Микола Зеров - Українське письменство XIX ст. Від Куліша до Винниченка - О. Баган 2005

Харківський гурток. А. Л. Метлинський
Три пори українського романтизму
Українське письменство XIX ст.

Всі публікації щодо:
Літературознавство

Першим центром справжнього літературного життя на Україні став Харків, завдяки своєму ще в 1805 році відкритому університетові. Як відомо, захоплений поборник ідеї заснування цього університету В. Н. Каразін уважав те за початки нової ери в історії Слобожанщини, яка має розлити круг себе «чувство изящности и просвещения», ставши для Росії тим, чим були Атени для Греції. Новий університет почав свою діяльність скромно, і цілих чверть віку треба було, поки він заявив про себе великими культурними силами і ввійшов органічно у життя краю. Тільки на початку 30-х pp. у Харкові створився гурток, який поставив собі ціллю працювати на полі науки й літератури задля відродження української народности. Одного з головніших його учасників І. Срезневського ми вже бачили. Поряд із Срезневським стає спочатку Метлинський, а згодом молодий Костомаров. Срезневський виступає перед нами в ролі аматора старовини, збирача народнопісенного матеріялу та видавця українських творів (опублікування п’єс Котляревського). Метлинський і Костомаров поєднують етнографічні студії з власною поетичною творчістю, причому, якщо вірити Костомарову, «идея писать на малорусском языке» спала вперше саме йому, Метлинський же був навіть у числі противників його «идей о малорусском писательстве».

Виступ харківської трійці позначається відразу цілим рядом видань, що в тій чи іншій мірі підкреслюють українську ідею.

Року 1831 виходить «Украинский альманах» Срезневського, 1833 - «Утренняя звезда» Петрова, 1833-38 - «Запорожская старина» Срезневського. На 1838-39 роки припадають перші художні твори Костомарова й Метлинського.

На початку 40-х років Костомаров уже на чолі ширшого гурту молоді - «преданных идее возрождения малорусского языка и литературы». «Это были: Корсун, молодой человек, воспитанник Харьковского университета, родом из Таганрога, сын довольно зажиточного помещика; Петренко, бедный студент, уроженец Изюмского уезда, молодой человек меланхолического характера, в своих стихах почти всегда обращавшийся к месту своей родины, к своим семейным отношениям»; Щоголів, якого Костомаров характеризує як обдарованого поета; Кореницький; семінарист Петро Писаревський та інші. У 1841 році гурток заповнює своїми творами альманах «Сніп», що його випускає Корсун, а року 1843 бере участь у чотиритомовому альманахові І. Є. Бецького «Молодик», де українським матеріялам присвячено книжки 2 й 3. Бецький, як «деятель по части возрождающейся малорусской словесности» - людина випадкова (див. про нього статтю Всеволода Срезневського в «Журнале Министерства народного просвещения» (1900. - Кн. XII) і, випускаючи свій альманах, то улягає українському впливові Костомарова, то слухається поради своїх московських приятелів.

Найстарший з гурту харківських поетів - Амвросій Лук’янович Метлинський.

Народився Метлинський 1814 року в селі Сарах Гадяцького повіту на Полтавщині. Початкову освіту дістав у повітовій школі, де вчився під керівництвом М. Макаровського, автора поем «Наталя» й «Ґарасько». Потім А. Метлинський учився в Харківській гімназії та в Харківському університеті, курс якого закінчив року 1835. Якийсь час А. Метлинський працював на посаді бібліотекаря університету, а року 1843, склавши іспит на магістра, посів місце професора «русского языка и словесности». 1849 року А. Метлинський переходить на працю до Київського університету, а р. 1854 знов повертається до Харкова. Там він професорував до 1858 року, тобто поки не вийшов на пенсію. Останніми роками свого життя він хворів на тяжку форму іпохондрії. Під час одного з приступів недуги письменник кінчив самогубством. Сталося то р. 1870 на 56 році життя Метлин- ського на березі Криму, в Ялті.

Помітний слід в літературі А. Метлинський лишив своєю збіркою «Думки і пісні та ще дещо», яку видав у Харкові року 1839. Багато цінного для української етнографії дав його збірник «Народные южнорусские песни» 1854 p. Як видавець, Метлинський відомий своїм «Южным русским сборником» 1848 року та виданням у Києві «Байок і прибаюток» Боровиковського, 1852.

А. Метлинський є типовий поет-романтик. Його вдача меланхоліка, з одного боку, і впливи західноєвропейського романтизму, з другого, поклали певний колорит на всю поетову творчість. Поет тужить за минулою славою рідного краю, вибирає виключно сумні мотиви. Глибоким песимізмом перейнята вся його поезія. Метлинський - «співець минулого», «поет могил». Українські писання Метлинський вважав за безперспективні. «Южнорусский язык, - каже він, - со дня на день забывается и молкнет, и - придет время - забудется и смолкнет...» «Но может быть и то, что в эпоху пренебрежения южнорусского языка любовь к нему проснется. Кто же соберет, как добрый сын прах отцов своих, исчезающие остатки южнорусского слова?»

Про те саме говорить і його балада «Смерть бандуриста». Буряна ніч над Дніпром, гроза - пейзаж подібний до Шевченківського в «Причинній»:

Буря виє, завиває

І сосновий бір трощить;

В хмарах блискавка палає,

Грім за громом грякотить.

Ніч то углем вся зчорніє,

То як кров зачервоніє!

В ту бурю і грозу над Дніпром старий кобзар оплакує українську мову і пісню:

«Грім напусти на нас, Боже, спали нас в пожарі,

Бо і в мені, і в бандурі вже глас замирає!

Вже не гримітиме, вже не горітиме, як у хмарі,

Пісня в народі, бо вже наша мова конає!

Хай же грім нас почує, що в хмарах кочує;

Хай наш голос далеко по вітру несе,

Поки вітром, як лист, нас з землі не стрясе...

Може, й пісня з вітром ходитиме,

Дійде до серця, серце палитиме;

Може, й бандуру ще хто учує,

И серце заниє і затоскує...

І бандуру, і мене Козаченько спом’яне!»

Поряд з мотивами «похоронними» у Метлинського можна зустріти й інакші, сповнені надії на майбутнє. Ось його «Рідна мова», друкована в «Молодикові»:

Було щастя, були чвари, -

Все те геть собі пішло;

І як сонце із-під хмари -

Рідне слово ізійшло.

Прийняло козачі річі,

Регіт, жарти, плач, печаль;

Озоветься, як із Січі,

Стане сміх і стане жаль!

Романтична закоханість у минулому в Метлинського стоїть поряд з «общерусско»-патріотичними одами та елегіями. В його збірнику знаходимо плач «Смерть царя» (згадка про смерть Олександра І в Таганрозі), оду «Пожар Москви» з таким патріотичним уступом:

Царство Білого Царя широко розляглося,

Од восходу до заходу сонця простяглося.

Є там чимало місця для сили,

Місця чимало і для могили...,

що нагадує пушкінське послання «Клеветникам России»:

Так высылайте ж нам, витии,

Своих озлобленных сынов:

Есть место им в полях России,

Среди нечуждых им гробов.







На нашому каналі стартував марафон підготовки до ЗНО з української літератури. В рамках якого ми кожного дня будем викладати відео з новим твором. Підписуйтесь на наш канал та приєднуйтесь до марафону.