Микола Зеров - Українське письменство XIX ст. Від Куліша до Винниченка - О. Баган 2005

Сентименталізм Квітчиних повістей
Григорій Квітка-Основ'яненко
Українське письменство XIX ст.

Всі публікації щодо:
Квітка-Основ’яненко Григорій

Лекція XII

Питання про сентименталізм Квітчиних повістей не раз ставилося в нашій літературі і кожного разу викликало дискусії, як і питання про сентименталізм «Наталки Полтавки». Сам Квітка вважав себе, видимо, за письменника-реаліста. Головну причину загальної уваги до його «Марусі» він добачав у тому, що його героїня «писана с натуры без всякой прикрасы и оттушевки», без тої «вычурности» та афектації, які веде за собою «общий язык». Він нарікав на письменників, що «летают под небесами, изображают страсти, созидают характеры», а його дружина Анна Григорівна в листах до Плетньова завзято боронила реальність Галочки Таранцівни (з повісти «Щира любов») та повну достеменність її життєвої долі: «Почему вы находите, что Галочка - существо неземное? Право, мне жаль, что вы так думаете, что в простом быту не было благородства души и возвышенных чувств! Я вас могу уверить, что Галочка существовала и что теперь есть в том месте, где она жила, люди, которые рассказывают о ее уме и красоте столько похвал, что они даже в песнях сохранились». Приблизно тої ж думки був і Костомаров (Ієремія Галка). В огляді української літератури (альманах «Молодик»), уважаючи Основ’яненка за найкращого, поряд з Шевченком, «писателя малороссийского», він убачав у його писаннях різко окреслену «нравственную цель, обилие чувства без сентиментальности, непринужденный комизм без притязаний на искусство смешить»; «поэтическая Маруся, - на його думку, - не идеал, она обыкновенна в быту малороссийском», - хоча рис певного архаїзму в постаті Марусі Костомаров не одкидає. Такі суцільні натури були можливі в міцному патріярхальному побуті минулої доби, і «Маруся - это малороссиянка древнего века, живущая в новом».

У 80-х pp. сентименталізм Квітки заперечував Дашкевич. В «Отзыве о сочинении H. M. Петрова» він доводив своєрідність Квітки в трактуванні народного життя, Квітчине почуття дійсности та право його творів зватися реалістичними. 1918 року на тій позиції став Василь Бойко, автор передмови до «Творів» Квітки-Основ’яненка у виданні «Криниці». Бойко різко відмежовує українського автора від сентименталізму Карамзіна та карамзінської пори: «Те, що називали перші критики творів Квітки сентименталізмом, наївним ідеалізмом, дуже мало спільного має з літературним сентименталізмом». Такі особливості його оповідань, як «обилие чувства», на думку Бойка, «не виходять з факту наслідування модної течії, не завдячують впливові літературних зразків, вони стали результатом його чулого серця, його власної особи як людини». Не можна сказати, щоб це твердження автора було добре обґрунтованим: протиставлення літературної виучки, з одного боку, і чулого серця, з другого, виглядає досить комічно. Російські автори сентиментальної школи теж могли бути людьми гуманного серця; та навряд чи український автор такий уже ізольований був і од літературної моди. Йдучи за Бойком, ми мусили б припустити, що «тільки Квітка був людиною чулого серця, а російські автори на тій чулості спекулювали», - пише з цього приводу Шамрай у передмові до «Вибраних творів» Квітки в «Літературній бібліотеці «Книгоспілки».

Проте і Бойко не вважає можливим боронити реалізм Квітчиних повістей до краю. Він відзначає в «Марусі» «надмірну ідеалізацію родинних відносин»; знаходить у ній і в других повістях елементи євангельської притчі, що подає «моральну ідею в живих і реальних конкретних формах» - отже, підкреслює дидактизм Квітки.

