Микола Зеров - Українське письменство XIX ст. Від Куліша до Винниченка - О. Баган 2005


Коло початків романтизму
Українське письменство XIX ст.

Всі публікації щодо:
Літературознавство

Лекція XIII

Року 1861 Куліш у своєму «Обзоре украинской словесности», нападаючи на Котляревського та котляревщину, різко відзначив розрив двох літературних епох: з якогось часу, на його думку, в українському письменстві «изменился вкус относительно предметов речи и самых оборотов»; читач став вимагати іншого матеріялу згідно з більшим «противу прежнего уважением к народу», а письменник звернувся до народних пісень, що послужили йому «единственным образцом тона и вкуса».

Цей злам у розумінні літературних задач, у стилістичній орієнтації письменника почав намічатися ще за панування котляревщини: року 1827 Гулак-Артемовський, посилаючи свого «Рибалку» до «Вестника Европы», посилався на «самые нежные, самые трогательные песни малороссийские», що роблять можливим на вкраїнськім ґрунті жанр балади. Трохи пізніше ту саму думку з більшою виразністю висловило молоде покоління, що в 30-х pp. саме виступало на літературне поле. В «Україні» за 1924 рік, ч. 3, П. П. Филипович опублікував цікавий лист Є. Гребінки до І. Г. Кульжинського, де Гребінка обмінюється з своїм ніжинським учителем літературним враженням: довідується в нього про Шпигоцького, питає думки про видрукуваний уривок власного перекладу «Полтави», дає характеристику літературним матеріялам «Украинского альманаха» (X, 1831).

Гребінка відмежовується від «Енеїди» Котляревського: йому здається, що Котляревський «представил язык малороссийский на суд публики в трактирно-бурлацких формах». Він гадає, що чергова задача є облагородити літературні вислови; завзято сперечається з земляками, які доводять грубість та літературну непридатність української мови, і певен, що «украинцы начинают (в добрый час) чувствовать самобытность своей литературы»; «Украинский альманах» для нього є «родной цветок», «первый звук оживающей народной поэзии».

Остання формула дуже для нас цікава. Гребінка не тільки хоче в українському письменстві чогось «зворушливого» та «звичайненького», як Квітка, - він мислить дальшу українську поезію як нав’язування нової творчости до вікової народнопісенної традиції. Запорукою ж дальшого розвитку українського слова він вважає баладу Боровиковського «Козак» («Боровиковский в «Козаке» неподражаем»).

Що ж являє собою «Козак», це - як свідчить підзаголовок - «подражание народной песне»?

Не стаями ворон літає в полях,

Не хліб сарана витинає,

Не дикий татарин, не зрадливий лях,

Не ворог москаль набігає;

То турок, то нехрист з-за моря летить

І коней в Дунаї купає:

Йде в город - в чумі мов весь город лежить,

Селом - і село запалає.

Він хоче весь світ під коліно зломить,

Побить, потопить у Дунаї...

Нехай лиш виводить на поле шайки,

Поміряймось силами в полі!

Уже ж не без Бога христьянські полки

І вольний козак не без долі.

Широкую гриву на вітер пускай,

Неси мене, коню, за бистрий Дунай!

В образі козака Боровиковського перш за все впадають в око риси байронівського Чайльд Гарольда: виїжджаючи проти турка, козак повною мірою відчуває свою самотність, свою одірваність від краю та одноземців. Порівняймо другу строфу «Козака» з прощальною піснею «Чайльд Гарольда» (переклад Аполлона Григорьева).

Неси мене, коню, - заграй під сідлом,

За мною ніхто не жаліє.

Ніхто не заплаче, ніхто з козаком

Туги по степу не розвіє.

Чужий мені край свій, чужий мені світ,

За мною сім ’я не заниє -

Хіба тільки пес мій, оставшись в воріт,

Голодний, як рідний, завиє!

За море, за море - вітри спережай,

Неси мене, коню, за синій Дунай!

Покинут мной дом старый мой.

В нем плесень все покроет, -

Двор зарастет густой травой,

Пёс у ворот завоет...

И вот один на свете я -

В широком вольном море...

Кому печаль судьба моя?

Что мне чужое горе?

Пусть воет пёс... его чужой

Накормит, приласкает.

Когда вернуся я домой, -

Он на меня залает.

