Микола Зеров - Українське письменство XIX ст. Від Куліша до Винниченка - О. Баган 2005


Етнографічні вивчення на українському грунті
Українське письменство XIX ст.

Всі публікації щодо:
Літературознавство

Лекція XIV

Інтерес до українського фольклору виник ще на початку XIX ст. Слов’янське відродження знайшло собі симптоматичні відгуки і на Україні. Перші аматори українського етнографічного руху, за прикладом сербів, чехів, словаків, що заходилися коло збереження пам’яток своєї усної словесности, а також під впливом перших серйозних книжок з фольклору в Європі (Англія - Лондон, 1765 p., збірник народних пісень єпископа Тома Персі; Німеччина - Гейдельберґ, 18051808 роки, тритомовий збірник народних німецьких пісень Арніма й Брентано) почали збирати українську народну поезію. Першим діячем на полі української етнографії був М. А. Цертелєв.

М. А. Цертелєв, хоч походив з кавказьких князів, народився 1790 року в м. Хоролі Полтавської губернії. Дитинство й молоді роки проживав на Полтавщині, але культурою вважав себе за великороса і спеціяльного інтересу до України не мав. Він почував себе тут приходнем і чужинцем. Університетські студії Цертелєв скінчив 1814 р. у Москві. Свій інтерес до українського фольклору він пояснює в листі від 12.V.1825 р. до А. Ізмайлова: «Судьба давно уже оттолкнула меня от родины, - однако я помню еще не только виденные мною предметы, но самые звуки, поражавшие меня в детстве; помню многие песни и пословицы: хранилище народных мыслей и чувствований - первые впечатления неизгладимы».

Українські симпатії у князя Цертелєва прокидаються й загострюються після знайомства з Д. П. Трощинським, один час полтавським губернським маршалком (до 1814 p.), а потім екс-міністром, що доживав свій вік у Кибинцях на Миргородщині (1822-1829).

Цертелєв не приступив до етнографічної діяльности непідготовленим. Він пильно простудіював збірники простонародних пісень та казок, що вийшли в Росії в останніх десятиліттях XVIII ст. та на початку XIX, пізнав докладно хиби тих публікацій і продумав навіть правила, яких варто дотримуватися етнографові. Тепер у Цертелєва було завдання - запровадити ці правила в життя.

Українська народна пісня ще в дитинстві справила на нього враження, вона захоплювала його серце в молодості, довкола себе він бачив її культ - з неї він і починає свою етнографічну діяльність. Українська народність, як пише Пипін, була для більшости великоросів протягом XVIII та початку XIX ст. terra incognita*, їм відкрили її - Павловський своєю граматикою (1818) і Цертелєв збіркою народних пісень. Спочатку з’явилася в «Сыне отечества» 1818 p. його стаття «О старинных малороссийских песнях», що потім з невеличкими змінами ввійшла як вступне слово до збірки «Опыт собрания старинных малороссийских песней». Ця книжка вийшла в Петербурзі 1819 р. з друкарні Крайя. Формат її - звичайна вісімка, сторінок у ній 64. У книжечку ввійшли: згадана вище розвідка «О старинных малороссийских песнях» (с. 1-18) та «предварительные замечания» (с. 19-20), текст українських дум з речовими поясненнями (с. 21-58) та укр.-рос. словничок (с. 59-64). (Опис збірки подаємо тому, що видання те нині є великою бібліографічною рідкістю). Присвячено збірку Д. П. Трощинському, має вона на собі характерний для Цертелєва епіграф:

И гробы праотцов, обычай их простой,

И стены, камни, все и даже самый дым

Жилищ отеческих я сердцу чту святым.

Епіграф цей показує настрої й мотиви, що керували Цертелєвим при збиранні українських пісень та дум. Спочатку це була українська пісня, чута в дитинстві, а потім - краєвий український патріотизм, вихований у Трощинського в Кибинцях.

Але разом з тим у Цертелєва блукає думка про літературні уподобання. Пізніше він так писав Максимовичу: «Пора и нам обратить внимание на произведения народной нашей поэзии: одни мы из просвещенных европейцев осталися равнодушны к сему предмету; все другие старались и стараются сохранить для потомства остатки поэзии народной. Неужели будем ожидать, пока чужеземцы укажут нам то, что у нас под руками?» Отже, на думку Цертелєва, треба розчистити те народне джерело, звідки будуть черпати натхнення для своїх оригінальних творів українські письменники. Укладаючи свою збірку, думав він і про практичний літературний ужиток.

Згодом Цертелєв відбився від українських фольклорних студій. У 50-60-х роках він служить у Москві, а потім у канцелярії Кавказької учбової округи. Помер Цертелєв 1869 р. Піонер української етнографії, він, хоч і досить далекий був від українського життя, перший зрозумів, яку велику роль українська пісня може відіграти в розвитку української літератури.

* невідомою землею; переносно - незнаним матеріалом (лат.). - Ред.

Безпосереднім наслідувачем Цертелєва на полі етнографії був М. О. Максимович. Походив він із старовинного роду козацької старшини, народився 1804 р. на Полтавщині. Університетські роки його (1819-24) минули в Москві. Ранні літературні й наукові захоплення розвивались в атмосфері московського слов’янофільства при найближчому знайомстві з Кіреєвськими та Хом’яковим. Він належав до молодих діячів, що цікавилися філософськими питаннями. Шел- лінґова натурфілософія не обійшла й Максимовича.

