Микола Зеров - Українське письменство XIX ст. Від Куліша до Винниченка - О. Баган 2005


М. І. Костомаров
Українське письменство XIX ст.

Всі публікації щодо:
Костомаров Микола

Лекція XVI

M. І. Костомаров народився 4 травня 1817 р. в селі Юрасівці Острогорського повіту на Вороніжчині. Він був нешлюбним сином дідича-росіянина та кріпачки-українки. Ранні роки Костомарова добре відомі з його автобіографії, що вийшла у виданні «Задруги» року 1922. У 1827 р. батько віддав його до французького пансіону Ге в Москві. Коли старого Костомарова вбито, М. І. і його мати жили з невеличкої частини, що їм виділили родичі, заволодівши великими костомаровськими спадками. Скінчивши гімназію у Вороніжі, майбутній історик 1833 року вступає на словесний факультет Харківського університету. В універститеті Костомаров захопився давніми мовами, залюбки слухав молодих професорів Луніна та Валіцького. Деякий час жив у Гулака-Артемовського, про лекції якого відзивався з неповагою, як про «порожнє риторство». Року 1837, скінчивши університет, Костомаров вступив на військову службу, але скоро залишив її й віддався науковій роботі. 1838 року випускає він трагедію «Сава Чалий», 1839 - «Українські балади», 1840 - збірник «Вітка», 1841 - містить у «Снопі» Корсуна трагедію «Переяславська ніч». В 1840 р. готує дисертацію «О значении унии в Западной России», але працю ту знищено згідно з протестом харківського архієпископа Інокентія Борисова, відомого богослова та духовного оратора. 1843 року пише другу дисертацію «Об историческом значении русской народной поэзии». Не діставши посади в Харкові, вчителює на Волині, у Рівному. Тут він збирає матеріяли до історії козаччини та Хмельниччини. 1844 року на прийомі у помічника попечителя М. В. Юзефовича він знайомиться з Кулішем і сходиться з ним на ґрунті спільних історичних та етнографічних інтересів. Куліш бачить у Костомарові «будущего украинского Тацита», Костомаров у Кулішеві - «будущего украинского Вальтера Скотта». В 1845 році Костомарова переведено до Київської гімназії, а р. 1846 Київський університет обирає його професором на кафедру історії. В Києві він стає на чолі гуртка університетської молоді, що цікавиться питаннями слов’янського відродження та політичного побуту народів. На 1846 рік припадає організація Кирило-Мефодіївського братства, а з початку квітня 1847 р. Костомаров уже на допиті в III відділі «Собственной Его Императорского Величества Канцелярии». Його засуджено на рік до Петропавловської кріпости. Потім вісім років молодий учений прожив на засланні в Саратові, де працював над своїм «Богданом Хмельницьким». Амністований коронаційним маніфестом Олександра II, їде за кордон. Повернувшися, стає професором історії в Петербурзькому університеті. (На цей час припадає його полеміка з Погодіним про початок Русі). В 1862 році у зв’язку з студентськими заколотами виходить у відставку і віддається науковій праці. Він - член Петербурзької громади, бере участь в «Основі». 1863 року випускає монографію «Севернорусские народоправства во времена удельно-вечевого уклада», в якій розглядає соціяльно-політичний побут Новгорода, Пскова та В’ятки. В 1875 р. в Одесі виходить «Збірник творів І. Галки», в 1881 - «Чернігівка», де оповідання від автора подано російською мовою, а розмови дійових осіб - українською, забарвленою архаїзмами.

В 1881-82 pp. Костомаров публікує в «Вестнике Европы», «Киевской старине» та інших періодичних виданнях ряд статтей, як-от: «Малорусское слово», «Малорусско-галицкие отношения», «По поводу статьи г-на де Пуле», «К спорам об украинофильстве». В 1883 році - «П. А. Кулиш и его последняя литературная деятельность». Ці статті становлять собою останній етап діяльности Костомарова як ідеолога та публіциста («Книги бытия». - 1847; «Две русские народности». - 1862; статті про «задачі українофільства» 80-і pp.), що характеризується здачею позицій його молодости. Помер Костомаров у Петербурзі 19 квітня 1885 р.

Як автор художніх творів, Костомаров славою не тішився. В автобіографії він розповідає, що, діставши збірник пісень Максимовича, з великими труднощами розбирався в тексті. Харківські колеґи-письменники сміялися з його помилок у мові. По суті, те саме твердив і Тихорський у своїй рецензії: Костомаров, на його думку, не володіє ресурсами української мови, змішуючи в трагедії слова різного тону. Сумніваються в ньому, як українському стилістові, й Опанас Маркович та Куліш, що закидає Костомарову «чужоземство».

