832 року в «Телескопе» надруковано першу російську повість Квітки «Харьковская Ганнуся». З того часу він продовжує друкувати свої російські повісті по різних тодішніх журналах. Російська критика не дуже-то похвалювала писання Квітки, та й сам автор тих творів, «писем к издателям» та анекдотів відмічує, що на цьому полі має він малий успіх.

Щоб звернути на себе увагу, мусив він удатися до широкого трактування місцевого життя, надати своїм творам місцевого мовного колориту. Вводячи поволі українську лексику, згущуючи місцевий колорит, Квітка на початку 30-х pp. починає писати українською мовою.

1833 року в збірнику «Утренняя звезда» надруковано «Салдацький патрет» та «Супліку до пана издателя». Своїм змістом «Супліка» є першим виразним фактом самоозначення Квітки як письменника українського. Це був його «вихід на той простий шлях, на який і повинен був звернути письменник, усвідомивши свої нахили та симпатії» (А. Шамрай, «Шляхи Квітчиної творчости», передмова до «Вибраних творів» Квітки в «Літературній бібліотеці «Книгоспілки»).

«Салдацький патрет» формою своєю є, безперечно, твір травестійний, але умовно, як і переклади Гулакові. Основа його - греко-римський анекдот про Зевксідів виноград, клювати який зліталися птиці, та Апеллесове «Ne sutor ultra crepidam»*. Ці два мотиви - мотив ілюзії і мотив дотепної відповіді майстра на некомпетентну критику - й поклав Квітка в основу свого твору. «Салдацький патрет» звернено вістрям проти тодішньої російської критики, що, не знаючи добре українського життя, не повинна видавати свої суворі присуди українським творам. Те, про що натякає Квітка в «Супліці», він гостріше стверджує в «Салдацькому патреті».

1834 року виходять окремою книжкою «Малороссийские повести, рассказываемые Грыцьком Основьяненком», ч. I. Сюди ввійшли: «Салдацький патрет», «Маруся», «Мертвецький Великдень»; 1837 року видано другу частину «Повестей» з таким змістом: «Добре роби, добре й буде», «Конотопська відьма», «От тобі й скарб». 1836 року з’явилася оперета «Сватання на Гончарівці». Квітка здобуває собі високе місце в літературних оцінках сучасників. «Дело решенное, - пише один з них, - никто не пишет повестей так превосходно по-русски, как Основьяненко пишет их по-малорусски». «Одним из первых и лучших рассказчиков на народном наречии» вважає Квітку і В. I. Даль (Казак Луганский).

Класифікація та історично-літературна характеристика Квітчиних повістей цікавила багатьох дослідників і дала привід до дискусії. Петров розподіляє українські твори Квітки «на два розряда: 1) веселые, насмешливые, комические... и 2) трогательные, чувствительные, в которых естественный элемент чувства доводится иногда до преувеличения и крайности». В останніх Петров добачав сентиментальність, якій Квітка дав перше і послідовне в українськім письменстві виявлення. З цим поділом не погодилися пізніші дослідники. Проф. M. А. Плевако, спираючися на міркування проф. Дашкевича, М. Костомарова та Ом. Огоновського, що заперечували у Квітчиних творах риси штучного сентименталізму і добачали в них чутливість природну та народнопоетичну, дає таку класифікацію художнього матеріялу Квітки: 1) повісті реальні: «Маруся», «Щира любов», «Козир-дівка», «Сердешна Оксана»; 2) морально-дидактичні: «Добре роби, добре й буде», «Перекотиполе», «Божі діти», «От тобі й скарб»; 3) гумористичні: «Салдацький патрет», «Мертвецький Великдень», «Підбрехач» та інші («Наше Минуле». - 1918. - Кн. II).

* «He вище сандалій, шевчику!» (Лат.) Так давньогрецький художник Апеллес відповів шевцеві-невігласові, що спробував критикувати твір славетного живописця.

В. Бойко в передмові до видання творів Г. Квітки, керуючись їхнім внутрішнім змістом, дидактичним характером, пропонує таку класифікацію: 1) твори реального змісту з релігійно-моральною наукою («Маруся», «Щира любов», «Перекотиполе»); 2) твори реального і напівреального змісту морально-сатиричного характеру («Салдацький патрет», «Мертвецький Великдень», «От тобі й скарб», «Пархомове снідання», «Купований розум», «Підбрехач» та інші); 3) твори реального змісту сатирично-громадського характеру з великою дозою дидактизму («Козир-дівка», «Конотопська відьма») і 4) твори виключно реального змісту, без жодного моралізування («Шельменко-денщик», «Сватання на Гончарівці»).