Звертає увагу Бойко й на інші риси відмінности «Марусі» та інших повістей від «звичайного реалізму» з його пригляданням до темних сторін життя. Кінець кінцем, реалізм Квітки стає у нього «реалізмом sui generis» («своєрідним реалізмом»), а Квітчина повість - «реальною повістю ідеальних характерів».

Що в такому разі заважає В. Бойкові пристати до характеристики Квітчиної повісти як повісти сентиментальної? Видимо, міркування про її більшу реалістичну насиченість, в порівнянні з повістями Карамзіна. Всі, хто відкидав сентименталізм Квітки, клали наголос на тому, що в його героїв немає карамзінського схематизму, що, розгортаючи свої твори на тлі широких побутових картин, український автор пом’якшує нудну солодкавість манери. Це все певною мірою вірно, але треба сказати, що елементи реалізму можуть бути властиві сентиментальній повісті, що, показуючи героя або героїню в ідеальному світлі і незмінно перемогою добра закінчуючи свій твір, повістяр-сентименталіст міг давати реалістично накидане тло; що, нарешті, крім Карамзінових, було багато інших чутливих творів, які друкувалися по тодішніх журналах (Квітка був співробітником і ревним читачем сучасних журналів), а сентиментальна манера трималася порівнюючи довго (пушкінські «Повісті Бєлкіна» або витончують сентиментальні схеми, або злегка їх пародіюють). Саме цю журнальну повість треба передовсім брати на увагу, характеризуючи стилістичну фізіономію українського автора. Пригадаймо, як ще в 40-х pp. писав у «Маяку» Тихорський, приятель Квітки, людина молодшого від нього покоління.

Схарактеризувавши Квітчину повість як євангельську притчу, обставлену реальними відносинами та ідеальними постатями на реальному тлі, В. Бойко переходить до твердження, що, давши реалістичну повість з життя селян, український автор «попередив не тільки російську літературу, але й деякі західноєвропейські». «Повісті Квітки з’явилися року 1834, а народолюбні твори інших літератур, як повісті з життя французького селянства Жорж Санд - 1841, Авербахові Dorfgeschichte (оповідання про німецьких селян) - 1843, «Деревня» та «Антон Горемыка» Григоровича - 1846 та 1847, перші з турґенєвських «Записок охотника» - 1847». Своє твердження Бойко підкреслює цитатою з Єфремова: «З цього погляду українське письменство першим промовило своє слово щодо народницьких симпатій між письменниками на світі». (Історія українського письменства. - К., 1917. - С. 209).

Всі ці твердження єфремовської «Історії українського письменства» та статті Бойка потребують певних корективів. Випередивши Жорж Санд та росіян своїм зверненням до селянського життя, Квітка не випередив їх трактуванням, освітленням свого матеріялу. Чи ж підкреслив він своєрідність селянського життя? Чи ж привів нас до пізнання його специфічних рис? Ми не скажемо, як Дорошкевич, що Маруся зовсім подібна характером почувань до панночки, що скінчила дівочий інститут (не вважаючи на деяку літературну прикрашеність її реплік, у ній то тут, то там озивається народна традиційність у поглядах і рухах - вона «малороссиянка древнего века»); не скажемо ми й того, що в «Марусі» зовсім немає кріпацтва, що Наум Дрот і не чув про панщину (Дорошевич. Історія української літератури. - 1924. - С. 97), - бо на перших сторінках повісти знаходимо фразу: «Було (у Наума) і воликів пар з п’ять, була й шкапа, були й батраки, - було чим і панщину відбувати...» Але разом з тим для нас ясно, що не змалювання становища селянства, як певної соціяльної верстви, становить головне завдання українського автора. Нехай у «Деревне» та «Антоне Горемыке» Григоровича є сліди сентиментального філантропізму, але Авербах і Турґенєв, напр., уже причетні до реалістичного письма. Турґенєв дає Ганнібалову клятву ніколи не помиритися з панщизняним правом і розцінює свої «Записки охотника» як літературний протест проти нього. У своїх художніх образах він хоче змалювати певне соціяльне з’явище, допомогти читачеві зрозуміти всі його від’ємні сторони. Він реаліст, бо вже намічає погляд на літературне мистецтво, як на засіб зрозуміння дійсности. Нічого подібного ми у Квітки не бачимо. Він не розуміє соціяльної зумовленосте людських учинків. На його думку, суспільно-політичний порядок сучасної йому Росії сам по собі добрий, - вся біда від на лихо направленої людської волі. Його концепція влади - патріярхальна. Бог панує над царями, як батько, царі над обивателями; поміщики теж на батьківському праві розпоряджаються селянами. Отак «усе і йде справно, і ніхто не зобиджен». Недарма ж популярний твір Квітки - його «Листи до люб’язних земляків» - привітав ультраконсервативний «Маяк»: «Почтенный Основьяненко в четырех беседах постоянно объясняет своим разумным землякам порядок и причину всего их окружающего, приучает их давать себе прямой отчет во всем, смотреть на все светлыми глазами: О, поможи вам, Боже, добрый земляче! Если вы так проговорите несколько лет, много вырастет добра на русском и малороссийском свете. О, розумний піп його хрестив!»