Лети, корабль, и глубину

Ты рассекай морскую,

Лети в любую сторону

Лишь не в мою родную.

У третій строфі маємо, нарешті, наслідування народної пісні, не менш виразне, як наслідування Байрона в строфі другій. Знову зіставляємо тексти:

Не треба на полі вожатого нам;

Вожатий нам - звізди; за мною,

Товариші-хмари; а буйним вітрам

Дорогу дамо за собою.

За синій Дунай - по степах розгуляй;

Нам поле трави не закриє...

Постіль мені буде - широкі поля;

А чорная хмара покриє...

Умиюсь - дощами; утрусь - чапраком;

А вичеше терен колючий;

А висушить сонце; в степу під дубком

Напоїть рівчак говорючий...

Під турка, мій коню, - і врем ’я не гай, -

Неси, де глибокий розлився Дунай!

Ой по горах сніги лежать,

По долинах води стоять,

А по шляхах маки цвітуть.

То ж не маки червоненькі -

То козаки молоденькі

Битим шляхом у Крим ідуть...

Гомін, гомін по діброві,

Туман поле покриває,

Мати сина прикликає:

«Вернись, сину, додомоньку,

Змию тобі головоньку».

«Ізмий, мамо, сама собі

Або моїй рідній сестрі;

Мене змиють дрібні дощі,

А розчешуть густі терни,

А висушить ясне сонце,

А розкуйдить буйний вітер!»

Пішов козак співаючи.

Стара мати - ридаючи.

В останній строфі з’являються одна-дві легенькі згадки дум («Широким я тілом згодую орлів...»), а рефрен знову нагадує Байрона:

Прощай же, отчизно, ти, рідний мій край!

Неси мене, коню, за бистрий Дунай!

Ще різкіше посвідчення про відхід літератури від старих позицій, коли український письменник базувався на гумористичних оповіданнях, народних приказках та прислів’ях (пригадаймо «Підбрехач» або «Пархімове снідання» Квітки), - знаходимо в полеміці між Квіткою та незнаним нам ближче Тихорським на сторінках «Маяка» в 1843 році.

За casus belli (початок війни) стала рецензія Тихорського на альманах «Сніп», де, між іншим, була видрукувана трагедія Ієремії Галки (Костомарова) «Переяславська ніч». Костомаров бере історичну тему, заховує у п’єсі таку рису античних трагедій (та наших шкільних драм XVIII ст.), як хорові партії в кінці актів, намагається дати твір високого стилю, але (видимо, через невелике знання української мови) кілька разів зривається з тону. Тих зривів Тихорському досить, щоб визнати твір невдатним та грубим і заявити про те в рецензії.

Старий Квітка сприйняв рецензію як образу всій українській літературі. Певну роль відіграло й те, що несприятлива характеристика українського автора з’явилася в російському, нехай і прихильному до українського слова, органі.

Випад Тихорського проти Галки Квітка розуміє як кепкування з питомих наших земляків перед чужими людьми.

«Та ну-бо, Миколо, не пустуй, - починає він свій «Ответ г. Тихорскому», - нам ли за москалями нагоняться. Пусть уже они присяжные в том деле люди, пусть они переливают из порожнего в пустое, пишут статьи неведомого разбора, величают их громким именем: критика. Чого таки ти за ними посікався? Тени кладут на предмет, а когда предмета нет, какие прикажете класть тени и на чем? Критика разбирает литературные произведения, а когда их нет, так что разбирать? Було колись добро, та давно...»

Така перша увага Основ’яненка. Українську літературу критикувати ще рано.

Патріотичний обов’язок велить тільки плекати молоді паростки нового письменства і дякувати його діячам. «Нехай хлопці пишуть, пишуть скільки душі завгодно. Тоді як багато дечого понаписують, тоді кому по силам буде, нехай розбира і вчить других, як писати, коли тільки тямитиме».

Критичні думки Тихорського уявляються Квітці продуктом російського зневажливого ставлення до українського слова. З того часу, як настав «богатый, плавный, изящный русский язык (а скільки в них нашого прирожденного?) - «великие умы», смотрящие на все «высшими взглядами», острятся на счет пишущих по старинному: «Да нашто так писать-ста?»

