Ігри в які можна грати та заробляти крипту не вкладаючи власні кошти
Можешь майнити крипту навіть з телефону. Заходь швидше поки активація майнера безкоштовна
Микола Зеров - Українське письменство XIX ст. Від Куліша до Винниченка - О. Баган 2005
І. П. Котляревський. Біографічна канва
Українське письменство XIX ст.
Всі публікації щодо:
Котляревський Іван
Лекція II
Найдавнішу спробу біографії Котляревського дав С. П. Стеблін-Каменський, учитель Полтавської гімназії, у своїх «Воспоминаниях о Котляревском». Автор «Воспоминаний» ставиться до Котляревського з пієтетом провінціяльного патріота й полтавського старожила, який пише про приятеля свого батька. Тому й постать письменника біограф намагається змалювати в ясних тонах, підігрітих суб’єктивною симпатією, і в творах Котляревського вбачає відбиток місцевого полтавського життя, пояснює сюжет «Наталки Полтавки» та «Москаля-чарівника» дійсними фактами полтавської хроніки, мовляв, «содержание «Наталки Полтавки» и «Москаля-чарівника» взято автором из местных преданий».
Крім Стебліна-Каменського, біографічні дані про Котляревського маємо в роботах Вадима Пассека (1841), К. Сементовського (1847), А. Терещенка (1867) і об’єднання всіх відомостей у роботі І. М. Стешенка - «Иван Петрович Котляревский, автор украинской Энеиды». Стешенко піддає критичній перевірці відомі до нього факти з життя Котляревського і в багатьох випадках спростовує твердження попередніх біографів. Так, приміром, Стешенко спростовує поширену думку, що Котляревський ще в семінарії знав французьку та польську мови, твердить, що з цими мовами письменник обізнався за свого вчителювання у поміщицьких садибах. Друге Стешенкове спростування стосується шкільного однокашництва Котляревського та Гнєдича, твердження цілком неправдивого хоч би вже тому, що Котляревський був старший за Гнєдича на цілих п’ятнадцять років.
Але поруч позитивних моментів у критичній біографії Стешенка трапляються й курйози. До таких курйозів належить відомий переказ про популярність Котляревського серед запорожців та про те, що Наполеон, повертаючися з Москви, разом з іншими цінностями взяв і примірник «Енеїди», який потім знайдено було в бібліотеці імператора на острові Святої Гелени. Ці відомості Стешенко запозичив у Стебліна-Каменського, а разом і думку, що Котляревський ще замолоду «бывал на сходбищах и играх народных» і збирав етнографічні матеріяли «как бы приготовляя себя к предстоящему труду» - твердження, що його дехто з наступних дослідників прийняв цілком, не звертаючи уваги на обережний вираз Стебліна-Каменського: «как бы приготовляя себя к предстоящему труду». Таким чином в етнографічну роботу Котляревського внесено певну планомірність і скерованість літературну. Ці риси ослабляють критичність Стешенкової біографії автора «Енеїди». У кожнім разі, роботи наведених авторів дають змогу відтворити до певної міри картину життя Котляревського, установивши хронологічну канву його життя.
Народився Котляревський 1769 року в родині канцеляриста полтавського магістрату. Дід письменника був дияконом Соборної церкви в Полтаві. На підставі одного з формулярних списків Стешенко твердить, що Котляревський був дворянин, але чи «потомственный», чи «по хресту», невідомо.
1781 р. Котляревський вступає до Новоросійсько-словенської семінарії, заснованої для сербських переселенців, що була тоді у Полтаві. Чи закінчив Котляревський семінарію, чи ні - невідомо. Про семінарське життя письменника знаємо, що ще на шкільній лаві його прозвано було «рифмачем».
1789 р. Котляревський вибуває з семінарії й вступає до штату Новоросійської канцелярії.
1793-96 pp. - працює як домашній учитель у поміщицьких садибах, де й «собирает предания, как бы приготовляя себя к предстоящему труду».