Обидві нові класифікації, помимо своєї складности, становлять певні труднощі для користування й тому, що говорять про Квітчині твори як твори реалістичні (В. Бойко). Правда, той же автор робить застереження, що деякі особливості цих творів «не зовсім підходять під загальноприйняте розуміння художнього реалізму», що з Квітки - «реаліст sui generis», а його повість - то є «реальна повість ідеальних характерів», - але ці застереження та додатки тільки ще більше заплутують справу.

Далеко більше рації можна признати Шамраєві, що добачає у Квітки повісті-анекдоти (де схема анекдоту потрібна здебільшого для оформлення етнографічних малюнків) та повісті психологічні, як-от «Маруся». «Маруся», на його думку, - то кульмінаційна точка літературного хисту Квітки. «Сердешна Оксана» та «Щира любов» є тільки продукти популяризації винайденого жанру. В повістях типу «Марусі» етнографічні малюнки фігурують так само, але на перший план виступає душевне життя героїв. У цих творах яскраво помітні риси сентиментальної манери.

По-перше, своїм сюжетом вони дуже близькі до найпопулярніших сентиментальних повістей попередньої доби, та навіть і тих, що їх друкувалося в сучасних Квітці журналах. У центрі твору пара закоханих молодят, що наражаються на якусь неподоланну або трудну до подолання перешкоду (станова нерівність у «Щирій любові»; Василева рекрутчина, що висить небезпекою над ним і Марусею - в «Марусі»). Розвиток повісти зосереджено коло почувань героїні.

По-друге, герої цих повістей - типово сентиментальні. Галочка Таранцівна, Василь, Маруся - все це ті «всегда восторженные» герої, готові раз у раз собою жертвувати, яких Пушкін уважає характеристичною прикметою роману «на старий лад», їхні чуття делікатні, витончені; любов у них спалахує з першого погляду і горить одразу високим чистим та невгасимим полум’ям. Вони легко умлівають, тратять свідомість та розважність. Повісті ці мають навчальну дидактичну тенденцію. Автором керує стремління дати щось «возвышенное, трогательное», що виховувало б людські серця. Ідеал Квітки патріярхальний. Його ідеальний батько - Наум Дрот, що свято дотримує звичаю, береже його, м’яке серце уживається в ньому з суворою неподатністю деяких постанов (сцена з сватами). Родинна ідилія, міцний побут вирисовуються перед нами в «Марусі», як і в «Щирій любові».

Дидактична тенденція Квітки визначає й композицію його творів. Повість Квітки - повість a thuse*. На початку її автор викладає якісь загальні свої міркування, а фабулою ніби має тільки ілюструвати свою тезу. Так, тезою повісти «Маруся» є: «Нам на цім світі не вічно жити, для чого нам так прив’язуватися до земного і тимчасового». Цією тенденцією пояснюється і смерть Марусі, що спочатку здається неумотивованою, випадковою. Саме смерть Марусі, мужність Наума Дрота, його відданість волі Божій та смертна туга Василева являються в повісті центральним моментом. Думки, висловлені на початку повісти, часом повторюються і в кінцівках. Друга особливість Квітчиних повістей випливає з уже характеризованої вище ґенези Квітки як письменника українського. Основ’яненко кожною повістю доводить законність свого українського писання, стверджує право його на самостійне існування, підкреслює «способность» української мови висловлювати найделікатніші думки й почуття, показувати своєрідність українського життя та побуту. Звідси перевантаженість повістей описовим матеріялом, особливо етнографічним. Ці описи часом надають дуже великим уступам повісти характеру етнографічної студії. Через те дія повісти поволі розвивається і не швидко розв’язується. Ці риси своєї манери Квітка передав пізнішим українським авторам. Коли його називають «батьком» та «основоположником» української повісти, то це не просто образний вислів, але формула, в якій історик літератури повинен уловлювати вказівку на такі історико-літературні факти:

1. Тип Квітчиної повісти з ілюстративною подачею формули зберігається ще в 60-70-х pp. («Голка» Стороженка, сентенційне закінчення «Чорної ради»).

2. Етнографізм, як метод підкреслення своєрідносте життєвого матеріялу, доживає до повістей Панаса Мирного.

3. Дуже довго по Квітці в українських повістях живуть форми живої велемовної усної розповіді.

* Згідно з наперед заданою тезою (фр.).







На нашому каналі стартував марафон підготовки до ЗНО з української літератури. В рамках якого ми кожного дня будем викладати відео з новим твором. Підписуйтесь на наш канал та приєднуйтесь до марафону.