Першим друкованим твором Костомарова була трагедія «Сава Чалий» (1838), написана на підставі історичної думи. Дію всупереч історії віднесено до 1639 року (Сава Чалий - один з гайдамацьких ватажків XVIII в.). В центрі трагедії постать українця-ренеґата. Зміст трагедії: Чалі, батько Петро і син Сава, служать гетьману Остряниці. По смерті Остряниці козаки обирають на гетьмана Петра. Сава незадоволений, і цим користуються поляки. Саву призначають на гетьмана коронного. Переходячи на польську службу, Сава одбиває у козака Гната Голого його наречену Катерину й одружується з нею. Гнат Голий веде подвійну гру, сіє недовір’я до Сави у Конецпольського і серед козацтва. Він розпускає також чутки, що до Катерини літає змій. Сава почуває себе межи двох небезпек. Поляки вимагають від нього нових присяг на вірність королеві та обіцянки підтримувати унію, а коли Сава відмовляється, відбирають надані йому маєтки. Мстяться на ньому й козаки, вбиваючи на хуторі Савиному його самого й Катерину. Незабаром по вбивстві виясняється й подвійна роль Голого. Голого забивають. Тільки на кінець справи поспіває гетьман Петро, батько Савин, що не міг вчасно утримати козаків.

Дальшими публікаціями Костомарова були «Українські балади» (1839) та збірник українських поезій «Вітка» (1840). Для костомаровських балад характерне стремління опрацьовувати історичний матеріял або принаймні застосовувати фабулу до відомих подій історичних. Так, баладу «Ластівка», де оповідається про те, як жінка, оплакуючи забитого на війні чоловіка, обернулася в ластівку, віднесено до славнозвісного походу Володимира Мономаха на половців 1103 р.

У баладі «Співець Митуса» виведено постать протестанта проти князівського самовластя, відому з Галицько-Волинського літопису. Написано цю баладу дактилічним гекзаметром, розміром для балади зовсім незвичним, через що і вся річ виглядає радше як уривок з епічної поеми.

Серед ліричних речей у збірці Костомарова звертають увагу переклади з популярних тоді «єврейських мелодій» Байрона («Погибель Сеннахерібова», «Місяць», «Журба єврейська»). Вірш, а надто мова цих перекладів, не бездоганні. Незаконно усічені форми, неправильно осмислені слова, всякого рода licentiae poeticae (поетичні примхи) трапляються на кожному кроці.

Ассірійці прийшли, як вовки навмання,

Все їх військо у пурпурі й золоті ся (тобто сяє),

Їх списи, мов на озері зорі, блистіли,

У той час, як тихі галілейськії хвилі...

Ангел смерті огняним крилом розмахнув

І в лице ворогам супроти їх подув,

І їх очі закрилися й похолоділи,

І серця обважніли, й уста заніміли.

І, роззявивши рот, повалився от кінь:

Вже не стане на дибки, не прискне вже він;

З його піна застигла біліє на глині,

Як той вал, що розбився об дику скелину.

І Ассурові вдови голосять із жалю,

І розбились шайтани у храмі Ваала;

Із язиків сильнішому Бог не поміг,

І сильніший розтаяв пред Богом, як сніг.

Щоб дати відчути, як мало угадує Костомаров стиль байронівської поезії, наведемо передостанню строфу в російському перекладі Олексія Толстого:

Вот расширивший ноздри повергнутый конь,

И не пышет из них гордой силы огонь;

И как хладная пена на бреге морском,

Так предсмертная пена белеет на нем.

Відповідно до джерела, з якого взято матеріял, Ол. Толстой дає високий стиль, не цураючися навіть слов’янізмів («хладный», «брег»). Український перекладач тим часом уживає слів, які зовсім не в’яжуться з піднесеним тоном біблійного епізоду («Не стане на дибки, не прискне вже він»). Не згадуємо вже про звичайну незрозумілість деяких рядків українського тексту. Що значить, наприклад, «Розбились шайтани у храмі Ваала»? Тільки зіставлення з оригіналом розв’язує це питання: під словом шайтан Костомаров розуміє ідола (у Олексія Толстого: «И Ассирии вдов слышен плач на весь мир, И во храме Ваала низвержен кумир»). З оригінальних речей Костомарова відзначається тоном його дума «На добраніч». Щодо мови, то вона значно вища від перекладів. Нема в ній і характерного для Метлинського потопання в образах минулого. Вона вся перейнята радісним передчуттям нового «красотворного дня», коли блисне «зоря од востоку» і «ворогів тисячолітніх вороги обіймуть».

Що за гомін дивний ходить

Від краю до краю?

Чи він про що нагадує,

Чи що провіщає?

З тим віршем ми вступаємо у смугу настроїв та думок пізнішого Кирило-Мефодіївського братства.