На зиму 1794-95 pp. припадає початок розробки «Енеїди». Цю дату беремо з листа Котляревського до Гнєдича, датованого 1821 роком, з приводу обрання його членом «Вольного общества любителей российской словесности». В листі Котляревський точно зазначає, що «Енеїду» писав 26 років.
Року 1804 Котляревський вступає на військову службу, зиску є довір’я начальства й дослужується чину капітана. Року 1805 Котляревський пише «Оду до князя Куракина» - дуже популярного в свій час у Полтаві генерал-губернатора, який упорядкував місто. Ода хвалебна, але без сервілізму й у жартівливому тоні виконана.
1808 року письменник залишає військову службу. На рік 1809 припадає вихід у світ першого авторового видання «Енеїди» (видано коштом полтавського повітового маршалка С. М. Кочубея в Петербурзі, друге видання твору).
1810 року Котляревський дістає посаду «надзирателя» в «Доме воспитания детей бедных дворян», підлеглому «приказу общественного призрения», де служив Стеблін-Каменський, батько біографа.
За війни 1812 року Котляревський бере участь у формуванні козацького «ополчения» проти Наполеона.
У Полтаві тоді був генерал-губернатор Лобанов-Ростовський, аматор мистецтва, що дуже кохався в театрі. Котляревський був ухожий до нього і брав, не без успіху, участь в аматорських виставах («Сбитенщик» та «Кутерьма» популярного на той час Я. Б. Княжніна).
1815-1816 р. письменник, на думку Стешенка, закінчує V та VI пісні «Енеїди», але з листа до Гнєдича видно, що VI пісню він ще не завершив остаточно.
На 1817 рік припадає діяльність Котляревського у театрі, заснованому в Полтаві з ініціятиви генерал-губернатора М. Г. Рєпніна (Волконського), що запросив трупу Штейна, в якій грав молодий Щепкін. Письменник займає місце директора й завідує репертуаром.
1817-1818 р. з’явилися з-під пера Котляревського «Наталка Полтавка» та «Москаль-чарівник». Є відомості, нібито для Щепкіна написано й деякі ролі в цих п’єсах. (Надруковано «Наталку Полтавку» 1838 року, «Москаля-чарівника» 1841).
1821 р. письменника обирають у члени «Санкт-Петербургского общества любителей русской словесности».
1827 р. Котляревський одержує почесну посаду «попечителя богоугодных заведений», де тримає себе досить незалежно. (Матеріяли у збірнику «За сто літ»). 1831-1832 роки приносять хворобу Котляревському, і незабаром - 1834 р. - він подає прохання про відставку, а р. 1835 залишає службу, одержавши пенсію - 600 карбованців, - «обеспечившую его совершенно» (Стеблін-Каменський). Тоді ж продає «Енеїду» Волохінову.
Умер Котляревський 31 жовтня 1838 року. Поховано його на Старому кладовищі в Полтаві. Промову над труною виголосив Стеблін-Каменський.
Про характер життя Котляревського маємо чимало відомостей, і всі вони дають картину побуту дрібномаєтного дворянина, що живе - задля служби - в місті. Цей «человек светлых убеждений» (Стеблін-Каменський) «жил по своєму вкусу»: любив веселу компанію, що часто збиралася у нього і розважала себе картами, анекдотами та традиційною чаркою. Але поруч з тим у домі Котляревського є прекрасно дібрана бібліотека французьких письменників - правда, невелика - та російських періодичних видань: «Северная пчела», «Сын отечества» та ін. Котляревський почуває себе провінціяльним літератором, тому стежить за літературним життям столичним і підтримує зв’язок з ним. Бували у Котляревського - Гоголь, Маркевич, Свиньїн, Ізмайлов; в їх присутності Котляревський поводиться стримано, мов не хоче скомпрометувати себе перед високими гостями.
Ці дані про літературні зв’язки Котляревського особливо важливі для вияснення впливу російської літературної традиції на творчість письменника.