При всіх тих поглядах Квітка - не «крепостник». Його гуманна вдача ставить його на боротьбу з надуживаннями поміщицького права. На посаді дворянського маршалка - а до кругу його обов’язків входив догляд за стосунками дідичів та кріпаків - він уважно ставився до селянських скарг. Коли Квітка довідався про один із конфліктів управителя з підданими, він поставив вимогу змінити управителя та отамана, а новопризначеним наказав «управлять крестьянами, не выходя из правил, законами предписанных, а также немедленно уничтожить кандалы, цепи и колодки».

Але, патріярхальний гуманіст, він не доходив глибших причин лиха, не вдавався в критику суспільних відносин. Тямлячи релігійну науку, що «з серця людського йдуть і всі добрі, і всі лихі помисли», - не пробував підійти до зрозуміння соціяльних сил і тому в своїх повістях дав тільки широкий та багатий деталями образ народного життєвого обряду. Випередивши ряд письменників своїм інтересом до матеріялу селянського життя, не випередив їх ні методами письма, ні постановкою літературних задач.

Цікаво стоїть в українській критичній літературі питання, яку частину Квітчиної спадщини треба ставити вище - його комічні повісті, повісті-анекдоти чи повісті психологічні, як «Маруся»? Перший критик Квітчин І. Мастак (Йосип Бодянський) в «Ученых записках Московского университета» (1834. - Листопад. - Кн. 5. - Ч. VI. - С. 283-313) дуже високо поставив «Салдацький патрет». «Простота, естественность рассказа, - писав він, - полнота в целом, правильное соотношение между частями, живые яркие картины...- все это составляет неотъемлемое достоинство сей прелестной повести пана Грицька». Далеко суворіше поставився він до «Марусі». На думку Мастака, «она чрезвычайно растянута и загромождена описаниями. Зачем столько быть неумеренно в них?» Але поруч з тим Мастак знаходить і в «Марусі» місця «прекрасные, набросанные художественной кистью. Таковы: описание свадьбы Марусиной подруги, разговор Маруси с Василем на пути в город, ... болезнь и погребение Маруси, особенно последнее». Загальна оцінка Мастакова, подана при розгляді повісти «Мертвецький великдень», зводиться до того, що «пан Грицько решительным талантом обладает для повестей в духе веселом, насмешливом, комическом».

Різко розійшовся в порівняльній оцінці Квітчиних повістей П. Куліш у своєму «Слові на новий вихід Квітчиних повістей» 1858 року та в «Погляді на українську словесність» - в альманасі «Хата» за рік 1860. Понад усе Куліш ставить «Марусю», котру розцінює як перше тепле слово, сказане про повне глибокої гідности українське народне життя. А в тому житті Куліш вбачає існування своєрідного ритуалу, своєрідного кодексу чести й пристойности. Ця гідність народного життя й показана в «Марусі», і то саме тоді, як «навкруги цвенькає дрібно голове панство, кепкуючи з рідної мови, з рідних звичаїв». Оцінюючи позитивно Квітчині твори, Куліш намагається протиставити Квітку Котляревському. Котляревський, мовляв, на глум узяв українське селянське життя, Квітка - підніс його високо і, наприклад, в образі селянки Марусі дав ідеальний жіночий портрет: «З нею ми почали жити ідеальним щастям чистого серця». В цьому розумінні Квітку, а не Котляревського, треба вважати основоположником українського письменства.