З фаху ботанік, він не обмежувався працею лише в цій галузі, його обходили також літературні інтереси того часу. Ще студентом Максимович знайомиться з Полєвим, що вводить його в літературні кола Москви. Пізніше дружні відносини мав Максимович з Гоголем. Найголовнішою рисою вдачі Максимовича як ученого й літератора були українські уподобання, що спричинилися навіть до переїзду його з Москви у Київ. З цього часу його спеціяльністю остаточно стає українська історія, словесність та фольклор.

1827 року, ідучи слідом за Цертелєвим і підтримуючи з ним зв’язок листовно, Максимович видає збірку «Малороссийские песни, изданные М. Максимовичем» (Москва, 1827), де звертає увагу не лише на історичні пісні, а й на пісні побутові та обрядові: жіночі, шлюбні, веснянки, обжинкові тощо. Цей збірник знайомив читача з цілком новим відділом української поезії - лірично-побутовим. На збірник були прекрасні відгуки. Друге видання з’явилося в Москві 1834 року. На той час було зібрано дві з половиною тисячі пісень. Максимович думав розбити їх на чотири групи й видати в чотирьох частинах, але вийшла тільки І частина, що містила думи й козацькі пісні. Третє видання 1849 р. теж не було доведено до кінця. Враження від збірки Максимовича було величезне. Для покоління, що формувалося в 30-х роках, вона мала таке ж значення, як для дальших ґенерацій Шевченків «Кобзар». Від Костомарова та Куліша знаємо, яким об’явленням були для них пісні Максимовича.

Захопили вони й старшого літами Гоголя. «Моя радость, жизнь моя, песни! Как я вас люблю! Что все черствые летописи, в которых я теперь роюсь, перед этими звонкими, живыми летописями! - писав він до Максимовича в листопаді 1833 р., взявшися до історії України. Пізніше він написав з приводу них статтю, що ввійшла в його «Арабески».

За Максимовичем з’явилася ціла низка збирачів українських народних пісень: Срезневський, Костомаров, Лукашевич, Метлинський.

Найстаршим з них був І. І. Срезневський (1812-1880). З походження великорос (батько його - професор Харківського університету, поет, перекладач Овідієвих «Трістій» - «Плачу» Овідія Назона), він все дитинство своє і молодість прожив на Україні, найбільше в Харкові. Рано втративши батька, він вступає до Харківського університету і закінчує тодішній трирічний курс 17-ти років.

В ті роки, коли Срезневський проходив університетську науку, заінтересована народною піснею та українською старовиною було досить поважне. На провінції ще трималася старосвітчина, ще держалася кобзарська дума і пісня; серед людей старшого віку ходили по руках козацькі літописи, Сковорода, «История Руссов».

Починалося наукове зацікавлення народною творчістю. Все це привабило Срезневського, що був тоді доцентом статистики. Він захоплюється народною поезією України, і перші праці в цій галузі роблять його помітним серед українських етнографів.

1833-38 pp. Срезневський видає збірник «Запорожская старина» (в 2-х частинах, а кожна частина в трьох випусках).

«Запорожская старина» довго була джерелом цитат у дослідженнях української старовини, а друковані в ній думи були вміщені в інші збірники, як найкращі зразки українського епосу. Це була майже юнацька його робота, повна молодечого запалу.

У передмові до збірки Срезневський пише: «Издавая в свет мое собрание запорожских песен и дум, я имею в виду оказать услугу, хотя и маловажную, не одним любителям народной поэзии, но преимущественно любопытствующим знать старину запорожскую, быт, нравы, обычаи, подвиги этого народа воинов... Бедность истории запорожцев в источниках письменных заставляет наблюдателя искать других источников, и он находит для своих исследований богатый неисчерпаемый родник в преданиях народных».

Срезневський у пізнішій науковій праці додержувався принципу не робити висновків, коли немає достатнього матеріялу, і часто в своїх вимогах доходив до педантизму. Педантизм закидав йому навіть Костомаров. Але, складаючи свою збірку, він ставився до текстів дуже свобідно і, виправляючи помилкові, на його думку, місця, часто фантазував. Деякі дослідники вважають, що він навіть підробляв тексти.

Срезневський, надаючи своїй збірці етнографічного характеру, не мав наміру підробляти, але йому не було ще на чому базувати критичну перевірку матеріялу. Вносячи до своєї збірки поряд з думами автентичними й фальсифікати, Срезневський радий був подати козацьку старовину якнайбагатшою. Це свідчить про суто романтичне ставлення його до народної поезії. Духовне надбання народу є показник сили й культурної традиції, дає перспективи майбутнього розвитку. Виходячи з цього погляду, романтики намагалися показати народнопоетичні скарби якнайімпозантніше.







На нашому каналі стартував марафон підготовки до ЗНО з української літератури. В рамках якого ми кожного дня будем викладати відео з новим твором. Підписуйтесь на наш канал та приєднуйтесь до марафону.