«Кажеш єси: от-то гарно написано, то гарно, а то не так. Не руш. Ось, бачиш що. Ви пишете: «те не гарно», а земляки по всій Україні читають та кричать: «от гарно!» - а громаді більше віри можна дати. От і вийшло, що ти чимчикуєш за москалями. Не руш! Громада більше зна. Москалі прочитають твою..., що назвав єси: критика, та ще більше нападуть на наших хлопців: «Вот-ста хохлы! и писать по-своєму не умеют!»

Закінчує Квітка словами: поки української літератури немає, «будем с благодарностью читать, что и как написанное дарят нам наши земляки, а на так называемые рецензии, или выходки, или остроты в русских журналах не станем обращать внимания. Занимались бы своим, а до других им дела нет. Нет никого из них, кто бы понял заключение «Салдацького патрета». Для них и против них было написано; приходится переложить для большей им ясности по-русски».

Тихорський «не остался в долгу». В тому ж X томі, кн. XIX, «Маяка» за 1843 р. він одповів великим листом «До пана Основ’яненка», писаним так само двома мовами, як і лист Квітки. Він, перш за все, відводить від себе обвинувачення в помосковленні, посилаючися на власні вірші в тому ж «Маяку».

Так співайте ж мені, браття,

Про ту Україну!

Заслухаюсь, задумаюсь,

Забуду й кручину.

«З чого ж ти взяв, що я обмоскалився і завряд з москалями почав кепковати наших земляків (sic), що співають про ту Україну. Далебі, це не так. Тобі, мабуть, набрехали на мене або що». Свої нападки на Костомарова Тихорський пояснює неопрацьованістю його мови, невитриманістю високого тону. «В произведении высоком, - пише він, - все должно быть высоко, изящно и благородно», і тому герої не повинні зриватися - падати до такої мови, що межує з лайкою. А саме тим і грішать герої «Переяславської ночі», і Тихорський наводить на доказ авторитетний відгук свого приятеля - «почитай не лучшего ли из наших українських поетів», що трагедія Галки-Костомарова збивається на московщину: «в ній же, братику, стільки й нашого, що як ті герої лаються межи собою».

Вертаючись до своєї рецензії, Тихорський відмовляється дивитися на неї як на кепкування з питомих земляків. Коли хто й кепкує з українського побуту та мови, то це Квітка й численні автори малоросійських повістей з такими гумористичними образами, як пан Халявський, Іван Іванович та Іван Никифорович, тощо... «Неужели вы думаєте возвысить земляков в глазах европейцев портретами Ивана Ивановича и Ивана Никифоровича, Халявского, Лысенки?» І далі Тихорський нападає на всю школу малоросійських повістей, «начатую Нарежным и развитую теперь с таким успехом». Навіть найґеніяльніше перо не може зробити поему, в такім дусі писану, «изящною». «Скажите же откровенно, - питає він Квітку, - которая из двух повестей Ваших - «Пан Халявский» или «Божие дети» - имела более успеха?» Закінчує Тихорський майже напучуванням: «Бувай здоров! Пиши побільше Марусь, тільки не Халявських. Дай, Господи, щоб твої діти були всі Божі діти або хоть трошки на них схожі».

Лист Гребінки до Кульжинського, полеміка Квітки - Тихорського знайомлять нас з новим прямуванням у літературі. Напад учинено на двох чільних представників українського слова - на Котляревського й Квітку; і одному, й другому закинуто грубість та карикатурність українських побутових образів та мови. І там, і тут протест скеровано уявленням про можливе уже «изящество» українського поетичного слова. «И тому нашему поэту, - пише Тихорський, - который нас подарит подобною изящною поэзией, мы все хохлы и харківці і полтавці, і ті, що обмоскалились у Петербурзі, - всі разом грянемо: «Положил еси на главу его венец от камени честна».

Де шукати стежки до того «изящества»? Очевидно, в зверненні до своєрідної народної пісні. Гребінці дорогий «первый звук оживающей народной поэзии». На народну пісню, видимо, орієнтується у своїх поетичних спробах і сентиментально-декламаційний Тихорський.

Все це безперечний відгомін етнографічних студій, загального інтересу до народної творчости, до фольклору.







На нашому каналі стартував марафон підготовки до ЗНО з української літератури. В рамках якого ми кожного дня будем викладати відео з новим твором. Підписуйтесь на наш канал та приєднуйтесь до марафону.