Остання публікація Костомарова харківського періоду - трагедія «Переяславська ніч». Є щось спільне в темах між «Савою Чалим» - трагедією ренегатства та «Переяславською ніччю», головна постать якої - жінка, що вагається між патріотичним обов’язком та особистим почуттям. Дія відбувається 1649 року в Переяславі під час повстання Хмельницького. У великодню ніч в Переяславі з’являється якийсь «чужостранець». Зустрівшися з козаком Петром Корженком, переказує він про обурення народу проти ляхів та євреїв. Корженко зазначає, що переяславці не мають до повстання керівника, бо їхній ватажок Лисенко загинув. Дзвонять дзвони (люди зібрали орендареві грошей, і той відімкнув зачинену церкву). Чужостранець каже чекати гасла. З’являється Семен Герцик, готовий підняти повстання. Староста Зацвіліховський забрав його наречену - Марину Лисенківну. В чужостранці пізнають Марининого брата. Він намовляє Марину заманити старосту на побачення, щоб убити його. Вона вагається, бо любить Зацвіліховського, але потім кориться патріотичному почуттю. Зацвіліховський зустрічається з Лисенком. Б’ються і падають, обидва смертельно ранені. Перед смертю Лисенко наказує переяславцям звільнити всіх полонених.

Трагедія «Переяславська ніч» написана п’ятистоповим ямбом без поділу на акти, з хоровими партіями, що, як говорить сам Костомаров, «придавало ей вид подражаний древней греческой трагедии». Костомаров пізніше ставив цю річ дуже невисоко, критикуючи її як історик («Мне значительно повредило доверие, оказанное таким мутным источникам, как «История Руссов» Конисского и «Запорожская старина» Срезневского») і як літератор («Я уклонился от строгой сообразности с условиями века, который взялся изображать, и впал в напыщенность и идеальность, развивши в себе последнюю под влиянием Шиллера»). Критика в особі Тихорського вказувала натомість на грубість дійових осіб і недодержаність трагічного стилю. В пізнішій статті Сементовського (теж у «Маяку») знаходимо спробу збити закиди Тихорського посиланням на приклад романтичної французької трагедії, що не боїться грубих сцен, та зверненням уваги на християнську гуманність її останньої яви.

Образи типу Марини Лисенківни, з її ваганням між голосом почуття і обов’язку, трапляються й у пізніших українських авторів: Гандзя Карпенка-Карого, Марина Сосюри в поемі «Тарас Трясило». Гандзя Карпенка-Карого борсається між прив’язанням до рідного і коханням до поляка, полковника Пиво-Запольського.

Тоді як у героїчній Марині Костомарова перемагає любов до вітчизни, якій вона приносить у жертву своє серце, Гандзя подібної рішучости знайти в собі не може. Для героїні новочасної поеми, Сосюриної Марини, трагічної колізії між обов’язком і «голосом крові» взагалі не існує. Вона, не задумуючись, іде за своїм коханцем-татарином, «зраджує Україні», переходить у «татарську віру». І Сосюра має для неї готове виправдання:

Кров у степу біжить так швидко,

Любов в степу така швидка.

В ім’я досить широко тлумаченої «реабілітації плоті» поет легко визволяє свою героїню від пут обов’язку.

Про діяльність Костомарова як публіциста та ідеолога в 40-х та 60-х pp. говорилося в іншому зв’язку.

Думки, які висловлював Костомаров про чергові задачі української літератури в 80-х pp., були великою мірою запереченням його літературної практики 30-40-х pp. Як відомо, в 80-х pp. Костомаров рішуче повставав проти перекладу європейських поетів на українську мову (тоді як у 40-х сам пробував перекладати Байрона). «Настоящее положение южнорусского наречия, - пише він в одній з пізніших статей, - таково, что на нем надо творить, а не переводить». Формулював він свій погляд у такому ряді тез:

1. Розвиток мови й літератури мусить бути згармонізований з розвитком народу. При оцінці українських спроб поширити теми й словник літератури треба виходити з міркування, що на Україні нема іншого українського громадянства, крім простонародного. Отже, орієнтуючися на селянина, українське письменство повинне обмежитися задачами популяризації. Українська література - література для хатнього вжитку.

2. Не маючи опори в розвитку громадянства, спроби перекладів Шекспіра на українську мову є силувані і погрожують нормальному розвиткові української мови. Пригадаймо, як Костомаров закидає Старицькому штучне витворення, «кування» слів, таким чином підтримуючи ходяче, хоч і невірне переконання.

3. Не треба перекладати європейських поетів на українську мову ще й тому, що непотрібні вони по суті і для української інтелігенції, яка може їх перечитати в оригіналі чи в російському перекладі. Тим більше, що й російська мова українському інтелігентові не чужа: вона є общеруська своїм походженням.

Таким чином, Костомаров виставляє теорію, якої дотримувалась консервативна російська преса, борючися з українським рухом.







На нашому каналі стартував марафон підготовки до ЗНО з української літератури. В рамках якого ми кожного дня будем викладати відео з новим твором. Підписуйтесь на наш канал та приєднуйтесь до марафону.