Проти такого погляду Куліша виступив Максимович з листом «Трезвон о Квиткиной Марусе». (Опубліковано в статті Науменка: «Григорий Федорович Квитка как малороссийский писатель под судом критики» // «К. Ст.». - 1893. - Серпень). Максимович закидає Кулішеві тенденційність його оцінки «Марусі», посилаючися на погляди інших критиків, - на Бодянського та на Ієремію Галку («Молодик». - 1843). Обидва критики зауважують розтягнутість «Марусі» та зловживання описами. Навівши з Куліша цитату: «Тим часом як Гулак (і Котляревський також) поглумивсь над своїм даром словесним, у його сусіда Квітки вже ворушилась у серці Маруся. І коли навкруги панство глузує з рідних звичаїв та мови, у Квітчиному серці сльози капають над Марусиною гарною і смутною долею», - Максимович зазначає, що Квітка теж віддав у свій час належне анекдотично-глумливій літературі і перше, ніж «зашевелилась в его сердце поэтическая Маруся», «напечатал в «Вестнике Европы» малороссийские анекдоты, которыми возбудил большой смех над малороссийским простонародьем. Я был тогда студентом и живо помню впечатление, какое произвела эта литературная шутиха, пущенная в народ паном Квиткою».

Максимович ближчий од Куліша до історично-літературної правди. І навряд чи можна тепер протиставляти літературні постаті Котляревського та Квітки. Навпаки, нам впадає в око тепер певна рівнобіжність їхніх літературних стежок. Котляревський починає з гумористичного трактування українського життя в «Енеїді», Квітка - з «Малороссийских анекдотов». У «Наталці Полтавці» та «Москалі-чарівникові» Котляревський пробує підкреслити справжній образ українського звичаю та повір’я. З тою ж думкою заходжується Квітка коло своєї «Марусі», пробуючи дати поважне трактування українського життя. «Был у меня по случаю спор с писателем на малороссийском наречии. Я его просил написать что-либо серьезное, трогательное. Он мне доказывал, что язык неудобен и вовсе неспособен. Знав его удобство, я написал «Марусю» и доказал, что от малороссийского языка можно растрогаться».

Обидва письменники воюють проти тенденційно-гумористичного використання українського матеріялу, і справедливість вимагає сказати, що саме Квітка, а не Котляревський, не втримався потім на здобутій висоті, давши в «Пані Халявському» набір не завжди смачних анекдотів про малоросіянина-провінціяла. Недарма і критик «Маяка» Тихорський («Маяк». - 1843. - Т. X. - Кн. XIX) заявив з того приводу: «Школа малороссийских повестей, начатая Нарежным и развитая теперь с таким успехом, - ложная! Будь даже поэма, писанная в этом юмористическом духе самым гениальным пером, смело скажу, она противна изящному. Неужели Вы думаете возвысить земляков в глазах европейцев портретами Ивана Ивановича и Ивана Никифоровича, Халявского, Левенки? Насколько Вы унижаете их в общественном мнении людей, которые, не зная коротко ваших притаманных земляков, составляют с них свои понятия на основании Ваших рассказов».

Слова Тихорського являються цікавим свідченням про злам читацьких інтересів, про зміну літературних уподобань.







На нашому каналі стартував марафон підготовки до ЗНО з української літератури. В рамках якого ми кожного дня будем викладати відео з новим твором. Підписуйтесь на наш канал та приєднуйтесь до марафону.